Монтано.Г. 2у 13. "моторна діяльність тонокоїкишки,нервові та гуморальні механізми регуляції моторики тонкої кишки."
 Скачать 39.97 Kb.
|
|
Міністерство Охорона здоров'я України Запорізкий Державний Медичний Університет Кафедра нормальної фізіології Реферат на тему: “моторна діяльність тонокоїкишки,нервові та гуморальні механізми регуляції моторики тонкої кишки.” Роботу Виконав Mонтан.А.Г Студент 2 курс 2 група ІІ міжнародній факултет Запоріжжя-2020 Тонка́ ки́шка — відділ гастроінтестінального тракту, в якому неперетравлені поживні речовини шлункового вмісту підлягають подальшому інтенсивному гідролізу, чому сприяють секрети підшлункової залози, печінки та власне кишечника, а продукти гідролізу транспортуються через стінку кишки у внутрішнє середовище організму. Тонка кишка людини Тонка кишка людини поділяється на три відділи: від самого шлунка відходить дванадцятипала кишка (duodenum), потім іде порожня (jejunum) і клубова кишка (ileum). Дванадцятипала кишка Докладніше: Дванадцятипала кишка Дванадцятипала кишка починається під печінкою на рівні 12 грудного або 1 поперекового хребця, праворуч від хребетного стовпа. Починаючись від шлунка, кишка йде зліва направо і ззаду, потім повертає вниз і спускається попереду правої нирки до рівня 2 або верхнього відділу 3 поперекового хребця; тут вона повертає ліворуч, розташовується майже горизонтально, перетинаючи попереду нижню порожнисту вену, а потім йде косо вгору попереду черевної аорти, і, нарешті, на рівні тіла 1 або 2 поперекового хребця, ліворуч від нього, переходить в порожню кишку. Таким чином, дванадцятипала кишка утворює підкову або неповне кільце, що охоплює головку і почасти тіло підшлункової залози. Початковий відділ кишки називається верхньою частиною (лат. pars superior), другий відділ — низхідною частиною (лат. pars descendens), останній відділ — горизонтальною (нижньою) частиною (лат. pars horisontalis (inferior)), яка безпосередньо переходить у висхідну частину (лат. pars ascendens). При переході верхньої частини у низхідну утворюється верхній вигин дванадцятипалої кишки лат. flexura duodeni superior, при переході низхідної частини в горизонтальну утворюється нижній вигин дванадцятипалої кишки лат. flexura duodeni inferior, і, нарешті, при переході дванадцятипалої кишки в порожню утворюється найкрутіший вигин лат. flexura duodenojejunalis. Порожня кишка Докладніше: Порожня кишка Порожня кишка — гладком'язовий порожнистий орган. У стінці порожньої кишки розташовуються два шари м'язової тканини: зовнішній поздовжній і внутрішній циркулярний. Крім того, гладком'язові клітини є в слизовій оболонці кишки. Довжина порожньої кишки у дорослої людини сягає 0,9-1,8 м. У жінок вона коротша, ніж у чоловіків. У живої людини кишка перебуває в тонічно напруженому стані. Після смерті вона розтягується і її довжина може сягати 2,4 м. Петлі порожньої кишки розташовуються в лівій верхній частині черевної порожнини. Порожня кишка з усіх боків покрита очеревиною і, на відміну від дванадцятипалої кишки, має добре виражену брижу. Від дванадцятипалої кишки порожня відокремлюється дуоденоеюнальною Л-подібною складкою Трейтца (дуоденоеюнальним сфінктером). Кислотність у порожній кишці нейтральна або слаболужна і зазвичай перебуває в межах 7-8 pH. Клубова кишка Докладніше: Клубова кишка Клубова кишка розташовується в правій нижній частині черевної порожнини і в області правої клубової ямки, між порожньою кишкою та верхнім відділом товстої кишки сліпою кишкою. Від останньої відокремлюється ілеоцекальний клапаном (баугнеровою заслінкою). Клубова кишка — гладком'язовий порожнистий орган. Довжина клубової кишки у дорослої людини досягає 1,3 — 2,6 м. У жінок вона також коротша, ніж у чоловіків. Внутрішній діаметр кишки близько 27 мм. Кислотність у клубовій кишці нейтральна або слаболужна і зазвичай перебуває в межах 7-8 рН. Моторна