Лекція 8. Лекція 8 Word. Лекція Етика та естетика
 Скачать 35.04 Kb.
|
|
Лекція 8. Етика та естетика План 1. Етика як галузь філософського знання. 2. Проблема походження моралі. 3. Поняття про естетику. 4. Категорії естетики. 1.Етика– галузь філософських знань, наука про мораль, що осмислює, узагальнює, систематизує історію становлення й розвитку етичних теорій, концепцій, які обґрунтовували природу, суть, специфіку, функції моралі, закономірності її розвитку та функціонування, взаємозв'язок з іншими формами духовного та матеріального життя людей. Етика як моральна філософія – відрефлексоване теоретичне моральне знання про суть і призначення людини, що відображає моральну свідомість в усій її складності та суперечливості, конкретно-історичну практику в її розмаїтті та колізіях. Поняття етика етимологічно походить від стародавнього грецького слова «ethos», яке спочатку (зокрема, ще в «Іліаді» Гомера) означало місцеперебування, спільне житло. Згодом воно набуло нового значення: звичай, темперамент, характер. Історія слова ethos зафіксувала те важливе спостереження, що звичай і характери людей народжуються в спільному житті. Видатний мислитель античності Аристотель, беручи за основу значення слова ethos як характер (темперамент), формулює прикметник ethicos – етичний, визначивши особливість людської доброчинності, а саме доброчинності характеру (мужність, мудрість, помірність, справедливість тощо), які відрізняються від доброчинностей розуму. Для визначення науки, що вивчає етичні чесноти, Аристотель сформував новий іменник ethics –етика, що трапляється в назвах творів («Велика етика», «Нікомахова етика», «Евдемова етика»). Так, у IV ст. до н. е. етичне вчення одержує назву, яку має й сьогодні. Історія становлення поняття етика повторюється ще раз на римському ґрунті. Приблизним латинським аналогом слова «ethos» є слово «mos» (moris), що також означає вдачу та характер людини, крій одягу і моду, звичай та порядок Стародавній римський філософ Цицерон, орієнтуючись на грецький досвід і прямо посилаючись на Аристотеля, сформував прикметник moralis (що належить до характеру, звичаїв), а від нього пізніше виникає поняття «moralitas» – мораль. Отже, за етимологічним змістом грецьке ethice і латинське moralitas збігаються. Ці поняття народилися не в стихії народної свідомості, а створені філософами для визначення певного явища. У процесі історичного розвитку людства поняття «етика» і «мораль» наповнюються різним змістом. Етику почали розглядати як філософську науку (краще – практичну філософію), яка відповідає на питання «як потрібно правильно жити?» (у формулюванні І. Канта, – «що потрібно робити?») і має основним предметом вивчення мораль. У суспільній свідомості мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, норми поведінки, уявлення про Добро і Зло тощо). Проте характеристика етики як вчення про мораль не є достатньою. Відповісти на питання, що таке етика, це означає і дати тлумачення самої моралі. Під мораллю в науковій літературі розуміють систему вищих цінностей, що характеризується протилежністю добра та зла й обумовлює норми досягнень людської поведінки. Відповідно до цього визначення мораль представлена двома складовими. Одна з них характеризує змістовий аспект моралі: мораль – це система вищих цінностей. Друга відзначає імперативний характер моральнісних цінностей, і цим ще більше посилює їх позитивне значення. Дійсно, якщо моральні цінності формують норми належної поведінки (як повинно бути), то тоді вони відіграють роль морального стандарту, морального ідеалу в людській життєдіяльності. Як видно з визначення, мораль стає реальним буттям, якщо долає протилежність між фактичним станом справ (діями, вчинками, суспільними явищами) та морально цінним. У деяких європейських мовах поряд з терміном «мораль» виникли й інші, але які означають те саме явище. Російським аналогом слова «мораль» є поняття «нравственность», першоджерелом якого стало слово «нрав» (характер або сукупність душевних якостей). В староукраїнській мові існувало слово «обичайність», а в сучасній – «моральність». У сучасній літературі мораль розуміється як форма суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми правил, принципів та норм поведінки, а моральність – як утілення даних правил, принципів та норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Отже, історія термінів підводить до узагальненого визначення: етика – це філософська наука про мораль (моральність). 