3.Універсальність людських прав.
Варто зазначити, що з давніх часів до сьогодення у сфері прав людини найбільш дискусійними і важливими як з теоретичної, так і практичної точки зору є питання про їх походження та універсальний характер.
Щодо походження, то тут є дві концепції природнього та позитивного права .Природні права людини — це не дарунок держави чи уряду, вони не підкоряються вимогам будь-яких політичних режимів. Права людини з’явилися до виникнення суспільства з логіки взаємодії законів природи як моральні норми універсального характеру. Вони є природні, невід’ємні, належні кожній людині від народження права, які держава повинна охороняти і які вона не може ні обмежувати, ні скасовувати.
Позитивне ж право, навпаки, пов’язує права людини з їх закріпленням у обов’язкових правових актах та прецедентах.
Широко визнана концепція універсальності прав людини ґрунтується на традиційних положеннях класичної західної ПОЛІТИЧНОЇ філософії XVII СТ. щодо природних прав ЛЮДИНИ. їх головна ідея полягає у тому, що всі люди складають світове співтовариство — людство, яке підпадає під дію природного права. Природне право складається з набору абсолютних, універсальних принципів, які керують всіма людьми незалежно від часу і місця їх знаходження, і домінує над правом їхньої країни. Ці постулати були запрацьовані у перших політико-право- вих актах про права людини XVII — XVltt ст., коли були ухвалені англійські Петиція про права (1628 p.), Білль про права (1689 p.), Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки (1776 p.), французька Декларація прав людини і громадянина (1789 р.)*, Біль про права Сполучених Штатів (1791 p.).
Крилатим є вислів, проголошений у п. 1 та 2 французької Декларації прав людини і громадянина: «Людина народжується і залишається вільною і рівною у правах... Метою кожного політичного суспільства є збереження природних та невід'ємних прав людини; такими правами є свобода, власність, безпека і опір до утиску».
Підсумовуючи вищенаведене, можна констатувати, що, за_. концепцією природних прав людини, вони є проявом загальних, 'незмінних вимог самої природи людини. Природні права є незмінними та загальними для представників всіх народів і націй. Це, так би мовити, ідеальні, бажані права для всіх без винятку людей планети. Вони є основою і повинні враховуватися позитивним правом — чинним національним і міжнародним правом.
Концепнія позитивних прав полягає у тому, що в певних правопорядках (національних і міжнародному) діють чинні для різних країнах різні, юридичні норми (закони), відмінні у часі та просторі.
Універсальний характер прав і свобод.
Загальна декларація прав і свобод людини 1948 р. підкреслила універсальний характер прав і свобод, заборонивши будь-які винятки в їх наданні і поширенні відносно будь-якої людини, незалежно від статусу, території проживання. Таким чином народи колоній та іншії ч залежних територій уперше були проголошені суб’єктами основних прав і свобод. У змістовному плані Декларація розширила поняття основних прав і свобод, уперше закріпила на міжнародному рівні соціально-економічні і культурні права, показала їх взаємозв’язок з громадськими і політичними правами та їх необхідність для забезпечення гідності людини.
У 1968 р. на Тегеранській конференції з огляду стану ситуації з правами людини було прийнято документ під назвою «Заклик Тегеранської конференції», в якому знайшли відображення важливі положення універсальності і неподільності прав людини, зокрема було підкреслено, що Загальна декларація прав людини відображав загальну домовленість народів світу щодо невід’ємних і непорушних прав кожної людини і є зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства. Відповідно, підкреслена необхідність виконання державами своїх зобов’язань дотримуватися і заохочувати повагу прав людини й основних свобод для всіх без будь-якої дискримінації. Підкреслена неподільність цивільних і політичних прав, а також економічних, соціальних і культурних прав при їх здійсненні. У даному документі наголошується на заклопотаності світової спільноти у зв’язку з бідністю, неписьменністю, дискримінацією жінок, дискримінацією за релігійною або расовою ознакою і проблемами захисту сім’ї і дітей. Означені проблеми є ключовими, так як вони за великим рахунком перешкоджають дотриманню такої цінності, як універсальність і неподільність прав людини. Конференція підтвердила прихильність усіх держав до універсальності та неподільності прав людини.
