Культура східних словян дохристиянської доби
 Скачать 0.87 Mb.
|
|
Козаччина як феномен укр. культури Роль козацтва та Запорозької Січі в історії України унікальна і не має аналогів в історії інших народів. На певному етапі історичного буття України козацтво, яке виникло стихійно, взяло на себе найважливіші завдання, виступило провідною організуючою силою в їх здійсненні. В процесі пізнання історичного розвитку українського державотворення визначено, що в XVI і XVII ст. суспільне і духовне життя України характеризується чималими змінами. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва. На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, «…Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням». З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. "Vitа maxima et heroika" — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому "Vita minima" — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців. Історики часом порівнюють Запорозьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. «Саме в козакові – як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, – народився неповторний для всього слов'янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен». Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття "козак" стало згодом мірилом вартості людини. Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про "державу в державі". Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня "Руська Річ Посполита", адже вона "призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала". Тим-то зрозуміло, що саме козацтву стало з часом під силу взяти на себе оборону віри і прав, культури українського народу. Саме туди, де козацтво підняло голос і справою довело, що здатне захистити православне населення і його храми (зокрема, на Київщині), уніати навіть заглянути не сміли. Київ завдяки цьому залишився головним вогнищем православ'я. Тут із 1620 року був поставлений митрополит та інші православні церковні владики. Доти, доки Польща рахувалася з козацькими свободами, відважне і добре підготовлене військо Запорозької Січі допомагало польському урядові здобувати перемоги у війні із турками. Однак після смерті Петра Конашевича-Сагайдачного і аж до Хмельниччини для козаків знову настали часи виснажливого відстоювання своїх прав. І не тільки своїх, бо під тяжким ярмом перебували і селяни, і міщани, і духовенство. Очікувалась тільки іскра, аби відразу спалахнуло повстання. І тоді, як пише український літописець, "натрапили на чоловіка одного, у котрого відібрали пасіку, а та пасіка наробила лиха на всю Польщу". Тим чоловіком став сотник козацький — чигиринець Зиновій-Богдан Хмельницький (1648—1654 роки). Ці роки Україна жила як самостійна держава: обраний гетьман правив із радою старшини й військовою радою всім краєм. Україна поділялася на полки (їх було по вісім на правому і лівому берегах Дніпра, пізніше, коли правобережна Україна відійшла під Польщу і спустіла, на лівобережній стало десять). Кожний полк поділявся на сотні, до яких належали міста, містечка, села. У кожній сотні козаки, що жили в тій сотні, обирали сотника. Сотники з іншою полковою старшиною та козаками того полку обирали полковника. Старшина й козаки з усіх полків на військовій раді обирали гетьмана. Сотник у своїй сотні, а полковник у полку мали владу не тільки над самими козаками, але й над усіма людьми, що жили на відповідній території. При цьому міста мали власний суд і управу (магістрат чи ратушу), хоча з певними справами могли звертатися до полковника або й до гетьмана. Важливі справи полковник мав вирішувати на нараді з полковою старшиною, а гетьман із генеральною. У найважливіших випадках гетьман скликав не лише полковників і старшину, а й військову раду — тобто простих козаків з полків. Військова рада могла й сама зібратись у нагальних ситуаціях, могла скинути й гетьмана. Подібний лад мала й Слобожанщина: вона теж поділялася на полки, але на неї не поширювалася гетьманська влада, нею керували московські бояри. За Переяславською угодою Москва обіцяла не змінювати цього державного ладу — однак надалі при кожній нагоді, при кожному новому гетьманові українські права дедалі більше утискалися, аж доки не були скасовані зовсім. І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.
