Терміни 2. терміни 2.. Поняття про лікарську речовину й отруту
 Скачать 48.18 Kb.
|
|
Поняття про лікарську речовину й отруту. Лікарська речовина – будь-яка речовина чи суміш речовин, що призначена для використання у виробництві лікарського засобу і під час цього використання стає його активним інгредієнтом. Такі речовини мають фармакологічну чи іншу безпосередню дію на організм людини, у складі готових форм лікарських засобів їх застосовують для лікування, діагностики чи профілактики захворювання, для зміни стану, структур або фізіологічних функцій організму, для догляду, обробки та полегшення симптомів. Отрути — речовини, що здатні при дії на живий організм спричиняти різке порушення нормальної його життєдіяльності: отруєння або смерть. Віднесення тих або інших речовин до отрут є умовним, оскільки токсичність багатьох з них визначається обставинами або способом введення в організм. Токсичний хімікат — будь-який хімікат, який за рахунок свого хімічного впливу на життєві процеси може мати смертельний наслідок, призводити до тимчасової непрацездатності або заподіяти довготривалу шкоду людям чи тваринам. Поняття про дози (разові, добові, курсові, дробові) і їхню терапевтичну широту. Терапевтичний індекс. Концентрація лікарського засобу в лікарській формі і біологічних рідинах. Значення залежності "концентрація (доза) - ефект" у фармакології. Доза — кількість лікарської речовини, введеної в організм і вираженої в одиницях маси, об’єму, радіоактивності або біологічної активності. Дозування для препаратів, які проходять біологічну стандартизацію, виражається в одиницях дії і визначається шляхом порівняння зі стандартом. Терапевтична доза (dosis therapeutica) — кількість речовини, що вводиться в організм з лікувальною метою, яка, у свою чергу, поділяється на мінімальну (порогову), середню та максимальну дози. Мінімальна доза (dosis therapeutica minima) викликає фармакологічний ефект невеликого ступеня і в 2–3 рази нижча, ніж середня терапевтична Д. Середня доза (dosis therapeutica media) викликає фармакологічний ефект середнього ступеня у більшості пацієнтів. Середня терапевтична доза становить ½–⅓ вищої або максимальної дози і міститься в одиниці лікарського препарату. Вона найчастіше використовується у клінічній практиці. Максимальна доза (dosis therapeutica maxima), або вища терапевтична, спричиняє найвищу терапевтичну дію. Вища доза (разова та добова) встановлена для сильнодіючих та отруйних лікарських препаратів ДФЦ МОЗ України. Напр., вища разова доза морфіну гідрохлориду для дорослих становить 0,02 г, добова — 0,05 г. Разова доза (dosis pro dosi) — це доза препарату на 1 прийом або д., яка дозволяє підтримувати концентрацію ЛП на постійному рівні у межах терапевтичного діапазону між 2 прийомами чи введеннями, що йдуть одне за одним. Подрібнена доза — це разова д., поділена на декілька д., з яких кожна наступна доза є вищою за попередню. Використовується найчастіше для проведення гіпосенсибілізаційної терапії при алергічних захворюваннях шляхом введення хворому можливих алергенів. Добова доза (dosis pro die) — кількість препарату, що призначається протягом доби (разова д. множиться на кількість прийомів). Найчастіше вищі добові д. у 3 рази перевищують разові (напр., вища разова д. метамізолу натрію для дорослої людини становить 1,0 г, вища добова — 3,0 г). Курсова доза (dosis pro cursu) — кількість препарату, що призначається на курс лікування. Вона розраховується шляхом помноження добової д. на кількість днів лікування. Терапевтичний індекс — відношення максимальної дози лікарського засобу, яка не проявляє токсичність, до дози, що дає потрібний ефект. Іноді терапевтичний індекс визначають як відношення дози, що в половині випадків проявляє токсичність, до дози, що в половині випадків дає терапевтичний ефект. Діапазон між ефективною та токсичною дозами — область найкращої терапевтичної дії — називають терапевтичним вікном чи вікном безпеки.  