Історія економіки та економічної думки 2010. Господарська сфера
 Скачать 1.28 Mb.
|
|
Теорія вартості. - виділяє ринкову ціну і “істинну” вартість товару. Величину останньої він визначає витратами праці; - стоїть на позиціях еквівалентного обміну; - для нормального ек. розвитку потрібен вільний обмін між галузями в-ва і відшкодування витрат виробників. Ці проблеми вирішуються міжгалузевим поділом праці за умов вільної конкуренції. Робочий час на одну одиницю товару за умов такого поділу і становить його “істинну” вартість; - мета товарного в-ва – споживання, основну увагу звертає на споживчу вартість; - висловлює думку про необхідність рівноваги в ринковій економіці. Теорія грошей. - бере за основу прямий товарообмін; - гроші порушують природну рівновагу товарного обміну відповідно до “істинної” вартості; - єдина корисна функція грошей – полегшення обміну – отже, золото і срібло можна замінити паперовими знаками. Петті вважають засновником трудової теорії вартості. Саме тому К. Маркс називає його засновником класичної політичної економії в Англії. Вартість Петті трактує з позиції пропорційного обміну, що визначається затратами праці на виробництво товарів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Він використовує термін «природна ціна», яка в нього і є, по суті, вартістю. Природна ціна певного товару визначається, за Петті, кількістю срібла, на видобуток якого і доставку в Лондон треба витратити стільки ж праці, як і на виготовлення товару. Вартість, на думку Петті, створює не будь-яка праця, а лише та, що витрачається на видобуток золота і срібла. У нього немає чіткого розмежування вартості й споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а й природа, то Петті поширює її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько і найактивніший чинник багатства, земля — його мати». У такий спосіб земля в нього теж стає фактором вартості. Заробітну плату він розуміє як ціну праці, величина якої визначається вартістю засобів існування. Він прихильник мінімальної заробітної плати, яка б забезпечувала лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Рента в Петті є продуктом праці, її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробництва. Процент Петті називає грошовою рентою» і визначає його як щось похідне від ренти. Його величина залежить від розмірів земельної ренти і кількості грошей в обігу.
Просвітництво - прогресивна ідейна течія епохи становлення капіталізму, пов'язана з боротьбою проти феодальних порядків. Вона мала такий величезний вплив на всі сфери духовного життя суспіль¬ства, що й саму епоху називають епохою Просвітництва. Хронологічно - це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміц¬ненням національних держав Європи, докорінними еконо¬мічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами. Із становленням у Західній Європі буржуазного сус¬пільства ідеї Просвітництва розвиваються спочатку в Анг¬лії, потім у Франції, пізніше в Німеччині, Італії та в інших країнах. Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, «вічної справедливості», рівності та інших принципів, що, на їх думку, випливають з самої природи, з невід'ємних «природних прав» людини. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просві¬тителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства. Вони прагнули розкріпачити розум людей і тим самим сприяли їх політичному розкріпаченню. Просвітителі вірили в лю¬дину, її розум і високе покликання. В цьому вони продов¬жували гуманістичні традиції доби Відродження. Просвітництво в різних країнах мало й специфічні від¬мінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвро¬пейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим в культурі за¬хідноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.
На зміну періоду Відродження прийшов період Реформації, що приніс з собою вагомі зміни в житті Європейської цивілізації. Ці зміни полягають в духовно-культурній, політичній, господарській та соціальній революціях. Зміни в духовно-культурній сфері, пов'язані із Ренесансом, Реформацією та формуванням протестантської етики, запровадили якісно норі явища в суспільному житті. У XIV—XVI ст. у країнах Західної Європи сформувався потужний культурний рух до ідей осьового часу, особливо античного. Людство переосмислило світогляд античності, в центрі якого були природа, людина та ідеї гуманізму що проявилось у Ренесансі (Відродженні) античних традицій. Це сприяло становленню національної самоідентифікації держав Західної цивілізації. З появою носія національної свідомості — інтелігенції— складається нація з притаманним їй світоглядом, вираженим у специфіці мистецтва, архітектури, літератури, філософії тощо. У соціальному плані ці революції являли собою боротьбу за утвердження соціальної рівності всіх верств населення, проти привілеїв пануючої аристократії. Класичним варіантом буржуазно-демократичної революції вважається Велика французька революція 1789 р., яка задекларувала свободу й рівність усіх громадян держави. Демократичні революції стали також висхідною точкою у формуванні національних держав на основі спільної культури, мови та етнічної належності людей, їх рівності. Основою взаємовідносин у такій державі стала солідарність, що прийшла на зміну становим відносинам. Відбувається поділ влади на законодавчу, судову і виконавчу, формування внутрішнього ринку та його інститутів. Створення національної держави забезпечило соціально-політичні умови розвитку ринкової економічної системи. Матеріальною основою формування ринкового господарства держав Західної цивілізації стала промислова революція. Вона виникла на ґрунті суттєвих змін, що мали місце в господарстві країн: швидка механізація виробництва, розвиток ткацької промисловості, застосування парової машини, впровадження виплавки заліза з використанням коксу, широка співпраця науки та інженерії з промисловим виробництвом тощо. Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумовила формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин особистої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну особистої власності приватною. Демократична та промислова революції змінили характер зв'язків між самими суб'єктами господарювання і між ними та державою. Головним у діяльності останньої як економічного центру стало формування умов господарської діяльності незалежних власників, забезпечення суспільних інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб'єкта спирається на вільну конкуренцію. Саме тому цю епохе прийнято називати епохою вільної конкуренції. Основними суб’єктами господарювання стають позасімейні господарства, засновані на поділі праці, наймі, приватній власності, відповідно до чого з'являлись різні форми таких господарств. Почали виникати приватні (фермерські гос  подарства, фабрики) та колективні (ассоціації та акціонерні то вариства) капіталістичні утворення.Утворюється національний ринок, який характеризується новими формами зв'язку між виробництвом і споживанням: крім особистого споживання сім'ї (родини) виникає промислове (попит фабрик). Останній включає в себеринок засобів виробництва та робочої сили, ринок капіталів, ринок цінних паперів і ринок предметів споживання, який масштабно розширює свій асортимент і обсяги за рахунок масового виробництва. Промисловий переворот обумовив зміни в структурі народного господарства. Вони проявились у домінуванні підприємств, пов'язаних з промисловим виробництвом; автоматизації визначальних галузей; інтенсифікації праці; появі масового товарного виробництва і, як наслідок, масового споживання; збільшення продуктивності праці і частки населення, зайнятого в промисловості. Усе це призвело до здешевлення вироблених матеріальних благ, що й стало основою національного ринку. В цих умовах меркантилізм втрачає актуальність, а на зміну йому приходить «Класична школа політекономії».
Промислова революція, яка відбулася в умовах вільної конкуренції, викликала небачений вибух технічного прогресу. А він у свою чергу докорінно змінив структуру капіталістичного господарства та його організаційні форми. У контексті зазначеного слід мати на увазі, що технічний прогрес охопив передусім важку промисловість, змінивши співвідношення між двома основними підрозділами економіки, а саме: виробництвом засобів виробництва й виробництвом предметів споживання. Переважати стали металургія й машинобудування. Бурхливо йшло зростання продуктивності праці, зумовлене науково-технічними відкриттями, принциповими змінами в технології виробництва, а також виникненням нових, високопродуктивних галузей індустрії. Капіталізм у повному розумінні цього слова вступив у „вік електрики” і у „вік сталі”. Перехід до масового виробництва сталі забезпечив значне зростання машинобудування, усіх видів транспорту, особливо залізничного й морського. За темпами розвитку промисловості попереду інших країн були США і Німеччина, які представляли два різних типи індустріального розвитку. В США воно стимулювалось передусім тим, що внутрішній ринок мав попит на масову стандартизовану продукцію. Підвищення ефективності виробництва досягалось за рахунок не стільки відносного розширення витрат на його матеріально-технічну базу, скільки удосконалень в технології і організації праці (вже в 60-ті роки в США був вперше застосований конвеєр, який діяв за принципом розподілу виробничого процесу на прості детальні операції). В Німеччині краще були розвинуті галузі важкої промисловості, пов’язані з потребами держави (переважно військові). Держава виступала головним замовником їх продукції і активно заохочувала великі вклади капіталу німецьких банків в ці галузі. Їх динамічному розвитку сприяло і використання потужного наукового потенціалу: промислові корпорації створювали власні дослідні лабораторії, залучали до співпраці університетських вчених. Американська і німецька промисловість була обладнана за останнім словом техніки і була вільна від витрат на переобладнання старих підприємств. Це давало США і Німеччині важливі переваги в порівнянні з Англією, де технічна база промисловості була давно закладена і потребувала серйозного оновлення. В останній третині 19 ст. Англія почала програвати їм в темпах промислового розвитку і на початку нового століття втратила першість в цій області на користь США: її частка в світовому промисловому виробництві скоротилась з 32% в 1870 р. до 18% в 1900 р., тоді як частка США в цей період зросла з 23 до 31%. Німеччина по своїй частці в світовому промисловому виробництві ще відставала від Англії (в 1900 р. – 16%), але в масштабі Європи обігнала її . Франція серед промислово розвинутих країн займала і в1870 р. і в 1900 р. четверте місце, але суттєво відставала від Англії, США, Німеччини. В традиційних, специфічних