фактор силы в международных отношениях. Творча.робота_Пономаренко_МЕВ101. фактор сили в міжнародних відносинах
 Скачать 261.94 Kb.
|
|
ДВНЗ «КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВАДИМА ГЕТЬМАНА» Творча доповідь На тему: «ФАКТОР СИЛИ В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ» Виконала студентка Групи МЕВ-101 Пономаренко А.А Викладач: Смолянюк Володимир Федорович Поряд із такими поняттями, як "війна" та "мир", термін "сила" належить до найчастіше вживаних у теорії міжнародних відносин і є фундаментальним для більшості концепцій, покликаних пояснити природу та шляхи розвитку й функціонування міжнародних політичних процесів. З огляду на це, складність формулювання точного загаль- ноприйнятого його визначення має, ймовірно, те ж саме походження, що й різноманітність теоретико-методоло- гічних підходів у дослідженні міжнародних відносин зага- лом – а саме відсутність надійної експериментальної ос- нови. Але оскільки саме розуміння "сили" як академічне, так і побутове істотним чином впливає на поведінку між- народних акторів, то проблема набуває й практичного виміру, в рамках якого наявність кількох альтернативних підходів може бути значно менш корисною. Проблематику теоретичного розуміння "сили" розроблено головним чином у роботах історика Д.Тейлора, соці- олога Р.Арона, політичних реалістів Г.Моргентау, П.Діля, Д.Ліска, А.Райта, неореалістів К.Уольтца, Р.Арта, неомар- ксистів А.Грамші, І.Уоллерстайна, неолібералів Д.Ная, Р.Кеохейна, С.Краснера. Деякі з проблем сили розглянуто в роботах представників англійської школи та критичної школи, насамперед Б.Бузана та Р.Кокса. У роботах згаданих авторів містяться численні альтернативні підходи до визначення поняття та природи сили в міжнародних відносинах, кожний з яких визначається тими рамками, що накладаються загальнотеоретичним напрямом. З огляду на це, розуміння сили дещо втрачає динамізм, який, нввпаки, притаманний реальному розвитку подій у світі і, зокрема, використанню сили в міжнародних відносинах. Дану творчу роботу я спрямувала на розкриття деяких із стереотипів стосовно сили, що заповнюють існуючі теоретичні "білі плями". Завданнями, що стоять переді мною, є: ︎ розглянути теоретичні і концептуальні труднощі, пов'язані з визначенням феномену сили в міжнародних відносинах; ︎ визначити зв'язок між теоретичними прогалинами в науковому розумінні сили і поширенням стереотипів, по- в'язаних з нею, а також встановити природу такого зв'язку; ︎ окреслити шляхи розвитку подальших теоретич- них досліджень проблем, пов'язаних із силою в міжна- родних відносинах. За висловом американського вченого Д.Ная, "сила в міжнародній політиці подібна погоді... Про неї говорять всі, але мало хто її розуміє..." [1, с. 53]. Можливо, така ситуація була б цілком задовільною, особливо за умови, що дефіцит розуміння поняття "сили" залишався б у рамках науки. Але міжнародні відносини як наукова дисципліна і міжнародні відносини як частина реально- го світу є взаємозалежними феноменами, утворюючи рефлективну систему, причому з розвитком науково- технічної революції така взаємна залежність стає деда- лі більш відчутною. Прорахунки у визначенні співвідношення сил, нездатність сформувати уявлення про те, чим, власне, є це співвідношення і що потрібно рахувати; термінологічна плутанина із такими популярними фразами, як "баланс сил", "гегемонія" тощо, що часто використовуються для «СИЛА» В ТЕОРІЇ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ПАРАДОКСИ обґрунтування політичних дій, – здатні призводити до небажаних практичних наслідків. Тому, можливо, на відміну від розмови про погоду, дис- кусію про силу доцільно було б ґрунтувати якщо не на єдиному розумінні, то принаймні на кількох консолідо- ваних підходах до визначення її (сили) природи, атри- бутів, якостей і закономірностей функціонування. При спробі виробити щось, наближене до комплекс- ної концепції сили, виникає низка складних питань. Перша складність є наслідком того, що силу можна уявляти зовсім різним чином. Наприклад, майже кожен здатен швидко відповісти на питання про те, яка