активність клубової кишки представлена різноманітними типами скорочень, в тому числі перистальтичними і ритмічною сегментацією. Частоти такого роду скорочень специфічні для клубової кишки і знаходяться в діапазоні 0,071-0,130 Гц[3]. В тонкій кишці під впливом кишкового соку відбувається остаточний гідроліз усіх харчових речовин до стадії мономерів і всмоктування їх в кров і лімфу. Травлення в тонкій кишці відбувається спочатку в її порожнині – порожнинне травлення, а потім в зоні кишкового епітелію за допомогою ферментів, які фіксуються на мікроворсинках кишкового епітелію – пристінкове або мембранне травлення. Кишкові залози знаходяться в слизовій оболонці всієї тонкої кишки. Кишечник сік – каламутна, в’язка рідина. Кишечник сік складається з 20 ферментів. Склад кишечного соку: Пептидази (протеолітичні ферменти) Ліпаза (ліполітичні ферменти) Амілаза, мальтаза, лактаза (амілолітичні ферменти). Неорганічні речовини - бікарбонати, хлориди, фосфат натрію, кальцій, калій. Органічні речовини – білки, амінокислоти, слиз (захист слизової оболонки). Регуляція: 1. Рефлекторна – сік виділяється тільки при потраплянні хімусу в кишечник (подразнення механо- і хеморецепторів слизової). Секреторний нерв – блукаючий. 2. Гуморальна – секретин, холецистокінін-панкреазимін, мотилін. Моторна діяльність тонкої кишки: Перистальтика – при узгодженому скороченні циркулярних і поздовжніх м’язів стінки кишки. При цьому вище харчового хімусу утворюється звуження, а нижче – розширення порожнини кишки. Харчова кашка витискується в розширену частину кишечника. Хвилеподібні рухи проштовхують харчову кашку до прямої кишки. Пропульсивна перистальтика (потужні хвилі вздовж всього тонкого кишечнику) проштовхує залишки хімусу в товсту кишку наприкінці процесу травлення (через 3,5-4 години після прийому їжі) і триває 4-5 годин. Отже, через 8-10 годин після прийому їжі залишки хімусу потрапляють повністю в товстий кишечник. Ритмічна сегментація – періодичне скорочення циркулярного шару м’язів на ділянках шириною 1,0-1,5 см, на відстані один від одного 15-20 см. Маятникоподібні рухи – скорочення невеликої ділянки поздовжніх м’язів, завдяки чому стінка зміщується по відношенню до хімусу. При цьому хімус переміщається «вперед-назад» і тим самим ретельно перемішується. Регуляція моторики: Автоматія – завдяки пейсмекерам тонкої кишки (де відбувається спонтанна деполяризація). «Вузли» автоматії знаходяться при впадінні загальної жовчної протоки в 12-палу кишку і в клубовій кишці. Рефлекторна регуляція (місцева)– забезпечують нервові сплетення кишки. Подразнення виникають при розтягненні стінки кишки хімусом. Вона регулюється вегетативною системою: ПСНС – збуджують, а СНС – гальмує скорочення. Гуморальна – серотонін, вазопресин, окситоцин, гістамін, гастрин, мотилін. ХЦК-ПЗ, брадикінін, кислоти, луги. Всі вони посилюють моторику. 2. Основні функції травного тракту. Травлення складається з різних взаємопов'язаних фізіологічних процесів: секреції соків, моторної діяльності травного тракту, всмоктування продуктів травлення, синтезу гормонів та ін. Ці функції чітко інтегровані. Діяльність шлунково-кишкового тракту регулюється складними нервово - гуморально - ендокринними механізмами. Разом з тим, процес підтримування сталого рівня поживних речовин в крові є багатокомпонентним і оптимально збалансованим апаратами саморегуляції функціональної системи харчування. 