Як правило, доза ліків або іншого терапевтичного агента з вузьким терапевтичним діапазоном (тобто, має маленьку різницю між токсичною і терапевтичною дозами) може бути скоригована відповідно до вимірювань фактичного рівня в крові у людини, яка його прийняла. Цього можна досягти за допомогою протоколів терапевтичного лікарського моніторингу (ТЛМ). ТЛМ рекомендується використовувати при лікуванні психічних розладів літієм внаслідок його вузького ТІ. Шляхи введення лікарських речовин в організм і значення їх для швидкості, сили і характеру фармакологічних ефектів. Шляхи введення ліків в організм можуть бути різними і визначаються залежно від мети їх призначення, типу лікарської форми, властивостей складових компонентів, а також стану фізіологічних і фармакодинамічних особливостей організму, характеру основного і наявності супутніх захворювань та інших показників. Розрізняють парентеральний (без участі ШКТ) та ентеральний (через ШКТ) Ш.в.л. в організм. При парентеральному введенні (в/в, внутрішньоартеріально, в/м, підшкірно) речовини на місці контакту з тканинами, як правило, не змінюються. Оминаючи біологічні фільтри, вони надходять у загальний кровообіг. Цей шлях використовують рідко з метою запобігання надходженню в організм чужорідних речовин, здатних викликати алергічні реакції та інфекційні процеси. Як правило, він використовується для надання швидкої допомоги, коли необхідно отримати миттєвий ефект (напр., при набряку легенів в/в уводять фурасемід), при введенні ліків у великих об’ємах або при тривалому введені ліків (в/в, крапельно), коли ліки можуть викликати місцеве ушкодження тканини (цитотоксичні препарати). Судинозвужувальні й судинорозширювальні препарати відповідно сприяють сповільненню або прискоренню всмоктування лікарських речовин на місці ін’єкції. При в/м і підшкірному введенні ліків АФІ потрапляють до загального кровотоку, не проходячи через пори капілярів, тому швидкість їх усмоктування визначається питомим кровотоком ділянки і залежить від місця ін’єкції. Напр., абсорбція діазепаму при в/м введенні у слабоваскуляризовану ділянку може бути нижчою, ніж при пероральному застосуванні. В адекватних умовах погано всмоктуються солі слаборозчинних кислот і лугів. Ректальний Ш.в.л. є бажаним для ЛП з неприємним смаком і запахом через їх подразнювальну дію, а також у педіатрії (у випадках, коли діти знаходяться в стані непритомності, схильні до блювання, вередливі, відмовляються приймати ліки). При ректальному застосуванні ліків зменшується кількість випадків побічних ефектів, особливо алергічних реакцій. Сублінгвальний і ректальний Ш.в.л. забезпечують їх швидке всмоктування. Останнім часом став поширеним інгаляційний (через дихальні шляхи) Ш.в.л. Інгаляції будь-яких ліків рекомендується застосовувати до прийому їжі або через 1,5 год після неї, оскільки обмежена діафрагма не дозволяє зробити повноцінний вдих. Трансдермальний Ш.в.л. та через слизову оболонку широко застосовують у лікувальній практиці для місцевої та загальної дії на організм і вважають більш безпечними порівняно з ін. Найприроднішим і найбільш поширеним Ш.в.л. є пероральний — транспорт ліків через мембрани епітеліальних клітин ШКТ. Його ефективність залежить від зміни рН у різних його відділах, площі поверхні всмоктування на одиницю об’єму (по ходу ШКТ), перфузії тканини, руху слизу і жовчі, властивостей мембран епітеліальних клітин тощо. Ліки, прийняті перорально, перш ніж потрапити у кров, проходять 2 природні фільтри (бар’єри) — слизову оболонку ШКТ і печінку, тому цей Ш.в.