ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ фізична терапія. Перелік питань для підготовки бакалаврів до підсумкового контролю фізична терапія, її визначення, цілі, завдання
 Скачать 1.68 Mb.
|
|
Фізична терапія при інсульті в лікарняний період.   Фізіобальнеологічні процедури — це метод зовнішнього лікування , профілактики та медичної реабілітації з використанням природних і штучних мінеральних вод. Фізична терапія при інсульті в після лікарняний період.   Профілактика мозкових катастроф.  Ф  ізична терапія при травмах спинного мозку. Мета, завдання, засоби.  Неврологічні синдроми остеохондрозу хребта.   Профілактика неврологічних проявів остеохондрозу.  Дати характеристику першому етапу реабілітації. Завдання, протипоказання до проведення реабілітаційних заходів. Лікарняний (стаціонарний) період реабілітації здійснюють реабілітаційно-лікувальні (лікувально-профілактичні) заклади. І етап реабілітації – лікарняний (стаціонарний) розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації. Завдання: – ліквідація чи зменшення активності патологічного процесу, прискорення відновних процесів; – попередження ускладнень та загострення супутніх захворювань; – розвиток постійних або тимчасових компенсацій; – відновлення функцій органів та систем, уражених хворобою; – поступове збільшення фізичної активності хворого та адаптація організму до зростаючих навантажень побутового характеру. Загальні протипоказання до направлення хворих на реабілітаційне стаціонарне лікування. До них насамперед належать: – всі хвороби у період загострення; – всі хронічні захворювання, що потребують спеціального лікування; – перенесені інфекційні хвороби дітей до закінчення терміну ізоляції; – бацилоносійство; – всі заразні захворювання очей, шкіри, злоякісні анемії, новоутворення, кахексія, амілоїдоз внутрішніх органів, активні форми туберкульозу легень та інших органів; – хворі із захворюваннями серцево-судинної системи при недостатності кровообігу вище I ст.; – хворі на епілепсію, з психоневрозом, психопатією, розумовою відсталістю, що потребують індивідуального догляду і лікування; – наявність супутніх захворювань, протипоказаних до реабілітаційного лікування. Засоби реабілітації, що використовуються на лікарняному (стаціонарному) періоді реабілітації. Стаціонарний період передбачає застосування переважно медикаментозних або хірургічних методів лікування. Одночасно з ними використовують охоронний режим, відповідний режим рухової активності, психотерапію та психопрофілактику, дієтотерапію, лікувальну фізкультуру, масаж, працетерапію, фізіотерапевтичні засоби. В кінці періоду оцінюють стан хворого, його резервні можливості і розробляють подальшу програму реабілітації. Дати характеристику другому етапу реабілітації. Завдання, протипоказання до проведення реабілітаційних заходів. Післялікарняний період включає ІІ етап – поліклінічний або реабілітаційний, санаторний період і ІІІ етап – диспансерний. ІІ етап реабілітації ІІ етап реабілітації – поліклінічний або реабілітаційний, санаторний. Призначається після виписування хворого з стаціонару. Проводиться в реабілітаційно-оздоровчих установах ( поліклініці, реабілітаційному центрі чи санаторії). Завдання: – зменшення чи ліквідація наслідків захворювання; – попередження ускладнень основного захворювання та загострення супутніх захворювань; – виявлення і розвиток резервних та компенсаторних можливостей організму, – підвищення функціональної здатності організму до рівня, необхідного для повсякденної побутової та трудової діяльності; – підготовка хворого до трудової діяльності (працетерапія, оволодіння інвалідами пристроями для самообслуговування і засобами пересування). Показання для направлення на курортне лікування. На курорти (з врахуванням їх спеціалізації) направляють хворих з різними хронічними захворюваннями в стадії стійкої ремісії без виражених порушень функції відповідних органів (наприклад, без значної коронарної, дихальної, легенево-серцевої недостатності тощо), без явної активності запального процесу (Л.М. Клячкін, М.