Культура східних словян дохристиянської доби
 Скачать 0.87 Mb.
|
|
Розкрийте сутність політики українізації і які її основні напрямки здійснення в УРСР? Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. ЦЕ БУВ ЧАС ПОШУКІВ І СПОДІВАНЬ. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення. У 1922 р. в Харкові під керівництвом СЕРГІЯ ПИЛИПЕНКА з'явилася перша з масових літературних організацій — "ПЛУГ". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Через рік ВАСИЛЬ ЕЛЛАН-БЛАКИТНИЙ ОРГАНІЗУВАВ ЛІТЕРАТУРНУ ГРУПУ "ГАРТ", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін. У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю. У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю. У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку — П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців. Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з'явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам'янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко. Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей. Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання. Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід'ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як "культурна революція". Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.
Українська революція 1917 р., утворення Центральної Ради, проголошення Української Народної Республіки, боротьба за збереження української державності в 1917—1920 рр. привели до неабиякої активізації духовних сил українського суспільства. Цей багатогранний спалах творчої енергії став можливим завдяки тому, що зайнята, насамперед, збереженням політичної гегемонії комуністична партія ще не підпорядкувала собі культурну діяльність. Поширення ж україномовної освіти створило українській культурі таке широке підґрунтя, якого вона давно не мала на Східній Україні. Вперше українська культура могла розраховувати на підтримку з боку держави, особливо коли в 1923 р. більшовики взяли курс на українізацію з метою розширення свого впливу серед місцевого населення. Хоч для культури стала відчутною втратою еміграція великої частини старої інтелігенції, проте поява великої плеяди нових талантів компенсувало її. Деякі з цих молодих митців були аполітичними й вірили в ідею "мистецтва задля мистецтва". Інші належали до палких революціонерів, пов'язаних із боротьбистами та українськими комуністами. Коли не збулися їхні сподівання незалежної державності, то багато хто з них став вбачати в розвитку культури альтернативний засіб вираження національної самобутності свого народу. Революція також сповнила культурну діяльність відчуттям новизни, свідомістю звільнення від старого світу та його обмежень. Поставали складні невідступні питання про те, в якому напрямі слід розвиватись українській культурі, на які взірці їй належить орієнтуватись і якою бути взагалі. Це був час пошуків і сподівань. Ніде так не виявлялися ці свіжі настрої, як у літературі. Марксистські письменники пропагували думку, згідно з якою для здійснення своїх завдань революція, крім суспільно-політичної сфери, повинна сягнути і в область культури. Спроба створити пролетарську культуру в Росії призвела до виникнення літературної організації "Пролеткульту". Ототожнений із культурою російського міста, "Пролеткульт" не мав великого впливу серед українців. Однак його ідеї зробили свою справу в процесі виникнення в Україні так званих масових літературних організацій. У 1922 р. в Харкові під керівництвом Сергія Пилипенка з'явилася перша з масових літературних організацій — "Плуг". Заявивши, що для мас треба створювати таку літературу, яку вони хочуть, ця організація