л. є найбільш фізіологічним. Фармакокінетика і фармакодинаміка лікарських засобів. Фармакокінетика (грец. рharmаkоn — ліки + kinetikos — рух) є одним із основних розділів фармакології, яка вивчає закономірності всмоктування, розподілу, метаболізму і виділення (екскреції) ЛП. Фармакодинаміка (грец. рharmаkоn — ліки + dуnаmіs — сила) — вчення про механізм дії та локалізацію, фармакологічні прояви (терапевтичні й побічні ефекти) ЛП. Фармакологічний ефект — це клінічний прояв реакції організму на дію ЛП. В основі його виникнення лежить розвиток первинної фармакологічної реакції, яка є наслідком взаємодії ЛП з рецепторами клітини, внаслідок чого посилюються (збуджуються) або пригнічуються (гальмуються) їх функції. Основні параметри фармакокінетики лікарських засобів (всмоктування, транспорт, розподіл, метаболізм, екскреція). Фармакокінетика ліків складається з взаємопов'язаних етапів: – вивільнення лікарської речовини з лікарської форми; – проникнення лікарської речовини крізь біологічні мембрани в судинне русло і тканини до специфічних рецепторів; - розподіл лікарської речовини в біологічних рідинах, органах і тканинах; - біотрансформація – біохімічне перетворення (метаболізм) лікарської речовини і утворення метаболітів, які виводяться з організму; - виведення лікарської речовини або її метаболітів з організму. Фармакокінетичні параметри 1. Константа швидкості абсорбції (всмоктування) Кої – швидкість надходження препарату з місця введення в системний кровообіг при несудинному способі введення за одиницю часу. 2. Константа швидкості елімінації Кел або Кеl – швидкість зникнення препарату з організму шляхом екскреції чи біотрансформації за одиницю часу. 3. Період напіввиведення (Τ½; розмірність – год, хв) – час елімінації з організму половини введеної і всмоктаної дози препарату. Період напівелімінації однозначно залежить від константи швидкості елімінації; як правило, Т½=0,693/Кел. 4. Період напівабсорбції (напіввсмокіування) (над розмірність год., хв.) – час, необхідний для абсорбції з місця введення в системний кровообіг половини введеної дози. Параметр використовується при несудинному введенні препарату і однозначно залежить від константи швидкості всмоктування препарату: t½,a= 0,693/Коі. 5. Стаціонарна концентрація препарату (Cs, розмірність – ммоль/л, мкг/мл) – концентрація, яка встановлюється в плазмі крові при надходженні препарату в організм з постійною швидкістю (наприклад, при внутрішньовенному крапельному вливанні). 6. Об'єм розподілу препарату (Vd або V, розмірність – л, мл) – ступінь захвату препарату тканинами з плазми крові. Часто об'єм розподілу відносять до одиниці маси тіла хворого (g, кг) і одержують питомий об'єм розподілу (Δ d; л/кг, мл/кг: Δ d= Vd/g). 7. Загальний кліренс препарату (CLt або CLm; розмірність – мл/хв, л/год) – швидкість очищення організму від ліків. Відповідає тій частині об'єму розподілу, яка очищається від препарату за одиницю часу: CLt= Vd Ken. 8. Біодоступність (F) визначають кількістю лікарської речовини, що надходить до загального кола кровообігу і взаємодіє з тканинними рецепторами. Біодоступність виражають у відсотках і при введенні безпосередньо в кров приймають за 100%. 9. Нирковий кліренс (СLгод або СLнир.; розмірність – мл/хв, л /год) – параметр, який визначає швидкість очищення організму від препарату шляхом його екскреції з сечею. Принципи дії лікарських речовин (фізичний, хімічний, фізико-хімічний). Конкурентний механізм дії. Лікарські засоби комбінують для ослаблення небажаних ефектів фармакотерапії або щоб запобігти їм, підвищення терапевтичного ефекту, скорочення терміну лікування. Якщо дві речовини діють в одному напрямі, таке явище називають синергізмом (грец. synergos – діючий разом). При прямому синергізмі спостерігається переважно сумарна дія, коли лікарські речовини діють на одні й ή самі рецептори (наприклад, норадреналін