Культура східних словян дохристиянської доби
 Скачать 0.87 Mb.
|
|
Творчість А. Куїнджі, І. Айвазовського. Поетичні українські пейзажі малювали А.Куїнджі ("Місячна ніч на Дніпрі", 1880 р.), І.Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. У будинку, де він жив у Феодосії, зараз знаходиться музей Айвазовського. Його картини виставлені в художніх музеях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси і багатьох інших міст України і Росії. Архи́п Іва́нович Куї́нджі (15 (27) січня 1842 (за іншою версією — 1841) — 24 липня 1910) — видатний український живописець-пейзажист грецького походження, педагог. Народився у місті Маріуполі в сім'ї бідного шевця-грека. Рано залишився без батьків і жив у великій бідності. Живопису навчався, в основному, самостійно. Деякий час займався в майстерні І. Айвазовського. В 1868 вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв. З 1875 — член Товариства пересувних художніх виставок. Викладав у Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1882 — професор, з 1893 — дійсний член Академії, а з 1894 — керівник художньої майстерні. В 1897 звільнений за підтримку студентських виступів. Куїнджі був ініціатором створення Товариства художників (1909; пізніше — Товариства ім. А. Куїнджі), яке об'єднувало живописців-пейзажистів. Серед учнів Куїнджі — О. Борисов, К. Богаєвський, А. Рилов, В. Пурвіт та ін. Помер і похований в Петербурзі. Написав сповнені урочистості й оптимізму картини української природи, розкрив її поезію і красу. Татарська сакля в Криму» (1868) «Степ» (дві картини, 1875) «Чумацький шлях» (1875) «Українська ніч» (1876) «Березовий гай» (1879) «Місячна ніч на Дніпрі» (1880) «Дніпро вранці» (1881) «Дуби», «Захід сонця в степу» (обидві — бл. 1900) Іва́н Костянти́нович Айвазо́вський (рос. Иван Константинович Айвазовский, вірм. — Ованес Айвазян, *17 липня (*29 липня) 1817, Феодосія — †19 квітня (†2 травня) 1900, Феодосія) — російський[1] живописець-мариніст вірменського[2] походження. Створив понад 6 тисяч полотен, найвідоміші з котрих морські пейзажі та сцени морських баталій. Народився в сім'ї вірменського крамаря, родина якого переселилася в Крим з Галичини в 1812 році. Сім'я жила бідно і вже в 10 років Іван працював у міській кав'ярні. Він прекрасно грав на скрипці і співав, але найбільшою радістю для нього було малювати самоварним вугіллям на стінах будинків. Цей «настінний живопис» помітив архітектор Кох, який подарував Івану перші олівці і папір, а потім показав малюнки градоначальнику І. О. Казначеєву. Олександр Іванович, ставши губернатором, забрав підлітка з собою до Сімферополя, поселив у своєму будинку, віддав до гімназії. 1840 р. Іван Айвазовський подорожував за кордоном, працював у Римі, Неаполі, Сорренто, Венеції, Парижі, Лондоні, Амстердамі. 1845 на запрошення турецького султана побував у Стамбулі. Пізніше відвідував це місто ще вісім разів з 1845 по 1890 та писав полотна на замовлення султанів Отоманської імперії. 