культура козаків матеріал. Неперевірена версія
 Скачать 0.51 Mb.
|
Військо Запорозьке[ред. | ред. код]Докладніше: Військо Запорозьке Низове У вересні 1578 король Стефан Баторій видав указ під назвою «Угода з Нізовцями». Кількість реєстровців збільшилася до 500 чоловік, а в 1583 — до 600. Реєстрові козаки отримали у володіння містечко Трахтемирів в Київському воєводстві, де розміщувалися військова скарбниця (казна), архіви, арсенал, госпіталь, притулок для безсімейних інвалідів. Король передав козакам клейноди (корогва, бунчук, булаву і військову печатку). Див. також[ред. | ред. код]Козаки Політична культура запорозьких козаків Система цінностей запорозьких козаків Список озброєння запорізьких козаків Примітки[ред. | ред. код]↑ Всемирная история — Украина в составе Польши в XVI в. Развитие украинского казачества ↑ О. М. Утевська та ін. Походження основних груп козацтва за даними про поліморфізм Y-хромосоми (рос.) ↑ Всемирная история — Украина в составе Польши в XVI в. Развитие украинского казачества ↑ Перейти до:а б в Щербак В. О. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV — середина XVII ст.— К.: Видавничий дім «КМ Academia», 2000. ↑ Перейти до:а б в Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків, у трьох томах. — Київ: Наукова думка, 1990. ↑ Сас, 2018, с. 26-31 Джерела та література[ред. | ред. код]
П. М. Сас. Запорозьких козаків політична культура // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України . — К. : Наук. думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 275. — ISBN 966-00-0610-1. П. М. Сас. Запорозьких козаків система цінностей // там же с.277 Сас, Петро (2018). Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. Кн. 1 // Військо Запорозьке першої половини XVII ст. // НАН України. Інститут історії України. ‒ К.: Інститут історії України, 2018. ‒ 610 с. ISBN 978-966-02-8350-3. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%97%D0%B0%D0%BF%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D0%BA%D0%BE%D0%B7%D0%B0%D0%BA%D0%B8 Військово-адміністративний устрій Запорозької СічіЗапорозька Січ виступала як військовою, так і територіальною структурою. Її військова організація складалася з куренів, а в територіальному відношенні вона була розподілена на паланки. Наприкінці існування Нової Січі вона складалася з тридцяти восьми куренів. Це тюркське слово козаки запозичили у кримських татар, щоб позначити великі житла, де мешкали козаки, що об'єднувалися за ознакою походження з якійсь місцевості. Таким чином, спочатку куренем називалося житло козаків, пізніше це слово вживалося для визначення військової одиниці, а у XVIII столітті - ще й території, тобто курені називалися за місцевістю, звідки походили їх козаки. Іноді курені називалися за прізвищами отаманів-засновників. Назви куренів напередодні падіння Нової Січи були такими: Кущівський, Поповичівський, Васюринський, Іркліївський, Щербаківський, Титарівський, Незамаївський, Рогівський, Корсунський, Калніболоцький, Уманський, Дерев'янківський, Шкуринський, Коренівський, Нижчестебліївський, Вищестебліївський, Джереліївський, Переяславський, Полтавський, Мишастівський, Минський, Тимошівський, Величківський, Левушківський, Пластунівський, Дядьківський, Брюховецький, Ведмедівський, Платнірівський, Пашківський, Батуринський, Канівський, Крилівський, Донський, Сергіївський, Коніловський, Іванівський і Кисляківський. Усі курені розміщувались на території самої Січі. Вони становили собою військовий загін козацтва. Водночас, він був і адміністративно- господарською організацією, що, здобувши за рішенням січової ради певну частину запорізьких угідь, займався там спільним сільськогосподарським виробництвом для власних потреб. На чолі куреня стояв курінний отаман, якого щорічно обирали належні до куреня козаки. Січ конструювалася за куренем і від нього залежала. Поступово землі Війська Запорізького розширилися й стали поділятися на окремі адміністративні одиниці - паланки. У XVIII столітті Нова Січ складалася з восьми паланок: Кодацької, Самарської, Протовчанської, Орельської, Інгульської, Бугогардівської, Прогноїнської, Кальміуської. П'ять з них знаходилися на території сучасної Дніпропетровської області. Найдавнішими і найзаселенішими були Кодацька та Самарська паланки. Дійсно козацьким містом, справжньою їх столицею були Черкаси, внаслідок чого й самих козаків у російських джерелах XVI-XVII ст. нерідко називали «черкасами». Великими містами стали Чигирин, Корсунь, Канів. Але чим далі втікачі просувалися на південь, тим тяжчою була боротьба