для неї галузях промисловості сильні позиції зберігало дрібне виробництво. Будучи достатньо конкурентноспроможним, промисловість Франції не потребувала особливих технічних нововведень. В результаті цього частка Франції в світовому промисловому виробництві протягом 1870-1900 рр. зменшилась з 10 до 7% . Німеччина і США випереджали Англію і Францію також і за темпами розвитку обігу зовнішньої торгівлі. Для Англії це означало втрату її колишнього монопольного положення на світовому ринку, хоча в 1900 р. вона зберігала за собою відносно найбільшу частку світового торгового обігу (19%) . Нові підприємства в 70-90 рр. 19 ст. зазвичай створювались в формі акціонерних товариств. Створення нових акціонерних товариств полегшувало і стимулювалось прийнятими в 60-70-х рр.. в Англії, Франції, Німеччині, США законами, які скасовували раніше обов’язкові для цього санкції державних органів. В останню третину 19 ст. капіталізм максимально розвинув вільну конкуренцію, яка діяла як механізм жорсткого відбору найбільш конкурентноспроможних господарських одиниць. Тоді це були, як правило, великі підприємства, які мали кращу техніку і технологічні переваги. Вони краще переносили світові промислові кризи, які проходили протягом 70-90-х рр.. тричі. Поступово в окремих галузях виділялися провідні компанії, які намагались замість конкуренції один з одним домовитись про регулювання виробництва і збут продукції. Таким чином, розвиток продуктивних сил, концентрації виробництва і капіталу, конкуренції наприкінці 19 – на початку 20 ст. підготували перехід до нового типу капіталістичного господарства – монополії. Перші монополії утворились у 70-х роках 19 ст. Проте пожвавлення їх діяльності припало на 90-ті роки 19 ст. у Великобританії, Німеччині, Франції, США, Росії та інших країнах . Саме в цей час у капіталістичному світі, зростає кількість національних й міжнародних монополій. Бурхливо розвивається кредитно-банківська система, що полегшувала й прискорювала різноманітні альянси великого капіталу, за допомогою яких здійснювався тиск на уряди з метою одержання вигідних замовлень, різного роду пільг і привілеїв. Форми монополій породжених конкуренцією, були найрізноманітніші. При переході до монополістичного капіталізму переважати стали акціонерні товариства, капітал яких утворюється об’єднанням індивідуальних капіталів шляхом випуску акцій, цінних паперів, що дають право на отримання певного доходу , як частини прибутку. Незалежно від розмірів такі товариства одержали корпорацій. На початку монополістичного капіталізму переважали галузеві монополії. Вони мали різні форми: картель, учасники якого домовляються про поділ ринків збуту, ціни, обсяги вироблюваної продукції, хоча підприємства залишаються самостійними; синдикат, де об’єднується збутова діяльність, створюється спільний торговельний апарат, хоча виробництво здійснюється самостійно; трест, де власність на всі підприємства об’єднана, а їх колишні власники стають пайовиками, власниками акцій, за якими отримують дивіденди; концерн – об’єднання трестів або підприємств різних галузей промисловості, банків, торгових, страхових і транспортних компаній на основі спільної фінансової залежності; конгломерат – монополістичне об’єднання, що утворюється шляхом поглиблення прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої і технічної спільності з метою привласнення прибутків рентабельних підприємств й уникнення різних коливань кон’юнктури під час криз. В розвинутих капіталістичних країнах Європи в цілому робітничий клас становив близько 30% населення, а у Великобританії, Німеччині, Бельгії, Голландії – близько 50% . Для свідомості робітника і його нащадків фабрично-заводська промисловість поступово ставала єдино мислимою формою виробництва. Сам факт перебудови економічної структури сприймався як здійснений і безповоротний. Це переконання, що прийшло до народів різних країн (і до різних соціальних верств) не відразу і не одночасно, все ж до кінця 19 ст. було властиве практично всім і становило важливу загальну рису суспільної свідомості, породжену безпосередньо рівнем розвитку продуктивних сил. Переломним моментом у розвитку продуктивних сил світу стає промисловий переворот (або промислова революція). Такий промисловий переворот стався в Європі внаслідок впровадження машинної праці та переходу від мануфактурного виробництва до фабричного. Це великий стрибок в розвитку людства. Винайдення парового двигуна та впровадження його в виробництво дозволило значно полегшити процес виробництва, зробити його менш трудомістким та суттєво зменшити фінансові витрати на виробництво. Іншою причиною промислової революції може стати перехід від одного способу організації виробництва до іншого, наприклад від мануфактури до фабрики. Загалом хоч промислові революції мають спільні риси, та в кожній країні проходять по – різному. Історично склалося, що першою промисловий переворот провела Англія, причиною цьому був високий рівень розвитку порівняно з іншими країнами. Розглядаючи значення промислового перевороту для ринкового господарства, можна сказати що воно завжди позитивне. На даному етапі промисловий прогрес дозволив значно збільшити виробництво, запровадив нові способи виготовлення продукції та сировини для промисловості. Промисловий переворот приніс новий етап в економічних відносинах та нову еру в науці і техніці.