М. Виноградова, 1995). Протипоказання до санаторно-курортного лікування: – гострий період захворювання; – хвороби внутрішніх органів за наявності вираженої органної та системної недостатності; – інфекційні захворювання, в тому числі венеричні; – психічні розлади, алкоголізм, наркоманія; – друга половина вагітності, весь період патологічної вагітності, стан після абортів (до першої менструації), період лактації; – схильність до кровотеч; – онкологічні захворювання; – гостро прогресуючі форми туберкульозу легень та хронічний туберкульоз у період дисемінації та зі схильністю до кровотеч; – відсутність у хворого здатності до самообслуговування. Засоби реабілітації. На цьому етапі роль медикаментозної терапії зменшується, зростає роль фізичній реабілітації, яка поєднується з дієтичним харчуванням, психота працетерапією. З хворим, крім медичних працівників, працюють педагоги, соціологи та юристи, які у разі зниження або втрати працездатності сприяють адаптації людини до свого стану, розв’язання питань професійної працездатності, працевлаштування, побуту. Наприкінці етапу хворого детально обстежують з метою вивчення функціональних можливостей, терміну відновлення трудової діяльності, її обсягів. Залежно від отриманих результатів пацієнту можуть рекомендувати: – у разі відновлення функціональної та професійної здатності – повернення на попереднє місце роботи; – у разі зниження функціональних можливостей – робота з меншим фізичним та психологічним навантаженням; – при значних залишкових функціональних порушеннях та анатомічних дефектах – перекваліфікацію чи роботу вдома; – при глибоких, тяжких і незворотних змінах – подальше розширення зони самообслуговування та побутових навичок. Дати характеристику третьому етапу етапу реабілітації. Завдання, протипоказання до проведення реабілітаційних заходів. ІІІ етап – диспансерний. Найчастіше проводиться в поліклініках чи спеціалізованих диспансерах (наприклад, лікарсько-фізкультурний). У диспансері, звичайно, під контролем перебувають дві групи людей: перша – здорові та особи з факторами ризику, друга – хворі. Вибір осіб для диспансерного спостереження проводять як за медичними, так і за соціальними показаннями. До групи дорослого населення, що підлягає диспансерному спостереженню за медичними показаннями, належать особи, які мають фактори ризику виникнення захворювань, часто та тривало хворіють і хворі з окремими хронічними захворюваннями. За соціальними показаннями диспансерному спостереженню підлягають особи, які працюють в шкідливих і небезпечних умовах праці, працівники харчових, комунальних і дитячих закладів, вчителі загальноосвітніх шкіл, особи з факторами ризику соціального характеру. Завдання. Диспансерний метод обслуговування хворих полягає у: встановленні точного детального діагнозу; поділі осіб на диспансерні групи, направленні на стаціонарне, напівстаціонарне лікування; нагляд за реабілітованим, лікування залишкових явищ перенесених захворювань чи подальший розвиток компенсації; поліпшення та відновлення фізичного стану і фізичної працездатності; обґрунтування рекомендації щодо адекватності виконуваної роботи; контроль робочого місця з метою з’ясування негативних факторів, які можуть вплинути на стан здоров’я чи спричинити травматизм; у разі необхідності – сприяння зміні умов праці, способу життя, перекваліфікації, адаптації до умов життя; вирішення особистих та соціальних проблем, які можуть бути причиною рецидивів захворювання чи сповільнювати відновні процеси і сприяти поверненню хворого в суспільство; роз’яснювальна робота з хворим, контроль активності хворого у процесі лікування, виконання ним всіх рекомендацій; сприяння у наданні інвалідам технічних засобів, вступі до товариств та об’єднань (у тому числі і спортивних), залучення людей молодого віку до занять адекватними видами спорту. Засоби. Для вирішення цих завдань використовуються всі існуючі види і засоби реабілітації. Залучаються психологи, педагоги, соціологи, юристи, профспілкові організації, трудові колективи. Постійно працюють реабілітологи, які контролюють перебіг відновних процесів, переглядають, коректують програму реабілітації. Медико-гігієнічне навчання та виховання населення. Медико-гігієнічне навчання та виховання. Важливим засобом медикосоціальної реабілітації є медико-гігієнічне навчання та виховання населення. Його завдання: - формування усвідомленого ставлення громадян до здоров’я як найвищої людської цінності; - формування здорового способу життя: збереження та зміцнення здоров’я; - первинна та вторинна профілактика захворювань; - збереження працездатності, досягнення активного довголіття. Здоровий спосіб життя – раціональний режим і гігієнічна поведінка людини в побуті, під час навчання, на виробництві. Формування здорового способу життя – важливе завдання держави, суспільства, різних відомств і служб, громадських організацій. В реалізації програм здорового способу життя беруть участь заклади охорони здоров’я, а також – виховні та освітні заклади, спортивно-оздоровчі організації, засоби масової інформації. Проводяться вони і за місцем роботи та проживання громадян. Основні напрямки їх діяльності спрямовані на формування усвідомленого ставлення громадян до здоров’я, поліпшення якості життя, профілактику та подолання тютюнокуріння, наркоманії, токсикоманії, алкоголізму; розвиток фізичної культури; організацію дозвілля, статеве виховання; поліпшення стану психічного здоров’я населення. Основний засіб