МИКОЛА ВОРОНИЙ. Микола вороний як зачинатель українського модернізму
 Скачать 54.63 Kb.
|
|
ТВОРЧІСТЬ МИКОЛИ ВОРОНОГО Микола Кіндратович Вороний — видатний діяч української культури, творчість якого припадає на злам XIX—XX століть. Першорядний поет, талановитий літературний і театральний критик, історик і публіцист, актор, режисер і майстерний перекладач, він зробив великий внесок у скарбницю рідної літератури і культури. Однак доля його мистецької спадщини нелегка. Радянському читачеві поет був майже не відомий. Єдине посмертне видання його творів вийшло в 1959 році. Тільки недавно (1989 року) побачила світ книжка вибраного. Народився майбутній поет 24 листопада (6 грудня) 1871 року на Катеринославщині в родині ремісника. Дитинство минало на околиці Харкова, куди через півроку після народження хлопчика переїхали батьки. У характері підлітка поєднувалися бунтівливість батька, що вів свій рід від прадіда гайдамаки, і зваженість матері, предком якої був ректор Києво-Могилянської академії П.Колачинський. Після закінчення школи Микола вчився у Харкові, а потім у Ростові-на-Дону, спочатку в реальному училищі, пізніше в гімназії, де й почав писати вірші. Захоплювався європейською і російською літературою. Найсильніше враження на нього справили заборонені твори Шевченка.Поглибили національну самосвідомість юнака вистави театру М.Кропивницького. Разом з іншими гімназистами Вороний організував у Ростові-на-Дону «Українську громаду», що й спричинило дошкульні переслідування, які закінчилися забороною вступати до університету й перебувати в столицях та університетських містах. Саме через це юнак змушений був виїхати з Росії. Спочатку він учиться у Віденському, а потім у Львівському університетах, зближується з Іваном Франком, якого вважає велетнем думки, а вплив його на себе — колосальний. У Львові стає членом редколегії журналу «Житє і слово», деякий час працює режисером театру «Руська бесіда». Одначе вплив на молодого поета мають не тількиІ.Франко та його однодумці, а й французькі символісти Бодлер та Мореас, німецькі філософи-ідеалісти Шеллінг, Шопенгауер, Шлейєрмахер. У 1897 році Вороний переїжджає на Східну Україну, де протягом чотирьох років веде життя актора українських, а часом російських театральних труп, проголошує гасло «чистого мистецтва» в українській літературі, хоч у власних поетичних творах не дотримується його. Перші поетичні збірки митця виходять у Києві: «Ліричні поезії» (1911), «В сяйві мрій» (1913). У цей період він також часто публікує рецензії на твори молодих письменників і театральні вистави, пише статті про театр і драматургію. Поет привітав Лютневу революцію 1917 року, але не прийняв Великої Жовтневої, внаслідок чого 1920 року опинився в буржуазній Польщі, де, однак, не брав участі в антирадянській діяльності емігрантських націоналістичних кіл. 1926 року Вороний повертається на Радянську Україну, працює завідувачем літчастиною Харківського оперного театру, згодом переїздить до Києва. Тут у 1928 році українська громадськість широко відзначила 35-річчя його літературної діяльності. Серед тих, хто щиро привітав Вороного, були Рильський і Тичина. Павло Григорович навіть вважав себе якоюсь мірою учнем свого старшого товариша по перу. Тоді ж виходить нова книжка Миколи Вороного — «Поезії» (1929 р.). Та вже лунала хода грізних 30-х років з їх переслідуванням усього живого, мислячого, а тим паче українського. Миколі Вороному, який тоді завідував театральним сектором «Укртеатрвидаву» (1934 р.), згадали все: і сумніви та вагання в період Жовтневої революції, і виїзд до Польщі та шестирічне перебування там. А головне — його твори ніяк не вписувалися в переможні марші сталінської епохи. «Білоемігрант», «націоналіст» — так почали називати поета, незважаючи на те, що саме він викривав націоналістичну еміграцію. Як наслідок цькування — виправно-трудові табори, які через три роки були замінені адміністративним засланням у Казахстан. Велику роль у пом’якшенні несправедливого вироку Вороному відіграло клопотання його сина Марка — відомого дитячого поета, що працював