У кінці XVI — початку XIX століть у країнах Західної Європи відбулися суттєві зміни в духовно-культурній, політичній, господарській та соціальній підсистемах суспільства. Серцевиною цих змін стало формування приватної власності й ринкового господарства в країнах Європейської цивілізації. Зміна політичних систем країн у результаті революцій обумовила формування якісно інакшого економічного центру та зміну статусу економічних індивідів у суспільстві. Суспільство перейшло від відносин особистої до економічної залежності, що знаменувало собою заміну особистої власності приватною. Демократична та промислова революції змінили характер зв'язків між самими суб'єктами господарювання і між ними та державою. Головним у діяльності останньої як економічного центру стало формування умов господарської діяльності незалежних власників, забезпечення суспільних інтересів. А взаємодія між господарствами стала будуватись на засадах еквівалентності, де досягнення цілей кожного суб'єкта спирається на вільну конкуренцію. Умови, які були в той час обов'язковими для існування системи вільної конкуренції такі:
Англія перетворюється в економічного лідера цієї доби— провідну торговельну країну, найбільшу колоніальну державу, «майстерню світу», яка постачала свої товари у більшість країн. У цьому неабияку роль відіграв перехід до вільної торгівлі — фрітредерства (від англ. Free trade). До політики фрітредерства Англія переходить у 1853 р. Ця політика означала скасування митних зборів на сировину та напівфабрикати й зниження їх на готову продукцію, яка завозилася в країну. Загалом головним завданням національних економік періоду вільної конкуренції, як і раніше, стає розвиток та вдосконалення господарства в напрямку розвитку ринкових відносин всередині країни та на світовому ринку.
Розвиток капіталістичних відносин призвів до занепаду меркантилізму передовсім в Англії — найрозвиненішій економічно країні. Буржуазна революція середини XVII ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій на європейському континенті. Буржуазія поступово приходить до влади. Починається бурхливий розвиток промисловості. Цей розвиток був неможливим без наукових знань. XVII ст. стало століттям розвитку природничих наук, особливо механіки, математики, фізики, астрономії. Великого значення набуває філософія. Усе це сприяло також і розвиткові економічної думки. Було покладено початок формуванню політичної економії як науки. За цих умов і виникла класична політична економія. Вона зародилась в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. Уперше термін «класична політична економія» ужив К. Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. до класиків належали економісти від В. Петті до Д. Рікардо в Англії і від П. Буагільбера до С. Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називає праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе, її, за Марксом, заступила «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Цей перехід він пов'язував із загостренням класової боротьби. У західній літературі визначення хронологічних меж класичної політекономії є іншим, її зародження часто пов'язують із фізіократами. До класичної політекономії західні економісти фактично відносять усю післярікардіанську політичну економію XIX ст. Історичні умови формування марксизму слід розглядати з двох сторін: перша — загострення соціальних суперечностей, що знайшли втілення у боротьбі робітничого класу за свої права (цей клас був згуртований і численний); і друга — нові тенденції в розвитку економічної науки. Ідея соціалістичної та комуністичної організації суспільства, сформульована з класичних позицій соціалістами-утопістами, зі зростанням соціальної нестабільності в першій половині XIX ст., набуває все більшої популярності. Саме в цей час у розвитку економічної науки настає період певної невизначеності: класичні теорії пережили себе, почалася боротьба різних наукових поглядів, унаслідок чого поряд з класичними догмами виникають різноманітні вчення, що принаймні частково заперечують їх. Так, крім соціал-утопізму, можна назвати інтервенціонізм, який обґрунтовує необхідність втручання держави в економіку для розв'язання соціальних суперечностей; національну систему політичної економії (альтернативну школу). Усі вони ревізували метод класичної політекономії: соціалісти-утопісти піддавали критиці принцип індивідуалізму, інтервенціоністи — принцип невтручання держави, альтернативна школа — обидва ці принципи, а також принцип космополітизму. Це було зрозумілим, адже капіталістична система саморегулювання поступово втрачала ефективність, що негативно позначалося не лише на економічній, а й на соціальній стабільності. Але ці вчення не давали вичерпних відповідей на низку актуальних питань, були недостатньо доказовими, особливо щодо пояснення природи недоліків капіталізму та моделювання основ нового ладу. Більше того, спроба реалізувати їх на практиці під час французької революції 1848 р. провалилась, остаточно їх дискредитувавши, А між тим нова соціальна сила — робітничий клас — нагаль-но потребувала теорії, що відбивала б її інтереси. Саме тому і виникає особлива течія в політичній економії — марксизм, засновниками якого були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820— 1895). За оцінками французьких науковців, Ш. Жида та Ш. Ріста, ця течія була «...