і адреналін). Якщо кінцевий результат застосування двох лікарських речовин більший від суми ефектів кожної речовини окремо – це потенціювання (англ. Potentiate – посилювати). Потенціювання властиве переважно для непрямого синергізму, коли речовини мають різний механізм діі і впливають на різні рецептори. Якщо внаслідок взаємодії двох речовин ефекти однієї з них зменшуються або втрачаються, таке явище називають антагонізмом (грец. anti – протилежний і agon – боротьба). Антагонізм широко використовують для усунення негативної дії ліків, а також при отруєннях. Розрізняють антагонізм фізичний, хімічний і функціональний. Фізичний антагонізм спостерігається при адсорбції різних токсичних речовин сорбентами. Хімічний антагонізм – це якщо між речовинами відбуваються хімічні реакції з утворенням неактивних сполук. Функціональний антагонізм – це якщо лікарські речовини діють на одні й ті самі рецептори, але у протилежному напрямку. Прямий функціональний антагонізм — лікарські речовини діють на одні й ті ж рецептори, але в прямо протилежному напрямку. Конкурентний прямий антагонізм відбувається між речовинами, які мають подібну структуру (просторову конфігурацію). Види дії лікарських речовин (пререзорбтивна або місцева, рефлекторна, резорбтивна, вибіркова, основна і побічна: пряма і непряма, оборотня і необоротня) Способи, за допомогою яких досягаються фармакологічні ефекти ліків, є механізмом їх дії. Для аналізу складних і різноманітних явищ фармакодинаміки виділяють декілька видів дії ліків.Під місцевою (пререзорбтйеною) дією розуміють сукупність явищ, які розвиваються на місці застосування ліків. Місцева дія виявляється, коли ліки наносять на ту або іншу тканину людини: шкіру, слизові поверхні. Але слід пам'ятати, що місцеву дію не можна розглядати окремо від реакції всього організму. Місцева дія характеризується в'яжучим, подразнюючим, припікаючим, місцевоанестезуючим ефектом речовин. Для місцевої дії застосовують мазі, гелі, розчини, присипки, порошки, пасти, лініменти, пластири. Резорбтивна дія виникає тоді, коли ліки всмоктуються в кров. При резорбтивній дії процеси відбуваються в органах і тканинах, з якими ліки безпосередньо взаємодіють. Пряма дія – коли ефект зумовлений безпосереднім впливом речовини на орган-мішень. Мають місце також процеси, які виникають вторинно в інших тканинах і органах і є результатом прямої дії ліків. Пряма дія завжди первинна, непряма – завжди вторинна. Проявом прямої дії ліків є вибіркова дія – вплив ліків тільки на обмежену групу клітин, органів. Вибірковість прямої дії пояснюється тим, що тканини і клітини організму відрізняються одне від одного не тільки морфологічною структурою, але і характером біохімічних процесів. Вибіркова (селективна) дія – це наслідок втручання ліків у біохімічні процеси. Вибірковість дії найбільш чітко виявляється при введенні в організм порівняно малих доз ліків. На цій підставі термін "вибіркова дія" інколи замінюється терміном "переважна дія". Важливо, щоб препарати володіли вибірковою дією. Завдання фармакологів, хіміків, провізорів полягає в тому, щоб створювати селективні засоби. Добре виражена вибіркова дія у хіміотерапевтичних препаратів. Прикладом вибіркової дії є дія серцевих глікозидів на серцевий м'яз, адреналіну та атропіну на еферентні нерви, алкалоїдів ріжків на м'язи матки. Розрізняють ще головну і побічну дії ліків. Головна – це бажана дія, її називають ще позитивною дією. Побічна (негативна дія), як правило, не потрібна для досягнення мети терапії і перешкоджає головній дії. Оборотна та необоротна дії. Якщо зміни в організмі, що виникли внаслідок дії' ліків, протягом певного часу проходять безслідно, то ліки мають оборотну дію. У протилежному випадку має місце необоротна дія. Одні і ті ж ліки можуть викликати