МИКОЛА ВОРОНИЙ. Микола вороний як зачинатель українського модернізму
 Скачать 54.63 Kb.
|
|
МИКОЛА ВОРОНИЙ ПАТРІОТИЧНІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ М. ВОРОНОГО Микола Кіндратович Вороний (1871—1938), як і М. Зеров, належить до видатних діячів української культури, об’єднаних трагічним поняттям «розстріляне відродження». Обидва були всебічно обдарованими людьми, на їхнє формування значний вплив справив великий Франко. М. Вороного з Франком єднала не лише співпраця, а й щира дружба. М. Зеров і М. Вороний в особистому житті теж були не досить щасливими. У першого син помер ще хлопчиком, а у другого — був репресований. М. Вороний про трагічну долю єдиного і улюбленого сина Марка вже не довідався, бо сам пішов із життя. Справді, навіть важко уявити, що коли ми говоримо про талановитого поета, перекладача, критика, історика літератури, публіциста, актора, режисера, редактора, знавця музики і дослідника національного театру, світової та вітчизняної драматургії, то маємо на увазі ім’я однієї людини — М. Вороного. Він народився в родині ремісника, навчався в реальному училищі та гімназії, де й почав писати вірші. Його цікавила європейська та російська література, захоплення викликали заборонені твори Шевченка. Вороний вчився у Віденському, Львівському університетах. З 1887 р. він живе у Східній Україні і працює актором труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших. Перші збірки віршів виходять у Києві, де він оселився 1910 р. На своєму життєвому шляху письменник зустрічався з М. Коцюбинським, Лесею Українкою, М. Лисенком. Автор «Сонячних кларнетів» брав участь у соціал-демократичному гуртку, який організував М, Вороний у Чернігові, і під його керівництвом П. Тичина робив свої перші поетичні кроки. М. Вороний не сприйняв події жовтня 1917 р. і 1920 р. емігрував до Польщі. Цікавий факт: «Інтернаціонал», «Варшав’янка», «Марсельєза» й досі виконуються українською мовою у перекладі М. Вороного. Слід відзначити, що, перебуваючи у буржуазній Польщі, поет не брав участі в антирадянській діяльності. Він душею рвався до рідної землі і 1926 р. повертається в Україну. 1928 р. письменники республіки, провідні діячі культури відзначали 35-річчя літературної діяльності М. Вороного. Ювілею письменника був присвячений томик його віршів «Поезії» (1929). Поет бере активну участь у літературному і громадському житті України, працює в культурних та освітніх закладах. Свої враження від святкування Першотравня він із захопленням висловив у вірші «Весна року 1926»: Автобіографія поета (1928) містить дані про спілкування Вороного з російськими письменниками О. Купріним, М. Кисельовим, С. Бердяєвим, свідчить про нього як про справжнього інтернаціоналіста, людину порядну. Він писав поезії і російською мовою, мав усі підстави сказати про себе: Дослідник Василь Яременко підкреслює: «Він одним із перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокори»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на кращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явищем високої художньої цінності». …Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов’ю до народу, шаною до його кращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, у яких висміює національну обмеженість, псевдо патріотизм, його антигуманістичну, аморальну сутність («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»). Але бувало так, що поет страждав, коли бачив сьогодення Батьківщини, його охоплювали зневіра і розчарування. У «Мандрівних елегіях» (1902) є рядки: Учитель-методист Л. І. Воловець ділиться такими спостереженнями: «Вірш «Краю мій рідний!», датований 1908 роком, нагадує вірш Грінченка «Смутні картини» (1883 р.). Створені різними поетами в різні історичні періоди, обидва твори перейняті глибокою турботою про долю занапащеного краю і пригнобленого народу. Порівняймо: «Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, — Смутнії картини, смутні-невеселі, А інших не знайдеш ти тут» (Грінченко); «Люду мій бідний, окрадений люду! Що у твоїх я побачив очах, То вже й до віку свого не забуду, Де б я не був, всюди бачити буду — Голод і жах» (Вороний)». І далі Л. І. Воловець пише про тематичну спорідненість обох поезій, подібність їхньої образно-емоційної структури: «Причин тут, виявляється, дві: однаково нестерпне становище українського народу, особливо ж селянства, в Російській імперії на початку 80-х років XIX ст. і на початку XX ст. і пристрасне вболівання обох письменників за долю поневолених. Та час минав — і на зміну сумним картинам, що викликали гіркі переживання, прийшли бадьорі революційні акорди. 