Лекція 2. Лекція 2 Суспільне виробництво, його зміст, фактори та результати
 Скачать 307.5 Kb.
|
1 2 Лекція 2 Суспільне виробництво, його зміст, фактори та результати. Виробничі можливості суспільства Для людини немає нічого природнішого за працю, людина народжена для неї, як пташка для польоту і риба для плавання. Франческо Петрарка
Матеріальне і нематеріальне виробництво Суспільне виробництво є вихідною і вирішальною сферою життєдіяльності людини. Це основа життя і джерело прогресивного руху людського суспільства, розвитку всієї людської цивілізації. Суспільне виробництво — це сукупна організована діяльність людей із перетворювання речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку. Будь-якому виробництву, незалежно від його соціальної форми, притаманні певні загальні ознаки.  Рис. 2.1. Основні риси виробництва Основні ознаки (риси виробництва): 1. Виробництво завжди виступає як суспільне виробництво. В будь-якому суспільстві індивідуальні виробники тільки ззовні виступають незалежними та ізольованими один від одного. Реально ж суб'єкти господарювання об'єднані взаємними зв'язками як виробники і споживачі щодо отримання знарядь праці, сировини, матеріалів та реалізації готової продукції. Вся ця система господарських зв'язків, що базується на суспільному поділі праці, відображає єдиний економічний організм під назвою суспільне виробництво. 2. В процесі виробництва між людьми виникають виробничі відносини, соціально-економічний зміст яких визначається формою власності на засоби виробництва. 3. Суспільне виробництво має безперервний характер, тобто воно постійно повторюється, відновлюється. Суспільство не може припинити виробляти, оскільки не може перестати споживати. А будь-який процес виробництва, що розглядається в неперервному потоці його відновлення, є в той же час процесом відтворення. Відтворювальний аспект суспільного виробництва включає чотири стадії (фази) щодо створеного суспільного продукту:
Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості. Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів:
Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб. Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід відокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва має споживчий характер. Якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання. Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим. Розрізняють такі види розподілу: а) розподіл засобів виробництва; б) розподіл трудових ресурсів; в) розподіл предметів споживання. У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну. Обмін виступає в трьох видах: а) обмін діяльністю і здібностями; б) обмін засобами виробництва; в) обмін предметами споживання. Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин. 4. Суспільне виробництво є важливою складовою тієї чи іншої соціально-економічної системи, яка функціонує і розвивається на основі властивих їй об'єктивних економічних законів. Найважливішими елементами процесу виробництва у будь-якому суспільстві є праця, предмети праці, засоби праці (рис. 2.2).  Рис. 2.2. Основні моменти процесу праці Праця виступає як процес функціонування робочої сили. Робоча сила — це сукупність фізичних та інтелектуальних здібностей людини, які вона використовує у процесі праці. Іншими словами, робоча сила — це здатність до праці, а праця є процесом функціонування робочої сили. Оскільки результатом процесу суспільного виробництва є створення матеріальних і нематеріальних благ, то структурно воно поділяється на дві великі сфери: матеріальне і нематеріальне виробництво (рис. 2.3). Суспільне виробництво має і галузеву структуру (рис. 2.4).  Рис. 2.3. Сфери суспільного виробництва  Рис. 2.4. Галузева структура суспільного виробництва Продукт сфери нематеріального виробництва набуває форми "товару-послуги", яка має ряд характерних ознак, що відрізняють її від продукту сфери матеріального виробництва (рис. 2.5).  Рис. 2.5. Ознаки товару-послуги Між сферами матеріального та нематеріального виробництва існує тісний взаємозв'язок та взаємодія (рис. 2.6). Розрахунки спеціалістів, зроблені на основі даних багатьох країн, свідчать, що співвідношення обсягу витрат на освіту й економічного ефекту від цього становить 1: 4, а щодо витрат на науку — 1 : 10.  Рис. 2.6. Взаємозв'язок матеріального і нематеріального виробництва Сьогодні у сфері нематеріального виробництва та послуг розвинутих країн зайнято понад 55 % працездатного населення й виробляється від 60 до 70 % валового національного продукту. Це свідчення високого рівня життя людей та зміни пріоритетів у задоволенні їхніх потреб. В Україні ці показники значно нижчі. За характером економічної діяльності людей розрізняють такі сфери (блоки галузей) суспільного виробництва:
Основне виробництво — це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає:
Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію. Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать:
Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки. В розвинутих країнах сфера послуг виробництву — велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий. Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури. Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури. Соціальна інфраструктура — це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня. Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:
Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна сила. Така „роздвоєність” властива й торгівлі, транспорту, зв'язку: вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей). Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. 2. Суспільний поділ праці Суспільний поділ праці почав формуватися ще за первіснообщинного ладу. 1-й суспільний великий поділ — відокремлення скотарства від землеробства (тривав понад 3 млн. років). 2-3-й великі суспільні поділи праці — відокремлення ремесла від землеробства і торгівлі від землеробства (тривав майже 3 тис. років). 4-й поділ праці — відокремлення сфери послуг від матеріального виробництва — відбувся у розвинутих країнах лише в 30-ті роки XX ст., тобто через неповне століття. Із середини 70-х років XX ст. у цих країнах почався 5-й великий поділ праці — виокремлення інформаційної сфери зі сфер матеріального і нематеріального виробництва. 6-й великим поділом праці стане відокремлення сфери управлінської діяльності, а 7-им — наукової діяльності. Динамічнішою формою суспільного поділу праці (а отже, й техніко-економічних відносин) є поділ родів і сфер народного господарства на окремі види — комплексні галузі (наприклад, всередині промисловості — машинобудування, харчова, легка промисловість та ін.; всередині будівництва — житлове та ін.), а цих галузей — на окремі галузі (наприклад, у харчовій промисловості України налічують 24 галузі) і види виробництва. Оскільки основою суспільного поділу праці є рівень розвитку продуктивних сил, а найрозвинутішою країною є США, то частковий поділ праці тут найпоширеніший. У середині 90-х років XX ст. у США в промисловості налічувалося майже 700 галузей. Загальний і особливий поділи праці надають цілісності розвитку продуктивних сил країни на макроекономічному рівні. При цьому формується єдиний народногосподарський комплекс країни. Найдинамічнішою формою суспільного поділу праці є одиничний поділ праці у межах підприємства — виокремлення цехів, дільниць, відділів, бригад, а також поділ за професіями і спеціальностями. За первіснообщинного ладу існувало всього кілька професій, за рабовласницького — кілька десятків, за феодального способу виробництва — кілька сотень (у Парижі в XIII ст. налічувалося до 300 ремісничих і торгових спеціальностей), на завершальному етапі нижчої стадії капіталізму (наприкінці XIX ст.) — понад десять тисяч. Наприкінці 30-х років XX ст. у США налічувалося понад 30 тис. занять, ремесел, професій, а наприкінці XX ст. — майже 8 млн. Із суспільним поділом праці, передусім з особливою і одиничною формами, тісно пов'язана спеціалізація виробництва, насамперед промислового. Спеціалізація виробництва — форма суспільного поділу праці між галузями, всередині галузей і підприємств у вигляді предметної (спеціалізації окремих підприємств на виготовленні кінцевих видів продукції — автомобільні, тракторні, приладобудівні, меблеві підприємства та ін.), подетальної (спеціалізації підприємств на виготовленні окремих частин і деталей готового продукту — підшипників, коліс