оборотну і необоротну дії в залежності від дози. Такими, наприклад, є припікаючі та в'яжучі речовини, кислоти, солі важких металів, сполуки арсену, фенолу. Необоротна дія настає від неправильного застосування ліків: перевищення доз, тривалого вживання, при індивідуальній несумісності ліків і організму. Рефлекторна дія: непряма дія ліків, у механізмі дії яких беруть участь рефлекси. У рефлекторній дії особливу роль відіграють рефлексогенні зони, які містять багато чутливих нервових закінчень. Такі зони знаходяться в слизовій ШКТ, верхніх дихальних шляхах, на поверхні шкіри, в судинній системі. Рефлекторна дія здійснюється, на відстані і є наслідком збудження закінчень аферентних нервів. Прикладом рефлекторного виду дії є дія нашатирного спирту на дихання. Гірчичники, банки, скипидар, крім місцевої, мають ще й рефлекторну дао. Місцева, резорбтивна і рефлекторна дії ліків – умовні поняття, вони взаємозв'язані в цілому організмі. Дія ліків ще поділяється на фармакотерапевтичну і негативну. Перша визначає, на яку ланку захворювання (причину, патогенез, симптоми) діють ліки, друга використовується для характеристики безпечного застосування препаратів. Сучасна фармакотерапія використовує ліки з етіотропною, патогенетичною, симптоматичною і стимулюючою діями. Етіотропна (причинна, каузальна) фармакотерапія стала можливою після того, як було з'ясовано причини багатьох захворювань. З метою етіо- тропної терапії застосовують хіміотерапевтичні, протиглисгні, вітамінні препарати, антидоти та інші. Етіотропна фармакотерапія є радикальною, але не завжди при її застосуванні настає повне одужання. Розвиток будь-якого захворювання – це ланцюг причинно-наслідкових відношень. Усуваючи причину (ліками етіотропної дії), ми не завжди можемо ліквідувати наслідок, тобто функціональні і структурні порушення в організмі, що вже виникли. Тому необхідно призначати ліки з патогенетичним видом дії, тобто такі, що усувають або знижують функціональні і структурні порушення, які виникають у процесі розвитку (патогенезу) захворювання. З метою патогенетичної терапії' застосовують протизапальні, протигістамінні, седативні препарати, серцеві глікозиди. "Найстарішим" видом фармакотерапії є симптоматична. Такий вид лікування є паліативним (лат. раШо – прикривати, згладжувати). За сучасних умов препарати симптоматичної дії застосовують у комплексній фармакотерапії після встановлення діагнозу, оскільки симптоми – це “палаюча свічка" при встановленні діагнозу. Але є симптоми, небезпечні для життя, які необхідно швидко усувати (сильний біль, різкий спазм, судоми, високий AT, гіпертермія, важка депресія). Препарати симптоматичної дії: анальгетики, снодійні, жарознижуючі, проносні та ін. Стимулююча фармакотерапія спрямована на підвищення захисних сил (процесу саногенезу) і стимуляцію компенсаторних механізмів організму. Це найменш роздроблений вид лікарської терапії. Стимулюючу дію мають вакцини, аналептики, загальнотонізуючі препарати. У медичній практиці найчастіше використовують лікарські засоби, які спрямовані на усунення причини хвороби, пригнічення механізмів її розвитку, ліквідацію основних симптомів. Умови, що впливають на прояв дії лікарських засобів в організмі: хімічна структура і фізико-хімічні властивості препаратів; стан, вид, стать і вік; індивідуальні особливості організму, а також фактори зовнішнього середовища). На фармакокінетику і фармакодинаміку лікарських препаратів впливають екзогенні й ендогенні фактори. До екзогеннихфак-торів належать хімічна будова та фізико-хімічні властивості препаратів, лікарська форма та шляхи її введення, дози ліків, режим харчування і склад їжі, фактори зовнішнього середовища, зокрема метеорологічні, вплив часу доби тощо. До ендогенних факторів, що можуть суттєво вплинути надію