семинар 11.11.2021. Органів влади згідно зі Знаряддям управління
 Скачать 31.78 Kb.
|
|
б) система органів влади згідно зі «Знаряддям управління». Переворот здійснився за допомогою перших офіцерів армії на чолі з генерал-майором Джоном Ламбертом, правою рукою Кромвеля. Ними була складена нова Конституція англійської держави, яка отримала назву «Знаряддя управління» і була прийнята 16 грудня 1653 року. Відповідно до встановлених цим документом законів, засновувалися: Однопалатний парламент, що обирається кожні три роки і складається з 400 представників від Англії і по 30 від Ірландії і Шотландії. Державна рада, члени якої в числі від 13 до 21 людини призначалися довічно лордами-протекторами. Посада лорда-протектора співдружності (з підкореними Ірландією і Шотландією) як глави законодавчої і виконавчої гілок влади. Лордом-протектором за загальною згодою офіцерів і консервативної частини парламенту став Кромвель. Виборчого права були позбавлені католики, роялісти і біднота. Протектору належали дуже широкі повноваження, зокрема: командування всіма збройними силами; можливість оголошення війни та укладення миру за згодою більшості членів виконавчого органу; можливість призначення нових членів Ради та голів адміністративних округів. Для утримання уряду і армії вводився новий щорічний податок, який не можна було скасувати або зменшити без згоди лорда-протектора. Таким чином, Кромвель фактично отримав повноваження як у монарха 4)Реставрація стюартів.Умови Бредської декларації. Реставрація династії Стюартів була обумовлена прагненням буржуазії і джентрі зберегти після смерті Олівера Кромвеля завойовані в ході революції права і привілеї шляхом відновлення монархії. Конституційна монархія Стюартів за задумом правлячого угруповання джентрі і буржуазії мала гарантувати непорушність головних завоювань революції. Реставрація влади Стюартів грунтувалася на угоді цих шарів з феодальною аристократією і здійснювалася з дотриманням всіх легітимних процедур. У 1660 р. в Англії було здійснено політичну реставрацію — відновлено правління династії Стюартів. Карл ІІ був вродливим, здібним і тямущим, але віддавав перевагу розвагам і насолодам. Королівську владу розглядав як абсолютну. Насамперед король наказав вчинити прилюдну розправу над убивцями батька. Останки О. Кромвеля було викопано з могили, спалено, попіл заряджено в гармату і вистрілено. Було відновлено правління англіканської церкви, незначну частку земель повернуто колишнім власникам. Проте правити країною, як раніше, вже було неможливо. Парламент, у якому засідали представники буржуазії та нового дворянства, суворо стояв на охороні своїх прав, установивши жосткий контроль над фінансами, діяльністю міністрів. Будь-який член парламенту, що визнавав за королем право милувати міністрів, оголошувався зрадником і порушником прав і привілеїв парламенту. Реставрація Стюартов 3 вересня 1658 р. Кромвель помер, і влада перейшла до його сина Річарда. Невдоволення народу виявилося з новою силою, і в травні 1659 р. Річард покидає свій пост. До влади повертається «охвостя» Довгого парламенту - встановлюється Друга республіка. У народної маси з'являються нові надії; росте потік петицій, памфлетів, проектів конституцій. Однак «охвостя» виявляється нездібним вивести країну з економічної і соціальної кризи, і після ряду державних переворотів в лютому 1660 р. в Вестмінстере знову збираються вигнанні Прайдом пресвитеріане. Чималу роль в цьому зіграла розквартирована в Шотландії армія генерала Монка, яка увійшла в Лондон. Довгий парламент відмінив всі акти «охвостя», прийняті з осені 1648 р. Були призначені вибори в Конвент. У цей час Карл II в Голландії видав Бредськую декларацію, де обіцяв амністію за всі дії в громадянській війні, свободу совісті і затвердження земельного продажу. Конвент, що зібрався в квітні, в травні 1660 р. проголосив Карла II королем. 26 травня Карл II урочисто в'їдьтеся в Лондон. У Англії знову встановився режим абсолютної монархії. Бредська декларація У 1660 р. зібрався Парламент, який відновив Палату лордів і колишню конституційну монархію та проголосив сина страченого під час революції короля — Карпа II Стюарта - англійським королем. Та запросивши на престол Карла II, Парламент уклав з ним певну угоду, що була оприлюднена королем 4 квітня 1660 р. у так званій "Бредській декларації" (підписана в м. Бреда, де Карл перебував в еміграції). Вона гарантувала загальну амністію всім учасникам громадянської війни в Англії; свободу віросповідання; збереження права власності на майно, набуте під час революції; дійсність усіх прийнятих під час