2.Походження моралі спричинене тривалим суперечливим процесом, що намагається оцінити логіку певних уявлень та норм поведінки людини. Мораль будує особливу форму відносин у суспільстві, яка визначається особливістю цінностей та сукупністю врегулювання поведінки людей в усіх сферах життєдіяльності. Проблему походження моралі поділяють на дві частини, перша з яких пов’язана з необхідністю виживання та самозбереження, а друга є виявом свободи людського духу, який проявив себе як найвищу цінність. Вона бере свій початок від найвищих норм до найвищих уявлень сутності розвитку моралі, яка є формою суспільної свідомості та відносин людей, яка є формою регулювання життєдіяльності людей в суспільстві. Основою моралі є відображення справедливості, добра, права людини на свободу, тобто визначення, що є добре, що погано та обґрунтованя цих доказів. З самого початку людина несе в собі істинну красу, дари духовності — початком яких є мораль. Однак походження моралі деякі філософи визначають, як дарунок Бога, та стверджують, що творцем моралі – є народ, а Бог лише коригує дії людей. Релігійна концепція походження моралі походить від добра, що утверджує ідею любові та поваги. Підходи до проблеми походження моралі також досліджував Аристотель, який зазначав, що будь-який розвиток визначається задатками, в основі яких є прагнення ідеї та кінцевої мети. Також він вважав, що природні задатки людини не забезпечують моральність, оскільки вона має спиратись на розум, тільки потім склад душі буде керуватись законами моралі. Вона повинна протистояти чуттєвій розбещеності та поривам до егоїстичних пристрастей. Аристотель писав: «Творцями моралі були люди, оскільки тварини культури не створюють». Щодо походження моралі існує багато підходів, але основними вважають натуралістичні, соціально-історичні та релігійні. Характеризуючи натуралістичний підхід походження моралі, можна засвідчити те, що він базується на моральних та естетичних почуттях справедливості. Підкреслює дії людей, які приносять іншим людям задоволення та не потребують винагороди за це, що вважалось ґрунтовною ознакою моралі. З позицій соціально-історичних підходів вважалось, що саме праця створила людину за допомогою поєднання звичаїв та забобонів та стверджувала, що є джерелом усього морального в людині. У релігійному походженні моралі основним вважається ідея розумного божественного управління світом та добра в ньому. Золотим правилом моралі з погляду релігії є твердження: «Стався до людей так, як ти хочеш, щоб ставились до тебе», саме в цьому правилі розкривається любов до ближнього. У релігійній моралі кожна людина є суб’єктом спілкування та ідеальним зразком моральності, який є гідним перед Богом. Людська мораль бере свій початок з того періоду, коли суспільство стало спроможне підтримувати життя слабших безкорисливо, це є позитивним елементом людської моральності, яка дозволяє спостерігати за духовною спорідненістю свого народу. Це і є кроком до самоусвідомлення як себе так і іншої особи з боку суспільства, що є відображенням наявного та бажаного у відносинах конкретного періоду. Формування моральних принципів здійснюється на засадах рівності людей та забезпечення цілісності людських взаємин. Сучасна етика, спираючись на дослідження наук про людину та її мораль, виконує такі функції як: виховна, пізнавальна, світоглядна та оцінювальна. У виховній функції відображається певна система норм та зразків поведінки людей які дотримуються моральних принципів та законів. У пізнавальній функції виражається поєднання цілісного та інформаційного відображення дійсності у моральних якостях людини. Світоглядна функція передбачає становлення особистості з певними моральними переконаннями, та тісно пов’язана з оцінювальною функцією в основі якої є моральні наміри і вчинки людей. Всі функції моралі тісно пов’язані між собою та допомагають нам швидше адаптуватися до соціального середовища, в яке ми потрапляємо. Отже, можна зробити висновки, що в проблемі походження моралі безпосередньо усі принципи зводяться до любові до Бога. Моральні принципи людини є вищими правилами поведінки, які слугують нам головним принципом суспільного існування, тому що мораль регулює та визначає взаємовідносини людей в різних ситуаціях. Також можна додати, що найбільшого значення мораль відіграє в сімейних відносинах, побуті, політиці, адже формує і відображає внутрішній світ особистості. 