з ординцями. Адміністративно-територіальною одиницею була паланка, яких спочатку (до 1768 р.) було п'ять, потім їх кількість зросла до восьми. У буквальному значенні, в перекладі з турецької, слово «паланка» означає невеличку фортецю. У запорожців під паланкою розумілося передусім територіальне управління. Під кінець існування Січі на козацькій території, що мала 1700 верст в окружності, на правому березі Дніпра було три, а на лівому - п'ять паланок. На чолі паланки стояв полковник. Своєрідним видом управління суспільними справами на землях Війська Запорозького Низового було квазідержавне управління, особливість якого полягала в тому, що ця система була заснована на каркасі військової організації козацтва. Тому можна з певними застереженнями вести розмову про військово-державне облаштування Січі, адже посади в ній були одночасно й державні, й військові. Найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, право участі в якій мали без винятку всі козаки. Як вказують деякі сучасні українські науковці, витоки запорозького народоправства сягають давньоруського вічевого ладу. Дійсно, загальна Рада (так зване «Велике Коло», або велика Загальновійськова Рада, де збиралося усе Запорозьке Товариство) уособлювала всю повноту законодавчої, адміністративної та судової влади й забезпечувала законотворчість, контроль діяльності та формування внутрішньої і зовнішньої політики Запорозької Січі. Загальна Рада збиралася щорічно 1 січня (?) для звіту козацької старшини перед товариством й обрання отамана Війська Запорозького низового, січової та курінної старшини. Але вважати це зібрання спадкоємцем віча стародавньої Русі означає проігнорувати той факт, що ця держава припинила своє існування внаслідок татаро-монгольської навали і підкорення пращурів сучасних українців литовськими і польськими феодалами. Як реальний суб’єкт міжнародних відносин Запорізька Січ виокремилася від суспільно-державних структур Речі Посполитої завдяки такому фактору, як протистояння Кримському ханству. Вплив кочовики Дикого степу на запорожців в значному ступені визначили козацький характер, звичаї, військове мистецтво і навіть зовнішній вигляд. Урешті решт, за формою проведення козача рада є не стільки продовженням давньоруської вічової традиції, скільки татарським курултаєм. Лише через запозичення деяких традицій кримських татар і турків можна було сподіватися на значний успіх у боротьбі проти Османської Порти та її васала - Кримського ханства. Нарешті, слід вказати на те, що козацька демократія на Загальних Радах досить жорстко обмежувалася старшиною, яка вправно «диригувала рішеннями» голоти, потрібними еліті січовиків. Що ж до братерства козаків, то наприкінці існування Запорозької Січі воно залишилося лише в козацькому фольклорі, адже старшина перетворилася на звичайних поміщиків, які поводилися з козацькою голотою наче із кріпаками. І це нічим не відрізнялося від тих відносин, які були звичайними для XVIII ст. як в Російській імперії, так і в Кримському ханстві, де беї та мурзи поводилися з «байгушами», тобто татарською голотою, наче з рабами. Участь козаків у роботі січової ради з формально-юридичної точки зору розглядалась одночасно як право і як обов'язок. Рада скликалася за потреби й обов'язково на великі свята: Різдво, Великдень, Покрову. Це були загальні збори запорозького козацтва, які відбувалися на січовому майдані. На раді вирішувалися найважливіші питання - вибору кошового отамана й військової старшини, війни і миру, розподілу земель, воєнних походів, покарання злочинців. Кошовий отаман і військова старшина звітували на радах про річну діяльність. Організаційно січова рада складалася з малого (старшинського) кола і великого кола рядових козаків, причому перевага при вирішенні питань віддавалась останньому. Формально в колі кожен мав рівне право голосу. Але підрахунку голосів не існувало, на око або на слух визначалась думка більшості присутніх. За відсутності регламентних процедур такий широкий за складом орган не міг належно організувати обговорення та вирішення питань. Саме про це писали будь-які європейські автори, яким доводилося вступати у певні зв’язки з січовиками. Так, шотландський медик Б. О'Коннор, який протягом тривалого часу перебував на службі у дружини польського короля Я. Собеського Терези Кунігунди, писав у своїй книзі «Історія Польщі» (Лондон, 1698) про так звану запорізьку демократію наступне: «На козацьких військових радах генерал, зібравши весь народ, стоїть під наметом з непокритою головою разом із канцлерами та генерал-лейтенантом. Звернувшись