У XVII—XVIII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Широке використання національної, античної і європейської культурної спадщини, поширення освіти сприяли подальшому розвитку архітектури та образотворчого мистецтва. Тут спостерігається перехід від середньовічних традицій до національних форм і кращих закордонних зразків. Процвітають школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа при Києво-Печерській лаврі. Діяли також малярні при Софійському соборі, Межигірському монастирі, при Троїцько-Іллінському монастирі в Чернігові та ін. Відомі численні зразки монументального живопису в розписах Успенського собору, Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі. В храмових розписах важливим елементом був так званий ктиторський портрет. Так, в алтарній частині Успенського собору Києво-Печерської лаври зображено 85 історичних осіб - від князів Київської Русі до Петра І. Увесь час Лавра дбала про зовнішність своїх книжок, і тут печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов´янського світу. Художники готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680-х pp. і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII ст.Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань з великою кількістю гравюр. Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на українській традиції. Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерський побут. Часто можна побачити на цих гравюрах малюнки Успенської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія і т. ін. Взагалі печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури. У XVII ст. у зв’язку з активною забудовою міста, відновленням древніх і зведенням нових православних храмів відчувається потреба у коштовних предметах, особливо культового призначення. Для потреб київських церков місцеві майстри Іван Равич, Ієремія Білецький, Іван Атаназевич, Матвій Нарунович, Федір Левицький та інші виготовляли різні літургійні предмети: ризи до ікон, напрестольні хрести, потири, дарохранильниці, митри, панагії, натільні хрести, оздоблені вставками з коштовного каміння. Оправи вже друкованих церковних книжок стали також прикрашатися окладами з дорогоцінних металів, часто інкрустованих коштовним та напівкоштовним камінням, кольоровими емалями. Так, уже в першій половині XVII ст. склалися основні принципи оформлення оправ Євангелій. Дерев’яні дошки обтягувалися оксамитом або покривалися суцільною металевою пластиною. На чільній дошці закріплювався середник та чотири наріжники, на спідній – середник та ніжки, так звані пуклі. Металевими деталями прикрашалися корінець та застібки. Традиційно на окладах Євангелій цього часу середник виконувався у вигляді арки з фігурними колонами та „Розп’яттям з предстоячими”. Наріжники мали вигляд літери „Г”. На них зображено євангелістів з їхніми символами, а також херувимів. Поверхню між середником та наріжниками заповнено розетками. Краї чільних та спідніх дощок мають вигляд смуг із суцільним зубчастим візерунком (нагадує хрестоцвіт), запозиченим з давніх західноєвропейських готичних орнаментів. Таким чином, у оформленні оправ Євангелія ще відчувається поєднання різних художніх стилів. В останній чверті XVII ст. таких пам’яток зустрічається вже менше. Вироби вирізняються самобутніми рисами: популярним стає рельєфний рослинний візерунок, ретельніше виконуються пластичні та графічні зображення. Найвищий розквіт українського золотарства, зокрема київського, припадає на добу українського бароко з його новим типом світосприймання, позначеним життєствердним характером, людяністю. Бароко в золотарстві (кінець XVII – середина XVIII ст.) – це пишний карбований візерунок з листя аканта, типовий для всього європейського мистецтва цієї доби, це квіти та плоди, часто сплетені в гірлянди та букети. У бароковому декорі українські золотарі використовували також мотиви місцевої флори: квіти волошок, гвоздики, барвінку, плоди малини, шипшини, виноградну лозу з соковитими гронами. Вишуканими карбованими орнаментами відзначаються роботи видатних київських майстрів І. Равича, І. Білецького, М. Наруновича, В. Мощенка, М. Лазаревича. На стиль виконання предметів культового призначення доби бароко вплинули й архітектурні форми. Так, у першій половині XVIII ст. київські майстри І. Равич, С. Тарановський, Ф. Левицький створювали срібні дарохранильниці у вигляді двоярусних або триярусних споруд, прикрашених скульптурними елементами, складними сюжетними композиціями, що нагадували кам’яні дзвіниці. Золотарські вироби прикрашалися коштовним камінням. Найпоширенішими