1917 р., уже після Лютневої революції, Вороний пише вірш «За Україну!», сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення: Твір був покладений на музику і став улюбленою піснею тодішньої революційної молоді. Таку ж тональність має поезія «Коли ти любиш рідний край…», найви-щим акордом якої стали прикінцеві рядки: «За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!» Незвичайною силою поетичної краси і ніжністю відзначаються поезії, у яких Вороний оспівує найвище з усіх людських почуттів — материнську любов. В основу поезії «Легенда» покладено народний переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої, а воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор схиляється перед силою материнського почуття: І серденько неньчине кров’ю стекло, І ніжно від жалю воно прорекло… Ой леле! воно прорекло!.. Востаннє озвалось до сина в ту мить: «Мій любий, ти впав… Чи тебе не болить?» Ой леле — тебе не болить?! На цьому й закінчується поезія. Якісь подальші пояснення були б просто недоречними. Твір витриманий у стилі народної епічної пісні, а давній народний вислів «Ой леле!» емоційно обрамлює кожну строфу, звучить щоразу по-новому, виражаючи то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, панічний страх, трагізм, любов. Завдяки цьому й досягається неповторний ритмомелодійний лад твору. Він привернув до себе увагу композиторів і був покладений на музику Миколою Леонто-вичем. Мотив любові до рідного краю можна вважати провідним у творчості М. Вороного. У швидкоплинному житті для поета вічними цінностями залишаються Краса й Україна. Важко утриматись і не привести тут повністю вірш «Краса!» (1912): М. Вороний перекладав із староіндійської, перської та японської мов, познайомив українського читача з кращими творами Пушкіна, Некрасова, Фета, Тютчева, Словацького, Вазова, Данте, Шексіпіра, Гейне, Верлена. Л. І. Воловець вважає, що «оригінальні й перекладні твори поета тісно пов’язані між собою: адже він брав для перекладу те, що відповідало його прагненню виховувати засобами літератури й театру свідомих громадян, знавців і цінителів прекрасного. І ще одна шляхетна ідея керувала діяльністю митця — включити українську культуру, особливо ж поезію, в орбіту культури світової. Великий поціновувач краси, Вороний розширив музикальні можливості українського вірша (що також привернуло увагу до його поезій з боку найвидатніших українських композиторів), щедро використовував рефрени, комбіновані повтори, вставні слова й речення. Музикальності вчився у Вороного молодий Тичина, як і використання вишуканих поетичних форм. А ще поет був одним із зачинателів (поряд з О. Олесем) жанру романсової лірики в українській поезії, талановитим учителем цілого покоління літературної молоді (Н. Кибальчич, X. Алчевської, Г. Чупринки, М. Семенка)…». Поет був репресований 1934 р. Його обвинувачували у контрреволюційній діяльності, називали «білоемігрантом», «націоналістом», згадали негативне ставлення до жовтневих подій 1917 р. та виїзд до Польщі. За нього клопотався син Марко, який був відомим дитячим поетом і працював у Москві. Це втручання призвело до арешту Марка Вороного 1935 р., і в жовтні 1937 р. він був засуджений до розстрілу. Микола Вороний розстріляний у червні 1938 р. Обидва посмертно реабілітовані. ЄВШАН-ЗІЛЛЯ (Поема) Да лучче єсть на своей земле костю лечи, ине ли на чюже славну бьіти. (Літопис, за Іпатським списком) У наших давніх літописах є одне оповідання, яке не блищить красою, не вихвалює героїв, але зворушує серце. У ньому таїться якесь пророкування, що підтримує надію й віру в ідеали тих, «котрі вже край свій рідний зацурали, занедбали...» *** Жив колись у Києві в неволі улюблений син половецького хана, малий хлопчина. Якось під час походу його взяв у полон князь Володимир Мономах і залишив при собі за вроду. Хлопчик жив у розкошах і з часом потроху став забувати рідний степ, а чужий край і звичаї вважав рідними. Та не так жилося хану «без коханої дитини», в самотині. Він сумував і журився, не їв і не спав. Тоді покликав свого гудця і звернувся до нього з такими словами: «Слухай, старче, ти шугаєш ясним соколом у хмарах, сірим вовком в полі скачеш, розумієшся на чарах. Божий дар ти маєш з неба — людям долю віщувати, словом, піснею своєю всіх до себе привертати». І попросив гудця піти у Руську Землю, відшукати сина, розповісти, як за ним побивається його батько. А щоб він згадав усе, хан сказав посланцю: «Заспівай ти йому пісню нашу, рідну, половецьку, прожиття привільне наше, нашу вдачу молодецьку. А як все те не поможе, дай йому євшан-зілля, щоб, понюхавши, згадав він степу вільного привілля». І пішов гудець в дорогу, йшов три дні й три ночі. Прийшов до Києва опівночі, прокрався, як злодій, до сина свого пана і почав