заснувала мережу письменницьких гуртків, котра незабаром охопила 200 письменників і тисячі початківців. Через рік Василь Еллан-Блакитний організував літературну групу "Гарт", що також прагнула працювати для створення пролетарської культури на Україні. У групу входили Костянтин Гордієнко, Олександр Довженко, Олесь Досвітній, Михайло Йогансен, Олександр Копиленко, Іван Микитенко, Валер'ян Поліщук, Володимир Сосюра, Іван Сенченко, Павло Тичина, Микола Хвильовий та ін. У період українізації особливо виділяється київська літературна група "неокласиків", яку очолював Микола Зеров. До її складу входили Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, О. Бургардт (Юрій Клен), Максим Рильський. Блискуче освічені люди, вони володіли багатьма іноземними мовами, створювали численні переклади світової класики, активно протистояли "Пролеткульту". Естетичні погляди "неокласиків" поділяв М.Хвильовий, який виступав проти хуторянства й "масовізму" у літературі. Його публіцистика ("Камо грядеші?", "Думки проти течії") відіграли значну роль у розвитку українського літературного процесу. У 1925 р. після розпаду "Гарту" частина його членів (серед них Микола Куліш, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Яновський та Іван Сенченко) утворили елітарну літературну організацію "Вапліте" ("Вільна академія пролетарської літератури") на чолі з Миколою Хвильовим. Противниками "Вапліте" були не лише Пилипенко та інші прихильники "Плуга". З критикою "буржуазно-націоналістичної ідеології" виступило тодішнє комуністичне керівництво України. Навіть Сталін вказав на небезпеку поглядів М.Хвильового. Для боротьби з поширенням націоналістичних ідей у літературі у 1927 р. було створено прорадянську організацію ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) і посилено контроль комуністичної партії за літературною діяльністю. У розпал цих подій з'являються літературні твори високого гатунку — П.Тичини та М.Рильського. Одразу ж після виходу в 1918 р. збірки "Сонячні кларнети" П.Тичина здобув широке визнання. Продемонстроване ним у таких наступних збірках, як "Замість сонетів і октав", "Вітер з України", мистецьке володіння словом не лишало сумніву в тому, що твори Тичини є справжньою віхою в розвитку української поезії. Поезії Максима Рильського, що публікувались у збірках "Під осінніми зорями", "Синя далечінь", "Тринадцята весна", були стриманими, філософськими й глибоко вкоріненими у класичні традиції Заходу. Головними темами прозових творів були наслідки революції та громадянської війни в житті людини і суспільства. У "Синіх етюдах", що пройняті тонким почуттям слова, симбіозом романтичності й грубого реалізму, Микола Хвильовий оспівує революцію, в той час як в "Осені" і "Я" він відображає її суперечності й своє зростаюче почуття розчарування нею. В таких творах, як "У житах", Григорій Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі "Місто" скептично-містичний Валер'ян Підмогильний описує, як українському селянинові безбідно жити в чужому для нього місті завдяки тому, що він відмовляється від кращих селянських цінностей. Серед драматургів найвидатнішою постаттю був Микола Куліш. Три його п'єси — "Народний Малахій", "Мина Мазайло" і "Патетична соната" — викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової радянської дійсності, російського шовінізму, "малоросійської" ментальності, анахронічного українського націоналізму, духовної незрілості комуністів-доктринців. Новаторським талантом у Західній Україні вирізнявся поет-імажиніст Богдан-Ігор Антонич. Привертають увагу філософським осмисленням буття збірки "Три перстені", "Книга Лева", "Зелена Євангелія", "Ротації".