із коротким привітанням до натовпу, який сидить навколо на землі, генерал пропонує їм обговорити яке-небудь питання. Наприкінці він може запитати, чи є заперечення проти його пропозицій, або ж поцікавитись оцінкою своїх дій, знаючи, що козаки завжди ставляться до нього з покорою і шаною. Поки генерал говорить, вони мовчки слухають його. Але як тільки замовкає, своє схвалення проявляють ґвалтом і викриками». Ясно, що генерал (гетьман) і генерал-лейтенанти (генеральна старшина) і гадки не мали про європейську демократію з її вкрай обмеженим на користь заможних верств населення правом на здійснення прямої та представницької демократії, яка, між іншим, навіть у буржуазних державах того часу Великій Британії та Нідерландах нічого спільного не мала з «народоправством». У самій Січі аж до ліквідації царатом існувало формальна рівність, проте лише частина запорожців, яка давно служила і мала різні заслуги, звана товариством, мала право одержувати грошове забезпечення, брати участь у розподілі здобичі, вибирати зі свого середовища старшину. Інша маса, так звана сірома, таких прав не мала, що викликало її постійне невдоволення, яке пізніше стало виливатися в справжні бунти проти козацької старшини. Набагато глибше було розшарування серед козаків, які проживали в містечках, у власних господарствах, на околицях міст. Серед них було багато дрібної шляхти, міщан, торговців, які втекли з релігійних чи національних мотивів і мали гроші, достатні для того, щоб і на новому місці почати безбідне існування. На них працювали незаможні козаки, експлуатація яких посилювалася із втягуванням козацьких господарств у ринкові відносини. Вказані суспільні відносини закріплювали через дію загальної військової ради, яка з XVIII ст. набула право на здійснення функцій законодавчого органу, який видає загальнообов'язкові норми, що фіксуються в письмовому вигляді. Існували також ради (сходки) у куренях і паланках, на яких козаки цих підрозділів вирішували власні військово-адміністративні та господарські питання, обирали своїх ватажків - курінних отаманів й паланкових полковників та курінну й паланкову старшину. Управління військовими, адміністративними, судовими, господарськими і навіть духовними справами всього Війська Запорозького відала військова старшина, до складу якої входили кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Наступні після них старшини і військові службовці лише допомагали їм і виконували їхню волю. На чолі Запорозької Січі стояв кошовий отаман, який уособлював усю вищу владу (воєнну, адміністративну, судову й, у певному розумінні, духовну). Під час воєнних дій він мав диктаторські повноваження з правом карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. Кошовий отаман затверджував обраних на військовій раді старшин, розподіляв воєнну здобич, прибутки, царське жалування, виконував функції найвищого судді, здійснював загальне керівництво військовими справами, отримував королівські й сеймові конституції, царські укази, гетьманські універсали й ордери, представляв Січ у міжнародних відносинах тощо. Він приймав із Києва духовних осіб і призначав духівництво для січової та паланкових церков. Проте найважливіші справи кошовий отаман вирішував, тільки скликавши військову раду. З огляду на постійну залежність від січової ради та короткотерміновість перебування на посту, січовий отаман, звичайно, являв собою вид органу республіканського типу. Побут старшин мало чим відрізнявся від життя простих козаків. Після обрання він і далі перебував у тому самому курені, що й раніше; стіл і страва його були разом із козаками куреня. Лише під кінець історичного існування Січі кошові отамани, як і вся військова старшина, почали отримувати царське жалування, заводили власні будинки й великі господарства з найманими працівниками. Військовий суддя був другою особою після кошового отамана і часом заміняв його під іменем «наказного кошового отамана». На військовій раді його обирали як охоронця споконвічних звичаїв та порядків. Водночас він відав кошторисом і виконував обов'язки скарбника. Крім виконання зазначених функцій, військовий суддя був хранителем великої срібної печатки війська. Військовий писар відав документацію, здійснював облік прибутків та витрат. Серед його обов'язків важливе місце належало зовнішньополітичним справам. Від імені кошового отамана та всього війська він здійснював листування з володарями й вельможами різних держав. При військовому писарі був помічник - виборний військовий підписарій, крім нього іноді ще й кілька «канцелярських службовців», хоча справжньої канцелярії на Запоріжжі не існувало. Зовнішньою ознакою військового писаря була чорнильниця в довгій срібній оправі, яку він під час зборів громади тримав за поясом. Військовий осавул відповідав за громадський порядок, стежив за ладом і пристойністю поведінки козаків. На нього покладалися військово- поліцейські й комендантські функції із забезпечення громадського порядку як безпосередньо в Січі, так і на всій території Запорозьких вольностей. У походах осавул керував військовою розвідкою, під час бою уважно стежив за діями і приходив на допомогу тій чи іншій частині війська залежно від ситуації. Помічником йому обирали військового підосавулія. У ієрархії військових начальників після січової старшини йшли курінні отамани, кожного з яких обирали лише козаки певного куреня на своїй курінній сходці. Прямим обов'язком курінних було постачання продовольством та предметами першої необхідності власного куреня, а також зберігання грошей і майна козаків у курінній скарбниці. Важлива роль у системі військово-адміністративного управління належала військовим служителям: довбишу, пушкарю, товмачу, кантар джію, шафарю та ін. Військовий довбиш, або политаврник, відав військовими литаврами, якими скликав козаків на ради, перед військовими походами або під час прийому на Січ послів та інших важливих осіб. До основної сфери діяльності військового пушкаря належала військова артилерія, гармати, мортири, ядра, дріб, свинець, порох. Обов'язки перекладача на Січі здійснював військовий товмач, який мав знання з польської, турецької, татарської та інших мов. Охоронцем військових ваг і мір, що служили нормою для ваг і мір усіх торгівців на Січі був військовий кантарджий («кантар» з турецької - вага). На нього також покладалося збирання податків з усіх привезених на Січ товарів, продуктів, горілки й вина. Військові шафарі (з польської - економи, домоправителі) займалися економічними питаннями, вели книги прибутків- видатків. Разом із підшафарями вони збирали мито з проїжджих купців та промисловиків на головних перевозах через Дніпро, Буг і Самару. Таким чином, близько ста двадцяти осіб виконували адміністративні функції у Новій Січи в останні роки її існування. Ця система мала такі рівні, які відображали військовий та адміністративно-територіальний устрій Запоріжжя, а саме: кошова старшина, курінна старшина, паланкова старшина, військові служники. Вищий щабель рангової системи посідали кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Разом з ними адміністративні функції здійснювали такі представники курінної старшини: тридцять вісім курінних отаманів, сім паланкових полковників, дев’ять полкових писарів, сім полкових осавулів, дев’ять полкових підписарів, сім полкових підосавулів, скарбничий, заступник скарбничого, військовий підосавул, військовий довбиш, піддовбишний, двадцять письменних людин, які виконували обов’язки канцеляристів, військовий пушкар, військовий підпушкарій, вісім гармашів, кантарджий та тлумач. В оточенні курінного отамана певні адміністративні функції виконували курінні писар, хорунжий, кухар. Разом з очільниками паланок функцій з управління цими територіями здійснювали також паланкові осавул і писар. Як уже зазначалося, військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. У куренях роль судді покладалася на курінних отаманів, у паланках - на паланкових полковників. Вони розглядали різні суперечки сторін і, маючи велику силу й авторитет, виносили вироки, в тому числі карали винних тілесно. Здійснення основних судових функцій покладалося на військового суддю, який безпосередньо розглядав кримінальні й цивільні справи. Певні судові функції виконували й інші військові старшини. Військовий писар викладав присуд кошового отамана або старшини на раді, сповіщав засуджених. Військовий осавул здійснював оперативно-розшукові заходи щодо затримання злочинців, проводив дізнання, попереднє слідство та організовував виконання судових вироків. Військовий довбиш доставляв на Січ затриманих злочинців, приковував засуджених до ганебного стовпа, був присутнім при виконанні судових вироків. Злочинці, що чекали на суд, перебували під наглядом військового пушкаря. Тимчасово їх утримували у військовій пушкарні; він також був наглядачем військової в'язниці. 6.4. << | >> ↑ Источник: В.М. Калашніков, Г.Г. Кривчик, К.А. Марков. Історія держави і права України. Навчальний посібник / В.М. Калашніков, Г.Г. Кривчик, К.А. Марков; за ред. В.М. Калашнікова. - Дніпропетровськ,2012.. 2012
|
Енциклопедія історії України (