Універсальність прав людини підкреслена й у Віденській декларації 1993 р., відповідно якої «всі права людини універсальні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов’язані. Міжнародне співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою. Хоча значення національної та регіональної специфіки і різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їх політичних, економічних і культурних систем, несуть обов’язок заохочувати і захищати усі права людини та основні свободи» (п.5). «Універсальність цих прав і свобод має безперечний характер, і права людини й основні свободи є правами, даними кожній людині від народження; їх захист і заохочення є найпершим обов’язком урядів».
Фундаментальні права та свободи людини є універсальними, вони належать кожному. Загальнолюдські цінності мають бути не просто важливими, вони повинні бути призмою, крізь яку розглядатимуться всі суспільні події у будь-яких державах, незалежно від форми правління, демократичного устрою, рівня соціально-економічного розвитку, культури та традицій. Народи, які мешкають у різних країнах світу, об’єднує те, що всі вони люди, і для кожного цінним є його життя, права та свободи. Цінні для кожної людини права саме і покладено в основу міжнародних стандартів прав людини.
Спірне питання стосується проблеми відповідності вимог універсальності прав людини (західний лібералізм, західне уявлення про права людини) вимогам культурних, релігійних та інших особливостей різних регіональних та національних соціальних систем, в першу чергу азійським та африканським цінностям у цій царині. Про таке свідчать декларації та застереження, зроблені певними державами при підписанні та ратифікації МПактГПП, МПактЕСКП, Конвенції про права дитини та ін., в яких є посилання на невідповідність їх положень національному законодавству чи системі права. З точки зору таких держав, вони не можуть дотримуватись певних єдиних стандартів у сфері прав людини із західними державами через соціальні та культурні відмінності. Так, наприклад, Афганістан у своїй декларації до ратифікації Конвенції про права дитини наголосив, що «Уряд Республіки Афганістан залишає за собою право, щодо Конвенції на застереження стосовно всіх положень Конвенції, які несумісні з Ісламським Шаріатом та чинним місцевим законодавством».
Ісламські країни, і ті, в яких більшість населення складають мусульмани, стверджують, що Шаріат (релігійний закон Ісламу, що не вбачає ніякої різниці між релігією та життям, складаєть-. ся з кодексів індивідуальних і суспільних правил поведінки) має перевагу над сучасними нормами права прав людини. Наприклад, за ратифікації Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок Об’єднані Арабські Емірати зробили застереження до ст. 2 (f), 9, 15 (2), 16 и 29 (1). Зокрема до ст. 2 (f), яка зобов’язує «вживати всіх відповідних заходів, включаючи законодавчі, для зміни або скасування чинних законів, постанов, звичаїв і практики, що являють собою дискримінацію щодо жінок». ОАЕ зазначили, що цей параграф порушує правила успадкування, що встановлені у відповідності з приписами Шаріату, і тому не вважають себе зобов'язаними його змістом. Франція зробила заяву про те, що такі застереження ОАЕ несумісні з метою договору.
Не виникає сумніву, що ідея універсальності прав людини історично грунтується на західних філософських та політичних поглядах на людський світ як сукупність індивідів, чиї права мають бути захищені між собою та від посягань колективів і держави. Це перш за все політичні і громадянські права.
V Африканська і азійська_концепції прав людини байдуже, а інколи навіть вороже ставляться до існування таких індивідуальних прав, вони, навпаки, зацікавлені у встановленні колективних прав, які б обмежували індивідуальні права, забезпечували державний суверенітет, міцну державну і релігійну владу. Основною задекларованою метою таких країн є розвиток економіки та ріст добробуту населення, що, на їхній погляд, потребує концентрації необмеженої влади державного керівництва та уряду, а не обмеження такої влади на користь індивіда. У таких країнах перевага надається соціальним і культурним правам, що зміцнюють державні структури, колективну єдність народу, який у більшості з них складається з представників різних національностей.
