Україна на шляху до свободи. Г. Короленка Україна на шляху до свободи
 Скачать 17.58 Kb.
|
|
Дарина Матвієць (Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка) Україна на шляху до свободи Україна. Моя єдина, вільна, змучена. Моя нещасна, та не забута. Обезкрилена, однак, на крилах. Наша мати, наша пісня і наше майбутнє. Немає слів, щоб описати наскільки глибоко любов кожного з нас проникла в українську землю. Як сильно просочилося нею українське повітря. Особисто я, ще змалечку, вже точно знала відповідь, коли лунали питання про улюблену країну. Без вагань — це Україна. Україна, з її величною історією, її незламністю та хоробрістю, а головне — свободою. Адже, шлях наш до тієї самої свободи був надто довгим. І, що казати, досі триває. Але ж погляньте скільки разів нам вже доводилось відстоювати її. Були і поразки, й перемоги були, і якщо ми з вами зараз вільно спілкуємось, пишемо, читаємо українською, то в нас вийшло. І вийде знову. Українці завжди доводили свою хоробрість та жагу до незалежності. Жагу до свободи. Це в наших з вами генах. Чому? Ми ті, чия кров таїть в собі визначні подвиги минулого, нащадки козаків, які без тіні страху і сумніву стояли на обороні. Наші серця ще чують відлуння величного Кобзаря та його настанови, які вчать нас не брататися з ворогами. Московією. І права забути їх у нас немає. Так сталося, що Україна завжди була ласим шматком. І гадаю, не треба говорити, хто найбільше прагнув, і прагне, заволодіти нею. Підняти тут свою ганчірку, яку вони називають прапором і правити свої порядки та устави. І, так вже повелось, що вони завжди наштовхувалися на неабиякий опір. Знаєте чому? Бо завжди, завжди недооцінюють українців. І так само завжди думають, що на них тут чекають квіти та феєрверки. Але ні. На них тут чекає лише пекло. І тільки воно. І знаєте чому так? Бо Україна викохала на світ справжніх воїнів, так було і так буде. І так само ми, воїни, виплекаємо країну, яка у всьому світі вважатиметься символом хоробрості та мужності. Хоча стривайте. Це вже так! Зараз часто можна почути, що у сміливості лише два кольори. І я додам, якщо дозволите. У неї є мова. І мова її — українська. Я вам поясню чому. Українська — це та мова, що пройшла крізь заборони та знищення. Спалення, в якійсь мірі забуття. Але досі жива. Завдяки тим самим воїнам, синам і дочкам українського неба, які помирали за неї. Лише уявіть. Скільки ж хоробрості таїло їхнє серце і як сильно душа їхня була віддана Україні. І знову ж таки, завдяки їм я зараз друкую цей текст солов’їною. Солов’їна. Чи ви чули коли-небудь, щоб італійці так називали італійську? Чи можливо румуни румунську? А погляньмо, що з російською мовою. Чи правильніше сказати «язиком»? Вона знищується. Забувається. Хоча бункерний щур так хотів її зберегти. Та «на жаль», зараз краще не говорити нею. Особливо в Україні та Європі. Це дуже навіть небезпечно. Тож гадаю, тому дияволу можна сказати навіть дякую, що в нашій країні більше не буде нічого російського, зокрема і мови. Повертаючись до теми наших людей. Українці — нація героїв. Не подумайте, я не об’єдную одразу дві теми. Це є щирою правдою і моєю нескромною думкою. Бо ми та нація, яка віддавала і віддає свої життя за священне, за кожен клапоть української землі. І ви не знайдете ніде на планеті таких патріотів, хіба що в Україні. Тільки наші люди душу й тіло положать за свободу. Не тільки свою, а й матері, що більш відома як Україна. І ми ніколи не забудемо і не пробачимо вбиті мрії, надії, втрачені життя та скалічені долі. Ніколи не змити вже з історії ранок двадцять четвертого лютого і всі жахіття, що коїлись після. Так само не стерти зі сторінок винищення українського, українців, голодомор, репресії. Ми пам’ятаємо. І завжди будемо. І завжди будемо любити, плекати, захищати матір, неньку, Україну. Допоки битимуться наші серця. А якщо вони битимуться, житиме й українська пісня, яка вже лунає на весь світ. Світ, який дізнався, що таке хоробрість. Це Україна. Українці. Ми. І знаєте, мені, як шанувальниці «Гаррі Поттера», прийшла цікава думка. Якби Україна була людиною, вона потрапила б у Ґрифіндор. Пробачте, мусила це додати. На закінчення. Пам’ятаймо, що майбутнє ще не написано. Воно в наших руках. І майбутнє нашої країни лежить на наших плечах. Воно залежить від нас. Ну і від поставок зброї звісно. Та я щиро вірю, ні, я точно знаю, що український прапор замайорить знову там, де був нахабно знятий. Херсон, Енергодар, Донеччина і Луганщина, і звісно ж Крим. Все було, є і буде Україна. І я знаю, що у кожного з нас у серцях є ті два кольори сміливості. Де б ми не були, що б не трапилось, скільки б ракет не літало в нашому небі — українське серце битиметься до останнього. Українська душа житиме, доки лунатиме рідна солов’їна, це і мова і пісня, і голос. Голос кожного. І ніколи українські душі не стануть рабами диявольського брата. І ніхто не схилить їх на коліна. Бо для них Україна — понад усе! |