Лебедєв_Павло_Війна_Судного_Дня. Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин
 Скачать 37.28 Kb.
|
|
Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин Кафедра міжнародного права Самостійна робота На тему: “ВІЙНА СУДНОГО ДНЯ” Виконав: Студент 3 курсу 2 групи Лебедєв Павло Викладач: Крушинський В.Ю. Київ – 2017
Передумови для початку нової війни логічно випливають з попередніх подій на Близькому Сході, передусім з ганебної для арабських держав поразки у Шестиденній війні 1967 року, після якої президент Єгипту Гамаль Абдель Насер подав у відставку. Однак ряд демонстрацій на його підтримку та популярність серед арабського світу загалом змусила його відмовитися від залишення посади. В той же час нищівний розгром військ Єгипту, Йорданії, Сирії та інших держав під час війни 1967 року спричинив посилення реваншистських мотивів у владних колах цих держав. Проте на той момент вже було зрозуміло, що арабам не вдастся швидко та невеликими силами повернути окуповані Ізраїлем території шляхом прямого воєнного удару. Саме тому стратегія Насера зазнала змін. Було прийнято рішення здійснювати перманентний військовий тиск в районі Суецького каналу, що змушував Ізраїль витрачати значні кошти на протидії цим акціям. Така війна на виснаження суперника проявлялася головним чином в артилерійських обстрілах та рейдах десантно-диверсійних загонів з березня 1969 року по серпень 1970. Однак швидко проявилася неефективність такої стратегії. Хоча наміри Насера змусити Ізраїль витрачати значні кошти на протидію Єгипту і було реалізовано, проте суперник почав аналогічні дії у відповідь, що також зумовило необхідність вкладення капіталу для оборони району Суецького каналу проти такого роду нападів. Тут, звісно, допомога головного військового союзника – СРСР - була як ніколи доречною. Взагалі розгром у Шестиденній війні спричинив брак військового обладнання та техніки, який семимильними кроками компенсовувався за рахунок братської держави, що безумовно вимагало реакції Ізраїлю. Це вилилося в пряме зіткнення в повітрі між авіацією СРСР та Ізраїлю 30 липня 1970 року, під час якого було збито 5 радянських літаків при жодному збитому ізраїльському. Результатом ведення війни на виснаження було більше 700 вбитих та близько 2700 поранених з боку Ізраїлю, в той час як араби понесли в п’ять разів більше втрат. Для розвитку арабо-ізраїльського конфлікту надзвичайно важливими стали зміни в урядах обох держав, які відбулися на стику десятиліть. 17 березня 1969 року після смерті Леві Ешколя прем’єр-міністром Ізраїлю стає Голда Меїр, а у вересні 1970 року внаслідок серцевого нападу помирає Гамаль Абдель Насер і на його місце приходить Анвар Садат. В Сирії у 1970 році внаслідок перевороту до влади приходить Хафез Асад. Зміна постатей в керівництві спричинила і зміну поглядів на розвиток відносин між двома головними акторами арабо-ізраїльського конфлікту. Звісно нові лідери були зв’язані об’єктивними обставинами та надбанням попередніх керівників держав, і тому, хоча Анвар Садат більш прихильно ставився до досягнення державних інтересів шляхом ведення дипломатичних перемовин, однак він все-таки залишив за собою можливість вирішення цієї проблеми військовим шляхом. Тим паче, що цьому сприяли позиції Ізраїлю у цей час, який, зважаючи на попередні військові успіхи та наявність тепер вже буферної зони між власне територією Ізраїлю і Єгиптом, почав приділяти менше уваги загрозі з боку арабів. Незручний стан для ведення бойових дій посилювався внаслідок внутрішньополітичних суперечностей серед ізраїльської коаліції та трагедії на Олімпійський іграх 1972 року в Мюнхені. Анвар Садат приймає пропозицію Сполучених Штатів сісти за стіл переговорів, визначивши 1971 рік “роком прийняття рішень”, що полягало у спробі повернути Синайський півострів дипломатичними шляхами. Такий підхід носив досить суперечливий характер: з одного боку дійсно були вжиті кроки для досягнення консенсусу (наприклад, А.Садат вислав з країни близько 20 тисяч радянських радників у 1972 році), однак з іншого Єгипет саме у цей час збільшує закупівлі озброєнь в СРСР, що безпосередньо свідчило про активну фазу підготовки до війни. А для відвернення уваги Ізраїлю у 1973 році поставки зброї починають скорочуватися. Тобто можна робити висновок, що Єгипет не сподівався на мирне вирішення конфлікту і негласно готувався до війни, при цьому намагаючись “замилити очі” ізраїльським лідерам за рахунок активізації дипломатичних перемовин. Загалом для Єгипту стан невизначеності, за якого, хоча фактичного стану війни не було, однак і про мирне становище говорити також не варто, слугував великим тягарем для економіки. І тому