Таким чином, виникає питання про те, чи існує набір основних, універсальних прав людини, що застосовуються до кожного індивіда, чи такі права залежать від регіональних, релігійних, культурних та політичних особливостей різних суспільств.
4. Захист людських прав в діяльності Ліги Націй.
Співробітництво держав у галузі захисту прав людини на міжнародному універсальному рівні почало формуватися після Першої світової війни. Створення Ліги Націй Міжнародного бюро праці2 сприяло укладенню низки договорів у галузі прав людини. Відправною точкою став Статут Ліги Націй, який містив зобов’язання його учасників про таке: а) докласти зусиль щодо забезпечення і збереження справедливих і гуманних умов праці для чоловіка, жінки і дитини на своїх власних територіях, а також і в усіх країнах, на які поширюються їх торгові і промислові відносини, до заснування та функціонування із цією метою необхідних міжнародних організацій; б) забезпечити справедливий режим для туземного населення на підпорядкованих їм територіях; в) доручити Лізі загальний контроль над угодами з приводу торгівлі жінками й дітьми, торгівлі опіумом та іншими шкідливими речовинами; г) доручити Лізі загальний контроль над торгівлею зброєю і спорядженням щодо країн, у яких контроль над цією торгівлею необхідний у загальних інтересах; д) докласти зусиль, щоб вжити заходів міжнародного порядку для попередження хвороб і боротьби з ними (ст. 23).
У Статуті також знайшли своє закріплення принципи стосовно колоній незалежних територій, а також гарантії для народів, що їх населяють. Серед таких гарантій слід вказати такі: право на розвиток; заборона таких зловживань, як торгівля рабами, торгівля зброєю і торгівля алкоголем; гарантування свободи совісті і релігії без будь-яких обмежень, за винятком тих, які необхідні для забезпечення публічного порядку і добрих звичаїв, крім заборони споруджувати укріплення або військові чи морські бази і здійснення військового навчання туземців, якщо це не робиться задля поліцейської служби і захисту території, які будуть забезпечувати також іншим членам Ліги умови рівності обміну й торгівлі. Передбачено запровадження опіки над цими територіями за допомогою Мандатарія, наділеного відповідними повноваженнями, який повинен звітувати перед Радою Ліги у щорічній доповіді (ст. 22).
Під егідою Ліги Націй було укладено Конвенцію про рабство (Женева, 25 вересня 1926 р.), якою визначено поняття «рабство» і «работоргівля»; зобов’язання держав щодо запобігання та ліквідації навантаження, розвантаження або перевезення рабів у їх територіальних водах і на судах, що плавають під їхнім прапорами; надання одна одній можливого сприяння з метою скасування рабства і работоргівлі; передбачення у національному законодавстві заходів для запровадження суворого покарання, яке може бути застосоване до таких порушень; повідомлення одна одній і Генеральному секретарю Ліги Націй про будь-які закони і постанови, які вони можуть прийняти з метою реалізації положень цієї Конвенції, тощо.
Низку актів було прийнято з метою захисту прав біженців, серед яких слід вказати ті:;:: Угода про видачу посвідчень особи російським і вірменський біженцям, про досягнення і внесення змін до Угоди від 5 липня 1922 р. і 31 травня 1924 р. (Женева, 1 травня 1926 р.); Угода про правовий статус російських і вірменських біженців Ж'енева, ЗО червня 1928 р.); Угода про поширення на інші категорії біженців деяких заходів, прийнятих на користь російських та вірменських біженців (Женева, ЗО червня 1928 р.); Конвенція про міжнародний статус біженців (Женева, 28 жовтня 1933 р.); . почасова угода про статус біженців, що прибувають з Німеччини (Женева, 4 липня ‘ 936 р.); Конвенція про статус біженців, що прибувають з Німеччини (Женева, 10 лютого 1938 р.); Додатковий протокол до Тимчасової угоди від 4 липня 1936 р. і Конвен- дії про статус біженців, що прибувають з Німеччини, від 10 лютого 1938 р.).