у Москві й спеціально приїхав до Києва. Допомога батькові коштувала синові дорого. Марка заарештували, згодом засудили до семи років виправно-трудових таборів і заслали в місто Кем біля Половецьких островів, звідки він уже не повернувся. Трагічно обірвалося й життя батька: з 1937 року слід його загубився. Ознайомлення з поетичною творчістю Вороного слід би почати з невеликого циклу «Весняні елегії» (1904 р.). У першому вірші його «Хмари» поет змальовує картину громової бурі, яка «Гілля зелене ламає, Цвіт молодий обриває — Цвіт навесні!" Усе живе — діброва, травиця, квітка — благає сонця, світла і тепла. Автор вдається до випробуваного в літературі засобу паралелізму: страшні хмари — сумні думи, які прийшли на зміну щасливим, ясним мріям молодості. Закінчується вірш риторичним запитанням, зверненим до юних мрій ліричного героя: «Чи вже вам більш не рясніти, А чи, як зірвані квіти, В'янути тільки й марніти В серці на дні?» У другій поезії «Соловейко» майстерно описаний чудовий розквітаючий весняний сад з веселим щебетанням у ньому соловейка, який радіє весні і славить її на всю силу свого співочого хисту. Спостережливі студенти звернуть увагу на зміну ритмомелодики вірша, багатство й образність поетичної мови. І саме в кульмінаційний момент, коли читач очікує, як у попередньому вірші, паралелізму соловейко — поет, автор робить несподіваний поворот і звертанням до соловейка заперечує будь-який натяк на такий паралелізм: «Але, на жаль, спів любий твій — Це пісня не моя. Бо звик ти очі закривать, Коли почнеш пісень співать, — Цього не вмію я». А далі йде, як висновок, пояснення причини: «Розкішний край мій у ярмі, Мій люд — невільники німі, На їх устах печать. Що бачу я, що чую я, Те пісня й віддає моя: Умію я... ридать». Той самий соціально-політичний мотив розвивається й у третьому вірші циклу — «Сонце заходить»: І нині звучить цей вірш по-сучасному, особливо якщо взяти до уваги становище так часто нищеної, як оті квіти в наведеному уривку, рідної мови і культури, яка й сьогодні усе ще пасербиця в рідному краї. Тож наполегливіше борімося за її збереження й розвиток. З характерного для поета в передреволюційний період вірша «Перед брамою» (1912 р.) наведемо учням хоч би першу строфу: Та надія на світле майбуття, що викликає піднесений настрій поета, нерідко змінювалася зневірою і розчаруванням. Так, у поезії «Vae victis!» ("Горе переможеним!", 1904 р.). Вороний передає складні переживання ліричного героя, викликані виснажливою боротьбою, в якій йому не судилося перемогти. Крах надій, помножений на самотність і марність дальшого двобою із суспільним злом, і спричинили відчай. Спробуємо зрозуміти вчорашнього безстрашного борця, а сьогодні надломленого, знесиленого чоловіка. Та не такий уже й безнадійний душевний стан героя. Адже була в нього гостра й безкомпромісна боротьба, були успіхи, отже, можна очікувати й нового злету в незавершеному двобою. Після такого початкового ознайомлення поставимо учням запитання: Яке враження справляє на вас поезія Миколи Вороного? Які характерні мотиви можна в ній визначити? Чи справедливо було б на підставі прослуханих творів стверджувати, що М.Вороний послідовно дотримувався теорії «чистого мистецтва»? Останній етап уроку присвячений літературній полеміці Вороного з Франком. Перед цим спинимося ще на одному творі поета — «Моmento mогі» ("Пам’ятай про смерть!", 1899 р.). Спочатку Вороний нагадує звичайну істину: навіть незрівнянна дівоча краса «непевна, як туман», бо з плином літ вона зникає ("погаснуть очі-зорі, Змарніє личенько, зігнеться пишний стан"). Усе це — неминучість, від якої нікуди не подінешся. Поет застерігає красуню проти іншого — поверхового захоплення, дешевих принад, небезпеки змарнувати вік «на бенкеті гучнім». І в цьому він, очевидно, має рацію: пам’ятати про смерть треба ще в молодості, аби гідно прожити життя. У Франка ж життя — це боротьба в ім’я майбутнього людства, отже, борись і пам’ятай, що живеш. Як бачимо, чогось полемічного в аналізованих поезіях немає. Є лише різні акценти. Справжня полеміка між обома