Садат усвідомлює необхідність змін. Для цього він скликає зустріч військових, де обговорюється можливість початку війни. Міністр оборони виступає проти, зважаючи на недостатню наступальну міць збройних сил Єгипту. Внаслідок суперечностей з президентом на його посаду призначається генерал Ахмед Ісмаїлі, прихильник ведення обмеженої війни. А для іншої сторони протистояння – Ізраїлю – такий стан речей був більш ніж прийнятний. Наслідки Шестиденної війни дозволили йому перейти до оборонної тактики. Маючи значний запас сил, навіть при певних негараздах Ізраїль в будь-якому разі переважав за технологічною складовою усі арабські держави, що давало йому переваги як на суші, так і в повітрі. Єдине, що могло б реально поставити Ізраїль у скрутне становище, було пряме зіткнення з Радянським Союзом. Проте в умовах посилення “політики розрядки” між СРСР та США такий розвиток подій був досить малоймовірним. Беручи до уваги таке розташування сил, стратегія Ізраїлю грунтувалася на “тотальному стримуванні (масивна військова відповідь на будь-яку атаку противника). Безпосередня підготовка до війни проявилася у досягненні домовленостей між військовим керівництвом Єгипту та Сирії. Багато в чому цьому сприяв прихід до влади Хафеза Асада, який був на противагу його попередникам прибічником активної наступальної операції, а не ведення партизанської війни. Переговори почалися на початку 1973 року і вже незабаром сторони приступили до реалізації домовленостей.
Перші прояви можливої війни відбулися ще у серпні 1973 року, коли сирійські льотчики атакували ізраїльський розвідувальний літак і відбулася повітряна битва, яка закінчилася втратою 12 бойових літаків з боку Сирії і лише одного з боку Ізраїлю. У ізраїльських спецслужб не було достовірної інформації, чи це була запланована акція, чи ні. Проте це слугувало логічним поясненням зосередження арабських військових сил у Сирії поблизу Ізраїлю і змусило останнього також передислокувати в район Голанських висот свої збройні сили. 25 вересня король Йорданії Хусейн запросив термінову зустріч з Голдою Меїр. Він здійснив таємний візит до Ізраїлю, аби повідомити, що переміщення військ у Сирії є дійсно підготовкою до нової війни і, якщо війна почнеться, Єгипет підтримає такі дії. За проханням прем’єр-міністра ізраїльські спецслужби провели оцінку можливості такого перебігу подій і встановили, що Хусейн діє за проханням Садата, який має намір схилити Ізраїль до мирного повернення Синаю Єгипту. Хоча за наказом Голди Меїр і кількість сил біля Голан було збільшено, однак такі попередження не перешкодили її візиту до Європи. За два дні почалася мобілізація великої кількості резервістів в Єгипті. Однак їм не було надано належної уваги, оскільки це була 26 мобілізація за останні 9 місяців. Наступного дня палестинські терористи захопили потяг з Москви до Відню, в якому перебували радянські євреї-емігранти. Достеменно невідомо, чи був такий терористичний акт частиною плану для початку війни, однак він вочевидь сильно зіграв на руку арабам, оскільки Голда Меїр змушена була затриматися за кордоном на декілька днів для врегулювання цього питання. Більше того, це створило сприятливий для арабів фон у мас-медіа, які сконцентрували свою увагу саме на цьому питанні. Наприкінці вересня – у перші дня жовтня ізраїльська розвідка, незважаючи на помічену концентрацію техніки в арабських країнах, не розцінювала можливість війни, як реальну загрозу. Серйозні занепокоєння почалися лише після початку евакуації з Єгипту родичів радянських радників. Існувало три можливих пояснення таких дій: 1) СРСР знав про заплановану війну; 2) СРСР боявся атаки з боку Ізраїлю; 3) відбулася значна криза у радянсько-єгипетських відносинах. Найбільш правдоподібним виглядав перший варіант. Гола Меїр скликає засідання уряду, однак більшість міністрів на той момент вже вирушили на святкування великого єврейського свята – Йом-Кіпур. Було проведено засідання укороченого складу уряду, де було прийнято рішення, що мобілізації резервістів буде достатньо. О 4 ранку були отримана інформація розвідки, що наступ планується о 6 вечора того ж дня. Однак відбулися деякі розходження серед керівництва щодо реакції Ізраїлю. Начальник Генерального Штабу Давид Елазар виступав за повну мобілізацію та здійснення попереджувального удару, в той час як Міністр оборони Моше Даян виступив проти такого удару, зважаючи на політичні причини, та зазначив, що наявних мобілізованих сил буде достатньо. Голда Меїр прийняла рішення про лише часткову мобілізацію. Багато в чому важливе значення тут зіграло небажання Ізраїлю виявитися агресором, особливо після наради прем’єр-міністра з послом США.
