Історія економіки та економічної думки 2010. Господарська сфера
 Скачать 1.28 Mb.
|
|
Стадія первісного суспільства – стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства – від збиральництва, мисливства та рибальства до землеробства та скотарства). На цій стадії у світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В одних регіонах зі сприятливими для спеціалізації на рибальстві та мисливстві умовами лінія привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей (рибалки, ловці морського звіра, землероби коренеплодів). Друга лінія пов'язана з розвитком відтворюючої економіки. За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існування (природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, статичністю суспільства. До нього відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії, африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот налічувалось близько 650, на сьогодення їх кількість значно зменшилась. Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, формуються дві його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокультурного процесу на стадії неолітичної революції: скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають її як безвихідну). землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові культури. Спостерігаються дві лінії еволюції землеробсько-скотарських суспільств: перша лінія – орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак якої можна віднести посилення ролі раньополітичних органів у системі виробництва та розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну структуру суспільства, у зовнішній політиці – зростання експансіонізму; друга лінія – суспільства індивідуально-родинного господарства, в якому не потребується зрошення. За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу) та цивілізації лінійного типу розвитку . Під Сходом мається не увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток – арабо-мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи. Цивілізації Сходу – це тип циклічного розвитку. Уява про історичний час має свої особливості: минуле, сучасне та майбутнє існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною, змінюються тільки форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним чи державним. Суспільство побудовано на особливому типу зв'язків, які мають виключно вертикальний характер (відносини підданства), тобто всі зв'язки в суспільстві пов'язані на владних структурах. Горизонтальні, незалежні від влади зв'язки (економічні, культурні, політичні) в общині майже відсутні. У такому суспільстві дуже важливу роль відіграє централізована держава. Зміни в таких суспільствах відбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть існувати практично в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий соціальний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки. Таким чином, на пізньопервісній, передцивілізаційній стадії соціокультурної еволюції спостерігається два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств: Східний, пов'язаний з посиленням ролі раньополітичних органів племен у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних, хоча і об'єднаних в общини, родин. Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивною формою концентрації додаткового (а значною мірою і необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) . Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над працею (ділянкою землі, де ведеться господарство), що відбувається в усіх аспектах соціально-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та Далекого Сходу та доколумбової Америки. Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний забезпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше – з І тис. до н.е. Глобальна цивілізація уособлює єдність людства, його спільної долі з історичного моменту неолітичної революції. Це стає початком глобальної історії людства.В даному контексті цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою дикунству та варварству. В той же час існують розбіжності в поглядах щодо самого факту існування єдиної світової цивілізації, які можна узагальнити наступним чином: · заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд історії людства як історії існування окремих локальних цивілізацій, які розвиваються за своїми власними законами; · визнання процесу формування єдиної світової цивілізації, якій ще не завершився; · глобальна цивілізація не з’явилась одразу в завершеному вигляді. За Х тис. років вона пройшла певні етапи розвитку, змінюючи внутрішню структуру. Згідно з коваріантною теорією К.Ясперса, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. К.Ясперс починає відлік історичного часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. На підставі цього розвиток суспільства проходить наступні етапи: · доісторія (передісторія); · стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні культури – шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю; · осьовий час. 800 – 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим світам – Індії та Китаю; · технічний вік. Відповідно до цього ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії: · виникнення мов, винайдення знарядь праці; · виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис. до н.е.); · духовне основоположення людства, становлення історії людства. Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу – тип цивілізації, яка відображає спільні риси, притаманні для ряду локальних цивілізацій. Існує кілька варіантів типології локальний цивілізацій. Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій. Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості. Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на традиційні та техногенні, для яких притаманний постійний пошук та використання нових технологій, не тільки виробничих, але й соціального управління і соціальних комунікацій. Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої полярності Схід-Захід. Західному типу цивілізації притаманна початковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків – філософію та мистецтво, від римлян – римське право та високу ступінь організованості держави. Особливості цивілізаційних систем залежать від культурно-цивілізаційних традицій. На підставі цього можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків: - китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг); - індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія); - арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія). Український дослідник Ю.Павленко пропонує виокремлення декількох цивілізаційних ойкумен (різних соціокультурні системи із специфічними релігійно-світоглядними особливостями): - Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну), - Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену, - Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську ойкумену, - Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумену. Таким чином, їх семантика пов'язується з традиційним релігійним світоглядом та макрорегіоном, де цей світогляд домінує.
Месопотамія-територія, що розташовувалась між двома річками -Тігр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межріччя. Зародженню господарської діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких: 1)надзвичайна родючість грунтів, особливо придатна для розвитку землеробства;2)географічне розташування (центр Близького Сходу), що забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі; 3)природні ресурси [глина, поклади металів(олово,залізо)],що сприяло розвитку різних ремесел. На території Месопотамії з VII по IV тисячоліття до н.е. відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисячоліття до н.е. утворюються перші невеликі держави в історичній місцевості Шумер (держава Давній Шумер). Економічною основою цієї першої цивілізації було високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного землеробства. Ця технологія вимагала організаційних зусиль зі зрошування землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та іп.), а це, в свою чергу, потребувало багаточисельної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни, Але технології, пов'язані з поданням води, від яких залежало існування людей, вимагали організованих зусиль міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, як напевно робили жителі сіл епохи неоліту, шумери переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кількасот, а може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії: 1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені; 2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік; 3) лани, віддані жителям безплатно в постійне користування .Наприкінці ПІ тисячоліття до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Щумеру утворюється стійке централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вави-лоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, зокрема землею. Але був заборонений продаж службових наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20 %) та натуральній (33 %) формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додаткових відсотків. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (один-два роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували ЗО—50 % врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Тож можемо зробити узагальнення про те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин східного суспільства та його соціальної стабільності.
За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Природнокліматичні умови місцевості були особливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих грунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єднувала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошу-иальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками адміиістративно-комапдної системи . Це і засвідчують найдавніші пам'ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функціонування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и.е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, документи господарської звітності, юридичні акти) відображають особливості організації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади.У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З'являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов'язані з ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загального еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов'язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, переходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачешія землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів державної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет перетворюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.
У III—II тис. виникла егейська, або крито-мікенська цивілізація — перша цивілізація на території Європи. Це міста на острові Крит та материковій Греції, що виникли навколо царських палаців. Про соціальне розшарування населення цих міст — егейців свідчать вілли й будинки вельмож. Збереглося також і три системи писемності: піктографічне письмо, лінійне письмо-1 та лінійне письмо-2. Близько 1450 р. до н. е. о. Крит завоювали ахейські племена греків, які асимілювалися з егейцями. У XII—XI ст. до н. є. ахейське населення було знищене дорійськими племенами, які жили за законами військової демократії. Ліквідація палаців призвела до фактичного зникнення егейської культури. У перший період розвитку основою господарського життя було |