У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. Це рух творчої молоді, яка сповідувала оригінальну тематику, нові думки, відмінні від офіційних, і стала центром духовної опозиції режиму в Україні. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація". З позицій „розширеного трактування соціалістичного реалізму" автор розглядав проблему права націй на самовизначення, доводив, що Ленін вкладав у поняття „націоналізм поневоленої нації" позитивний зміст. Саме цю працю Б.Антоненко-Давидович назвав референдумом покоління. Стрімко ввійшла в українську літературу в кінці 50-х рр. Ліна Костенко. Її перші збірки написані під час „відлиги", „Проміння землі", „Вітрила", „Мандрівки серця" засвідчили непересічний талант поетеси, її здатність глибоко, філософськи осмислювати дійсність, генерувати нові, оригінальні думки, подаючи їх у чудовій поетичній формі. Глибоко патріотична, соціально загострена, публіцистично наснажена творчість поета В.Симоненка (1935 - 1963), збірки "Тиша і грім", "Земне тяжіння", "Поезії". Твори В.Симоненка чітко засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває долю своєї землі ("Ти знаєш, що ти - людина...", "Задивляюсь у твої зіниці", "Де зараз ви, кати мого народу ?..". Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один з кращих творів поета - "Казка про Дурила". Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив зразки пейзажної лірики ("Зимовий вечір", "Степ", "Вже день здається сивим і безсилим"). У 60-і рр. у літературний процес влився І.Драч (1936 р. н.) - поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І.Драча "Соняшник", "Протуберанці серця", "Балади буднів", "Поезії", "До джерел", "Корінь і крона", "Київське небо", "Шабля і хустина", "Теліженці", "Храм сонця", "Духовний меч" властиві метафоричність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі "Чорнобильська мадонна" (1987) Одним з визнаних майстрів поетичного слова України другої половини XX ст. є Б.Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, історичну пам'ять та місце людини в житті ("Урок"), поетизує простих трудівників ("Дядько Яків", "Формула", "Про хоробрість"). До образу матері звертається поет у циклі "Сиве сонце моє", що складається з дев'яти поезій. Трагічно склалася доля Василя Стуса (1938-1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської тоталітарної системи, був двічі засуджений за свої політичні переконання і помер в ув'язненні. За кордоном були опубліковані збірки його поезій: "Зимові дерева" (1970), "Свіча в свічаді" (1977), "Палімпсести" (1986). Уже після смерті поета побачила світ на Батьківщині збірка "Дорога болю" (1990). Більш плідною й багатою в новій суспільно-культурній атмосфері була творчість композиторів як офіційного, традиційного, так і нетрадиційного напряму в музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б.Лятошинського, Анатольського, С.Людкевича, братів Г. і П. Майбород, Ю.Меитуса, А.Штогаренката ін. Новаторством позначена була авангардна музика композиторів - „шістдесятників" Л.Грабовського, В.Годзяцького. В.Сильвестрова, В.Загоруєва. Відбулися зміни в спрямованості образотворчого мистецтва. З рухом „шістдесятників" тісно пов'язане ім'я талановитої художниці, учениці Ф.Кричевського Т.Яблонської, яка на противагу „соціалістичному реалізму", що тяжів фактично, до натуралізму, демонструє нові рішення для образів, в яких яскраво вирізняється давня традиція українського народного живопису. Т.Яблонська разом з В.Зарецьким та іншими художниками - „шістдесятниками" стала основоположницею й фундатором фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя.
Народилася Марія Костянтинівна Башкирцева 10 (23) листопада 1858 року в дворянській сім'ї. З ранніх літ у дівчинки проявилися виняткові здібності до малювання, танців, музики, співу. Першим її вчителем був відомий український художник В. Котербінський, що брав участь у розписах Володимирського собору в Києві. Марія була ще маленькою, коли батьки розлучилися, і разом з матір'ю вона переїхала на її батьківщину в село Черняківку поблизу Чутового. Потім мати виїхала з 10 - річною дівчинкою і численним сімейством за кордон. Побувавши в Австрії, Німеччині, Швейцарії та Італії,родина Башкирцевих 1872 року зупинилася у Франції. Тут, у Ніцці, дівчинка починає вести щоденник, що став її супутником до останніх днів життя, а опублікований посмертно французькою мовою