Війна почалася на 4 години раніше, ніж повідомила розвідка. Бойові дії на Синаї розгорнулися з удару єгипетських ракет, за якими послідувала авіаційна атака винищувачів-бомбардувальників. Внаслідок цього були пошкоджені три ізраїльських аеродроми. Почалася висадка десанту в тилу противника. Єгипет врахував попередній досвід війни 1967 року, коли неприкриті наземні сили були вмить знищені ізраїльською авіацією, і тому, перейшовши Суецький канал, не почав активний наступ, дочекавшись підтримки з повітря. Важливу роль тут також зіграли батареї протиповітряної оборони, закуплені в СРСР напередодні війни, які мали значну перевагу у боротьбі проти єврейських літаків. Досить ефективно було подолано оборонні споруди Ізраїлю на Синайському півострові. У перші дні війни ізраїльська армія понесла досить значні втрати через значну кількість протитанкової техніки, яка була використана як механізм протидії контратаці, та вже згаданої системи протиповітряної оборони. Перші дві контратаки Ізраїлю (6-7 та 8-9 жовтня) були невдалими, що потягнуло за собою перестановки в командуванні ізраїльської армії, що мало наслідком зниження бойового духу воїнів. При цьому Анвар Садат наказує почати наступальну операцію для покращення становища арабів на Голанських висотах, попри заклики командування відмовитися від такої ідеї. Почалася нова контратака ізраїльських військ, які змінили свою тактику: активне просування піхоти на позиції протитанкових та протиповітряних установок. Після ряду військових зіткнень ізраїльські сили прорвали оборону Єгипту і вийшли до Суецького каналу. Для його форсування була необхідна спеціальна техніка, яку ізраїльтяни намагалися придбати напередодні війни. Однак західні держави, маючи побоювання щодо можливої експансії Ізраїлю вглиб Єгипту, відмовилися продавати їм таку техніку. Тому їм прийшлося використовувати обладнання часів Другої світової війни. Тим не менш, наприкінці війни ізраїльські війська досить далеко по території Єгипту. Останнім масштабним зіткненням на Синайському фронті була битва за Суец.
Зосередивши на кордоні з Ізраїлем значні сили, з початком війни Сирія почала атаку при кількісній перевазі. Сирійська армія діяла за подібною до єгипетської тактикою: здійснювали повільне просування при забезпеченні прикриття з повітря. Проте араби не достатньою мірою врахували природне середовище, яке не було рівнинним, що перешкоджало максимально ефективному використанню такої тактики. Загалом характерною особливістю бойових дій на сирійському фронті, порівняно з єгипетським, була більша зосередженість тут ізраїльських сил. На відміну від Шестиденної війни, коли територіальною основою ізраїльської армії була переважно власне його територія, то тепер з єгипетського боку була значна буферна зона у вигляді Синайського півострову, на противагу сирійському фронту, де такої зони не було. Голанські висоти слугували лише тактичною перепоною для попередження бомбардування одразу території ізраїльської держави. Це зумовило збільшення кількості військ в районі Голанських висот, оскільки у разі поразки тут сирійські війська дуже б швидко просунулися вглиб Ізраїлю. Тим не менш, перший день війни пройшов для Сирії досить успішно, хоча їй так і не вдалося захопити ключовий транспортний вузол. Ізраїль перехопив ініціативу за декілька днів за рахунок збільшення кількості призваних резервістів. Здійснивши ряд авіаударів, вже 10 жовтня сирійські війська були відтіснені до попередньої лінії розмежування (так званої Пурпурної лінії). В цей час постало питання, чи продовжувати наступ вглиб Сирії, чи перейти до оборони існуючих територій та перекинути деякі загони ізраїльської армії на Синай. Голдою Меїр було прийнято рішення про останнє, оскільки передислокування військ до Синайського півострову зайняло б півтижня, а при закінченні війни у цей час Ізраїль би залишився лише з територіальними втратами і при цьому без територіальних надбань на сирійському фронті. За наступні чотири дні ізраїльська армія просунулася настільки вглиб Сирії, що потенційно могла обстрілювати артилерійськими знарядами Дамаск. Проте неочікуваним для Ізраїлю стала атака іракської дивізії з південного боку, яка змусила ізраїльтян відступити в діапазоні на декілька кілометрів. Однак, швидко перегрупувавшись, вони знищили основу іракського війська і повернули собі стратегічну ініціативу. Врешті-решт подальші атаки арабських військ призупинили наступ ізраїльських збройних сил.