1) Секреторна функція В хімічних перетвореннях їжі найбільш важлива роль належить секреції травних залоз. Гідроліз компонентів їжі відбувається під впливом ферментів (гідролаз), які виділяються в складі травних соків. В кожному відділі шлунково- кишкового тракту має місце спеціалізація травних залоз і залозистих клітин. Секреторна клітина являється найбільш важливим структурним і функціональним компонентом залозистих органів травної системи. Секреція- це складний внутріклітинний процес, протягом якого секреторна клітина отримує з крові (пасивно або активно) вихідні речовини, з котрих синтезується специфічний секреторний продукт і виділяє його разом з водою та деякими солями в формі секрету в порожнину травного тракту. В секреторному процесі виділяють два чітко пов'язані між собою процеси : секретоутворення і секретовиділення. У людини в ротову порожнину відкриваються протоки слинних залоз. В стінках шлунку закладені залози, які виділяють кислий шлунковий сік. В кишечнику розташовані численні залози, які синтезують кишковий сік лужної реакції. Окрім того, в порожнину дванадцятипалої кишки відкриваються протоки підшлункової залози (підшлунковий сік) і печінки (жовч). По довжині всього кишечника розміщені також залози, що виділяють слиз. В складі травних соків найбільш істотне значення мають ферменти (гідролази). Основні їх властивості - прискорення біохімічних процесів, специфічність дії, нестійкість в умовах високої температури, залежність від середовища (кислого, нейтрального або лужного). Ряд ферментів виділяються в неактивному стані і для прояву своєї дії вимагають спеціальних активаторів. Травні соки багаті різними ферментами (протеолітичними, ліполітичними і амілолітичними), які здатні гідролізувати відповідно білкову, жирову і вуглеводну їжу. Деякі соки, наприклад слина, включає лише ферменти амілолітичні. Інші володіють здатністю розщеплювати всі компоненти їжі (підшлунковий і кишковий сік). Травні залози, окрім ферментів-гідролаз, виділяють також ряд неорганічних і органічних сполук, які створюють оптимальний рН для дії ферментів, ддя їх активації і гальмування і для денатурації білків. Так, для дії білкового ферменту шлункового соку пепсину необхідна кисла реакція, яка створюється соляною кислотою. В лужному середовищі кишечника пепсин припиняє свою дію. Однак, це середовище необхідне для дії іншого білкового ферменту трипсину, який виділяється в складі підшлункового соку, Слина - це секреторний продукт слинних залоз - привушних, підщелепових та під’язикових. Фізіологічне значення слинних залоз, перш за все, визначається участю в процесах травлення. У людини за добу виділяється від 0,5 до 2 л слини (у деяких сільськогосподарських тварин до 40-120 л). В слині в основному знаходяться амілолітичні ферменти - птіалін (амілаза), який гідролізує крохмаль до декстринів і мальтози та мальтаза (гідролізує мальтозу до глюкози). Фермент лізоцим володіє бактерицидною дією. Дія інших травних ферментів слини незначна. Консистенція слини залежить від кількості води та вмісту в ній білкових речовин, в основному глюкопротеїду муцину, який надає слині слизової властивості, обволікає харчовий клубок і забезпечує його вільне ковтання. Величина слиновиділення і склад слини зумовлюється фізико-хімічними властивостями їжі, режимом харчування а також станом організму (надмірна фізична і розумова робота, психоемоційне напруження, втома та ін.). Шлунковий сік. Їжа, надходячи у шлунок, вперше під впливом шлункового соку підлягає значним ферментативним перетворенням. Подрібнені в ротовій порожнині харчові маси в залежності від їх якості знаходяться в шлунку на протязі декількох годин, старанно перемішуються і зволожуються шлунковим соком. Складові частини їжі, особливо білки, піддаються розщепленню і поступовій евакуації в дванадцятипалу кишку. Таким чином, шлунок являється специфічним відділом травного тракту, який поєднує функцію травлення та харчового депо. Фізико-хімічний стан шлункового хімусу (оптимальний рівень рН, осмотичний тиск та ін.) має важливе значення в регуляції секреторної та моторної діяльності органів, розташованих нижче шлунку, особливо кишечника. У людини за добу виділяється 1,5 – 2,5 л шлункового соку. Секреторний апарат представлений головними, додатковими та обкладочними клітинами. Основним ензиматичним