3. Поняття «естетика» традиційно пов’язують із грецьким ейсетікос – почуттєвий. Проте воно також невіддільне від термінів: естаномай, естесі, естаноме – почуття, розвиток особистісного ставлення до предмета, його якісна оцінка й бажання повторити сприйняте. Хоч наведені грецькі терміни наближаються до загального поняття «почуття», вони відбивають складний процес формування відношення до предмета, орієнтуючи людину на власні чуття зору, слуху, дотику та вимагають довіри до них. Існуючи тривалий час у надрах філософського знання, естетика набула самостійного наукового статусу в середині XVІII ст. завдяки працям німецького філософа Олександра Баумгартена, який відокремив її від філософії та визначив як науку про досконале. Потреба виділення в самостійну наукову галузь певних уявлень, ідей, пов'язаних з емоційно-чуттєвим, ціннісним ставленням людини до природи, суспільства, мистецтва, було свідченням накопичення таких нових знань, які вже не могли розвиватися в межах загальнофілософської теорії, богослов’я, традиційних мистецтвознавчих та історичних поглядів. Баумгартен поділив естетику на теоретичну і практичну. Перша мала займатися проблемою «досконалості чуттєвого пізнання й удосконалення смаку», а друга – безпосередньо пов’язувалася із загальними проблемами розвитку мистецтва. Ця тенденція існує й понині, змушуючи ставити питання про двопредметність естетики й доцільність її відокремлення від філософії та мистецтвознавства, у руслі яких вона розвивалася протягом ХІХ–ХХ ст. Предмет естетики трансформується й ускладнюється в процесі розвитку культури. На кожному новому її етапі виявляється неповнота сформованих уявлень про естетичне ставлення людини до світу й самої себе. Тому однозначного та загальновизнаного визначення її предмета не існує, він залишається відкритим. Недостатньо бачити в цьому тільки негативне, бо предмет науки – справа всієї її історії. Традиційними вважаються три підходи у визначенні предмета естетики. 1. Естетика – вчення про прекрасне, своєрідна «філософія прекрасного». Останнє при цьому розглядається як метакатегорія естетики, найвища естетична цінність. З давніх часів відомі два тлумачення краси, яскраво відображені давньогрецьким філософом Платоном у діалозі «Гіппій Великий». Одне з них (з позиції Гіппія) пов’язане з намаганням дати відповідь на питання «Що прекрасне?» з перерахуванням відповідних об’єктів. Друге (з позиції Сократа) – ставить проблему інакше: «Що є прекрасне?», намагаючись з’ясувати сутність краси. Але естетика вивчає не тільки прекрасне, а й потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне і т. ін., тобто найрізноманітніші прояви естетичного в житті та мистецтві, усе багатство естетичного відношення людини до світу. 2. Естетика – наука про мистецтво, його сутність, закони розвитку та роль в житті людини й суспільства. Правомірність такого підходу аргументується тим, що естетичне освоєння світу найбільш повно і безпосередньо виявляється саме в мистецтві. Серед основних понять науки – художнє, яким визначається все те, що стосується мистецтва, концентрат естетичного. У XIX ст. Георг Гегельохарактеризував мистецтво, як цілісний феномен, специфіка якого розкривається через цілі й завдання творчості художньо обдарованої людини – митця. Він не лише реалізує свій власний творчий потенціал, а й є своєрідною моделлю тих високих, неординарних можливостей, до яких повинна дотягуватися кожна людина. Творча діяльність митця – це процес цілеспрямованої реалізації естетичного, усвідомлене творення естетичних цінностей. Як їх генератор мистецтво впливає на розвиток естетики загалом. Зі свого боку, естетика завжди намагалася утворити загальну теорію художньої творчості, не заперечуючи специфіки мистецтвознавчих наук, а також інтересу філософії, культурології, психології, соціології до комплексного вивчення мистецтва. І все ж таке визначення не відображає всього багатства змісту естетичної науки та її предмета, бо мистецтво – не єдина сфера естетичного. Завдання науки – аналіз його виявлення в природі і трудовій діяльності, виробництві та сфері суспільних відносин. 