не простим виразом великодушних устремлінь, а справжньою науковою системою...». Початок їй було покладено виходом першого тому «Капіталу» К. Маркса. Цю теорію умовно поділяють на 2 частини: — марксизм як економічне вчення; — марксизм як соціальне вчення. Ясна річ, що обидві ці частини марксизму не можна вважати цілком самостійними, оскільки перша створювалась для обґрунтування другої, тобто для доведення необхідності докорінних соціальних перетворень суспільства. Марксистське бачення таких перетворень було, на відміну від соціальних утопій їхніх попередників, радикальним: пропагувало революційні (насильницькі), а не еволюційні зміни форм власності. Водночас економічне обгрунтування необхідності таких змін було значно переконливішим від утопічних учень. У середині ХІХ ст. надзвичайно загострилася класова боротьба у Німеччині. Результатом цього загострення були європейські революції 1848-1849 рр. У 40-х роках у Нім. на політичну арену виходять Маркс і Енгельс. Так, у ХІХ ст. в Нім. як реакція на марксизм і класичну школу виникає так звана історична школа. Засновниками були В.Рошер, Б.Гільдебранд, К.Кніс. Вони намагалися визначити і проаналізувати тенденції сусп. розвитку. Представники ІШ заперечували загальні закони суспільно-економічного розвитку. Основоположником І.Ш. був професор В.Рошер (1817-1894). В праці “Короткі основи курсу ПЕ з точки зору історичного методу(1843)- стверджує, що немає загальних з-нів соціальної економії, а є тільки закони розвитку економічних факторів. Р. ставить перед собою завдання доповнити і розвинути загальновизнану теорію класичної школи. Ідеї І.Ш. найпослідовніше проводив К.Кніс (1821-1898). Його робота “ПЕ з точки зору історичного методу” була прикладом наполегливого і послідовного вирішення цієї проблеми, чого не спостерігалось у Рошера. К. вважає, що рівень економічної мудрості суспільства і теоретичні концепцїї, які відображають стан цього суспільства, є результатом певної передісторії розвитку. Рівень, якого досягло воно на даний момент, є перехідною фазою його подальшого прогресу. Б.Гільдебранд (1812-1878) Основна праця “Політична економія суч.і майбутнього”. Г. рішуче здійснює нападки на класичну політекономіюмію: не визнає об’єктивності дії економічнихх законів, принципу індивідуалізму
Одна з визначальних складових теоретичної системи А. Сміта — теорія вартості та ціни, яка яскраво відобразила суперечливість економічних досліджень ученого. Вихідним у теоретичній побудові дослідника було розмежування двох природних властивостей товару: "цінності у споживанні" (споживчої вартості); "цінності в обміні" (мінової вартості). "Слово вартість, — писав А. Сміт, — має два різні значення: інколи воно означає корисність якогось предмета, а інколи — можливість придбання інших предметів, що її дає володіння даним предметом"1. Наголошуючи на тому, що ці види цінності не збігаються, А. Сміт показав різницю між ними на прикладі, відомому як парадокс А. Сміта (парадокс води та діамантів). "Предмети, що мають дуже велику споживчу вартість, — зазначав вчений, — часто мають зовсім невелику мінову вартість або навіть зовсім її не мають; навпаки, предмети, що мають дуже велику мінову вартість, часто мають зовсім невелику споживчу або зовсім її не мають. Немає нічого кориснішого за воду, але на неї майже нічого не можна купити, в обмін на неї майже нічого не можна отримати. Навпаки, діамант майже не має жодної споживчої вартості, але часто в обмін на нього можна отримати дуже велику кількість інших товарів". Таким чином, визначаючи споживчу вартість як здатність товарів задовольнити не окрему, а загальну потребу споживача, Сміт робив висновок, що споживча вартість не може визначати мінові пропорції та кількісні співвідношення обміну товарів. Відтак він зосередив свою увагу на дослідженні мінової вартості з метою виявлення її кількісної міри, її прояву в мінових пропорціях та цінах. Необхідно зазначити, що у праці А. Сміта можна знайти суперечливі підходи до визначення мінової або природної вартості. 1-й підхід заснований на трудовій теорії вартості, згідно з якою єдиним джерелом та вимірником вартості товару є витрати праці на його виробництво, які в середньому необхідні суспільству за певного рівня розвитку продуктивних сил. "...