були діаманти, смарагди, сапфіри, рубіни, а також перла. Особливо розкішний вигляд мають прикрашені у такий спосіб митри – головні убори вищого духівництва, та панагії – невеликі нагрудні іконки на ланцюжках, які носили вищі духовні особи поверх одягу. На багатьох предметах зустрічаються емалеві медальйони, які гармонійно вписуються в декоративний простір виробу. Досить складна техніка живописної емалі вимагала неабиякої вправності. Творчість емальєра та золотаря не поєднувалась, лише перехрещувалася. Майстри-ювеліри закуповували готові або замовляли емальєрам медальйони певних розмірів, форм, кольорів і сюжетів і вставляли їх у свій виріб. З кінця XVII до першої половини XIX ст. основний центр виробництва емалей було зосереджено в Києво-Печерській лаврі. На творчість майстрів-емальєрів великий вплив мали художники школи живопису, відкритої при монастирі. У вишуканій палітрі українських живописних емалей переважають рожеві, бузково-рожеві, теплі жовті, блакитні, вишневі кольори. Інколи зображення розміщувалося на теплому темнокоричневому тлі. На жаль, відомі лише окремі імена емальєрів, адже майстер підписував свою роботу, як правило, зі зворотного боку, яким медальйон щільно вмонтовувався в оздоблюваний виріб. На багатьох культових предметах українського золотарства є вкладні написи представників козацької старшини, яка була одним з головних замовників і найбагатших власників предметів з дорогоцінних металів. Широко відома й меценатська діяльність козацько-старшинської верхівки, статус якої посилився після національно-визвольної війни 1648-1654 років. Багато сил для зміцнення православ’я доклав гетьман Іван Мазепа. Він був фундатором будівництва та відновлення 20 храмів, яким дарував численні коштовні ритуальні предмети. Стиль бароко так міцно увійшов у мистецтво українського золотарства, яскраво відбиваючи пафос того часу, що навіть з’явилося поняття „мазепинське” (або „козацьке”) бароко. У бароковому карбованому візерунку срібного, позолоченого окладу ікони Дегтярівської Богородиці, для якої було навіть споруджено кам’яний храм Покрови, ніби сконцентрувався дивовижно-святковий, духовно піднесений світ українського бароко. На славнозвісному окладі зберігся герб Мазепи, хоча й понівечений після проголошення анафеми гетьману та його сподвижникам. У 60-ті роки XVIII ст. в українському ювелірному мистецтві з’являються ознаки нових художніх віянь, пов’язаних з поширенням стилю рококо. Його характерними особливостями були вільна композиція, асиметричність, ускладнені форми, вигнуті лінії, орнаментальні мотиви у вигляді чудернацьких завитків, схожих на черепашку, тощо. Цей стиль швидко сприйняли київські майстри К. Чижевський, І. Атаназевич, Я. Величковський, Д. Любецький та інші. Але у виробах провінційних майстрів ще довго відчувався пріоритет барочних мотивів, які були більш близькими народному мистецтву. З кінця XVIII ст. на творчість українських золотарів починає впливати стиль класицизму з його намаганням досягти ясності, логічності, симетричності. Особливого поширення в українському золотарстві він не набув. Але у творчості окремих київських майстрів – Ф. Коробки (Коробкіна), І. Ярославського, І. Винниковського, Г. Проценка – цей стиль набирає своєрідного трактування: вироби строгої форми прикрашаються виразним карбованим візерунком, який чітко виділяється на фоні полірованої поверхні металу.
Для перехідної доби ХІХ ст. було характерне своєрідне переплетіння різноманітних напрямів живопису. З останньої чверті XVIII ст. провідним стилем в українському живописі став класицизм. Особливості КЛАСИЦИЗМУ у живописі:ясність;врівноваженість композицій;логічність розгортання зображення;картина на історичну чи міфологічну тему; нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів; аристократизм, орієнтування на смаки вищої верстви суспільства; обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо); Українське малярство зазнало активного розповсюдження стилю БАРОКО. До особливостей стилю бароко належить:багатобарвність; контрастність; мальовничість; динамізм; посилена декоративність; вигадливість форми; асиметрія конструкцій; екстравагантність орнаменту А також стилю РОКОКО: тонка культура кольору; уміння будувати композицію злиттям декоративних плям; досягнення загальної легкості, підкресленою світлою палітрою; перевага бляклих, срібно-голубуватих, золотистих і рожевих відтінків; Вони змогли досягти розквіту портрету, натюрморту, побутовий жанру, пейзажу у своїх роботах. Особливості Сентименталізму :культ почуття; культ природи; відхід від прямолінійності; багатогранні характери персонажів. Два українці, Дмитро Левицький (1735-1822) та Володимир Боровиковський (1737-1825), піднесли портретний жанр до європейського рівня. Їх глибина пізнання людини і виняткова майстерність дивує й захоплює тим, що обидва художники не вдосконалювалися за кордоном і всього досягли своїми власними зусиллями. Ці портрети досить статичні, «тяжкі», у стилі стародавньої «ПАРСУНИ», хоча в них уже простежується увага до людської індивідуальності. Центром підготовки кадрів художників в Росії, була Академія Мистецтв, створена в Петербурзі в 1757 р. Багато її випускників були вихідцями з України, у тому числі художник А.