30 цих робіт виставлено в музеї імперії палаці Dolmabahçe. Айвазовський вільно розмовляв українською мовою. Після свого повернення назавжди оселився у Феодосії, де збудував будинок та майстерню, влаштовував виставки, грошові надходження від яких передавав на добродійні цілі, 1880 заснував картинну галерею. З 1844 академік Петербурзької академії мистецтв, а з 1887 — її почесний член. З 1894 член Товариства південноросійських художників в Одесі. Наприкінці життя передав у дарунок рідному місту будинок і майстерню, картини й скульптурні композиції. Навіть за кілька годин до смерті художник працював над картиною — «Вибух турецького корабля» (1900). Усього Айвазовський створив понад 6 тисяч картин, які нині прикрашають музеї світу та приватні зібрання. Айвазовський похований в огорожі вірменської церкви Сурб Саркіс, в якій він був хрещений і вінчаний з Ганною Микитівною. На його могилі в 1903 році вдова спорудила пам'ятник-саркофаг з цілісного шматка білосніжного мармуру (автор — відомий італійський скульптор Біоджолі). На мармуровій дошці напис: «Чесменський бій» (1848), «Наваринський бій» (1848), «Пожежа Москви в 1812 р.» (1851), «Сінопський бій» (1853), «Облога Севастополя» (1854), «Бій пароплава „Веста“» (1877), «Узяття Карса» (1881), «Чорноморський флот у Феодосії» (1890), «Бій брига „Меркурій“» (1892)
Соломія Амвросіївна Крушельницька народилася 23 вересня 1872 року в українському селі Білявинці на Подолі в родині священика. Дитинство її пройшло в маленькому селі Біла на Тернопільщині. Музичне дарування майбутньої діви проявилося рано. Вона охоче вчилася грати на фортепіано. Незважаючи на те, що дочці священика артистична кар'єра не пасує, батько, побачивши талант Соломії, відправляє її на останні гроші до Львову. Там вона вступає до консерваторії , де вчиться грі на фортепіано та вокалу. У 1893 році вона закінчує консерваторію з медаллю та у тому ж році (15 квітня) дебютує з великим успіхом на сцені Львівської опери в партії Леонори в опері «Фаворитка» Доніцетті. Потім настає успіх у ролі Сантуцци («Сільська честь»). І отут у житті співачки відбувається знаменна зустріч. В Львові в той рік гастролювала знаменита італійська співачка Джемма Беллінчоні. Вона була вражена талантом молодої співачки і порадила їй вирушити до Італії, вважаючи, що тільки так Крушельницька зможе досягти слави. Восені 1893 року Соломія вже була в Милані. Вона удосконалює свою майстерність у професора Фаусти Креспі. Усього рік по тому почалися її виступи на італійських сценах. У 1895 вона дебютує на сцені театру Кремони в партії Манон Леско. Потім вона з успіхом співає в Пармі, Трієсті (Амелія в «Балі-маскараді», Леонора в «Силі долі», Джоконда в однойменній опері Понкьеллі та ін.), Бергамо (1897, «Богема»). Соломія не забуває й рідний Львів, куди її постійно запрошують. Голос співачки знайшов таку міць, що їй під силу стали і вагнеровські партії (Ельза в «Лоенгрині», Єлізавета в «Тангейзері», Ізольда). У 1898-1902 році Крушельницька блискуче виступає на сцені Варшавської опери. Тут однієї з її улюблених ролей стала Тетяна. 14 березня 1899 року пройщов бенефіс Соломії Крушельницької, яка співала головну партію в опері Монюшка «Галька». В цей вечір сцена була укрита букетами квітів.