3. Естетика – наука про естетичне відношення до дійсності, що реалізується перш за все як емоційно-почуттєвий зв’язок суб’єкта з об’єктом. Цей зв’язок ґрунтується на незацікавленому інтересі до останнього й супроводжується відчуттям глибокої духовної насолоди від взаємодії з ним. Тому естетичне відношення «діалогічне»: його суб’єкт ставиться до об’єкта так, якби той теж був суб’єктом, партнером реального або ілюзорного спілкування. Будь-який об’єкт (природа чи продукт техніки, людський вчинок чи художній витвір) може бути залучений до сфери естетичного інтересу суб’єкта й перетворений естетичною діяльністю в естетичний предмет. Естетичне відношення залежить як від багатства і різноманіття природних і соціальних якостей і зв’язків об’єкта, так і від розвитку естетичних здібностей суб’єкта, його включення до системи суспільних відносин та загальнолюдських цінностей. Будучи індивідуальним, особистісним естетичне відношення завжди обумовлене суспільним змістом естетичного ідеалу, який набуває значення внутрішнього імперативу людини. Саме в процесі реалізації естетичного відношення вона розвивається як цілісна, гармонійна особистість. Таке визначення предмета естетики не суперечить наведеним вище, воно є найбільш загальним і оптимальним. Отже, естетику можна визначити як науку про естетичне відношення до дійсності та загальну теорію мистецтва. Як наука естетика має філософський характер. Методологія естетичних досліджень безпосередньо пов’язана з вирішенням основного питання філософії – відношення мислення до буття. В системі соціально-гуманітарних наук естетика також тісно пов’язана з етикою, культурологією, психологією, історією, педагогікою, соціологією. 4. Історичний досвід естетичного ставлення людини до світу закріплений в системі категорій естетики. Це фундаментальні, найбільш ґрунтовні поняття, які створюють особливий апарат аналізу естетичного багатства дійсності й мистецтва; визначають специфіку, процес і результати емоційно-почуттєвого, духовно-ціннісного осягнення світу. Естетичні категорії не є якимись нерухомими, незмінними сутностями. Вони збагачуються у своєму змісті, оновлюються, розвиваються, відображаючи певні історичні етапи людського пізнання, культури загалом. Разом з тим їхній зміст детермінований особистісно й національно. Вони ґрунтуються на єдності об’єктивного й суб’єктивного, емоційно-почуттєвого й раціонального начал. Метакатегорією вчення, що дала йому назву й визначила специфіку його предмета в усіх його проявах, є естетичне. В історії естетики існували численні трактування його сутності та природи, серед яких перш за все ототожнення з прекрасним. Самостійною категорією естетичне стає у ХVІІІ ст. Іммануїл Кант визначав його як специфічне ставлення до дійсності, яке формується в результаті неутилітарних відносин людини зі світом. Ці відносини засновані на баченні об’єкта як предмета необхідного духовного задоволення й насолоди; у процесі цих відносин людина постає як вільна особистість (вільна від практичних потреб і цілей). Естетично усвідомлюючи світ, людина надає йому естетичної оцінки, визначає ступінь його відповідності цінностям, уявленням доби про досконалість, гармонію, красу і таким чином вводить у свій власний духовний світ. Естетичне є всеосяжним. Воно характеризує суспільну практику з погляду її універсальності, значущості для людини, відповідності їй. Визначення своєрідності естетичного пов’язане зі змістом категорії міра, що виражає діалектичну єдність якісних і кількісних характеристик естетичного об’єкта. Найвищим виявленням міри є досконалість як найвищій ступінь, повнота, межа будь-яких властивостей. Тому естетичне в його сутнісному значенні є досконале у своєму роді. Досконалість найповніше втілює