ліків, належать вік, стать, менструальний цикл, вагітність, наявність тих чи інших патологічних станів. Хімічна будова та фізико-хімічні властивості лікарських препа-ратів визначають їх біологічну дію. Наприклад, наявність у молекулі речовини метилової, етилової групи зумовлює хорошу розчинність її у ліпідах і швидке проникнення через біомембрани. Навпаки, гідроксильна чи аміногрупа підвищує гідрофільні властивості ліків. Уведення атома фтору в молекули нейролептиків, глюкокор-тикостероїдів підвищує їхню активність. Деякі антибіотики, детергенти проявляють антимікробну дію внаслідок їхньої здатності знижувати поверхневий натяг мембран бактеріальних клітин. Такі речовини, як активоване вугілля, полісорб, завдяки великій активній поверхні, абсорбують на собі різноманітні токсини й отрути. Лікарська форма і шляхи введення ліків є факторами, від яких у значній мірі залежить біодоступність лікарського препарату. Особливості дії лікарських засобів при повторному введенні в організм: кумуляція, тахіфілаксія, звикання, толерантність. Види лікарської залежності. Унаслідок тривалого застосування лікарських засобів може відбуватися посилення або послаблення ефекту. Посилення ефекту низки препаратів пов'язано з їхньою здатністю до кумуляції. Матеріальна кумуляція — накопичення лікарської речовини. Цю властивість мають препарати, що повільно виводяться з організму або міцно зв'язуються в організмі (наприклад, препарат наперстянки — дигітоксин). Функціональна кумуляція — це "накопичення" ефекту, а не речовини (наприклад, внаслідок зловживання алкоголем — зміни функцій ЦНС). Толерантність (звикання) — це зниження ефективності препарату під час повторних застосувань (наприклад, анальгетики, антигіпертензивні, снодійні тощо). Це може бути пов'язано зі зменшенням швидкості всмоктування речовини, збільшенням швидкості її інактивації і посиленням виділення з організму. Тахіфілаксія — толерантність, що виникає дуже швидко (наприклад, ефедрин під час повторних уведень з інтервалом 10—20 хв виявляє менш виражену гіпертензивну дію). Особливості дії лікарських засобів при спільному введенні в організм: синергізм і антагонізм (види, причини і значення для практики). Взаємодія лікарських засобів — це зміна фармакологічного ефекту в разі одночасного або послідовного їх застосування. Залежно від остаточного результату розрізняють: — синергізм — комбінована дія двох лікарських засобів або більше в одному напрямку, що проявляється посиленням ефекту; — синергізм за типом підсумовування — це коли ефект комбінації препаратів дорівнює сумі ефектів кожного з компонентів (фуросемід + урегіт при серцевій недостатності); — синергізм за типом потенціювання — остаточний ефект комбінації препаратів значніший від суми ефектів кожного з препаратів (преднізолон + норадреналін у випадку шоку, преднізолон + еуфілін при астматичному статусі); — антагонізм — взаємодія лікарських засобів, що призводить до послаблення або зникнення частини чи всіх фармакологічних властивостей одного або декількох лікарських речовин. Антагонізм має клінічне значення при отруєннях. Токсична, мутагенна, тератогенна, ембріотоксична дія лікарських засобів. Значення генетичних факторів у розвитку негативної дії ліків. Ідіосинкразія, канцерогенність. Звикання (син. стійкість, толерантність, резистентність, виносливість) – стан, коли при повторному введенні ліків зменшується їх ефективність. Пристрасть (залежність) характеризується непереборним бажанням регулярного вживання ліків. Пристрасть, як правило, виникає до ліків, які викликають ейфорію (наркотичні анальгетики). Механізм цього явища пов'язаний з систематичним введенням ліків, які залучаються до біохімічних процесів, що відбуваються в організмі. Створюється новий, відмінний від звичайного, метаболізм в