тощо) і технологічної (спеціалізації на виконанні окремих операцій, наприклад ливарні заводи, на яких виготовляють литі, ковані та штамповані заготовки). З виникненням технологічного способу виробництва, що базується на машинній праці, виробничі функції окремого робітника стали закріплюватися за окремими підприємствами, а подетальна та поопераційна спеціалізації робітників у межах одиничного поділу праці зумовили технологічну залежність підприємств. Переважаючою формою суспільного поділу праці після 30-х років XX ст. стає подетальна та поопераційна форми одиничного поділу праці. Вони розвиваються як у межах окремих країн, так і в міжнародному масштабі (з середини 50-х років XX ст.). У другому разі відбувається інтернаціоналізація одиничного поділу праці, яка формує найінтенсивніші зв'язки в системі міжнародного поділу праці. Високий рівень розвитку техніко-економічних відносин, міжнародного поділу праці сприяє прогресу продуктивних сил і виражається у значній частці високотехнологічної експортної продукції в національному доході, ВВП. 3. Економічні ресурси та їх види. Обмеженість ресурсів Економічними ресурсаминазивають природні, людські та створені людиною ресурси, що використовуються для виробництва матеріальних і нематеріальних благ. Частина економічних ресурсів, задіяна у виробництві, називається чинниками виробництва. Чинники виробництва можна поділити на:
Найхарактернішою рисою економічних ресурсів є їхня обмеженість або рідкість. У природі є певна кількість ресурсів, які можна використати у господарській діяльності. У кожний даний момент у будь-якому суспільстві є певна кількість земель, що можуть бути використані для сільськогосподарського виробництва. Це стосується корисних копалин і засобів праці. Звідси випливає, що у кожний певний період обмеженим є і обсяг виробництва благ, якого можна досягти за допомогою наявних економічних ресурсів. Якщо у виробництві задіяні усі наявні у суспільстві ресурси, то таку ситуацію називають повною зайнятістю. При цьому важливу роль відіграють правові норми та звичаї, бо саме ними визначаються критерії придатності ресурсів для застосування. Наприклад, при використанні такого ресурсу, як людська праця, законодавчо встановлюються вікові мелеі, що визначають молеливість використання даного ресурсу. Безмежність потреб суспільства зумовлює необхідність при виробництві благ обирати, яким потребам віддати перевагу, тобто які блага виробляти, а від яких відмовитись, бо усі потреби при обмеженості ресурсів задовольнити неможливо. Єдине, що залишається, це досягти найбільш можливого задоволення даних потреб суспільства. А звідси випливає, що економічні ресурси потрібно використовувати ефективно. 4. Основні фактори суспільного виробництва та їхній взаємозв'язок Для здійснення процесу виробництва необхідні певні умови — фактори виробництва. Фактори виробництва — це всі необхідні елементи, які використовуються для виробництва матеріальних і духовних благ. В економічній науці поряд з поняттям "фактори виробництва" використовується і така категорія як "ресурси виробництва". Вони становлять сукупність природних, капітальних і людських сил, які потенційно можуть бути використані в процесі виробництва. Фактори виробництва, на відміну від ресурсів, це вже реально використані в процесі виробництва ресурси. Сучасна вітчизняна і світова економічна наука до складу факторів виробництва відносить: працю, капітал, землю, підприємницькі здібності, науку, інформацію, екологію (рис. 2.7).  Рис. 2.7. Фактори виробництва Праця як фактор виробництва є фізичною та інтелектуальною діяльністю людини, спрямованою на виробництво економічних благ і надання послуг. Капітал — це економічний ресурс, що визначається як сукупність усіх технічних, матеріальних і грошових засобів, використовуваних для виробництва товарів та послуг. Цей фактор виявляється в основному в двох формах: 1) натурально-речова форма капіталу представлена машинами, станками, обладнанням, спорудами, транспортними засобами, сировиною, матеріалами, які задіяні у процесі виробництва. 