революції актів і угод; передбачала повернення королю його земель і призначення йому платні. Карл II 4 квітня 1660 оприлюднив т. зв. «Бредську декларацію», в якій обіцяв в обмін на визнання його королем: Всім учасникам революції (окрім «царевбивць», що підписали смертний вирок Карлу IІ буде оголошена амністія; Велика заборгованість офіцерам і солдатам буде негайно виплачена; Він не має наміру вимагати перерозподілу власності і буде поважати права і привілеї парламенту і англійських громадян; Англіканська церква залишиться пануючою в Англії, до інших конфесій буде проявлятися терпимість. Як пізніше з'ясувалося, ця декларація була відповіддю на таємний лист Монка принцу Карлу. 25 квітня 1660 новий парламент, обговоривши декларацію, запросив Карла зайняти престол трьох королівств. 29 травня Карл тріумфально в'їхав до Лондона, і монархія була офіційно відновлена. Формально було вирішено вважати, що він правив з моменту страти Карла I. День 29 травня з тих пір офіційно святкується в Англії (Royal Oak Day). Після Реставрації Англія, Шотландія та Ірландія знову стали розглядатися як окремі держави з загальним королем. Дворяни-емігранти повернулися в Англію і отримали деяку компенсацію за втрачене майно. Був щедро нагороджений і Джордж Монк: він отримав сан лицаря, титули графаТоррінгтонского і герцога Елбімарлского (Duke of Albemarle), два баронства в різних графствах, а також придворну посаду конюшого (Master of the Horse) і 700 фунтів на рік. Уцілілі «царевбивці» були віддані суду і багато були страчені. Трупи Кромвеля, Айртона, Прайда і Бредшоу були викопані з могили, повішені і потім четвертували. Цей парламент звернувся до Карла II з пропозицією зайняти престол на умовах, що були викладені у Бредській декларації. Це були вимоги: 1. Збереження за новими власниками усіх, набутих до 25 квітня 1660 р., земель (ст. XLVIII), за винятком земель корони. Забігаючи наперед, зазначимо, що парламент не повернув і цих королівських земель, а призначив родині монарха річну ренту 1 млн 280 тис. ф. ст.; 2. Визнання свободи віросповідань, за винятком католицького; 3. Надання політичної амністії усім тим, хто підтвердить свою лояльність короні. Повернувшись до Англії, Карл II відразу забув про дані у Бредській декларації зобов'язання. Трупи царевбивць Кромвеля, Айртона та Бредшоу були вириті із землі, повішені і увечері того ж дня обезглавлені. 5. «Славна революція» 1688 р. Скликаний у травні 1679 р. вігський парламент був розпущений через два місяці. На той час англійський монарх опинився в повній залежності від Людовіка XIV. Одержуючи від нього грошову субсидію, Карл II проводив вигідну для Франції зовнішню політику. Французька дотація забезпечувала йому незалежність від парламенту у фінансових питаннях. Спираючись на торійських джентрі, армію і церкву, він розпустив парламент і почав правити одноосібно. У 1685 р. па престол вступив Яків II, який вважав своїм головним завданням встановлення в Англії абсолютизму «континентального» зразка. Він почав приймати на державну службу католиків, надаючи їм міністерські посади і призначаючи на вищі церковні посади. Яків II відновив скасовану Довгим парламентом Високу комісію. У своїй політиці головну ставку монарх робив на вій-ськову силу. При ньому зросла чисельність королівської армії. З її допомогою король розраховував зламати будь-який опір. Якщо раніше англіканська церква оголосила Карла II «заплішим подихом, що виходить з ніздрів Господніх», то тепер прокатолицька орієнтація Якова II викликала у неї сильне невпонолення, що підігрівалося острахом втратити панівне становище. Дворянство, у тому числі і торійське, також почало хвилюватися, оскільки у разі реставрації католицизму в сквайрів могли бути відібрані землі, секуляризовані в католицької церкви ще Генріхом VIII. В опозиції перебувала й англійська буржуазія. Зрештою король опинився в повній ізоляції. У 1688 р. парламент звернувся до правителя Нідерландів Вільгельма Оранського (чоловіка дочки Якова II Марії) із пропозицією зайняти англійський престол, який нібито став вакантним у результаті зречення Якова II. Вільгельм Оранський прийняв пропозицію, і 13 лютого 1689 р. він і Марія були оголошені правителями Англії. Ці події в буржуазній історіографії одержали назву «Славної революції». Державний переворот був верхівковим. Він жодним чином не торкнувся народних мас. Це більш за все влаштовувало правлячі кола Англії, які панічно боялися свого народу. «Революція» 1688 р. стала можливою в результаті досягнутого компромісу між буржуазією і дворянством. З метою стабілізації політичного становища в