Слід зазначити, що Конвенція про міжнародний статус біженців (Женева, 28 жовтня 1933 р.) стала найперспективнішою спробою Ліги Націй визначити відповідальність країн щодо біженців. Вона була створена на основі чотирьох багатосторонніх угод між членами Ліги Націй, прийнятих у період з 1922 по 1928 р. з метою вирішення проблем із біженцями, викликаних Першою світовою війною і різними пов’язаними з нею наступними конфліктами. Дія Конвенції поширювалася на вірменських, російських і асимільованих біженців. Відповідно до Конвенції кожна з договірних сторін зобов’язалася :-:г переміщати зі своєї території або не перешкоджати допуску на неї шляхом застосування поліцейських заходів, таких як висилка або недопуск на кордоні біженців, які отримали право проживати там постійно, якщо тільки вищезгадані заходи не диктуються міркуваннями державної безпеки або громадського порядку. Вона стала першим документом у міжнародному праві, який закріпив украй важливий принцип «невидворення», що захищав біженців від примусової репатріації у випадках, коли їх життю могла загрожувати небезпека.
Учасники Конвенції також зобов’язалися в будь-якому разі не відмовляти у в’їзді біженцям на кордонах країн їх походження; гарантувати біженцям певні трава, включаючи можливість отримання нансенівських паспортів (тимчасове міжнародне посвідчення особи, що дозволяло особам без громадянства і тим, хто був позбавлений національних паспортів, в’їжджати в інші країни і проїжджати через їх територію), забезпечувати захист прав на особистий статус, на судовий захист, свободу праці і захист від експлуатації, доступ до освіти і соціального забезпечення. Конвенцією акцентовано увагу на захисті вразливих категорій біженців: безробітних осіб, які страждають фізичними або розумовими захворюваннями; осіб похилого віку або немічних людей, нездатних заробляти собі на життя; дітей, за якими не здійснюється належний догляд з боку їхніх сімей або третіх осіб; вагітних жінок, породіль або годувальниць, стосовно яких передбачено найбільш сприятливе положення, відповідне становищу громадян іноземної держави, щодо такого сприяння і допомоги, які вони можуть вимагати, включаючи лікарський догляд і лікування в лікарні (ст. 10).
У червні 1921 р. Лігою Націй було створено першу міжнародну організацію по роботі з біженцями - Верховну комісію у справах біженців, - яку в подальшому було замінено Нансенським міжнародним агентством у справах біженців (далі - Нансенське агентство), яке отримало повноваження від Ліги Націй восени 1930 р. і розпочало активну діяльність 1 квітня 1931 р. Ініціатором створення Агентства став Фрітьоф Нансен (1861-1930), норвезький дослідник, учений і державний діяч. У 1922 р. Фрітьоф Нансен отримав Нобелівську премію миру за «керівну роль, енергію та ентузіазм» у справі надання допомоги біженцям.