Варшавські глядачі дуже любили українську співачку. Коли вона сказала про те, що збирається переїхати до Італії, до її будинку почали сходитись делегації, мешканці збирали підписи з проханням залишитись, Але прощальний виступ був назначений. Перед виступом на сцену винесли транспорант з квітами, на якому було написано: «Повернись до нас». На башті з червоних троянд поблискувала срібна зірка з надписом діамантами: «Мія»… Крушельницька співала та плакала. Після третьої дії на сцену винесли «квітковий» плакат: «Пані Крушельницькій – великій артистці – до побачення! Де б не співала ти, ми разом з тобой, шанувальники високого мистецтва». У цей період вона неодноразово гастролювала в Петербурзі в італійській трупі, де її партнерами були Е.Карузо, М.Баттистині, С.Арнольдсон, Л.Тетраццині та ін. Імператорська родина звернулася до артистки з проханням дати концерт у приватному царському палаці. На закінчення концерту Крушельницька заспівала кілька українських пісень, до співачки звернувся цар: «Що це за пісні і мова, на якій ви співали?» Крушельницька замирає від страху: «Це пісні мого народу. Українського народу…» У 1902 році відбувся тріумфальний виступ співачки в Парижі. Разом з Яном де Решке вона співала в «Лоенгрині». У 1903 Крушельницька співає Аїду в неаполітанському театрі «Сан Карло» а знайшла Джакомо Пуччіні та вивела його на сцену. Разом вони виходили на біс сімнадцять разів! Подальша кар'єра Крушельницької була дуже швидка. У 1906 році А.Тосканіні запрошує її в «Ла Скала». Саме в цьому театрі Крушельницька в усій красі виявила себе в італійських прем'єрах штраусовских «Саломеї» (1906) і «Електри» (1909), брала участь у світових прем'єрах опер Ф.Чілеа «Глорія» (1907), И.Піццетті «Федра» (1915). У 1908 році артистка вирушає разом з Пуччіні на гастролі в Єгипет (Каїр, Олександрія), де співає в «Богемі». Географія її виступів широка. Аргентина, Чилі, Іспанія, Португалія, Монако та інші. Востаннє вона вийшла на театральну сцену в 1920 році в театрі «Сан-Карло» (партії Лорелеї в однойменній опері А.Каталані і Ельзи в «Лоенгрині»).Однак концертної діяльності не припинила. У 1927 році Крушельницька почала велике концертне турне по Північній Америці, де виступила в тому числі і перед українськими емігрантами. В наступні роки займалася викладанням у Мілані. У 1936 році дала концерт у Львові. У 1939 році знову приїхала сюди, щоб відвідати родичів. У цей час Львів став радянським. Хвороба і війна, що почалася, привели до того, що вона залишилася на Україні У 1944 році почалася її викладацька діяльність у Львівській консерваторії ім.М.В.Лисенка. В 1949 році в 77 років Крушельницька дала свій останній концерт. Їй було присвоєне звання Заслуженого діяча мистецтв України, професора (1951). Померла велика українська діва 16 листопада 1952 року. Довідавшись про смерть Крушельницької, Тосканіні в листі до піаністки Джулиани Вентуре, подруги співачки, викликнув: «Смерть Крушельницької вбила мене... Неперевершена співачка, дивна жінка... у тисячний раз дивлюся на її чудесну фотографію... Яка дивовижна Лорелея! Якою вона була милою і прекрасною!..». Своєю великою працею, культурою, колосальними успіхами на ниві мистецтва, великою любов'ю до рідного народу Соломія Крушельницька стала прикладом для наступних поколінь. Соломія Крушельницька займає почесне місце в сузір'ї світових творців кінця ХІХ - початку ХХ століття.