Лосенко, портретисти Д.Левицький та В.Боровиковський. В XIX столітті було створене творче ідеологічне об'єднання художників Російської імперії, в тому числі і українських - Передвижники (повна назва: Товариство пересувних художніх виставок). У 1863-му 14 юнаків, найкращих випускників імператорської Академії мистецтв Петербурга, на чолі з Іваном Крамським демонстративно покинули навчальний заклад після того, як їм відмовили у праві самостійно вибрати теми дипломних робіт. «Бунт чотирнадцятьох» виявився першим випадом проти академічної традиції. Виставки їхніх картин у другій половині 19 ст. щорічно демонструвалися в багатьох містах України, привертаючи пильну увагу громадськості. Вони мали великий естетичний та політичний вплив на сучасників. За 53 роки свого існування (до розпаду в 1923-му) передвижники провели 48 виставок у Петербурзі, Києві, Москві, Харкові, Одесі, Казані, Ризі та інших містах. Реалізм і народність, які пронизують передвижницькі картини, були визнані новим, прогресивним витком розвитку живопису. Малювальні школи. В цей ж час в Україні були створені перші малювальні школи: у 1865 р. в Одесі, у 1869 р. - в Харкові, в 1875 р. заснована Київська малювальна школа М. Мурашка. Одеську малювальну школу закінчили Костанді, Нілус, Едурдс, Волокідін, Буковецький, Бродський ,Греков, Шовкуненко та ін. Товариство південно-російських художників створено в Одесі у 1890 р. Воно об'єднало багатьох українських живописців, що сповідали передові ідеї передвижників. У мальовничих полотнах М.Кузнєцова, К.Трутовського, К.Костанді, К.Пимоненка, П.Нілуса, Ю.Буковецького, Н.Ладиженського, Т.Дворнікова відбите ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА після реформ 60-70-х років, соціальні, національні і релігійні конфлікти, побут робітників і інтелігенції. Крім соціально-побутової тематики, їхньому пензлю належать численні українські пейзажі і портрети сучасників. Це Товариство - одна з найяскравіших сторінок українського живопису. Українська тематика знайшла відбиток у роботах відомого російського художника Іллі Рєпіна, що народився в Україні, на Харківщині, у сім'ї військових поселенців. Широку популярність у світі одержала його картина "Запорожці пишуть листа турецькому султану"(1880), що відбила реальний факт із життя уславленого кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. При написанні цієї картини Рєпіна консультував український історик, фахівець з історії запорозького козацтва Дмитро Яворницький, який до того ж і позував Рєпіну для постаті писаря. Поетичні українські пейзажі малювали А.Куїнджі ("Місячна ніч на Дніпрі", 1880 р.), І.Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. У будинку, де він жив у Феодосії, зараз знаходиться музей Айвазовського. Його картини виставлені в художніх музеях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Одеси і багатьох інших міст України і Росії. Тонким ліризмом і поетикою перейняті полотна Сергія Васильківського, його пейзажі і романтичні сюжети на теми українського козацтва. Учнями видатного російського художника, представника класицизму, академіка К.Брюллова були Безперчий, Мокрицький, Сошенко, а також поет Тарас Шевченко. Пензлю Шевченка належать портрети сучасників, серія гравюр "Мальовнича Україна", акварелі і малюнки, зроблені у засланні (серія "Притча про блудного сина", "Покарання шпіцрутенами", портрети місцевого жителів Киргизії). Після повернення з заслання Шевченко за свої роботи одержав звання академіка по гравіюванню на міді. Широко відомий і автопортрет Шевченко, в якому знайшла відбиток глибока духовна драма поета і художника. Мальовнича творчість Шевченко вплинула на багатьох художників. Російський художник Лев Жемчужников написав портрет "Кобзар на дорозі", створив альбом ескізів на українську тематику, назвавши його шевченківською назвою - "Мальовнича Україна". Цей альбом вийшов, як додаток до журналу "Основа" (1861-1862). |