Секретаріат Ліги Націй взяв на себе відповідальність за міжнародних біженців та осіб без громадянства і доручив Нансенському агентству виконання своїх обов’язків у цій сфері. Агентство було оточене величезними проблемами під час його існування - серед них відсутність стабільного й адекватного фінансування; наступ депресії, яка закрила можливості працевлаштування для біженців; падіння престижу Ліги після подій 1931 і 1935 рр.; зростаюча кількість біженців, в основному з Німеччини, Італії та Іспанії; небажання держав - членів Ліги дозволяти діяльність Ліги від імені осіб, які раніше були громадянами своїх країн. Серед досягнень Нансенського агентства слід вказати прийняття чотирнадцятьма країнами Конвенції про міжнародний статус біженців 1933 р.; поселення Саарських біженців у Парагваї після 1935 р.; будівництво сіл для розміщення понад 40 000 вірмен у Сирії і Лівані та розселення ще 10 000 вірмен в Єревані; і найголовніше, матеріальна, юридична та фінансова допомога, надана майже мільйону біженців. У 1938 р. Нансенському агентству присуджено Нобелівську премію миру
У 1933 р. Ліга Націй заснувала Вищу комісію у справах біженців, що прибувають із Німеччини, оскільки проблема німецьких біженців після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалізму стала дуже гострою. Ця комісія, мандат якої був згодом розширений для прийому як австрійських, так і судетських біженців, повинна була бути розпущена 31 грудня 1938 р. одночасно з відділенням Нансена. Обидві інституції були фактично розпущені в той самий день, а наступного дня було відкрито нову установу Ліги Націй - Управління Верховного комісара у справах біженців під захистом Ліги зі штаб-квартирою в Лондоні.
Положення Статуту Ліги стали базовим компонентом угод, які вона реалізовувала з таких країнах і регіонах, як Австрія, Болгарія, Чехословаччина, Греція, Угорщина, Туреччина та Югославія, відомі як договори про меншини. Вони були спрямовані на те. щоб гарантувати захист життя і свободи всіх жителів країн і регіонів, які є учасниками договору, а також забезпечувати рівність націй перед законом у використанні цивільних і політичних прав. Ліга зажадала, щоб Албанія, Фінляндія, Латвія і Литва до вступу в Лігу пообіцяли захист прав меншин. Ці договори є важливими не тільки том}, що вони кодифікували такі важливі норми, як заборона дискримінації, свобода релігії, право на мову, а й тому, що вони заснували законність міжнародних відносин : іншими державами з приводу поводження з громадянами в країнах, які взяли на себе певні зобов’язання. Захист з боку Ліги Націй поширювався тільки на громадян тих країн і регіонів, які були учасниками вищезгаданих договорів.
У результаті міжнародна система захисту меншин у системі Ліги Націй юридично -поширювалася на групи меншин у 16 державах, (не рахуючи мандатних територій) і охоплювала близько ЗО млн осіб, які говорять на 36 мовах, що становило в цілому їдизько 25% населення цих держав. Система захисту меншин, таким чином, спиратися на 18 міжнародних актів (5 спеціальних договорів про меншини з Польщею, ЧехоСловаччиною, Югославією, Румунією і Грецією; 4 мирних договори зі спеціальній розділами про меншини з Австрією, Болгарією, Угорщиною та Туреччиною; : декларацій - Албанії, Іраку, Латвії, Литви, Фінляндії та Естонії; Польсько-Данцигська конвеенція, Мемельська конвенція і Німецько-Польська конвенція про Верхню Сілезію). Усі ці акти містили положення, яким визнано Лігу спостерігачем і гарантом у виконанні їхніх умов.
У 1922 р. Асамблея Ліги Націй висловила надію, що країни й регіони, які не є сторо нами договорів, поширять такий самий захист на своїх громадян. Однак Асамблея відмовилася прийняти пропозицію розробити універсальний договір, який можна застосовувати до всіх членів, який би передбачав зобов’язання держав-членів стосовно меншин.