Військові дії на морі не були масштабними та не відігравали ключової ролі. Основним бойовим зіткненням на Середземному морі була так звана Латакська битва, в районі найбільшого порту Сирійської Республіки. В ході битви було потоплено декілька цивільних суден, що викликало осуд світової спільноти. Відбулася битва при Латакії на другий день війни і закінчилася перемогою ізраїльського флоту. Особливістю цього бою було активне використання ракетних катерів, які довели свою придатність для ведення бойових дій. Крім того, було здійснено ще ряд атак на порти як єгиптян (передусім з метою недопущення транспортування військових сил до Ізраїлю морем), так і сирійців (атака на другий по величині порт Сирії Тартус, який завершився знищенням двох катерів та радянського цивільного теплоходу). Також була здійснена невдала спроба ізраїльського флоту прорвати єгипетську блокаду Червоного моря. Також окремо необхідно зазначити про підтримку дій Єгипту та Сирії з боку нафтових держав. 17 жовтня 1973 року арабські держави ОПЕК, Єгипет та Сирія оголосили, що не будуть постачати енергоносії державам, які підтримали Ізраїль у ході війни Йом-Кіпур. Передусім це стосувалося Сполучених Штатів та країн Західної Європи. Результатом таких дій стало підвищення цін на нафту в чотири рази та збільшенню поставок енергоносіїв СРСР до Європи.
В ході війни, 20 жовтня, Генрі Кісинджер здійснив візит до Москви з метою вироблення рішення щодо зупинення вогню та припинення конфлікту за посередництва ООН. Було досягнуто консенсусу, що відобразилося прийнятті резолюції Ради Безпеки ООН №338, прийнятої рано вранці 22 жовтня. Відповідно до неї висувалася вимога припинити вогонь та зупинитися на позиціях, зайнятих на момент 22 жовтня. По дорозі до Вашингтону Генрі Кісинджер зупинився в Тель-Авіві для проведення переговорів, оскільки до досягнення домовленості по резолюції комунікації з ізраїльською стороною не проводилися. Останні піддали таке рішення Ради Безпеки сильній критиці, підкресливши, що таким чином ізраїльтяни не зможуть довести справи на Синайському півострові до логічного кінця. За неофіційними даними Кісинджер припустив можливість продовження дій для оточення єгипетської армії. Хоча обидві сторони визнали вимоги резолюції, проте фактично вона не виконувалася. Як Єгипет, так і Ізраїль звинувачували один одного у порушенні режиму припинення вогню. Внаслідок цього ізраїльські сили продовжили наступ і досягли Суецького каналу 23 жовтня. 24 жовтня через дії Ізраїлю на західному березі Суецького каналу Леонід Брєжнєв надіслав листа Річарду Ніксону з пропозицією спільних дій для врегулювання конфлікту і зазначив, що у разі відсутності згоди з боку останнього СРСР буде вживати односторонні дії. Ніксон та Кісинджер не могли дозволити застосування збройних сил США, зважаючи на ще незагоєні рани В’єтнамської війни. З іншого боку односторонні дії СРСР також були неприпустимі. Як результат впливу цих факторів, Ніксон здійснив телефонний дзвінок Брежнєву, де категорично виступив проти втручання наддержав у цей конфлікт. В СРСР оголошується підвищена боєготовність окремих збройних сил, а США оголошують бойову тривогу в ядерних силах. Вважається, що це було найбільшим загостренням відносин між наддержавами з часів Кубинської кризи. Угода про відведення збройних сил між Єгиптом та Ізраїлем була прийнята аж 18 січня 1974 року. Вона передбачала створення буферної демілітаризованої зони протяжністю 10 кілометрів. Переговори з аналогічних питань з Сирією просувалися значно важче. Лише 31 травня 1974 року було укладено відповідний договір, яка створювала буферну зону на основі довоєнного розташування сил з обмеженням розташування збройних сил у прилеглих зонах. Обидві сторони оголосили про свою перемогу, маючи для цього достатні підгрунтя. Ізраїль після поразок у перших битвах відвоював не тільки втрачені території, а й захопив нові на півдні та