держа- ва в сучасному світі є найсильнішою. Але значні трудно- щі і розбіжності у відповідях, що виникнуть на питання про другу за силовим потенціалом сучасну державу, продемонструють наявність значної кількості альтернативних уявлень про те, чим є і чим не є сила держави, закладених уже на рівні інтуїтивного або побутового сприйняття сили. Сьогодні майже неможливо ототожнити силу із контролем над територією і населенням, як це було можливо в Стародавньому світі і, частково, в Середньовіччі. Неможливо також поставити у відповідність силі промисловий розвиток, торгівлю та контроль над комунікаціями, що вважалося ознакою сили в період Нового часу. Навіть спокуса перелічити контроль над гло- бальними комунікаціями, доступ до інформації, володін- ня високими технологіями як необхідні та достатні компоненти силової могутності в сучасному світі, не вирішує проблеми, оскільки деякі принципово важливі питання залишаються нез'ясованими. До них, у першу чергу, належить питання про те, чи є сила в міжнародних відносинах атрибутом окремих акторів або являє собою структурний параметр. Від відповіді на це питання залежатиме вирішення низки інших, пов'язаних із силою, концептуальних дилем, найважливіші з яких – проблеми встановлення та під- тримки силової рівноваги, попередження та ефективне розв'язання конфліктів різноманітних форм і поняття й функції гегемонії в міжнародних відносинах. Розуміння сили як атрибуту є природним і випливає навіть із ши- роких аналогій, запозичених із інших суміжних дисциплін. Перші спроби науково визначити силу як атрибут акторів у міжнародних відносинах були зроблені під впливом панівних ідей політичного реалізму, в якому сила була одночасно прагненням і засобом діяльності держав, яскраво вираженим дезінтегратором та чи не найважливішим об'єктом відносин між державами в політичній та військово-стратегічній сферах. Держави у власній зовнішній політиці могли прагнути різного (вла- сне, коло таких об'єктів включало територію, економічні здобутки, поширення власної ідеології та цінностей і тощо), але чого б вони не прагнули, "сила залишається головним ресурсом, який допомагає отримати все інше..." [2, с. 33]. Позитивним у цьому визначенні була і є насамперед його елегантність і лаконічність, однак за них довелося платити високу ціну. Реалістичне розу- міння сили розпадається на атрибутивне та відносне. Перше виходить із оцінки сукупності ресурсів, що належать актору, віл якої прямо залежатиме його сила. З цього погляду легко визначити сильнішу сторону серед тих, хто здійснює контроль над схожими групами ресурсів, наприклад, над дивізіями, військовими бюджетами, населенням або територією. Легко також, користуючись такою логікою, визначити критерії стратифікації держав, поділити їх на "великі", "середні", "малі" тощо. Нарешті, на основі таких силових розрахунків можна робити ви- сновки про силові дисбаланси, які, в свою чергу, приво- дитимуть або до виникнення війни, або до застосування однієї з форм відновлення рівноваги – чи то гонки озброєнь, чи то формування альянсів і коаліцій. На цьому, однак, переваги вичерпуються, натомість починаються складнощі методологічного характеру. Основна проблема полягає в тому, що атрибутивне розуміння сили є можливим і має сенс лише на рівні одиничного (monadic) та двостороннього (dyadic) дослідження. Кількість дивізій можна порівняти лише з кількі- стю дивізій, причому лише кількісними ж методами. Але таке порівняння не завжди може дати відповідь на пи- тання про те, яким буде результат безпосередньої си- лової взаємодії двох або, тим більше, більшої кількості держав. Володіння певними ресурсами, серед яких до- слідниками традиційно виокремлюються населення, територія, природні ресурси, економічна міць, військовий потенціал та ряд інших [3], не означає силової переваги, оскільки сила, на думку представників другого напряму дослідження в рамках реалістичної парадигми, є не стіль- ки атрибутом сторін, скільки причиною змін їхньої поведін- ки. З їхнього погляду зрозуміти й оцінити силу можливо лише спостерігаючи за змінами в поведінці акторів чи