2) грошова форма капіталу виступає у вигляді певної суми грошей, необхідної підприємцю, який розпочинає свою діяльність, для придбання матеріально-речових елементів виробництва та наймання робочої сили. Земля як фактор виробництва включає в себе саму землю, а також лісові й водні ресурси, родовища корисних копалин та інші природні багатства, що використовуються у виробничому процесі. При цьому сама земля як основоположний фактор виробництва, має ряд специфічних ознак: 1) земля є кількісно обмеженим фактором виробництва. Площа землі чітко обмежена поверхнею суші нашої планети і становить лише 29 % від її загальної площі. В Україні площа землі становить 61 млн га, в тому числі площа сільськогосподарських угідь — 42 млн га; 2) земля є невідтворюваним фактором виробництва. Це дар природи й у разі втрати тієї чи іншої частини природного багатства його практично неможливо штучно відтворити; 3) земля, на відміну від інших факторів виробництва, є фізично непереміщуваним фактором виробництва, що суттєво обмежує можливості вибору профілю сільськогосподарського виробництва для суб'єктів господарювання; 4) земля як фактор виробництва при належному її використанні на основі досягнення науково-технічного прогресу та агротехніки має здатність не зношуватись фізично та не старіти морально; 5) земля широко використовується і в несільськогосподарському виробництві як територія для будівництва виробничих будівель, розміщення транспортних та інших комунікацій, добування корисних копалин та ін. В надрах землі України знаходиться близько 20 тис. родовищ 113 видів корисних копалин. За вартістю розвідані запаси цих родовищ оцінюються в 7,5 трлн дол. США. Запаси залізних руд становлять понад 14 % загальносвітових, марганцевих — більше 43 %. Провідні позиції у світі Україна посідає і за запасами вугілля, титану, урану, графіту, сірки, калійних солей, каоліну, декоративного каменю тощо. Наука — це специфічна форма людської діяльності, спрямована на отримання та систематизацію нових знань про природу, суспільство і мислення. Втілюючись у виробничій діяльності людей у вигляді створення нових засобів праці, впровадження прогресивних технологій, використання нових видів енергії, матеріалів, передових методів організації виробництва та праці тощо, наука перетворилась на головну продуктивну силу суспільства. Інформація в сучасних умовах є найважливішим фактором суспільного виробництва, який можна визначити як систему збирання, обробки та систематизації різноманітних знань людини з метою використання їх у різних сферах життєдіяльності й насамперед в економічній сфері. Виступаючи опосередкованою ланкою між наукою та виробництвом, інформація:
Екологічний фактор виробництва. Тривалий час природокористування здійснювалось людським суспільством нераціонально. Нині світове співтовариство усвідомило, що забезпечення стійкого соціально-економічного розвитку неможливе без раціонального споживання, збереження та підтримання життєво необхідних екологічних процесів. Виходячи з викладеного, екологічний фактор можна визначити як систему спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на раціональне використання природних ресурсів, охорону навколишнього середовища, а також на його відтворення. На мікроекономічному рівні господарювання екологічний фактор може або здешевлювати випуск конкретної продукції, або навпаки, значно збільшувати витрати виробництва. Практика господарювання показала, що впровадження дорогих за вартістю, але економно споживаючих вихідну сировину та природозаощаджуючих новітніх технологій, є, безумовно, економічно вигіднішим за всіма параметрами, ніж витрати підприємств на очищення та утилізацію відходів, що утворюються на кінцевій стадії виробничого процесу. На макроекономічному рівні стало очевидним, що зростання суспільних екологічних витрат справляє суттєвий вплив на динаміку окремих показників господарської діяльності держави — продуктивність суспільної праці, обсяги ВВП та національного доходу. Підприємницькі здібності — особливий, специфічний фактор виробництва, що характеризує діяльність людини стосовно поєднання та ефективного використання всіх інших факторів виробництва з метою створення благ та послуг. Специфіка цього фактора полягає в особливому типі поведінки суб'єкта господарювання, якому притаманні ініціатива, новаторство, гнучкість, певний