країні верхівка обох класів домовилася про усунення крайнощів монархічного правління. З цього моменту почалася «ера союзу земельної аристократії з фінансовою аристократією». Англійська буржуазія не була ще достатньо сильною, щоб, відтіснивши дворянство на другий план, панувати самостійно. Цим пояснюється той факт, що в боротьбі проти Стюартів вона блокувалася з аристократією. Єдиною умовою, висунутою нею, було використання влади, що потрапила до рук аристократичної еліти, також і в інтересах буржуазії. Це був компроміс між середнім класом, що піднімався, і колишніми великими феодальними землевласниками. З цього часу буржуазія стала «скромною», але усе ж таки визнаною складовою частиною панівних класів Англії. На відміну від Першої революції, Друга - Славна - була абсолютно безкровною. Це був державний переворот, у результаті якого панівні класи передали королівську владу штатгальтеру (від мім.зІаІІИаІІег-намісник) Нідерландів Вільгельму Оранськаму, зятю Якова II Стюарта, усунувши останнього з англійського престолу. Переворот став результатом компромісу між буржуазією та "новим дворянством" (партією вігів) і частиною великих консервативних землевласників, інтереси яких відстоювала партія торі. Причиною перевороту було незадоволення партії вігів і частини торі самодержавною та прокатолицькою політикою Якова II, що загрожувала активізацією народного руху та притісняла інтереси буржуазії й "нового дворянства". Запрошуючи Вільгельма на престол, парламентарі вважали, що він, заклопотаний проблемами на континенті, не дуже буде втручатися в англійські справи. Підсумком перевороту було встановлення в Англії конституційної монархії, в якій вищою владою, що відображала волю значної частини земельних аристократів і великої буржуазії, став Парламент. Перемога цих сил над королівським абсолютизмом була закріплена в 1689 р. 6. Біль про права 1689 р. 16 грудня 1689 року прийнято Білль про права в Англії або «Акт, який декларує права і свободи підданих і визначає порядок передачі корони у спадок». Поява Білля про права була наслідком Славної революції 1688 року, у результаті якої замість короля-католика Якова ІІ Стюарта на англійський престол зійшов його племінник, прихильник Реформації, нідерландський принц Вільгельм Оранський. Білль про права став основною частиною британської неписаної Конституції. Цей документ обмежував владу короля на користь парламенту. Білль гарантував право носіння зброї для самооборони, свободу звернень до короля, свободу від штрафів та конфіскацій майна без рішення суду, вільні вибори в парламент без втручання короля і свободу слова і дебатів. Усі ці свободи стали значним досягненням християнського суспільства і надалі будуть прийматися християнськими парламентами інших країн. Хоча варто зазначити, що Статут Великого князівства Литовського ще у 1588 році проголошував деякі християнські свободи, які були частково забуті за часів контрреформації. «Білль про права» (Bill of Rights) (1689) — конституційний акт, що визначив розвиток Англії як парламентської монархії. Результати політичного перевороту 1688 р. (коли Якова II було усунуто від влади і його місце зайняв Вільгельм III) були оформлені у вигляді Декларації прав, що закріплювала завоювання парламенту та фіксувала умови, на яких лорди і общини погоджувалися визнати Вільгельма Оранського своїм правителем. Декларація була прийнята 13 лютого 1689 р., а в жовтні 1689 р. вона була перетворена в парламентський Білль про права. Статут переосмислював співвідношення влади парламенту і короля, що правив тепер не за »божественим правом», а згідно з актами парламенту. Згідно зі статутом, король позбавлявся права відміняти закони парламенту про покарання, а також без його санкції припиняти дію інших законів. Таким чином король позбавлявся суверенітету в законодавчій сфері. Різко обмежувалася і можливість втручання короля у сферу судочинства. Були відмінені суди Церковної комісії, що підпорядковувалися королю як голові церкви. Королівська влада позбавилася і фінансової незалежності; замість старого принципу виділення довічного доходу короля, кошти на утримання двору та армії тепер виділялися на невеликий термін, змушуючи монарха постійно звертатися до парламенту за субсидіями. Навпаки, позиції парламенту завдяки «Біллю про права» посилилися. Король зобов'язувався регулярно скликати парламент (як мінімум один раз на три роки); членам парламенту гарантувалася свобода слова. Крім того, як «незаконний» засуджувався спосіб маніпулювання виборами, коли на місцях підбиралися вірні трону кандидати. Окремі розділи «Білля про права» торкалися судової влади. У них говорилося, що суди не повинні вдаватися до надмірних застав, штрафів і жорстоких покарань. Було покладено край практиці штучного підбору присяжних. Компетенція судів присяжних розширилася, оскільки їм було передано право розглядати справи про державну зраду. Заборонялася також конфіскація майна арештованих аж до винесення присяжними вердикту. Таким чином цей документ намагався покласти край судовому свавіллю. «Білль про права» не встановлював прямого парламентського правління; король як і раніше мав право вибирати і знімати з посад міністрів, суддів, а також скликати і розпускати парламент. 