формування здорового способу життя – медико-гігієнічне навчання та виховання населення. Вони, насамперед, повинні бути спрямовані на формування позитивної мотивації щодо дотримання здорового способу життя. Медико-гігієнічне навчання повинно проводитись серед: - здорових людей з метою профілактики захворювань та поліпшення якості життя; - хворих людей, які вперше захворіли з метою прискорення видужання, відновлення попереднього стану здоров’я, попередження переходу захворювання в хронічну форму, підтримання працездатності; - хворих на хронічні захворювання без постійної втрати працездатності з метою навчання способу життя при наявних захворюваннях, збереження здоров’я та працездатності, попередження рецидивів захворювання, зменшення їх кількості та тяжкості перебігу, попередження виникнення інвалідності; - хворих з постійною втратою працездатності – з метою сповільнення прогресування захворювання та досягнення його зворотного розвитку, адаптації інваліда до соціально-побутових умов життя, а у випадку часткового збереження працездатності – і до виробничих умов. Загальна характеристика лікувальної фізичної культури. Лікувальна фізична культура (ЛФК) – науково-практична медична дисципліна. Вона висвітлює теоретичні основи, методи і принципи практичного використання засобів фізичної культури з лікувальною, оздоровчою та профілактичною метою для більш швидкої реабілітації хворих та інвалідів, повернення їх в суспільство і до суспільно корисної праці. Засоби лікувальної фізичної культури. До засобів лікувальної фізкультури відносять: фізичні вправи, природні фізичні чинники, масаж. Фізичні вправи : Гімнастичні. Спортивно-прикладні. Ігрові. Трудові . Загартовувальні процедури :Опромінювання сонцем . Аерація. Водні процедури . Масаж :Прийоми масажу: Погладжування . Розтирання . Розминання . Вібрація . Класифікація вправ ЛФК. Гімнастичні : За анатомічним принципом: – для верхніх, нижніх кінцівок, – для шийного відділу хребта, – для м’язів шиї, кінцівок тощо. За величиною навантаження: – без додаткового навантаження, – з додатковим навантаженням, – в розслабленому стані. За характером м’язової діяльності: – ізотонічні (динамічні), – ізометричні (статичні), – ексцентричні. За використанням предметів та приладів: – без предметів та з предметами, – на знаряддях та біля них. За впливом на організм: – загальнозміцнювальні, – спеціальні. За ознакою активності: – активні, пасивні, – уявні, – рефлекторні. За складністю виконання: – прості, – складні. За методичною спрямованістю: – дихальні, – на координацію, на увагу, – в рівновазі, на розслаблення, – ритмопластичні, коригувальні, – на розвиток сили, з опором, – для збільшення рухомості в суглобах та ін. За переважним впливом на окремі функції: – на рухові функції, – на чутливі функції, у тому числі, вестибулярні, – на вісцеральні функції тощо . Спортивноприкладні : Ходьба: - дозована, - теренкур. Біг: - швидкий, - повільний, - підтюпцем. Плавання: - в басейні, - у відкритих водоймах. Гребля: - у водоймах, - на тренажерах. Їзда на велосипеді: - на відкритій місцевості, - на велотренажерах. Катання: - на лижах, - на ковзанах. Прогулянки. Екскурсії. Туризм. Метання. Побутові дії . Ігрові: Ігри: На місці - настільні, - забавні; Малорухомі. Рухомі - спортивні, - забавні; Танці (як організована форма ігор) . Трудові : Побутові. Загальнозміцнювальні. Забавні. Відновні. Професійні. Функціональні можливості хворих, методи їх вивчення та оцінки. Для визначення функціональних можливостей хворого необхідно знати види навантажувальних тестів, їх завдання, класифікацію, правила вибору, проведення і оцінки. Дозування фізичного навантаження при заняттях ЛФК. Дозування фізичного навантаження – визначення сумарної дози фізичного навантаження при використанні одної, декількох вправ чи їх комплексу. Фізичне навантаження повинно бути адекватним, тобто відповідати індивідуальним особливостям хворого, його функціональним можливостям, періоду і важкості перебігу захворювання. Процедура лікувальної фізичної культури. Лікувальна дія фізичних вправ багатогранна. Під час виконання фізичних вправ в організмі відбуваються складні фізіологічні, біомеханічні, психологічні процеси. Будь-яке скорочення м’язів подразнює закладені в них численні нервові закінчення (пропріорецептори). Потік імпульсів з них, а також з рецепторів інших утворень опорно-рухового апарату, спрямовується в центральну нервову систему, змінює її функціональний стан і через вегетативні центри забезпечує регуляцію і перебудову діяльності внутрішніх органів. Одночасно у цьому процесі бере участь і гуморальна система. Продукти обміну речовин, що утворюються у м’язах, потрапляють у кров і діють на нервову систему і залози внутрішньої секреції, викликаючи виділення гормонів. |