ступінь ризику та відповідальності. Підприємницька діяльність за своєю значущістю та результативністю прирівнюється до витрат інтелектуального капіталу. Співвідношення між будь-яким набором факторів виробництва і максимально можливим обсягом продукції, що виробляється за допомогою цього набору факторів, характеризує виробничу функцію. Виробнича функція — це технологічне співвідношення, що відображає залежність між сукупними витратами факторів виробництва, з одного боку, і максимальним обсягом випуску продукції — з іншого. Виробнича функція з двома факторами виробництва (працею і капіталом) записується такою формулою: Q = f(L,K), де Q — обсяг випуску продукції; L — затрати праці; К — затрати капіталу; f — функція. Якщо врахувати весь набір факторів виробництва (працю, капітал, матеріали та інші фактори), то виробнича функція матиме такий вигляд: Q = f(L,K,C,...,Xn), де С — витрати матеріалів; Хп — витрати інших факторів. 5. Ефективність виробництва, її сутність, економічні та соціальні показники Сучасна економічна теорія і світова практика господарювання оцінюють результати функціонування економіки країн двома способами: економічним зростанням і ефективністю суспільного виробництва. Економічне зростання — це розвиток національної економіки протягом певного періоду, що вимірюється абсолютним приростом обсягів валового внутрішнього продукту (ВВП), валового національного продукту (ВНП) та національного доходу (НД). Ефективність виробництва — категорія, яка характеризує віддачу, результативність виробництва. Вона свідчить не лише про приріст обсягів виробництва, а й про те, якою ціною, якими витратами ресурсів досягається цей приріст, тобто свідчить про якість економічного зростання. В економічній теорії та практиці розрізняють економічну і соціальну ефективність виробництва (рис. 2.8).  Рис. 2.8. Види ефективності виробництва Рівень ефективності суспільного виробництва визначається за допомогою системи показників. У найзагальнішій методологічній формі економічна ефективність суспільного виробництва (Еф) визначається як співвідношення "результати — витрати" за формулою: Еф =  де, Вп - означає вартість продукту (результати, сукупний продукт), а Змг - матеріально-грошові витрати виробництва. В результаті одержуємо показник, що характеризує величину затрат на одиницю створеного продукту. Чим дешевше, з меншими затратами обходиться суспільству виготовлення матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим буде вищою економічна ефективність суспільного виробництва. Однак цей показник дуже узагальнений, оскільки характеризує ефективність усіх сукупних витрат, які припадають на випуск одиниці продукції. Тому для визначення ефективного використання кожного фактора виробництва окремо, застосовується система конкретних показників.  Рис. 2.9. Показники економічної ефективності Продуктивність праці на мікрорівні визначається як відношення обсягу виробленої продукції (П) до кількості робітників, зайнятих у її виробництві, або до кількості відпрацьованих людино-годин за певний проміжок часу (затрат живої праці (Зжп). Пп =  Зворотний цьому показник виражає трудомісткість продукції (Тп) показує, скільки виробляється продукції за певний проміжок часу, або, навпаки, відображає кількість затраченої живої праці (ВЗпр)на виробництво одиниці продукції (Вп) (вартість продукції). Тп =  Продуктивність праці розраховується двояко: а) виробництво продукції на одного працівника; б) виробництво продукції на одну відпрацьовану людино-годину. При цьому використовуються як натуральні, так і вартісні показники. Продуктивність праці — це показник використання робочої сили. Наприклад, на взуттєвій фабриці одержано такі показники: вироблено 40 тис. пар взуття, працювало 100 робітників протягом 25 днів, робочий день становив 8 год. Продуктивність праці розраховуватиметься таким чином: Пп =  = 2 пари / год.; Пп =  = 40 пар / робітника.