то під впливом примусу, чи то внаслідок обіцяної винагороди. Але й тут виникають численні проблеми. Так само як наявність кращих карт у покері не гарантує виграшу [1, с. 54], що певним чином демонструє обмеженість атрибутивних підходів, так і зміна поведінки опонента може відбуватися під впливом невідомих обставин, що ставить під сумнів адекватність і відносного розуміння сили. Обидва підходи є простими і зрозумілими, вони апелюють до такого розуміння сили в міжнародних відноси- нах, що ґрунтується на ресурсній перевазі та/або побу- дованій на ній здатності змінювати поведінку інших. Але незважаючи на ці переваги, такі концепції є в сучасному світі недостатніми. Для демонстрації цього можна знову згадати приклад із спробами визначити другу за силовим потенціалом державу. Звичайно, ті труднощі, що виникатимуть, можуть бути віднесені на рахунок складності зведення сукупних показників силових потенціалів, обчи- слення кумулятивного силового еквіваленту, який брав би до уваги всі численні компоненти того, що інтуїтивно розуміється як сила держави. Таким чином, проблема переводилася б з теоретико-концептуальної площини в площину методик розрахунків. Однак основні труднощі полягають в іншому. Їх можна помітити й при спробі відповісти на питання про відносне зростання або зменшення сили США, сформульоване в дещо іншому контексті, в дискусії щодо моно- чи мультиполярності постбіполярного світу. Частка американського ВНП у світовому скорочується, зменшується залежність від них західноєвропейських держав – чи достатньо цього для висновку про занепад гегемонії США? Або ж зростання відриву США у сфері високих технологій, контролю над інформацією, впливу в міжнародних організаціях і режимах – достатня ком- пенсація? Для відповіді на ці та подібні питання необхідним є розширення поняття сили. Зокрема, таке розширення повинно давати оцінку деяких із стереотипів, що існують стосовно сучасного стану силових відносин у міжнародній політиці. Один із таких стереотипів полягає у визнанні статусу єдиної наддержави (гіпердержави) за США внаслідок володіння ними безпрецедентною військовою перевагою. Якщо розглянути цю гіпотезу в рамках концепції атрибутивної сили, вона здається незаперечною, оскіль- ки, за визначенням, володіння більшою частиною сило- вих ресурсів означає максимально високий силовий статус. Зокрема, цю тезу розвинуто в роботах сучасних реалістів, на думку яких саме розподіл силових ресурсів між державами є визначальним показником їхніх віднос- них можливостей [4, с. 2-–21]. Однак у такому спроще- ному підході міститься теоретичний парадокс. У най- більш загальному вигляді він полягає в тому, що, незва- жаючи на зростання відносної могутності США, глибина їхнього впливу не зросла, а, за оцінками деяких учених, навіть суттєво зменшується, починаючи із 1970-х рр. [5]. Така оцінка ґрунтується на двох основних припущеннях. По-перше, вважається, що коло атрибутів сили, тобто груп ресурсів, володіння якими робить державу сильнішою, значно розширилося і продовжує розширюватися. У ХХІ ст. значно важче розрахувати ступінь контролю держави над тією чи іншою групою ресурсів, адже далеко не кожна з них являє собою щось настільки ж матеріальне, як, наприклад, дивізія або золотий запас. Сучасні силові ресурси включають такі речі, як фінансова й інве- стиційна привабливість, рівень освіти, розвиток технологій США наддержава + тощо. Це робить розрахунок силових можливостей на основі лише підрахунку боєздатних дивізій або обсягів ВНП неможливим. Але, з іншого боку, мало хто робить висновок про військове домінування США лише виходячи з кількісних оцінок. Як правило, береться до уваги не кіль- кість збройних сил, за якою США і не є незаперечним ліде- ром, а їхня здатність виконувати політичні завдання в пла- нетарному масштабі, що інтегрує багато факторів як кількі- сних, так і якісних – як, наприклад, витрати на наукові розробки. До того ж і в попередні часи, коли кількість дивізій була набагато більш надійним показником відносної могутності, силові розрахунки не базувалися виключно на ній. По-друге, висновок про