7. Акт про облаштування 1701 р. Акт про спадкування престолу або Акт про влаштування (англ. Act of Settlement) — законодавчий акт, прийнятий парламентом Англії у 1701 році, який позбавив католицьку чоловічу лінію Стюартів прав на престол на користь протестантки Софії Ганноверської та її нащадків. Повна назва — «Акт про подальше обмеження влади монарха та найкращу охорону прав і свобод підданих», Акт називають також «Білль…» або «Закон про спадкування престолу в Англії». Це одна з частин британської Конституції — поряд із Хабеас корпус актом та Біллем про права 1689 року. Акт було прийнято за часів царювання короля-протестанта Вільгельма III Оранського, безпосередньою наступницею якого була його своячка Анна. Усі діти Анни померли немовлятами або в дитинстві, останній, 11-річний герцог Глостерський, помер у 1700 році. Ця смерть підіймала неминуче питання про подальше спадкування престолу, оскільки всі найближчі родичі дому Стюартів були католиками. Громадська думка в Англії та Шотландії була категорично проти зайняття престолу католиками: це могло призвести до ліквідації завоювань Славної революції 1688 року, тим паче що найближчим претендентом був однокровний брат Анни — син вигнаного до Франції Славною революцією Якова II. За умов Війни за іспанську спадщину претендент «Яків III», який проживав у Франції, перебував у таборі ворогів Англії й мав підтримку Людовіка XIV. Відповідно до Акту монархом в Англії (а потім, з 1707 року, і у Великій Британії) могла бути тільки особа, що перебуває у в євхаристичному спілкуванні з Англіканською Церквою. Від спадкування престолу усувались: особи католицького віросповідання, особи, які стали до шлюбу з католиками [1], а також потомство тих і інших. Відповідно до Акту після майбутньої королеви Анни від престолу були поступово усунуті: її брат Яків (Старий претендент), принци Савойського дому — нащадки Генрієтти, герцогині Орлеанської, дочки Карла I, принци Пфальцського дому — нащадки синів Єлизавети, дочки Якова I. Відповідно до Акту наступницею Анни було призначено її двоюрідну тітку — наймолодшу дочку Єлизавети Пфальцської — Софія Ганноверська, вдова протестантського ганноверського курфюрста Ернста Августа. Але Софія померла за місяць до Анни, і на британський престол вступив її син, ганноверський курфюрст Георг I. Таким чином, Велика Британія вступила до особистої унії з Ганновером під владою Ганноверської династії (Вельфів). 8. Формування неписаних принципів англійського конституціоналізму у ХVIIІ ст. 9. Реформування виборчого законодавства у XIX ст.: а) виборча реформа 1832 р.; б) виборча реформа 1867 р.; в) виборча реформа 1885 р. Депутати нижньої палати парламенту представляли в основному невеличкі міста і поселення (часто - "гнилі містечка"). Система виборів здійснювалася в такий спосіб, що депутати фактично призначалися землевласниками. Лондон з півмільйонним населенням мав лише чотири місця в парламенті, а в "кишенькових" містечках проживали три-чотири виборці, які обирали свого депутата. Депутатськими місцями часто торгували. До палати общин могли бути обрані особи, які мали річний прибуток у містах не менше 500 фунтів, у селах - не менше 300 фунтів. Право обирати у 1832 році мало лише 5 % дорослого населення (247 тис. чоловік). У 1793 році депутатів обрали 160 виборців. Реформа 1832 року ліквідувала 56 сільських "гнилих містечок", знизила ценз для виборців до 10 фунтів стерлінгів і передала містам 143 місця у палаті общин. Право обирати одержало 376 тис. чоловік (з 12 млн населення). Демократизація виборчого права виявилася в реформі 1867 року, проведеної під впливом чартистського руху. У результаті цього ще більше скоротилося представництво містечок і невеликих міст. Майновий ценз у графствах знизився до 5 фунтів стерлінгів річного прибутку, виборчі права одержали нові міські прошарки, у тому числі ремісники і робітники. Міста одержали 340 із 650 місць у палаті общин, виборчий корпус досяг 3 млн чоловік. Виборча