став визначною літературною працею – знаменитим "Щоденником" М. К. Башкирцевої. Займаючись з приватними вчителями, обдарована Марія глибоко вивчає історію, літературу, філософію, природничі науки, чудово співає, грає на багатьох інструментах, працює з недитячою зосередженістю, прагне до самовдосконалення, дорожить кожною хвилиною життя. Одночасно займається мовами: крім російської та української, вільно володіє французькою, німецькою, англійською, італійською. А в 14 років вона вивчає ще й грецьку та латинську мови й читає в оригіналі Платона і Аристотеля. І це незважаючи на хворобу легень. Чарівний голос Марії заслужив високої оцінки відомого у Франції професора - вокаліста Вартеля, який пророкував їй велике майбутнє співачки. Захоплюється дівчина й малюванням, хоча твердого рішення присвятити себе живописному мистецтву 1876 року Башкирцева здійснює поїздку на батьківщину, побувала в Гавронцях. Гостювала вона і в Диканському маєтку князя С. В. Кочубея. Чимало прекрасних місць побачила дівчина, подорожуючи по Європі, в Росії та Україні. Однак у Диканьці вона була вражена побаченим. "За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі... І це в Малоросії! Дуже шкода, що в світі навіть не підозрюють про існування цього місця", - з'являється запис у щоденнику, що залишається таким достовірним і на сьогодні. Мальовнича природа з неповторними краєвидами, чудові пісні та звичаї рідного краю зачарували дівчину, відкрили їй джерела народного мистецтва. Перебування на батьківщині лишило глибокий слід у майбутньої художниці, сприяло формуванню демократичних та гуманістичних тенденцій її творчості. Повернувшись до Франції, юна Марія відразу ж вступає до приватної Академії живопису Рудольфа Жюльєна в Парижі. І вже в першому навчальному році одержує на широкому академічному конкурсі велику медаль, випередивши своїх старшокурсників. Семирічний курс навчання у цьому престижному закладі вона завершує за 4 роки – і щороку її успіхи вінчає медаль. Її талантом захоплюються найвизначніші митці і шанувальники мистецтва Франції, про неї схвально пише критика, ім'я української "Мусі" стало модним в знаменитих паризьких салонах. Наша землячка стає постійним переможцем не лише на конкурсах Парижа, який був тоді своєрідним центром світового живопису, а й на загальнофранцузьких конкурсах, в яких брали участь і художники інших країн. Особливу увагу привертають її глибоко реалістичні полотна і складні художні композиції "Жінка читає книгу", "В майстерні Жюльєна", "Дощова парасолька", "Осінь", "Парижанка", "Усмішка дівчинки", "Святі жінки" та багато інших. Мотиви рідного краю теж хвилюють обдаровану художницю. Вершиною ж художньої творчості Марії Башкирцевої стала її жанрова картина "Жан і Жак", відзначена у 1883 році в Національному салоні Парижа за найвищу майстерність і за соціальну сміливість, і так само оцінений пізніше "Мітинг", з виразною симпатією змальований з життя дітей бідняків паризької околиці. Раніше невідома дівчина з-під Диканьки стала в Парижі уславленим майстром мистецтва і продовжувала створювати свої шедеври, незважаючи ні на втому, ні на безжалісний присуд лікарів. Хвороба її швидко прогресувала, Марія почала втрачати голос і слух. Та кожну хвилину свого життя вона підпорядковує улюбленій роботі. Пристрасть до живопису володіє художницею, хоча вона ясно усвідомлює, що жити залишається лічені дні. Вона померла в розквіті слави 31 жовтня 1884 року і похована в Парижі на кладовищі Пассі. Лише кілька місяців пережив її тяжко хворий Бастьєн-Лепаж, брат якого на могилі художниці звів каплицю, що збереглася і дотепер. Понад 150 картин, малюнків, ескізів і скульптур М. К. Башкирцевої було представлено в експозиції посмертної виставки її робіт 1885 року. Картини "Мітинг" і "Портрет натурниці" прямо з виставки були закуплені урядом для Люксембурзького музею. Згідно з давно прийнятим правилом там експонуються і зберігаються 10 років після смерті авторів їх художні твори, а потім кращі полотна передаються в знаменитий Лувр, де зібрано всю мистецьку гордість Франції. Згодом у Люксембурзький музей закуповується "Жан і Жак". Марія Башкирцева – перша з вітчизняних художників, чиї роботи потрапили до найавторитетнішого музею Франції. Пізніше такої честі були удостоєні полотна російських художників Миколи Реріха та Леоніда Пастернака. Вона ж є і першою жінкою-художницею в світі, представленою у Луврі. |