зменшення відносної могутності США випливає із врахування відносності сили (т. зв. біхевіористська концепція) – тобто не стільки розуміння сили як сукупності ресурсів, скільки як здатності їх використовувати з метою змінювати поведінку інших. Очевидно, силові можливості залежатимуть не лише від кількості ресурсів, принаймні в тому випадку, якщо вона не сягає половини всіх ресурсів, наявних у систе- мі. Доти, поки такого не досягнуто, силові можливості держави залежатимуть також (а в багатьох випадках – і головним чином) від дій інших. Ці дії інших, у свою чер- гу, визначаються інтересами самозбереження. Переслідування такого інтересу здатне примушувати держа- ви до дій, що можуть здаватися наслідками силового примусу з боку третьої сторони. Інакше кажучи, значен- ня набуває системного рівня відносин, який виходить за рамки двостороннього. Біхевіористська концепція сили більшою мірою орієнтована на пояснення змін у відно- синах двох ізольованих партнерів із визначеними інте- ресами – в цьому випадку легко прослідкувати зміни в поведінці кожного з них під впливом тиску чи винагороди. Але коли коло учасників розширюється, а інтереси стають частково невизначеними або такими, що дина- мічно змінюються, не кажучи вже про спроби кожного приховати частину з них від партнерів, – у такому випа- дку стає значно складніше визначити, під впливом яких факторів змінюється поведінка в таких системах. Саме такого роду аргументація часто застосовуєть- ся для демонстрації того факту, що можливості США щодо впливу на поведінку інших зменшилися, і саме це є ознакою зменшення їхньої сили, незважаючи на зростання відносної могутності, вираженої в кількості ресур- сів. Війна в Іраку часто застосовується як приклад нас- лідку зменшення можливостей такого впливу. Зростання економічної взаємозалежності, глобалізація, інші подібні процеси зменшують можливості єдиної наддержави примушувати своїх партнерів, створюючи нато- мість джерела вразливості та взаємної залежності. Ці міркування демонструють дію парадоксу, що існує в рамках реалістичних концепцій сили, коли зростання можливостей актору не завжди призводить до збільшення його силових можливостей, тобто здатності змінювати поведінку інших, або якщо і призводить, то це практично неможливо визначити. Другим поширеним стереотипом є думка про те, що існує кілька ключових ресурсів, серед них військова могутність (включно із технологіями), економічний потенціал, доступ до глобальної фінансової системи та інфор- маційних мереж, а також ефективна дипломатія; і що для сучасної "сильної" держави необхідно і достатньо воло- діти одним з цих ресурсів або їхньої комбінацією. В основі цього стереотипу лежить парадокс, пов'язаний із по- няттям структурної сили. З одного боку, здоровий глузд свідчить про те, що сила має ґрунтуватися на володінні ресурсами примусу, якими в міжнародних відно- синах часто й виступають перелічені можливості. Історія свідчить, що жоден з випадків гегемонії ( провідна роль якоїсь держави/міста у відносинах з іншими)в міжнародних відносинах не відбувався без володіння гегемоном одним з ресурсів до такої міри, щоб значно перевищувати можливості конкурентів. У той же час проблема полягає не стільки у встановленні факту наявності такого ресурсу, скажімо, військової сили; скільки у визначенні шляхів її використання. Наприклад, чисельність збройних сил європейських держав і рівень їх оснащеності здебільшо- го не змінився протягом останніх 10 років, але відносні силові можливості цих держав значним чином трансфо- рмувалися. Одним із пояснень такого факту може бути припущення про те, що змінилися шляхи використання цього ресурсу. Поряд з цим, іншим поясненням є те, що просто змінилися відносні можливості цих держав стосо- вно володіння та управління іншими, більш динамічними групами ресурсів. Концепція структурної сили об'єднує ці два підходи, визначаючи силу держави її здатністю ви- значати інтереси інших. Очевидно, такий підхід є більш витонченим, ніж вплив на дії інших. До його переваг належить значний ступінь загальності, оскільки структурна сила є наслідком: а) володіння державою ресурсами, в тому числі нематеріальними, такими як авторитет, акти- вність у міжнародних режимах та організаціях та ін.; б) використання цих ресурсів таким чином, щоб змінювати не поведінку окремих держав, але спрямованість розвит- ку міжнародної системи в цілому. Парадокс в даному випадку полягає в тому, що, визначаючи структурну силу сукупністю силових факторів (доступ до капіталу, ринків, технологій та інформації), ми знову опиняємось в рамках редукціонізму з його неспро- можністю пояснити механізм дій цих факторів окремо. Об'єднуючи ж їх під гаслом структурної сили, ми втрача- ємо зв'язок і взаємний вплив різних її складових. Наприклад, успішна силова політика держави в сучасному світі залежить не стільки від окремих груп ресурсів, що пере- бувають під її контролем (це стосується не тільки збройних сил, недостатність яких можна помітити на прикладах Росії, Індії та інших держав; але також економічних ресурсів, про що свідчить приклад Японії або Німеччини, так само, як і деяких інших), скільки від вмілого викорис- тання таких прийомів, які ще зовсім недавно не вважали- ся складовою силової могутності. До них належить здат- ність створювати та підтримувати стратегічну взаємозалежність, режими багатостороннього співробітництва, міжнародні інститути; поширювати власні цінності, іде- ологію та, як висловився Д.Най, "примушувати інших хотіти того, чого хочеш ти" [1, с. 5]. Саме на цих прин- ципах побудовано діяльність сучасних транснаціональних режимів вільної торгівлі, що розглядаються в рам- ках неолібералізму як симптом кінця реалістичного світу взаємодії держав, що переслідують виключно власні короткострокові інтереси. Таке розуміння сили випливає із бачення міжнародних відносин як гри з непостійною сумою, коли виграш кожного можна збільшити шляхом спільних дій. У таких ситуаціях сила держави виявлятиметься не в її здатності примусити опонента до поступок, але в створенні такої системи розподілу спільних прибутків, з якою той би погодився. Саме така логіка лежить в основі діяльності антитерористичної коаліції – однієї з перших коаліцій, побудованої на "постреалістичних" принципах. Інше питання, однак, у тому, що діяльність такого роду систем може також створювати і негативні здобутки для всіх учасників. Нарешті, останній стереотип, який ми розглянемо, стосується "перетікання" сили в міжнародних відносинах до недержавних акторів, груп і окремих індивідів – процес, що найбільш яскраво і трагічно виявив себе 11 вересня 2001 р. Такого роду "дифузія сили" часто вважається основною тенденцією в міжнародних відносинах, однією з причин чого, на нашу думку, є непо- вна адекватність існуючих державно-орієнтованих концепцій сили. Адже поряд із відомим афоризмом Клаузевіца, який однозначно вказує на належність сили, принаймні військової – основного її вияву за часів життя прусського стратега, до методів політичної боротьби, досі не дано задовільної відповіді на питан- ня про те, як саме ця сила використовується в полі- тичних цілях. Це створює постійну спокусу відірватися від державно-зорієнтованого рівня дослідження, який вимагає чітких процедур і визначення зв'язку між поняттями "сили", "національного інтересу", "політики" та інших, та наділити силу універсальними властивостя- ми, а самою силою – ширше коло суб'єктів. Цей шлях може бути продуктивним, якщо не стане занадто узагальнюючим, остаточно відірвавшись від власне між- народних відносин і змістившись у царину психології та міжособистісних відносин. Саме це може трапитися, якщо наділяти процеси, що відбуваються в сьогоднішньому, світі рисами унікальності та безпрецедентності. Ерозія суверенітету держав, збільшення можливостей впливу на міжнародну систему в цілому різних недержавних утворень або навіть окремих людей – все це, безперечною, має місце й вносить корективи в наукове розуміння сили. Частково ці процеси, які розпочалися ще до розпаду біполярної системи, відобра- жено в концепції "високої" та "низької" політики (hard politics and low politics). Стрімке зростання світової торгівлі, наприклад, вбачається