Лігою Націй було також створено систему мандатів з метою захисту свободи совісті та релігії в колишніх колоніях. Уряди, що контролювали неавтономні території на підставі мандатів, обіцяли забезпечувати матеріальне і моральне благополуччя, та соціальний прогрес їх жителів. Метою означених дій була підготовка колоній до самостійної державності. Ці території могли стати незалежними лише в разі їх готовності гарантувати захист релігійних, мовних та етнічних меншин, а також права іноземців та свободу совісті. Вони включали Палестину та Йорданію, керовані Британією, Сирію і Ліван, керовані Францією, Камерун і Тоголенд, керовані Британією, Руанду, керовану Бельгією (згодом система мандатів еволюціонувала з систему опікунства ООН). Так, зокрема, відповідно до мандату Великобританії на управління Палестиною (колишньою частиною Османської імперії) було передбачено створення єврейської держави, про що йдеться у ст. 2: «Мандатарій зобов’язується створити в країні такі політичні, адміністративні та господарські умови, які забезпечать створення єврейського національного вогнища, як викладено в преамбулі, і розвиток інститутів самоврядування, а також захист цивільних і релігійних прав усіх жителів Палестини незалежно від національності і релігії». Наступні статті документа були присвячені єврейській імміграції, державному управлінню, доступу до священних місць і будівель релігійного значення, громадській охороні здоров’я, торгівлі та іншим питанням. До мандату додавався меморандум, також схвалений Радою Ліги Націй, у якому британський уряд підтверджував розуміння того, що положення мандата, що стосуються створення єврейського національного вогнища і сприяння єврейській імміграції, не застосовувалися щодо частини підмандатної території, відомої під назвою Трансіорданії, тобто території на Схід від річки Йордан. Відповідно до мандату Ліги Націй, виданого Франції на управління Тоголенда (текст документа містив 12 статей), було визначено географічні кордони переданої в управління території і зобов’язання держави-мандатарія, які включають такі гідні схвалення цілі, як боротьба з работоргівлею, забезпечення свободи совісті та віросповідання, а також повага до місцевих законів і звичаїв. До мандату додається угода між британським і французьким урядами для визначення межі між двома частинами Тоголенда.
Слід зазначити, що система мандатів у межах Ліги Націй сприяла утвердженню прав народів на самовизначення.
Лігою Націй було засновано інституції у справі захисту меншин, зокрема Комітет Трьох, Відділ (Секцію) з питань меншин у складі Секретаріату організації, на який покладалася відповідальність за попередній розгляд петицій, що надходили, отримання відповідей від держав, проти яких висувалися звинувачення, і передача справ у спеціальний Комітет Трьох, який мав вирішити, чи потрібно в конкретному випадку втручання Ради. У період з 1920 по 1939 р. до Відділу було подано 883 петиції, проте лише 16 з 395 петицій визнані такими, що підлягають розгляду, були передані до Ради, і тільки в чотирьох випадках Рада вкрай неохоче визнала факт порушення прав з боку звинувачених країн.
У діяльності Ліги Націй також було приділено суттєву увагу забезпеченню захисту прав вразливих категорій осіб, зокрема жінок і дітей. Серед таких договорів слід вказати Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею жінками та дітьми (відкрита для підписання в Женеві з 30 вересня 1921 р. по 31 березня 1922 р.), відповідно до якої договірні сторони зобов’язалися вжити всіх необхідних заходів з метою розшуку і покарання осіб, які займаються торгівлею дітьми обох статей, і тих, які вчиняють злочини; вжити всіх необхідних заходів для видачі осіб, звинувачених у цих злочинах; створити агентства і бюро для прийняття на роботу, а також для спостереження за цими агентствами і бюро, видати регламенти для цієї мети, щоб забезпечити захист жінок і дітей, які потребують роботи під час їх перебування в іншій країні; прийняти адміністративні та законодавчі заходи з метою припинення торгівлі жінками і дітьми.