його умовляти повернутися. Але слова на хлопця не діють, бо забув він і батька, і родину. Тоді гудець вдарив по струнах, заспівав пісню «вільного народу» «про лицарськії походи», «про славетнії події». Спочатку «ревли—стогнали струни», «мов скажена хуртовина». Потім спів змінився на «народний, колисковий». Гудець тихо заспівав молодому половчанинові ту пісню, яку йому співала мати, коли колисала. Але ні спів лагідний, як молитва, ні сильний, дужий «не вразив юнацьке серце». Схилив голову старець у розпачі: «Там, де рустка замість серця, порятунку вже не буде!..» Раптом згадав про євшан-зілля, дістав заповітний сповиток і дав юнакові понюхати те бадилля. Із тим сталося диво. Хлопець поблід, зірвавсь на рівні ноги і перед ним «Рідний степ — широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий — раптом став перед очима, з ним і батенько нещасний!.. Воля, воленька кохана! Рідні шатра, рідні люди...» Він скрикнув: «Краще в ріднім краї милім полягти кістьми, сконати, ніж в землі чужій, ворожій в славі й шані пробувати!» — і подався разом з гудцем у дорогу, оминаючи сторожу. *** «Україно! Мамо люба! Чи не те ж з тобою сталось?» Чи багато твоїх синів зосталось, чи не відцуралися вони від тебе? Колись були кобзарі — гудці народні, що доносили до людей « Заповіти благородні», «а проте тієї сили, духу, що зрива на ноги, в нас нема і манівцями ми блукаєм без дороги!.. Де ж того євшану взяти, того зілля—привороту, щоб на певний шлях направить,— шляху край свій повороту?!» /899 р. --- Євшан-зілля — різновид полину, що росте в південних степах; має сильний і водночас ніжний, приємний запах. Гудець — музикант і співак. Творчість Миколи Вороного. Зіткнення європейського модернізму й національної традиції Поет упродовж життя спробував себе у різних напрямах мистецтва та публіцистичної діяльності — грав у театрі Саксаганського та Кропивницького, викладав у театральній школі, спробував себе в ролі режисера театру товариства «Руська бесіда», допомагав Франкові видавати газети радикального напрямку. Його лист у «Літературно- художньому віснику» закликає сучасних українських письменників наближатись до традицій світової модерністської літератури. Він був перекладачем, педагогом, літературознавцем, досліджував історію літератури й театру.) Микола Вороний відчував, що українська поезія майже стала на місці, і реанімувати її не можуть навіть такі майстри традиційного віршування, як Франко та Леся Українка. У власних віршах він подає приклад плідного й талановитого використання знахідок західних авторів — формальних та тематичних. Однак Вороний іноді й сам віддає данину традиції, як, наприклад, у вірші «Краю мій рідний». Символізм як відкриття нового потенціалу в українській поезії. «Блакитна панна». Микола Вороний — один із перших українських символістів. Він свідомо береться за введення нового в українську поезію — нових тем, нових засобів зображення. Відходячи від звичних читачеві напівфольклорних тропів, Вороний береться за складне мистецтво сплетіння символів. Яскраві приклади символістських віршів — «Інфанта», «Блакитна панна». Вірші чарівні, немовби оповиті серпанком таємничості. За Блакитною Панною легко вгадується постать Весни — традиційної для української поезії, але зображеної абсолютно по-новому. Але якщо копнути глибше, можна побачити уособлення Вічної Жіночності, в ім'я якої творили російські символісти Блок, Андрій Білий... Це досягається за допомогою слів-символів, які натякають на приховані значення. Також велику роль відіграють словотворчі експерименти, наприклад «У завивалі мрійнотканому...», «Ви усміхнулись яснозоряно...» Також поет постійно експериментує з віршовим розміром, створюючи рядки з різним ритмічним малюнком. Творче осмислення стосунків поета й поезії. Роздумами на цю тему багата поетична присвята «Іванові Франкові». Вороний сприймає поезію насамперед як дитя свободи: справжні вічні вірші не можуть бути написаними з-під палки. Поет не повинен бездумно вихваляти свою землю, він має бачити й недоліки і вміти вказати на них художньо. У поезії має бути місце й для краси, але змальованої оригінально, без поетичних штампів. Цю позицію доводить, наприклад, вірш Вороного «Блакитна панна». Микола Вороний і декадентство. (Вороному у зв'язку з його символістським кредо часто закидали звинувачення у декадентстві. Але сам Вороний завжди заперечував такий ярлик, і його творчість, особливо патріотична, дає йому на це право. Революційні вірші просякнуті вірою в успіх, тоді як головний настрій декадансу грунтується на зневірі у власних силах чи у змозі суспільства протистояти культурному занепаду. Можливо, риси декадансу можна побачити в інтимній ліриці поета. |