підтвердженням збільшення питомої ваги саме "низької політики" у відносинах між державами, і зменшення, відповідно, традиційно важливих питань, пов'язаних із військово-стратегічної взаємодією, проблемами безпеки та іншими царинами "високої" політики. У той же час дії та прагнення окремих осіб стають факторами сили лише тією мірою, якою вони трансфор- муються в інтереси держав і перекладаються мовою їхніх дій. У цьому сенсі ми залишаємось у світі міждержавних відносин, і тому наші уявлення про силу мають відповідати реаліям такого світу. Дифузія силових можливостей відбувається, але її масштаби не дозволяють вести мову про повернення в світ довестфальських принципів. Імовірніше, силова політика все ще великою мірою визнача- ється конфігурацією міжнародної структури, прагненнями та бажаннями держав як основних учасників міжнародних відносин, а також присутністю і впливом тих недержавних акторів, якими є міжнародні інститути та режими. Держави залишаються егоїстами, але стають егоїстами далекогля- дними, стратегічно мислячими, що ускладнює завдання концептуалізації сили як їхнього основного засобу та мети. Концепція структурної сили, як і висунута пізніше ідея про розподіл сили на "тверду" та "м'яку", які є тісно пов'язаними, покликана віддзеркалити в теорії те, що відбувається на практиці: ускладнення правил взаємодії між державами. Вони визначаються сьогодні не ли- ше короткостроковими інтересами та відносними пере- вагами, але завданнями побудови та експлуатації вза- ємозалежності, в якій дедалі більшою мірою знаходить себе світ. Подальше вдосконалення теорії у свою чергу здатне призвести до ускладнення практики політичного життя. Цей процес є постійним, а вміння здобувати з нього практичні навички реалізації сили в міжнародних відносинах є чи не найважливішим. Висновки, які можна зробити, зводитимуться до такого: ︎ сучасне теоретичне розуміння сили в міжнародних відносинах є суперечливим. З одного боку, концепції, розроблені в руслі реалістичної парадигми, є простими та логічними, але з іншого – є занадто загальними і не пояснюють цілої низки фактів. При детальнішому аналізі помітною стає внутрішня неузгодженість концепцій, що не дозволяє логічно пояснювати взаємозв'язок між різними ключовими поняттями, насамперед такими, як "сила", "інтерес", "війна", "силова рівновага"; ︎ теоретичні неузгодження та "білі плями" призводять до поширення стереотипних уявлень про силу, що починають впливати на саму силову політику. Особливо помітним цей процес є в сучасному світі, коли розвиток нових форм міжнародних відносин і нових шляхів застосування сили випереджає наукове розуміння цих процесів. У результаті наукове знання часто замінюється стереотипом, який не відповідає або не повною мірою відповідає дійсності; ︎ шляхи подолання таких стереотипів полягають, очевидно, у вдосконаленні теоретичного знання, але таке вдосконалення не обмежується лише завданням подолати стереотипи. Шлях до синтетичного розуміння сили полягає, наскільки це можливо, через синтез досягнень неолібералів, що підкреслюють зростання взає- мозалежності і руйнацію в такий спосіб одвічної анархі- чності міжнародної системи. Очевидно, такі процеси здатні з часом зменшити дію дилеми безпеки, а також перетворити асиметрію у взаємозалежності в джерело сили. Іншим аспектом, що має бути врахованим при розробці концепції сили, є можливість конвертації різ- них її факторів. Власний шлях пропонують пост- позитивісти, підкреслюючи суб'єктивний характер сприйняття сили. У цілому проблема є достатньо складною, щоб бути вирішеною повністю і одразу. Але поступове розв'язання окремих її складових є необхідним. Nye J. Power in the Global Information Age. From Realism to Globalization. – London, 2004.. 2. Brown C. Understanding International Relations. – London, 2001. – P. 33. 3. Morgenthau H. Politics among Nations. – N.Y:, 1955. 4.. Бже- зинский З. Великая шахматная доска. Господство Америки и его геострате- гические императивы. – М., 1998. 5. Modelsky G. Long Cycles in World Politics. – Seattle, 1987. 6. Strange S. States and Markets. – London, 1988. |