поетами розгорілася на глибшій і ширшій основі: якою взагалі має бути поезія — без тенденції, «без соціального змагання» і викриття вад дійсності, красивою, чи «вогнем в одежі слова»? Свій погляд на це питання Франко, як відомо, висловив у «Лісовій ідилії» із присвятою Миколі Вороному. Однак учні не знають про те, що саме відповів Вороний, як він поставився до застережень і докорів Франка. А відповідь ця висловлена у вірші «Іванові Франкові». Епіграфом до нього автор бере такі рядки з Шарля Бодлера: «Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність». Та уже в перших строфах, по суті, заперечує французькому поетові і собі, заявляючи, що йому не байдуже «життя з його скаженим шалом, З погонею за ідеалом, 3 його стражданням і болінням». У цьому й виявилася суперечливість світогляду Вороного, яка помітна й у подальшій творчості. Життя, на думку поета, — це боротьба двох супротивних сил: велетня-гнобителя і генія-визволителя. Поет має стояти на боці генія, боротися і закликати до боротьби всіх млявих та байдужих. Але тривала боротьба може озлобити серце, зробити людину черствою. Душа ж людська бажає «життя брудне, життя нікчемне Забути і пізнать неземне». Отож, головне для поезії — краса. Вороний по-своєму мав рацію, утверджуючи необхідність краси в поезії. Це не заперечував і Франко. Інша річ, що Вороний ставив красу на перше місце. В одному з віршів він безпосередньо заявляє: «Мій друже, я Красу люблю... Як рідну Україну!» ("Краса!", 1912 р.). Але не будемо осуджувати за це поета (він і так був невинно осуджений), спробуємо збагнути його зболену душу. Розглянемо як у поезії Вороного відображені проблеми історичної пам'яті народу, мотиви одвічності природи, величі материнської любові і сили справжнього кохання. Докладно слід проаналізувати поему «Євшан-зілля», поезії «До моря», «Легенда», «Найдорожчий скарб» і хоча б коротко спинитися на віршах «Краю мій рідний!...», «За Україну!», «Коли ти любиш рідний край...». Читати «Євшан-зілля» можна доручити учневі з гарною дикцією. Потім нехай десятикласники поділяться враженнями від почутого. І хоч думки висловлюються неоднакові, та в одному учні сходяться: автор не лише надав зворушливого поетичного звучання давній легенді, а й переосмислив її в науку своїм сучасникам, які зневажливо ставилися до рідного краю. Слід тут сказати, що авторові «Євшан-зілля» дісталося від вульгарно-соціологічної критики радянського часу (хоч твір був написаний ще 1899 року) — його звинувачували навіть у відсутності патріотизму. Насправді ж поет щиро вболіває за долю рідного краю і тих, хто його відцурався. Особливо гостро звучить цей біль в останній строфі, сформульованій як риторичне запитання: І ще одне: інтерпретована поетом наприкінці XX століття прадавня легенда й сьогодні звучить по-сучасному. Бо хіба мало в нас таких, які відцуралися рідної мови й культури і навіть в умовах проголошеного «Закону про мови в Українській РСР» роблять усе від них залежне, аби декларований закон залишився тільки паперовою декларацією і не набрав чинності? Вступ до поеми «Євшан-зілля» свідчить про те, що конкретній проблемі поет уміє надати масштабу широкого, узагальнюючого. Так і на цей раз: зміст пророчої літописної легенди автор трансформує не лише на свій край, він показує її актуальність для будь-якого народу, в якому є люди, «котрі вже край свій рідний Зацурали, занедбали...» Звернемося ще до кількох патріотичних поезій автора. Вірш «Краю мій рідний!», датований 1908 роком, нагадує вірш Грінченка «Смутні картини» (1883р.). Створені різними постами в різні історичні періоди, обидва твори перейняті глибоким переживанням за долю занапащеного краю і пригнобленого народу. Порівняймо: «Убогії ниви, убогії села, Убогий, обшарпаний люд, — Смутнії картини, смутні-невеселі, А інших не знайдеш ти тут» (Гріиченко); «Люду мій бідний, окрадений люду! Що у твоїх я побачив очах, То вже й до віку свого не забуду, Де б я не був, всюди бачити буду — Голод і жах!» (Вороний). Пояснюємо тематичну спорідненість обох поезій, подібність їх образно-емоційної структури. Причин тут, виявляється, дві: однаково нестерпне становище українського народу, особливо ж селянства, в Російській імперії на початку 80-х років XIX століття і на початку XX століття і пристрасне вболівання обох письменників за долю поневолених. Та час минав — і на зміну сумним картинам, що викликали гіркі переживання, прийшли бадьорі революційні акорди. 