процесом в порожнині шлунку являється початковий гідроліз білків до стадії альбумоз і пептонів з утворенням деякої кількості амінокислот. Основні ферменти шлункового соку: пепсин і гастриксин (забезпечують майже 90 - 95% протеолітичної активності), желатиназа (гідроліз желатини - білка сполучної тканини), хімозин (ренін), який разом з пепсином викликає звурджування молока. Шлунковий сік володіє також слабою ліполітичною активністю. Шлункова ліпаза діє лише на емульговані жири молока. У грудних дітей цей фермент гідролізує до 25% жиру молока. Що стосується вуглеводів - то їх гідроліз в шлунку відбувається під впливом ферментів слини. Величина такого перетравлювання залежить від швидкості перемішування їжі із шлунковим соком, соляна кислота якого припиняє дію птіаліну та мальтази слини. Основним неорганічним компонентом шлункового соку є соляна кислота в вільному або зв'язаному з протеїнами стані (вміст 0,4 – 0,5%). Фізіологічне значення соляної кислоти: активація пепсину, набухання білків їжі, бактеріостатична і бактерицидна дія, стимуляція синтезу гастрину, секретину та інших гормонів кишечника. Соляна кислота виявляє також рефлекторний вплив на евакуацію хімусу зі шлунку в дванадцятипалу кишку. У людини постійно виділяється невелика кількість кислого шлункового соку. Після прийому їжі секреція різко підвищується. Основним фактором пристосування роботи шлункових залоз являється хімічний склад їжі, яка контактує з рецепторними зонами шлунку і кишечника. Найбільш ефективним збудником шлункової секреції є білкова їжа тваринного і рослинного походження. Дія жирів на шлункову секрецію проходить дві стадії: 1) гальмівну (при контакті жиру із слизовою оболонкою кишечника); 2) збудливу (появляється через декілька годин замість гальмівної фази). Вуглеводи являються дуже слабким подразником кислої секреції шлункових залоз. Основні закономірності залежності шлункового соковиділення від характеру їжі були встановлені в лабораторії І.П.Павлова в дослідах на собаках з ізольованим малим шлуночком. Травлення в тонкому кишечнику. Травлення в тонкому кишечнику забезпечує повну деполімеризацію поживних речовин до стадії мономерів, які здатні всмоктуватися в кров і лімфу. Розщеплюється приблизно 80% всіх вуглеводів і майже 95-100% білків і жирів. Основним відділом шлунково-кишкового тракту являється дванадцятипала кишка, в порожнину якої виділяються три травні соки: сік підшлункової залози, жовч та кишковий сік. Підшлунковий сік. За добу у людини виділяється 1000-1500 мл підшлункового соку (рН – 7,8-8,4). Головною особливістю неорганічного складу являється висока концентрація бікарбонатів (150 мекв/л) яка змінюється прямо пропорційно швидкості секреції і бере участь в нейтралізації кислого шлункового соку. Сік підшлункового соку являється багатим джерелом різних гідролітичних ферментів. В його склад входять: трипсин і хімотрипсин (гідролізують білки), карбоксипептидаза і амінопептидаза (розщеплюють поліпептиди), амілаза (гідролізує крохмаль дисахаридів), мальтаза (перетворює дисахарид мальтозу в глюкозу), лактаза (розщеплює молочний цукор лактозу до моносахаридів), нуклеази діють на нуклеїнові кислоти. Ліпаза розщеплює жири до моногліцеридів і жирних кислот. На ліпазу діють фосфоліпаза А, естераза і жовч. Більшість панкреатичних ферментів синтезується в ацинарних клітинах в неактивній формі і активується в основному трипсином. Однак активатором самого трипсиногену являється фермент кишкового соку ентерокіназа (відкритий в 1899 р. в лабораторії І.П.