Продуктивність праці на макрорівні визначають як відношення національного доходу до середньої чисельності працівників, зайнятих у його створенні. Фондовіддача — це показник, який характеризує ефективність використання засобів праці, тобто кількість продукції, виробленої з одиниці основних виробничих фондів. Він розраховується як відношення вартості виробленої продукції (Вп) до вартості основних виробничих фондів (Воф). Фв =  Наприклад, на підприємстві використовується щорічно основних виробничих фондів на суму 1 млн. грн., а продукції випускається за рік на 1,2 млн. грн. Тоді фондовіддача становитиме: 1,2 млн. грн./1 млн. грн. = 1,2 грн. Фондомісткість — це зворотний показник фондовіддачі, який показує вартість витрат виробничих фондів на одиницю виробленої продукції. Фм =  Матеріаловіддача характеризує ефективність використаних предметів праці, тобто показує, скільки вироблено продукції з одиниці витрачених матеріальних ресурсів (сировини, матеріалів, палива, електроенергії та ін.). Розраховується як відношення вартості виробленої продукції (Вп) до вартості витрачених матеріальних ресурсів (Вмр). Мв =  Матеріаломісткість є зворотним показником матеріаловіддачі, який характеризує вартість витрат матеріальних ресурсів на одиницю виробленої продукції. Капіталомісткість — це показник, близький до показника фондомісткості продукції. Він визначається як відношення обсягу капітальних вкладень до зумовленого ним приросту обсягу виробленої продукції:  де Кq — капіталомісткість продукції; К — обсяг капіталовкладень; ∆Q — приріст обсягу виробленої продукції. Екологоефективність. Сучасна економічна наука вважає, що поряд з показниками економічної ефективності слід визначати й ефективність природокористування суб'єкта господарювання за допомогою показника еколого-економічної ефективності (Е) за такою формулою: Е = Е0 - (А + В + С), де Е0— загальноекономічний ефект суб'єкта господарювання; А — вартість природоохоронних заходів; В — втрати від пошкодження природного середовища; С — вартість природних ресурсів. Зазначені основні показники ефективності виробництва тісно між собою пов'язані. Насамперед слід підкреслити прямий зв'язок між підвищенням продуктивності праці і відповідним зростанням фондовіддачі. Названі основні показники ефективності суспільного виробництва виражають (поряд з іншими) лише окремі результати господарської діяльності. Щоб мати уявлення про ефективність виробництва в цілому, необхідно проаналізувати всю систему факторів, які впливають на кінцевий результат. Цей інтегральний показник ефективності виробництва можна виразити такою формулою: Е =  Е - ефективність виробництва; П — продукт чи доход; 3жп — затрати живої праці; Зм — матеріальні затрати; Ф — одноразові вкладення в основні виробничі фонди; β — коефіцієнт переведення затрат одноразових вкладень у основні фонди. Зазначені розрахунки показників ефективності необхідні для прийняття тих чи інших оптимальних рішень. По-перше, вони потрібні для оцінки рівня використання різних видів ресурсів і витрат, здійснюваних організаційно-технічних заходів і загальної результативності виробничо-господарської діяльності підприємства впродовж певного періоду. По-друге, за їх допомогою обґрунтовують і визначають найкращі варіанти господарських рішень щодо застосування нової техніки, технології та організації виробництва, нарощування виробничих потужностей, підвищення якості й оновлення асортименту продукції тощо. Соціальна ефективність суспільного виробництва показує, наскільки його розвиток відповідає вирішенню своєї головної, кінцевої мети — служити споживачу, задовольняти особисті потреби кожної людини (рис. 2.10).  Рис. 2.10. Показники соціальної ефективності виробництва Рівень життя — це фактичний рівень забезпеченості людей матеріальними і духовними благами певної країнив конкретно-історичний період. Він визначається рівнем фактичного споживання матеріальних і духовних благ та послуг на душу населення, на одну сім'ю, а також його відповідністю національному соціальному стандарту — прожитковому мінімуму. Прожитковий мінімум — це вартісна величина набору продуктів харчування достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження її здоров'я, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Законом України прожитковий мінімум в грудні 2011 р. на одну особу встановлено в обсязі 963 грн на місяць. Це соціальний орієнтир для формування величини мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії та інших соціальних