ознаки роду природного, соціального або духовного об’єкта. Тому естетичним є не тільки прекрасне, а й піднесене, трагічне, героїчне, комічне, потворне, низьке і т. ін., бо в кожному з них найбільш досконало передається сутність даного роду явищ. Особливе місце в естетиці посідають основні категорії, бо саме в них з найбільшою повнотою фіксується сутність естетичного пізнання та естетичної оцінки. Термін «основні» підкреслює традиційний зв’язок цих категорій з головними проблемами науки. Найбільшої уваги історія естетики приділяла прекрасному як одній з найважливіших й одвічно актуальних для людини й людства духовних цінностей. Прекрасне фіксує міру свободи людини стосовно світу, оскільки характеризує явища з позиції їх відповідності досконалому, як такі, що мають найвищу естетичну цінність і несуть духовну насолоду. Антична естетика не лише визначила прекрасне як одну з основних естетичних категорій, а й використовувала систему таких суміжних понять, як користь, доцільність, міра, благо, доброчинність, чуттєвість, намагаючись через них якнайповніше охарактеризувати цю категорію (Геракліт, Фалес, Сократ, Платон, Аристотель). У культурі Середньовіччя прекрасне – втілення абсолютної божественної краси, яка відокремлювалась від краси земної (АврелійАвгустин, Фома Аквінський). Доба Відродження трактує прекрасне як прояви гармонійного, пропорційного, помірного (Альбрехт Дюрер, Леон Батіста Альберті). Раціоналістичний ракурс осягнення прекрасного притаманний гуманітарній думці XVII–XVIII ст. Засновник естетики Баумгартен визначав прекрасне як результат пізнання й ототожнював його з довершеністю. Дені Дідро аналізував уявлення про прекрасне у різних народів, наголошуючи на значенні віку, характеру, людського темпераменту в процесі сприйняття прекрасного. В естетиці ХІХ ст. прекрасне – універсальна категорія. Гегель визначав його як єдність краси та істини. Кант пов’язував прекрасне зі здатністю судження смаку. Артур Шопенгауер визначав, що прекрасним може бути тільки відбиття дійсності в мистецтві, на думку Фрідріха Ніцше право на красу має лише «надлюдина». Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей. Перш за все – дійсність містить у собі об'єктивну основу прекрасного, що відображається в так званих «законах краси»: симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу в культурах Античності, Середньовіччя, Нового часу та XX ст. суттєво різняться. Визначення прекрасного залежить від соціальних умов життя особистості, соціальної групи, тобто від способу життя. Так, витонченість і вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості. Разом з тим ідеал прекрасного визначається особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов'ян – з берізкою. Розуміння прекрасного зумовлюється також рівнем індивідуальної, особистісної культури, специфікою естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання. Прекрасне має своєрідний вияв у різних сферах дійсності. У природі – це насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості системи відносин. У мистецтві прекрасне – гармонійна єдність високого позитивного сенсу твору та досконалості його втілення на рівні форми й засобів виразності. Антипод, протилежність прекрасного – потворне. Ця категорія пов'язана з оцінкою явищ, які викликають обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, невпорядкованості та заперечення досконалості. Потворне має з прекрасним діалектичний зв'язок, який виявляється в різних аспектах. По-перше, потворне в негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу. По-друге, прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Згадаймо слова шекспірівського Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує хробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. Врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро зауважував: найпрекрасніша з мавп є огидною в порівнянні з людиною, а наймудріша людина в порівнянні з Богом здається мавпою – за мудрістю, красою, й за всім іншим. Потворне в мистецтві справляє двоїсте враження, в якому усвідомлення негативної сутності явища, процесу поєднано з духовною насолодою від майстерності мистецького