У1933 р. ;покладено Міжнародну конвенцію про боротьбу з торгівлею повнолітніми жінками, якою передбачено покарання осіб, які для задоволення пристрасті іншого схилили, втягнули або спокусили жінку або повнолітню дівчину, хоча б і з її згоди, для розпусти за кордоном, навіть якщо окремі дії, які є частинами цього злочинного діяння, були вчинені в різних країнах. Караними також визнаються замахи на вчинення такого злочину і підготовчі до нього дії у встановлених законом межах. Договірні сторони зобов’язуються вжити необхідних заходів для того, щоб злочинні дії тягли за собою відповідне покарання; повідомляти одна одній відомості про кожну особу тієї чи іншої статі, яку звинувачено в тому, що вона вчинила або намагалася вчинити одну із злочинних дій, передбачених цією Конвенцією; про судові вироки з усією іншою корисною інформацією, яка могла б бути отримана про правопорушника, наприклад, його громадянський стан, : опис прикмет, дактилоскопічні відбитки, фотографія, судове досьє, відомості про його спосіб дій тощо; інформація про прийняття таких заходів, як відмова в допуску в кратну або його вигнання. Конвенція доповнила Угоду від 18 травня 1904 р., і Конвенції від 4 травня 1910 р. і 30 вересня 1921 р. щодо заходів боротьби з торгівлею жінками та дітьми.
У 1924 р. Лігою Націй було прийнято Декларацію прав дитини, в якій уперше на міжнародному універсальному рівні були сформульовані принципи, що стали основою правого статусу дитини. Відповідно до Декларації, чоловіки і жінки всіх націй визнають. що людство зобов’язане давати дитині краще, що воно може дати, оголосити і прийняти його як свій борг, незалежно від раси, національності або віросповідання. Дитині повинні бути надані засоби, необхідні для її нормального розвитку, як матеріального, так і духовного; голодну дитину треба нагодувати; хвору дитину треба годувати груддю; відсталій дитині потрібно надати допомогу; правопорушник повинен бути виправлений; ::троти повинні бути захищені; дитина повинна бути першою, хто отримав допомогу з тяжкі часи; вона повинна мати можливість заробляти на життя і повинна бути захищеною від будь-якої форми експлуатації; бути вихованою у свідомості того, що її таланти повинні бути присвячені служінню ближнім.
Крім того, було досягнуто значних успіхів у захисті прав та інтересів жінок і дітей молоді) у трудовій сфері, серед таких конвенцій слід зазначити такі: Конвенція № 5 тт о мінімальний вік у промисловості (1919), Конвенція № 6 про нічні роботи молодих : сто у промисловості (1919); Конвенція № 4 про працю жінок у нічний час (1919), конвенція № 7 про мінімальний вік на морі (1920), Конвенція № 10 про мінімальний вік ; сільському господарстві (1921), Конвенція № 13 щодо використання свинцевого білила у малярній справі (1921), Конвенція № 16 про обов’язковий медичний огляд дітей і підлітків, зайнятих на борту суден (1921), Конвенція № 20 про нічну роботу в пекарнях (1925) (забороняє використання праці підлітків молодших за 18 років), Конвенція № 45 про використання праці жінок на підземних роботах у шахтах будь-якого роду 1937 р. тощо.
Під егідою Ліги Націй в 1919 р. було засновано Комітет дитячого благополуччя, до завдань якого входило вироблення попереджувальних заходів щодо дитячої праці, безпритульних дітей, торгівлі дітьми та проституції неповнолітніх. Комітет сприяв за активної участі міжнародних неурядових організацій, прийняттю низки документів, що зачіпали окремі сторони правового становища дітей зокрема в трудовій сфері, в протидії рабства тощо.
У добу Ліги Націй подальшого розвитку набув і захист жертв збройних конфліктів. Відповідно до положень Статуту організації її члени зобов’язалися заохочувати і полегшувати створення і співробітництво добровільних національних організацій Червоного Хреста, дозволених відповідним чином, що мають за мету поліпшення охорони здоров’я, і попереджувальну боротьбу з хворобами, і пом’якшення страждань населення (ст. 25). Із дня свого заснування Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) сприяв розробленню низки міжнародних угод у галузі міжнародного гуманітарного права, зокрема, ним було розроблено проекти Конвенцій про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях та Конвенції про поводження з військовополоненими, які були прийняті в 1929 р. Вони встановили принцип безкорисливої допомоги всім жертвам війни без будь-якої дискримінації: пораненим, які потрапили в полон, або потерпілим від корабельній аварії - всім тим, хто перестав бути ворогом, опинившись просто страждаючою і беззахисною людиною. В основі кожної з цих фундаментальних міжнародних угод лежить повага до особистості та гідності людини.