Українська революція 1917 р., утворення Центральної Ради, проголошення Української Народної Республіки, боротьба за збереження української державності в 1917—1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення. Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів компенсувало її. Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. ЦЕ БУВ ЧАС ПОШУКІВ І СПОДІВАНЬ. Оновлення образотворчого мистецтва Різноманітність стилів і напрямів була властива образотворчому мистецтву. Так, серед професури Академії мистецтв, утвореної в грудні 1917 р. в Києві, були Микола Бурачек, Михайло Жук, Василь Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут — митці різних шкіл. АВАНГАРДНЕ МИСТЕЦТВО представляли Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич та ін. О. Богомазов — художник-кубофутурист, автор трактату "Живопис та елементи", у якому виклав бачення авангардного мистецтва. К. Малевич — один із основоположників супрематизму, його мистецтво ґрунтується на фольклорних джерелах. Цікаво, що свій "Чорний квадрат" він характеризував як "живописний реалізм селянки у двох вимірах", зближаючи у такий спосіб елітарний абстракціонізм з народним мистецтвом. Новий напрям монументального мистецтва XX ст. започаткував М. Бойчук. Цей напрям — так званий НЕОВІЗАНТИЗМ, в основі якого лежали конструктивні особливості візантійського та давньоруського живопису (домонгольського періоду). В його творах присутня іконописна традиція ("Плач Ярославни"), пізніше його стали таврувати в пресі за "ухили", дорікати за "живопис на фанері". Розвиток освіти та науки Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. До 1921 р. ВУАН очолював В. Вернадський, у 1922-1928 рр. - видатний природознавець В. Липський, а в 1928-1930 рр. - академік Д. Заболотний. В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки. У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д. І. Яворницький, А. Ю. Кримський, Д. І. Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М. Грушевський, перу якого належить більше тисячі наукових праць. Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д. Граве, М. Крилів та М. Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки. Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І. В. Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома. Талановитий винахідник Ю. В. Кондратюк проводив дослідження з теорії космічних польотів. У 1929 р. за ініціативою Є. О. Патона було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу застосували на будівництві Дніпрогесу та Магнітки. У галузі охорони здоров'я працювали Д. К. Заболотний, М. Ф. Гамалія, Ф. Г. Яновський, М. Д. Стражеско, В. Я. Данилевсь-кий, П. М. Буйко, П. І. Баранник, В. П. Комісаренко. Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А. О. Сапєгін, В. Я. Юр'єв, М. Г. Холодний виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільське господарство науково обґрунтовані сівозміни. Успіхи українських вчених були б значнішими, якби не репресії, яких вони зазнають з початку 30-х років. Після припинення українізації в грудні 1932 року майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис 1928 р.) в Україні були визнані "націоналістичними" і вилучені з наукового вжитку. 20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляху його, однак, постійно виникали політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви" (1919 р.). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві (жовтень, 1921) проголосили створення Української автокефальної (самоврядної) православної церкви УАПЦ (першим єпископом став В. Липківський). Більшість віруючих в УАПЦ приводило бажання слухати службу Божу та молитися рідною мовою. У 2-й половині 20-х років починаються репресії стосовно керівництва цієї церкви, що були оголошені "петлюрівцями в рясах". Наприкінці XIX — на початку XX ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що виявилося в геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форм. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були К. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість ліній фасаду. Одним із кращих зразків українського модерну є споруда Полтавського земства (1903-1908 рр., арх. В. Кричевський), інтер'єри якої прикрашені настінним живописом С. Васильківського та М. Самокиша на теми з української історії. Риси українського національного зодчества В. Кричевський намагається осучаснити, проектуючи музей Т. Шевченка в Каневі (у співавторстві з П. Костиком, 1934-1937 рр.). Типовим для українського модерну перших десятиліть XX ст. було звернення до традицій українського бароко XVII-XVIII ст. На цьому поєднанні бароко та модернізму було "... досягнуто певної органістичності синтезу форм і посиленого звучання художнього образу". Майстерно осучаснювали риси бароко українські архітектори Д. Дяченко (корпуси аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С. Тимошенко (житлові будинки у Харкові); І. Якубович (приміщення шкіл у Чернігові). Українська скульптура початку XX ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується плеяда українських скульпторів-модерністів — М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм. У живописі прихильниками модерністських експериментів були М. Жук, О. Новаківський, В. і Ф. Кричевські та ін. Український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. Через те, що українські землі не мали власної державності, були роз´єднані і перебували в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, тому і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабовиражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури. Український модернізм не сформувався як національна самобутня течія, а виявлявся лише у творчості окремих митців. Отже, своєрідність українського варіанту модернізму полягає і в тім, що він із естетичного феномену перетворився на культурно-історичне явище, став спробою подолання провінційності, другорядності, вторинності української національної культури, формою залучення до надбань світової цивілізації. Він ніби символізував перехід українського суспільства від етнографічно-побутової самоідентифікації, тобто виокремлення себе з-поміж інших, до національного самоусвідомлення — визначення свого місця і ролі в сучасному світі. |