втілення. Піднесене– категорія естетики, що визначає виняткові явища, до яких людині важко дорівнятися; це сфера майбутньої свободи людства, бажаний рівень оволодіння світом. Особливого значення категорія піднесеного набула в добу Середньовіччя як характеристика переживання при «духовному спогляданні», відчутті єдності з Богом. Як вираження незбагненного божественного начала трактував піднесене Гегель. Кант вказував на здатність піднесеного як привертати, так і відштовхувати людину. Фрідріх Шіллер бачив піднесене в явищах, що фіксують недосконалість людини в оволодінні світом і водночас прагнення до оволодіння ними. Для з'ясування специфіки піднесеного, доцільно порівняти його з прекрасним. Останнє завжди несе в собі людську міру, піднесене – це перевищення міри, воно вражає людське уявлення силою та масштабом свого прояву. Прекрасне – це прояв людської свободи, тоді як піднесене – це свобода у перспективі, сфера несвободи в сьогоднішньому розумінні. Піднесене – колосальне, могутнє, що перевершує можливості сучасного людства. Зіштовхуючись із цими грізними силами, прагнучи протистояти їм, поступово підкорюючи їх собі, людина тим самим споріднюється з вічністю, набуває свого істинного, земного безсмертя, спираючись на творчу діяльність. Піднесене пов'язане не тільки з сильними позитивними емоціями (захоплення, захвату); подібні явища здатні викликати почуття трепету, священного жаху тощо. Піднесене має особливі прояви. У природі як величне сприймаються простір неба й могутність водоспадів, стихія бурі та північне сяйво. В індивідуальному та суспільному житті як піднесене оцінюються вчинки, вражаючі величчю душі, силою почуттів, шляхетністю поведінки людини. Тому піднесене в суспільному бутті тісно сплітається з позитивними етичними цінностями. Всі ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесеного в мистецтві. Його історія знає специфічні жанри для створення такого ефекту (епопея, гімн, ода, парадний портрет), а також художні напрями, ідеал яких побудований на уявленні про піднесене (бароко, класицизм). Низьке – категорія естетики, яка відтворює граничні негативні явища дійсності й особливості суспільного та індивідуального життя, що викликають у людини презирство й зневагу. Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, самореалізації, а також реальну загрозу існування людства загалом. Через це низьке пов'язано з проявами бездуховності, аморальної поведінки. За своїм змістом низьке є протилежним піднесеному; воно може мати спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого – з трагічним і комічним. Трагічнестверджує силу, нескінченність Всесвіту, незважаючи на вихід з нього живої істоти. Та й в останній трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та Всесвітом, кінцеве – з нескінченним. Ще Аристотелем була сформульована мета трагічного – катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають душу глядача й слухача. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонший, найтендітніший витвір. Гегель вважав, що в трагедії загибель не є тільки знищенням, бо означає також і зберігання в перетвореному вигляді того, що в такій формі має загинути. Він протиставляв людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, тій, що пригнічена інстинктом самозбереження. Тому категорія трагічного визначає діалектику свободи та необхідності, вільного вибору людиною страждань або смерті заради вирішення суспільно вагомого конфлікту. У центрі трагічного – протиріччя між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода). Трагічний герой – це особистість, яка свідомо й вільно обирає свій шлях, розуміючи, що ціна такого вибору – страждання або навіть смерть. Історія культури знає декілька типів трагічних конфліктів. За античних часів це було зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. При цьому трагічне збігалося з героїчним. Трагічний герой Античності (Едіп, Прометей) визнає, що призначене долею є неминучим. Але велич особистості в тому, що вона діє вільно, сприймаючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за свої вчинки і життя. В культурі Середньовіччя джерело трагічного – божественна воля, за якою людина або вільно слідує, або, роблячи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. Трагічне ототожнювалося з мученицьким, його логіка: утішся, бо є страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, що не заслуговують на це. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилювалося втіхою небесною (у тому світі тобі відплатиться по заслузі). З епохи Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини особистих та суспільних цінностей. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Новий трагічний герой (Дон Кіхот, Фауст) – творець власного життя, його співавтор разом з життєвими обставинами. Сучасна естетична думка й мистецтво продовжують розробку проблеми трагічного конфлікту, вкладаючи в неї більш глибокий філософський і моральний зміст; цей конфлікт пов’язаний з майбутнім людської цивілізації. Сутність комічного полягає в суперечності, конфлікті; комізм – результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Джерелом комічного може стати підміна сенсу та змісту, порушення міри, створення ілюзії. На відміну від трагічного конфлікт «знімається» у комічному за допомогою осміювання. Але комічне не є тотожним смішному. Сміх у комічному постає як засіб очищення, критичного осмислення недосконалого в житті людини, акцентування невідповідності змісту й форми об’єкта комічного, його частин і проявів уявленням про досконалість. Комічне має соціальний характер. Воно перебуває не в об'єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Життєдіяльність комічного героя не відповідає суспільно-історичній необхідності. Для нього не існує проблем пізнання, освоєння і перетворення дійсності, руху історії. Комічне часто розкриває людину як соціально пасивну істоту, байдужу до боротьби за нове. На противагу трагічному героєві, що уособлює суспільно значущу діяльність, пристрасть та бажання оновлення дійсності, комічний персонаж позбавлений цих шляхетних, піднесених якостей. Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (граничне загострення, контраст реального й химерного) та гіпербола (навмисне перебільшення особливостей, якостей предмета). Розрізняють форми комічного: гумор – жартівливе висміювання незначних недоліків та протиріч; сатира – різка критика пороків, суперечностей соціальної дійсності, безкомпромісне викривання негативного; іронія – приховане глузування, коли про якесь явище і особу говориться у позитивному чи захопленому тоні, але мається на увазі протилежне; сарказм – дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку негативних явищ особистого та суспільного життя. Як дійовий засіб викорінення недоліків і вад комічне постає в естетиці Просвітництва, як засіб боротьби з псевдоідеалами – у Гегеля. Він вважав, що загальна підстава комедії – це світ, де людина як суб'єкт зробила себе повним хазяїном того, що має значення для неї. Комічне, таким чином, пов'язано зі свободою людини та суспільства, зі звільненням їх від різних вад, що заважають вдосконаленню життя. Тенденція сучасної культури – потяг до утвердження розважального начала в комічному і водночас – акцент на значущості комічного в осягненні дійсності. Розглянуті основні естетичні категорії відтворюють найважливіші процеси естетичного ставлення людини до світу; вони тісно пов’язані між собою та утворюють єдину систему. У зв’язку із широким проникненням естетичного начала в різні сфери буття й свідомості людей, надзвичайним розширенням самої сфери естетичного освоєння дійсності однією з найактуальніших стає категорія естетичної культури особистості. Це гармонійне єднання естетичних знань та естетичного відношення людини, що відображає рівень її причетності до естетичного досвіду людства, самоусвідомлення в системі духовних ціннісних орієнтацій. У цьому цілісному емоційно-почуттєвому, духовно-ціннісному «обличчі» людини відбивається її здатність до сприйняття й створення досконалості. Естетична культура особистості характеризує рівень творчої самовіддачі людини, спрямованість її духовних орієнтацій та пошуків, ідентифікації в системі художніх цінностей. Естетична культура – ґрунт розвитку й ствердження саме людського начала в людині; вона забезпечує прогресивне, духовно сповнене буття людства. |