Ліга Націй також докладала зусиль щодо розвитку співпраці держав-членів у сфері міжнародної охорони здоров’я, під її егідою була реалізована програма «Обмін фахівцями в галузі охорони здоров’я» з метою надати «фахівцям в галузі охорони здоров’я з різних країн можливість ознайомитися з організацією, обладнанням і методами, що використовуються в системах охорони здоров’я відвідуваних країн...» (1926). Програма передбачала відвідування фахівцями з охорони здоров’я під егідою Ліги Націй країн задля вивчення ситуації про стан справ в означеній сфері, запозичення позитивного досвіду; ознайомлення зі станом справ у галузі лікування окремо взятих захворювань і надання відповідної доповіді.
Організація сприяла взяттю під контроль торгівлі опіумом та іншими сильнодіючими наркотичними речовинами, що завдають шкоди здоров’ю людини. Перша спроба взяти під контроль торгівлю опіумом та іншими сильнодіючими наркотиками (такими як морфій, героїн і кокаїн) на світовому рівні була пов’язана з Міжнародною конвенцією про опіум, підписаною 42 країнами в 1912 р. Сторони угоди погодилися обмежити ввезення таких наркотиків виключно в медичних і наукових цілях.
Перш ніж ця Конвенція набрала чинності, розпочалася Перша світова війна, але після її завершення Лізі Напій було доручено відновити дію Конвенції. Незабаром стало очевидним, що для запобігання контрабанді наркотиків їх виготовлення необхідно взяти під контроль їх виробництво. Для вирішення цієї проблеми Ліга Націй організувала дві :>:; конференції з питань опіуму в 1924 і 1925 рр. На першій конференції була прийнята конвенція, що посилює умови Гаазької конвенції 1912 р. На другій конференції до них були додані заходи практичного контролю за виробництвом наркотичних речовин ( Угода стосується виробництва, внутрішньої торгівлі та використання курильного опіуму від 11 лютого 1925 р., Міжнародна конвенція про опіум від 1-9 лютого 1925 р.).
13 липня 1931 р. було прийнято Конвенцію про обмеження виробництва і про регла- ентацію розподілу наркотичних засобів від 13 липня, Угоду про контроль над курінням опіуму на Далекому Сході від 27 листопада 1931 р. У 1936 р. міжнародне співтовариство
прийняло Конвенцію по боротьбі з незаконним обігом шкідливих наркотичних речовин. Сторонами цієї угоди, яка набрала чинності в жовтні 1939 р., стали тридцять п’ять держав.
Лігою Націй було засновано Комітет з питань охорони здоров’я, який після її розпалу трансформувався у Всесвітню організацію охорони здоров’я (ВООЗ зі штаб- ніртирою в Женеві).
Міжнародне бюро праці (Міжнародна організація праці) із самого початку свого н виникнення полегшувало укладання конвенцій стосовно прав трудящих, наприклад, : -заборона примусової праці, дискримінації при прийнятті на роботу, заборони работоргівлі (переважно жінками).
1 Словарь международного права. 2-е изд., перераб. и доп. / Бацанов
С.Б., Ефимов Г.К., Кузнецов В.И. и др. — М.: Междунар. отношения, 1986. - С. 288.
2 Створення Ліги Націй і Міжнародного бюро праці передбачено Версальським мирним договором, відповідно: Частина 1 (ст. 1-26) і Частина 13, ст. 387-427, присвячені означеним інституціям //Мирный договор между союзными и объединившимся державами и Германией і Версаль, 28 июня 1919 г.). 1Л1Ь: Ьир://ррІ.т/пе\У8ІехІ.р1і1т1?іс1=20302.
|
Скачать 101.9 Kb.