виплат. Прожитковий мінімум відображає так звану межу бідності населення, за якою настає деградація особистості. У розвинутих країнах існує і такий показник, як якість життя населення, сформований на основі так званих індексів розвитку людини (ІРЛ), який характеризують: — обсяг реального ВВП на душу населення; — середню тривалість життя; — рівень грамотності населення; — середню тривалість навчання в країні. Ці чотири стандарти (ІРЛ) використовуються у світовій практиці експертами ООН для встановлення відповідності рівня життя, освіченості і довголіття країни міжнародним стандартам. Крім того, для аналізу стану її прогнозування соціально-економічної ситуації в країні розраховують й інші показники: — рівень мінімальної погодинної заробітної плати; — рівень безробіття; — межу бідності; — коефіцієнт народжуваності; — рівень охорони здоров'я; — рівень фізичного розвитку людини; — якість і комфортність житла; — тривалість робочого тижня; — кількість вільного часу та наявність можливостей його раціонального використання; — умови праці та її безпеки; — ступінь розповсюдження засобів зв'язку та комунікацій; — стан і екологічна місткість навколишнього середовища тощо. Між економічною та соціальною ефективністю виробництва існує тісний взаємозв'язок. Економічна ефективність є матеріальною основою вирішення соціальних проблем. У свою чергу, соціальний розвиток суспільства (зростання добробуту народу, його освітнього й культурного рівня, свідомого ставлення робітників до праці та ін.) суттєво впливає на підвищення ефективності суспільного виробництва. 6. Суспі́льно-економі́чна формація Суспі́льно-економі́чна формація (К. Маркс) — історичний тип суспільства, цілісний «соціальний організм», що базується на певному способі виробництва, або ж історичний тип суспільства, в якому конкретно і якісно визначеній економічній системі відповідають соціальні, політичні, національні, правові, культурні та інші відносини. Формація в марксизмі характеризується специфічною структурою (базисом і надбудовою) і законами виникнення, функціонування та розвитку. Виділяють п'ять суспільно-економічних формацій, що становлять ступені історичного прогресу:
Поняття «суспільно-економічна формація» обґрунтовує положення про те, що кожний ступінь розвитку суспільства характеризується особливостями, які зумовлені способом виробництва й відрізняють його від інших ступенів. Спосіб виробництва, що лежить в основі суспільно-економічної формації, є процес взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин (відносин власності на засоби виробництва). На основі способу виробництва формуються надбудовні відносини (політичні, юридичні та ідеологічні інститути суспільства), які закріплюють сформовані виробничі відносини. Єдність взаємодії надбудови і способу виробництва і становить суспільно-економічну формацію. За марксизмом перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої здійснюється шляхом соціальної революції, яка розв'язує антагоністичні суперечності між новими продуктивними силами і застарілими виробничими відносинами, а також між базисом і надбудовою. Суспільне виробництво поділяється на два взаємопов'язані підрозділи:
Відносини виробництва зумовлюють і відповідні їм відносини розподілу, обміну й споживання (особистого й виробничого). Визначальним у цьому процесі є виробництво. Воно розвивається за об'єктивними економічними законами, головними серед яких є основний економічний закон, властивий кожному способові виробництва (основний економічний закони капіталізму, соціалізму). Зміни виробництва починаються зі змін продуктивних сил і насамперед — знарядь праці. Перехід від одного способу виробництва до іншого, вищого, зумовлюється діянням закону відповідності виробничих відносин характерові продуктивних сил. 7. Суспільний продукт і його структура Узагальнюючим результативним показником виробничої діяльності суспільства виступає сукупнийсуспільний продукт (ССП), який являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило за 1 рік). За натурально-речовою ознакою сукупний суспільний продукт поділяється на 2 підрозділи: І - виробництво засобів виробництва, ІІ - виробництво предметів споживання. За вартістю ССП складається з:
1 2 |