1917 року, вже після Лютневої революції, Вороний пише вірш «За Україну!», сповнений віри у здійснення віковічних прагнень народу до соціального й національного визволення: Твір був покладений на музику і став улюбленою піснею тодішньої революційної молоді. Таку ж тональність має поезія «Коли ти любиш рідний край...», найвищим акордом якої стали прикінцеві рядки: «За честь і правду все віддай, Коли ти любиш рідний край!» Незвичайною силою поетичної краси і ніжністю відзначаються поезії, в яких Вороний оспівує найвище з усіх людських почуттів — материнську любов. В основу поезії «Легенда» покладений народний переказ про серце матері, яке син вирвав живцем для своєї коханої, а воно, любляче і всепрощаюче, пожаліло сина, коли той спіткнувся і впав. Автор схиляється перед силою материнського почуття: І серденько неньчине кров’ю стекло, І ніжно вія жалю воно прорекло... Ой леле! воно прорекло!.. Востаннє озвалось до сина в ту мить: «Мій любий, ти впав... Чи тебе не болить?» Ой леле — тебе не болить?! На цьому і закінчується поезія. Якісь подальші пояснення були б просто недоречними. Твір витриманий у стилі народної епічної пісні, а давній народний вислів «Ой леле!» емоційно обрамлює кожну строфу, а звучить щоразу по-новому, виражаючи то подив, то жаль, образу, обурення, злість, злобу, панічний страх, трагізм, любов. Завдяки цьому й досягається неповторний ритмомелодійний лад твору. Він привернув до себе увагу композиторів і був покладений на музику Миколою Леонтовичем. Ще одна легенда (чи переказ) використана поетом у вірші «Найдорожчий скарб». Баварський князь Гульф повстав проти германського імператора Конрада, але зазнав поразки. Та вражений мужністю баварських жінок, що билися нарівні з чоловіками, імператор милостиво дозволив їм вийти з переможеної столиці і взяти із собою те найдорожче, що вони зможуть винести на своїх плечах. Поет яскраво передає здивування Конрада, який побачив, як «Юрбою з міста йшли жінки, На них же, мов сувої, Сиділи... їх чоловіки — Уславлені герої!». Він почував себе подвійним переможцем, бо не тільки приборкав непокірного ворога, а й побачив його моральне приниження. І тепер Конрад мав усі підстави послати услід за двічі переможеними глузливу репліку: «Хвала вам, славні вояки, І лицарі, до речі, Коли з біди вивозять вас Жіночі ніжні плечі». Ніби погоджуючись із Конрадом, поет, проте, має власну думку щодо несподіваного фіналу битви: «І ми з баварців сміємось... Але спитать цікаво: Чи кожний з нас, чоловіків, На сміх той має право?» Такий неочікуваний поворот дає змогу по-іншому глянути на зображену подію та її учасників, глибше збагнути силу й відданість жіночої любові. Розглянуті твори про кохання і материнську любов допомагають нам зрозуміти, чому для розкриття цих тем Вороний добирає події романтичні, незвичайні. Саме завдяки їм він зміг показати всеперемагаючу силу святого людського почуття. З особливим натхненням оспівав поет природу, її красу у віршах «Срібний сон», «Балада козацька», циклах поезій «Атогозо», «За брамою раю», «Разок намиста». Поезія «До моря» живописує море, славить його вільнолюбну стихію. Море імпонує поетові передусім тим, що воно незглибне, міцне, необоротне, нікому не підвладне і «само собі вищий закон». Саме цими своїми якостями воно споріднене з душею митця — такою ж неосяжною, таємничою і бунтівною, яка прагне до вічної дії і ніколи не задовольняється досягнутим. Вірш «До моря» називають найкращим з тих, які доводилося читати про морську стихію. Повідомимо, що він був покладений на музику Яковом Степовим. Як свідчить література давня і сьогочасна, інтимна лірика — це нерідко вияв болю й туги від нерозділеного, а то й трагічного кохання. Так було й з Вороним. 