Павлова). Кількість підшлункового соку і його ферментний склад залежить від складу їжі. Жовч - це продукт секреторної діяльності печінкових клітин. Утворення жовчі відбувається безперервно. При відсутності травлення жовч поступає в жовчний міхур. Виділення секрету з міхура через жовчний проток здійснюється лише після надходження їжі в шлунок і кишечник (в середньому через 5 хвилин після початку їжі). За добу у здорової людини виділяється 500-1200 мл жовчі. Основні компоненти жовчі: жовчні кислоти (глікохолєва і таурохолєва), жовчні пігменти (білірубін і білівердін), холестерин. Жовч має істотне значення для процесів травлення в кишечнику. Вона активує панкреатичні ферменти, емульгує жири і цим самим створює умови для їх гідролізу. Жовч відіграє важливу роль в процесі всмоктування жирних кислот, каротину, вітамінів Д, Е, К, холестерину та солей Са. Вона також посилює перистальтику кишечника, володіє бактеріостатичною дією на кишечну мікробну флору і запобігає розвитку гнильних процесів. Кишковий сік-це продукт секреторної функції залоз, розташованих в слизовій оболонці кишечника. При центрифугуванні кишковий сік розділяється на рідку та густу частину. Густа частина не розчинна у воді і представляє собою, в основному, відторгнуті" від слизової оболонки епітеліальні клітини, в яких міститься основна маса кишкових ферментів (К.Г.Шлигін). Секреторні клітини після утворення і нагромадження ферментів у визначеній стадії їх діяльності відкриваються в просвіт кишки і після розпаду віддають ензими в оточуючу рідину. Поряд з цим, кишечник здатний інтенсивно виділяти рідкий сік, в якому кількість ферментів невелика. В кишковому секреті і безпосередньо в слизовій оболонці знаходиться 22 ферменти, які завершують стадії травлення поживних речовин. Основна частина ферментів синтезується в слизовій оболонці кишки, а деяка їх кількість транспортується з крові. Ферментний склад кишкового соку: пептидаза (лейцинамінопептидаза), амінотранспептидаза, діпептидази, катепсини, ліпаза, фосфоліпаза, амілаза, інвертаза, холестеринестераза та ін. Специфічними кишковими ферментами являються лужна і кисла фосфатаза (гідроліз моноефірів ортофосфорної кислоти), сахараза, лактаза і ентерокіназа. Інтенсивність секреції кишкових залоз змінюється після прийому їжі, при місцевому механічному подразненні слизової оболонки. Слизова оболонка товстого кишечника виділяє невелику кількість соку з дуже низькою ферментною активністю. Такий рівень активності ферментів сформувався в процесі еволюції і зв'язаний з тим, що в хімусі товстої кишки знаходиться клітковина і харчові волокна (які розщеплюються бактеріальною мікрофлорою) і майже відсутні непереварені поживні речовини. Секреція соку товстого кишечника стимулюється, в основному, місцевими механічними подразниками. В дослідженнях О.М.Уголева встановлено, що окрім порожнинного травлення велике значення має мембранне (пристінкове) травлення в тонкому кишечнику. Мембранне травлення тісно взаємодіє з порожнинним і здійснюється ферментами, абсорбованими на поверхні мембран мікроворсинок слизової оболонки кишечника. Одні з цих ферментів - панкреатичного походження (амілаза, ліпаза, протеази), а другі - це власні кишкові ферменти (α – глюкозидаза, β – галактозидаза, γ – амілаза, діпептидази), які синтезуються в середині секреторних клітин і транслокуються на поверхню клітинних мембран. Мембранний гідроліз регулює швидкість та послідовний гідроліз різних компонентів їжі. Моторика тонкої кишки виявляється різними формами скорочень поздовжнього (зовнішнього) і циркулярного (внутрішнього) прошарків непосмугованих м'язів. Ці скорочення можна розділити на дві групи: перистальтичні і неперистальтичні. Перистальтичні скорочення обумовлені координованою послідовною діяльністю різних груп м'язів. При цьому відбувається скорочення кільцевих м'язів верхньої ділянки кишки і переходу хімусу в нижні ділянки, які одночасно розширюються (за рахунок скорочення поздовжніх м'язів) . Хвиля перистальтики, що поширюється, забезпечує просування хімусу до товстого кишечника зі швидкістю 1 – 2 см/с. По кишці проходить одночасно декілька перистальтичних хвиль. Їхня частота і напрямок залежать від датчиків ритму (груп непосмугованих м’язових клітин, розташованих у дванадцятипалій і клубовій кишках). Неперистальтичні рухи – сегментуючі (ритмічна сегментація, маятникоподібний рух) і тонічні скорочення. Ритмічна сегментація обумовлена синхронним скороченням і розслабленням циркулярних м'язів із виникненням поперечних перетяжок кишки на відстані 6 – 8 см одна від одної. Перетяжки розділяють кишку на сегменти, у яких хімус перетирається і перемішується. Через якийсь час поперечні перетяжки розслаблюються і знову виникають, але вже в інших місцях (частота проходження – 30 за 1 хв). Маятникоподібні рухи виникають при синхронних скороченнях кругових і поздовжніх м'язів на певній ділянці кишечника. У результаті ізольована ділянка то скорочується, одночасно розширяючись, то подовжується і звужується. Ці скорочення сприяють перемішуванню і гомогенізації хімусу. Тонічні скорочення виникають (нерідко при патології) на фоні вихідного тонусу, Вони мають невеличку швидкість або взагалі не поширюються, звужуючи просвіт кишки на значній відстані. Моторна функція кишечника регулюється міогенними, нервовими і гуморальними механізмами. Міогенні механізми мають в основі автоматизм непосмугованих м'язових клітин, що спроможні генерувати біопотенціали і скорочуватися у визначеному ритмі (задавати ритм). Нервова регуляція моторики здійснюється інтрамуральними нервовими сплетеннями (ауербахівським і мейснеровським) і екстрамуральними (вегетативними) нервами. Нервові сплетення забезпечують здійснення місцевих рефлекторних реакцій, що виникають при подразненні рецепторів слизової кишечника його вмістом. Екстрамуральні нерви – блукаючі і черевні – передають збудження через холінергічні, адренергічні і пуринергічні інтрамуральні нейрони і відповідні рецептори непосмугованих м'язів. Парасимпатичні нерви (волокна) стимулюють моторику за допомогою ацетилхоліну, що взаємодіє з Н-холінреактивними структурами вегетативних гангліїв і М-холінреактивними структурами непосмугованих м'язів. Симпатичні нерви гальмують моторику за допомогою норадреналіну, що взаємодіє з адренергічними нейронами і адренорецепторами непосмугованих м'язів. Симпатичні і парасимпатичні нерви є провідниками гальмуючих і збудливих впливів із ЦНС, насамперед із структур харчового центру. При дії харчових подразників виникають інтероцептивні рефлекси, що змінюють моторику кишечника. Гуморальна регуляція моторики здійснюється гормонами і фізіологічно активними речовинами. Стимулюють моторику тонкої кишки окситоцин, гастрин, серотонін, гістамін, простагландини; гальмують – адреналін і норадреналін. П.Г. Богач (1961) встановив основний закон рефлекторної регуляції – адекватне подразнення шлунково-кишкового тракту викликає збудження моторики в даному відділі і відділах, що лежать нижче, і гальмує її в тих, що розташовані вище. На моторику тонкої кишки впливають різноманітні відділи центральної нервової системи (спинний, довгастий мозок, гіпоталамус, лімбічна система, кора великих півкуль). Про участь кори в регуляції моторики свідчать такі факти, як її посилення, коли тварина побачить їжу, а також емоційні впливи на рухову діяльність кишечника. Страх, занепокоєння гальмує, тривалий страх – посилює моторику. Питання 1.-що це Тонка́ ки́шка? А.- відділ гастроінтестінального тракту Б.- відділ дихального канал В.-відділ серцевий-судиного ситеми Г.-відділ сечовидильна системи 2.- на які відділ поділяється тонка кишка? А.- на три відділи, від самого шлунка відходить дванадцятипала кишка (duodenum), потім іде порожня (jejunum) і клубова кишка (ileum). Б.- на дви відділи В.- на три частини Г.- на чотири 3.- які структири складається кишечними соками. А.- Пептидази, Ліпаза, амілаза, мальтаза, лактаза. Неорганічні речовини - бікарбонати, хлориди, фосфат натрію, кальцій, калій. Органічні речовини – білки, амінокислоти, слиз (захист слизової оболонки). |