Одна лише праця, вартість якої ніколи не змінюється, є єдиним і дійсним мірилом, за допомогою якого за всіх часів і в усіх місцях можна було розцінювати й порівнювати вартість усіх товарів"2, — писав дослідник. На відміну від меркантилістів та фізіократів, які шукали джерела багатства у специфічних видах занять, А. Сміт підкреслював рівнозначність усіх видів продуктивної праці з погляду створення вартості. Не обмежуючись галузевим визначенням продуктивної праці, учений здійснив спробу розмежувати продуктивну та непродуктивну працю за умов підприємницької ринкової економіки, пов'язавши її з використанням капіталу та отриманням прибутку. Згідно з 2-м підходом, "вартість будь-якого товару для особи, що володіє ним і має намір... обміняти на інші предмети, дорівнює кількості праці, яку вона може купити на неї або отримати у своє розпорядження . Вчений виходив з того, що визначення вартості працею, що витрачається, і працею, що купується не є суперечливим за умов простого товарного виробництва. "У суспільстві первісному й малорозвиненому, що передувало нагромадженню капіталів і переведенню землі у приватну власність, — писав дослідник, — співвідношення між кількістю праці, необхідною для придбання різних предметів, було, напевне, єдиною підставою для обміну. Так, наприклад, якщо мисливському народові, аби вбити бобра, зазвичай, доводиться витрачати вдвічі більше праці, ніж для того, аби вбити оленя; одного бобра, зрозуміло, обмінюватимуть на двох оленів, або він матиме вартість двох оленів2. Однак перехід до розвиненого ринкового господарства порушує, на думку вченого, тотожність між кількістю праці, що витрачається, та кількістю праці, що купується, оскільки "робітникові не завжди належить увесь продукт його праці. У більшості випадків він мусить ділити його з власником капіталу, який його наймає. У такому разі кількість праці, зазвичай потрібної для придбання або виробництва якогось товару, не є єдиною умовою для визначення кількості праці, що її можна купити або отримати в обмін за нього. Очевидно, що додаткова кількість припадає на частку прибутку з капіталу, який авансований на заробітну платню і надав сировину робітникові"1. 3-й підхід до аналізу мінової вартості заснований на визначенні останньої доходами. За умов капіталістичного суспільства, як стверджував учений, "Заробітна плата, прибуток і рента є трьома первісними джерелами будь-якого , доходу, однаково як і будь-якої мінової вартості". У зв'язку з цим А. Сміт писав про те, що "...у ціні хліба одна її частка йде на оплату ренти землевласника, друга — на заробітну платню або утримання робітників і робочої худоби, зайнятих у його виробництві, і третя частка є прибутком фермера". Таку ціну вчений вважав природною ціною — своєрідним центром, навколо якого "постійно обертаються ціни на всі товари". Водночас А. Сміт аналізував ринкову ціну — фактичну ціну, за яку зазвичай продають товар, зазначаючи, що "Ринкова ціна кожного окремого то-| вару визначається відношенням між кількістю його, фактично доставленою на ринок, і попитом на нього з боку тих, хто готовий сплатити його природну ціну або повну вартість ренти, заробітної плати та прибутку, що їх належить сплатити для того, аби товари доставляли на ринок"4. На думку вченого, ринкова ціна формується в результаті вільної конкуренції, тому вона є найнижчою із прийнятних, в той час як монопольна ціна є найвищою серед цін, які можна справити з покупців. Визначивши природну ціну як своєрідний центр, навколо якого відбувається коливання ринкових цін, А. Сміт започаткував дослідження факторів, які впливають на відхилення ціни від вартості. Виходячи з існування природної (середньої) величини заробітної плати, земельної ренти таї прибутку на капітал, він показав, що нарощування пропозиції товарів понад платоспроможний попит неминуче знижує ринкову ціну нижче природної, що зменшує кожен компонент ціни. Результатом цього є скорочення залучених до виробництва певного товару праці, землі та капіталу, що зменшує пропозицію товару. Зниження пропозиції піднімає ринкову ціну та доходи дон природного рівня і так далі. Відтак за умов вільної конкуренції (природного порядку) середня ринкова ціна збігається з природною ціною, яку визначають природні норми прибутку, заробітної плати і ренти, тому товар продається "саме за те, що він коштує". Водночас учений зазначав, що всілякі зовнішні втручання у природний хід речей (привілеї, монополії, регламенти) порушують ринкові регулятори, перешкоджаючи ефективному розподілиш ресурсів та економічному зростанню. Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоч і є абсолютно необхідною для визначення останньої. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, потрібної для їх добування. Перше джерело — рідкісність, стосується незначної кількості товарів (мистецькі твори тощо). Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею. Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення «працею, що купується». Не сприймає Рікардо і тлумачення Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи. Водночас Рікардо заявляє, що на цінність товарів впливає не лише праця, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві. Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Проте (на відміну від Сміта) він трактує цю категорію позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом. У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він уважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару, а позначаються лише на величині прибутку. Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли розв'язував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається його розмірами, а норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до затрат живої праці. Тоді у галузях, де переважала б ручна праця і були більшими її витрати, створювалась би більша цінність, ніж у галузях зі значним основним капіталом. Щоб подолати цю суперечність Рікардо відмовляється від твердження, що заробітна плата не впливає на ціни. Він висновує, що зростання номінальної заробітної плати збільшує цінність благ, виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або з допомогою малої кількості техніки, і навпаки. Саме в такий спосіб вирівнюється норма прибутку, незалежно від статей витрат. Рікардо в основному дотримувався трудової теорії вартості, хоч і розумів, що вона не може повністю пояснити співвідношення товарних цін. Але вона була зручною для аналізу проблеми протягом нетривалих часових періодів. К. Маркс у першому томі "Капіталу", широко абстрагуючись при розгляді теорії вартості, припускав участь всіх факторів вироб-ництва у створенні лише споживної вартості. У третьому томі, в якому йдеться про конкретні економічні явища, щодо теорії ціни виробництва (а також ренти) він визнавав вплив факторів вироб-ництва на мінову вартість і ціну. За К. Марксом, величина капіталу впливає на ціну через перерозподіл прибутку і перетворену форму вартості - ціну виробництва. Остання утворюється за допомогою вирівнювання норми прибутку в різних галузях у процесі перели-вання капіталу в результаті міжгалузевої конкуренції. вартість товару визначається не “витраченою робочою силою”, а, з одного боку, відношеннями власності, з іншого ж боку, потребами представлених на ринку суб’єктів. Згідно з цим ми можемо визначити вартість, як відношення економічних потреб суб’єктів до предметів, що не перебувають в їх власності за умов обміну їх на предмети, що належать їм, та становлять предмети потреби для суб’єктів з якими вони вступають в обмін за дотримання певних юридичних умов, що реґулюють обмін. Юридично нормовані механізми економічного обміну надають можливість суб’єкту обмінювати предмети, що за даного розподілу власності належать йому на предмети, які не належать йому, і в яких він відчуває потребу.
Внаслідок буржуазно-демократичної революції (1640—1659) та «Славного перевороту)) (1688) в Англії була встановлена конституційна монархія під парламентським контролем. Таким чином, система політичної влади забезпечила доступ (через парламент , пізніше — і через кабінет міністрів) представникам великого капіталу до державного управління. Це дозволило зорієнтувати економіку країни на створення умов, необхідних для подальшого розвитку складових ринкового господарства. Діяльність уряду насамперед сприяла розвитку сільськогосподарської галузі. Суть його заходів полягала в захисті та заохоченні розвитку фермерських господарств, особливо тих, які вирощували зернові. Та лише в другій половині XVIII ст. в Англії був здійснений аграрний переворот, в результаті якого майже повністю було знищено дрібне селянське господарство. Влада робила ставку на великі фермерські господарства, що використовували найману працю селян що лишились без землі. На заробітну платню ці робітники купували собі все необхідне, таким чином уряд гарантував платоспроможного споживача та збільшував товарно – грошовий обіг. На ринок капіталів надходили вільні грошові ресурси фермерів, які були їхнім прибутком від сільськогосподарського виробництва, і частина земельної ренти землевласників. Механізм утворення прибутку фермерів і ренти землевласників дослідиви Д. Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817). У своєму дослідженні вчений виходив з того, що вартість сільськогосподарських товарів визначається витратами праці на їх виробництво за най не сприятливіших умов. Тоді фермери, які використовують гіршу землю, отримують лише середній прибуток на вкладений ними капітал. Рента на такій землі для ЇЇ власників не виникає. Ті ж фермери, які використовують середню й кращу землю, отримують дохід, що перевищує середній прибуток відповідно до якості і місцерозташувания земельних ділянок. Цей прибуток визначається як різниця між витратами виробництва на ділянках, які вони обробляють, і на гірших землях. Середній прибуток привласнюється фермером. А надлишок доходу над середнім прибутком і є земельною рентою, яку отримує землевласник. Таким чином, рента у Д. Рікардо розцінюється як суто соціальний феномен, що пов'язаний із виникненням приватної власності на землю. А джерелом ренти є праця найманих робітників у сільському господарстві, а не власне земля. Та К. Маркс у «Капіталі» показав, що це не зовсім правильно: в умовах приватної власності на землю землевласник не віддає даром в оренду навіть найгіршу ділянку. Рікардівську ренту К. Маркс назвав диференційною (тобто зв'язаною з природною різницею земельних ресурсів). Протекціоністська політика англійського уряду сприяла розвитку мануфактурного виробництва. Перші теоретичні узагальнення відносно мануфактури та її прогресивної ролі в розвитку країн зробив А. Сміт у роботі «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776). В основі всієї системи його економічних поглядів лежить ідея, що