1904 року поет розлучився зі своєю дружиною Вірою Миколаївною Вербицькою, яку дуже любив. «Ти, Незабутній», він присвячує великий цикл творів, написаних упродовж 1903—1910 років, до якого входить двадцять поезій, що передають розвиток почуття ліричного героя від високого захоплення переповненої щастям душі ("На скелі", «Хвиля») до повного розчарування й звинувачень коханої у зраді (вірш «Нічого...», на слова якого М.Лисенко створив відомий романс, поезії «Зрада», «Твої уста»). Найсильніше почуття туги від нерозділеного кохання виражене у вірші «Ти не любиш мене...», який треба прочитати в класі повністю. Хоч як тяжко бути зрадженим, однак і розлюбити кохану несила, бо «... чи ж сонце розлюблюють квіти? Та чи ж можна примусити серце слабе Те, чим б'ється воно, не любити?.." Трагізм ситуації в неможливості змінити її. Автор зневажає сам себе за те, що він раб свого почуття ("Скрипонька", «Раб», «Нехай і так»), хоч і розуміє це «рабство» як активний спосіб самооновлення через муки. Та все ж знаходиться вихід навіть для такої зболеної душі, що перебуває на грані відчаю. Він у прощенні коханій, яке очищає душу, і творчості, потрібній всім таким, як і він «страдникам нещасним». На такій оптимістичній ноті закінчується цикл «За брамою раю». У час нашого духовного відродження й повернення до найвищих загальнолюдських цінностей — любові до ближнього, прощення заподіяного нам зла, терпимості й поваги до іншої думки — не можна обминути цих поезій Вороного. Сучасним сприймається нині поет і в такому виді його творчості, як сатира. Найрізкішими з-поміж творів Вороного цього жанру є вірші «Мерці» (1901 р.), «Молодий патріот» (1902 р.), «Старим патріотам» (1918 р.). Безжалісно, а то й нещадно викриває поет феодалів, фарисеїв, лікторів і паріїв, які успішно перефарбувались, зробили нову кар'єру, але суті своєї не змінили і так само, як і раніше, ненавидять народ. Ще дошкульніше дістається молодим і старим патріотам, що просторікували в шинках з «меншим братом», закликали його до боротьби, а самі тим часом дбали тільки про себе. Учні згадають героїв віршів Франка «Сідоглавому» та Самійленка «На печі», які теж «служили» народові, «не злазячи з печі». Таких чимало й сьогодні: одні спритно стали найактивнішими перебудовниками, інші прилюдно відмовляються від колишніх ідеалів, але ті й ті говорять від імені народу, не питаючи його про те, чи хоче він мати таких «виразників» своїх прагнень. Слід також сказати, що Вороний — визнаний майстер поетичного перекладу. Він доніс до українського читача кращі твори Пушкіна, Некрасова, Фета, Тютчева, Словацького, Вазона, Дайте, Шекспіра, Гейне, Верлена, перекладав із староіндійської, перської та японської мов, зробив найкращий переклад «Інтернаціоналу», «Марсельєзи» і «Варшав'янки». Оригінальні й перекладні твори поета тісно пов’язані між собою: адже він брав для перекладу те, що відповідало його прагненню виховувати засобами літератури й театру свідомих громадян, знавців і цінителів прекрасного. І ще одна шляхетна ідея керувала діяльністю митця — включити українську культуру, особливо ж поезію, в орбіту культури світової. Великий поціновувач краси, Вороний розширив музикальні можливості українського вірша (що також привернуло увагу до його поезій з боку най видатніших українських композиторів), щедро використовував рефрени, комбіновані повтори, вставні слова й речення. Музикальності вчився у Вороного молодий Тичина, як і використання вишуканих поетичних форм. А ще поет був одним із зачинателів (поряд з О.Олесем) жанру романсової лірики в українській поезії, талановитим учителем цілого покоління літературної молоді (Н.Кибальчич, Х.Алчевської, Г.Чупринки, М.Семенка), істориком культури (статті про П.Куліша, ЛЛіницьку, С.Васильківського, російських і європейських митців). І, нарешті, Микола Вороний — автор чудових творів для дітей. З них усім відомі хіба що тільки «Сніжинки», та чи всі діти знають прізвище їх автора? Як бачимо, сфера зацікавлень поета була широкою. Отож є всі підстави погодитися з його ж думкою про те, що він «не марно жив». |