реформа 1884-1885 років усунула строкатість виборчих цензів і продовжила перерозподіл округів на користь великих міст. Представництво виборчих округів було чітко пропорційним чисельності населення. Унаслідок цього в Англії встановилося всезагальне чоловіче виборче право, яке рівною мірою поширювалося на мешканців міст і графств. Вибори проходили за мажоритарною системою, коли мандат одержував депутат, який набрав відносну більшість голосів. У 1883 році було ухвалено закон про карну відповідальність за підкуп виборців. Реформи виборчого права відповідали здійсненим раніше заходам щодо демократизації політичної системи Англії і сприяли наділенню реальною владою представників буржуазних кіл. Однак у виборчому праві залишилися феодальні пережитки: жінки не мали виборчих прав, деякі категорії осіб мали подвійне представництво. Ці недоліки було усунено в Англії вже в XX столітті. 10. Судова реформа 1875 р У 1873 і 1875 рр. були прийняті Закони про судоустрій, що привели до повної реорганізації системи вищих судів королівства. Замість колишніх судових установ створювався єдиний Верховний Суд Правосуддя, якому передавалися повноваження більшості канцлерських і всіх трьох вищих судів загального права. Верховний суд мав два підрозділи: Високий суд і Апеляційний суд. Високий суд увібрав у себе компетенцію колишніх судів, а також суду канцлера, судів пробату і у справах про розлучення, адміралтейства та історичних судів ассизів. Високому судові було доручено й розгляд апеляцій на рішення місцевих судів графств. Формувався він з п’яти відділень: 1) канцлерського; 2) у справах про спадщини, розлучення та в морських справах; 3) королівської лави; 4) загальних позовів; 5) казначейства. З 1880 р. кількість відділень скоротилася до трьох (четверте і п’яте були злиті з Відділенням королівської лави). Усі відділення мали практично рівну компетенцію, а суддя одного відділення міг одночасно засідати в будь-якому іншому. Певна спеціалізація склалася у зв’язку з традиційним розходженням позовів загального права і права справедливості. Апеляційному судові була передана юрисдикція декількох канцлерських судів, особливих місцевих і спеціальних, а також Юридичного комітету Таємної ради. До складу Апеляційного суду входили кілька посадових суддів, а також лорд-охоронець судових архівів та лорд-головний суддя. Первісними повноваженнями суду був розгляд скарг на рішення Верховного суду. Однак надалі апеляційна сфера суду все більше розширювалася: у 1890 р. він отримав право приймати позови про новий судовий розгляд справ у порядку повного перегляду. У XX ст. ця тенденція матиме своє продовження: Апеляційний суд дістав право приймати апеляції на рішення судів графств (1934 р.) та у кримінальних справах узагалі (1966 р.). Зазнала змін і юрисдикція Палати лордів: її судова роль була пов’язана тільки з історичними традиціями й не відповідала новим умовам, і тому протягом XIX ст. неодноразово робилися пропозиції скасувати судові функції палати. Спочатку це було зроблено за Законом про судоустрій 1873 року. Однак палата збереглася, причому окремо від Верховного суду. Було прийнято компромісне рішення про уведення до Палати лордів нових членів з юридичною освітою (1876 р.) і про те, що лорди, котрі не мають такої освіти, не можуть брати участі у винесенні рішень. Судова система, що склалася у Великобританії в результаті цієї реформи, в основному збереглася і в подальшому: створивши центральну єдину судову установу з широкою компетенцією і правами апеляційного перегляду будь-яких справ, вона фактично покінчила з попередньою розрізненістю правосуддя. Реально зменшилися розбіжності між загальним правом і правом справедливості. Верховний суд одержав право самостійно виробляти процесуальні правила. На підставі закону ще в 1852 р. до практики єдиного суду ввійшли правила й накази, котрі раніше застосовувалися тільки в судах канцлера. Подвійність юрисдикції, коли за однією справою могли бути пред’явлені в різні суди дві різних вимоги, була виключена. Також з обігу виведено багато архаїчних юридичних процедур. Можливі збережені колізії були прямо передбачені законом, і їх наказувалося вирішувати на основі пріоритету права справедливості. У ХХ ст. судова система Великобританії не зазнала суттєвих змін. Судові реформи 1971 і 1981 рр. зумовили реорганізацію Верховного суду Великобританії, котрий був поділений на три палати: Високий суд, який розглядав, зазвичай, цивільні справи; суд Корони, що спеціалізувався на кримінальних справах; Апеляційний суд. Вищою судовою інстанцією, як і раніше, продовжує залишатися Палата лордів. |