багатство суспільства створюється працею в процесі виробництва. Воно залежить, по-перше, від частки населення, яке зайняте продуктивною працею, і, по-друге, від рівня продуктивності праці. А. Сміт вважав поділ праці найважливішим фактором економічного прогресу і зробив його вихідним пунктом свого дослідження. На прикладі мануфактури, яка виробляла голки, він показав що величезний зріст продуктивності праці внаслідок ЇЇ поділу зумовлений: 1) зростанням майстерності та збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) технічним удосконаленням виробництва. Саме мануфактури створили передумови для перемоги машинної техніки, адже чим простіша виробнича операція, тим легше замінити людину машиною. Політика уряду з перетворення Англії на колоніальну державу розширювала сировинну та фінансову базу англійської промисловості, забезпечувала її ринками збуту. У XVIII ст. Англія стала могутньою колоніальною державою з колоніями в Індії, Північній Америці та в інших частинах світу. У середині ХУШ ст. А. Сміт рішуче виступив проти спроб королівського двору, земельної аристократії і купців закріпити свою владу в колоніях. Він довів, що меркантилістична політика в колоніях, які вона намагається утримати в становищі аграрно-сировиних придатків метрополії, суперечить інтересам самої Англії. Про вільну торгівлю в Англії заговорили тільки тоді, коли вони стала світовою промисловою державою, і їй потрібна була дешева імпортна сировина, продовольчі товари та ринки збуту. Ідея цільної торгівлі була висунута та обґрунтована в Останній чверті XVIII ст., і Д.Рікардо і А.Сміт надавали світовій торгівлі. Це спонукало їх до створення праць присвячених саме світовій торгівлі та місцю Англії в ній. Ці праці послужили орієнтиром в зовнішній політиці та торгівлі.
В епоху Реформації, католицької реакції, релігійних війн, жорстоких національних, соціальних та політичних зіткнень змінюється характер гуманістичної думки в європейській культурі. У Франції XVIII ст. цьому сприяла бездарність державного управління, надмірна розкіш королівського двору, релігійна нетерпимість гугенотів-реформаторів, з одного боку, і прибічників крайньої католицької реакції, з іншого. Наростання невдоволення в країні наближало все більш наближало буржуазно-демократичну революцію. Крім цього була низка інших причин. Головною економічною причиною революції стала криза монархії та феодальної структури суспільства. Соціально-економічна не справедливість феодального (ієрархічного) устрою держави полягала в надмірному оподаткуванні феодально залежних селян, які становили основну частину економічно активного населення, й регламентації діяльності в промисловості та торгівлі, що суперечило принципам ринкової економіки. Безпосереднім поштовхом до революції стало також фінансове банкрутство держави. Революція розпочалась 14 липня 1789 р. взяттям Бастилії— символу абсолютизму — і охопила всю країну. При владі опинилася буржуазія. 26 серпня 1789 року в країні було прийнято Декларацію прав людини і громадянина. З 1789 р. по 1791 р. у Франції було проведено ряд реформ, які сприяли утвердженню буржуазного устрою. Був скасований становий поділ, спадкові титули дворянства, церкву відділили від держави, а її землі конфіскували, оголосили «національним майном» і розпродали невеликими ділянками. Усе це створювано передумови для ринкового підприємницького господарювання. Революція 1789 р. була тією вирішальною подією, яка визначила у Франції початок промислового перевороту і розчистила дорогу для розвитку капіталістичної економіки. Промисловий переворот в країні тривав майже все XIX ст. Він розпочався в 1810—1820 рр. і прискорився лише в 1850—1860 рр., які можна вважати також роками завершення промислового перевороту. У 50—60-ті роки значних темпів розвитку набувала важка Промисловість. Використання бесемерівського методу виплавки сталі призвело до підвищення якості продукції І зростання виробництва у вісім разів. Промисловий переворот було завершено в кінці 60-х років. Франція стала аграрно-індустріальною державою. Загальний обом промислової продукції порівняно з початком перевороту зріс у шість разів. Відбувся процес концентрації виробництва, особ-піиіо в легкій промисловості та металургії. Зросло міське населення. Та більша частина національного доходу припадала усе ж І аграрний сектор. У сільській місцевості проживало 56 % мешканців країни, а в сільському господарстві було зайнято 40 % на-Селення. 1800 р. у Парижі був заснований Французький банк. Йому надавалось монопольне право на емісію банкнот. Банк мав виконувати функції державного банкіра та кредитора держави. У 1801 р. в Пари-жі з'являється фондова біржа, яка призначалась для здійснення Великих торговельних угод між промисловцями і купцями; 1810р. була створена особлива «Рада зі справ фабрик і заводів». Головна роль у першій половині XIX ст. належала будівництву залізниць. У результаті до кінця 1840 р. у Франції було здано в експлуатацію 1,5 тис. км залізничних шляхів. Технічна революція у сфері транспорту викликала прискорене Зростання металургійної й паливної промисловості. |