ізолював сирійську армію на півночі. Чисто математично втрати Ізраїлю були меншими, однак необхідно зважати на чисельність населення держав, що стало причиною більш тяжких демографічних наслідків війни для Ізраїльської держави. Більше того, в Ізраїлі почалися процеси, які дають підстави стверджувати про політичну кризу в державі. За менш, ніж півроку в Ізраїлі почалися антиурядові протести, що мали наслідком створенням комісії, на яку покладалося розслідування причин поразок на першому етапі війни. Очолив її голова Верховного суду Ізраїлю Шимон Агранат і тому згодом вона отримала назву комісії Аграната. За результатами її роботи було рекомендовано звільнити голову Генштабу Давида Елазара, голову військової розвідки Е.Зейра та інших осіб, пов’язаних з прогнозуванням та протидією іноземній військовій агресії. Проте діяльність комісії не зняла суспільну напругу, оскільки громадська думка пов’язувала невдачі безпосередньо з прем’єр-міністром Голдою Меїр та міністром оборони Моше Даяном. Врешті-решт 11 квітня 1974 Голда Меїр подала у відставку, а за нею послідували і всі міністри. Висновок.Війна Судного дня стала логічним продовженням арабо-ізраїльського конфлікту. Статус-кво після Шестиденної війни ніяким чином не влаштовував арабські держави, серед населення та керівництва яких активно посилювалися реваншистські настрої. Своєрідним каталізатором пришвидшення військового зіткнення стали зміни в керівництві провідних держав-учасниць конфлікту – передусім Сирії та Єгипту, та звісно ж Ізраїлю. При планування військової операції головнокомандувачі та їх підлеглі врахували попередні помилки, що мало наслідком успіхи на початку наступу. Однак технологічна перевага Ізраїлю, навіть попри підтримку арабських країн Радянським Союзом, та кращий вишкіл військових були очевидними. І тому, незважаючи на перші невдалі дні війни, Ізраїль спромігся швидко оговтатися та не тільки звільнити свою територію, а й почати наступ на території суперника. У той же час у даній війні неможливо напевне визначити переможця, оскільки при такому результаті Ізраїль опинився у політичній кризі, а народ Єгипту досяг реваншу, нехай і обмеженого. Війна Судного дня мала такі характерні риси, які не були раніше помічені в інших конфліктах. Зокрема вперше нафтовидобувними арабськими державами було використано безпрецедентний механізм економічного тиску на західні країни, який спричинив одну з найбільших нафтових криз в історії та засвідчив рівень залежності Ізраїлю від Америки. Війна 1973 року дала поштовх подальшим політичним перепитіям у внутрішньому житті Ізраїлю, що проявилося у зміні керівництва держави. Формування комісії, уповноваженої на аналіз попередніх помилок, яких припустилися посадові особи під час війни, показує приклад необхідності несення винними особами відповідальності за свої дії. Це забезпечує зменшення вірогідності вчинення схожих помилок у майбутньому та підтверджує потребу відповідального виконання керівництвом держави своїх обов’язків. У цьому аспекті такий досвід Ізраїлю повинен бути показовим для України та її військових керманичів. Події війни Судного дня зіграли ключову роль і на зміну зовнішньополітичної орієнтації Анвара Садата, який почав розуміти, що необхідність постійних військових витрат для боротьби проти Ізраїлю виснажує економіку Єгипту і не дає можливості країні динамічно розвиватися. Схожі проблеми мав і Ізраїль, чиє становище погіршувалося ще й у зв’язку з загостренням тероризму. Більше того, змінюється ставлення до цієї ситуації і Сполучених Штатів, яким необхідна стабілізація близькосхідного регіону для налагодження поставок енергоносіїв, що вилилося у формування рівновіддаленого курсу. Таким чином, війна Судного дня стала тією останньою краплею, яка підтвердила необхідність не тільки технологічного удосконалення арабських країн, а й зміни підходу до вирішення арабо-ізраїльського конфлікту. Джерела:
|