організмі. Кумуляція (лат. cumulatio – нагромадження) викликається накопиченням в організмі активної речовини (матеріальна кумуляція) або сумацією її ефектів (функціональна кумуляція). Інколи явище кумуляції використовують, щоб досягти належного терапевтичного ефекту лікарських речовин (антибіотиків, серцевих глікозидів). Кумуляція найчастіше має не терапевтичне, а токсикологічне значення. Особливо легко інтоксикація лікарськими речовинами виникає при недостатності функції печінки і нирок. Лікарська алергія найчастіше виникає на 7-12 день від початку вживання препарату при повторному курсі терапії. Вона спостерігається у 15-30% осіб і різноманітна за своїм характером і тяжкістю: від легких проявів на шкірі до смертельного анафілактичного шоку. Побічні явища, що виникають при застосуванні протимікробних засобів, особливо антибіотиків, спостерігаються дуже часто. Одним з найчастіших небажаних наслідків лікування антибіотиками є поява стійких патогенних мікроорганізмів і розвиток дисбактеріозу – порушення нормального співвідношення мікрофлори шкіри та слизових оболонок. Аномалії розвитку плода – тератогенна (від грец. teratos – потворність) дія розвивається з 3 до 10-го тижня вагітності. Тератогенна дія ліків характерна для антибіотиків, вітамінів А, Д, К, цитостатиків і інших ліків, які застосовуються у великих дозах тривалий час. За ступенем небезпеки для ембріона лікарські засоби поділяють на три групи: - Найнебезпечніші лікарські засоби з високим ступенем ризику тератогенного ефекту: цитостатичні, імунодепресанти, протипухлинні антибіотики, андрогени, талідомід. - Засоби з меншим тератогенним ефектом: протиепілептичні, сечогінні (діакарб), антидіабетичні (глібенкламід, гліпізид), непрямі антикоагулянти, спирт етиловий. - Засоби, які порівняно мало небезпечні для плода. Це велика кількість препаратів різних фармакологічних груп. їх можуть приймати вагітні жінки. Структурні і функціональні дефекти розвитку в період ембріогенезу виникають, як правило, в перші три місяці розвитку вагітності. Приблизно у 2-4% новонароджених відмічається явне та приховане каліцтво. Близько 76% з них зумовлені вживанням ліків під чтс вагітності. Функціонально- структурні порушення формування органів плода під впливом ліків, що здатні проникати крізь плаценту, у Ш триместрі вагітності називають фетотоксичним ефектом. Ембріотоксична дія розвивається у перші два тижні від початку запліднення. Вона є наслідком токсичної загальноплазматичної дії спочатку на опліднену яйцеклітину, а потім на ембріон. Внаслідок цього розвиток ембріона, процес імплантації (1-2 тижні) і плацснтація (3-6 тижнів) порушуються, і вагітність не розвивається, настає аборт. Це відбувається при тривалому або у великих дозах вживанні ліків. Якщо ембріотоксична дія не закінчилася абортом, то це початок тератогенної дії. Ембріотоксичні властивості можуть виявляти протипухлинні, сечогінні засоби. Особливості впливу лікарських речовин на плід від 24 тижнів до пологів і на новонародженого вивчає спеціальний розділ фармакології – перинатальна фармакологія. Мутагенна дія (генетична) може виникнути від вживання ліків та інших хімічних засобів жінкою, а інколи і чоловіком, у період гонадогенезу і ембріогенезу. Мутагенні ефекти лікарських речовин є лійко закріпленими у біологічному відношенні. Канцерогенна дія лікарських засобів практично виключається, оскільки ліки, як правило, застосовуються протягом нетривалого часу (для утворення пухлини необхідні роки). Але ліки можуть стимулювати розвиток пухлин. Синдром відміни (загострення хвороби) розвивається при тривалому застосуванні і раптовій відміні трициклічних антидепресантів, нейролептиків, інсуліну, барбітуратів, кортикостероїдів, антикоагулянтів, клофеліну, блокаторів різних рецепторів. Щоб запобігти синдрому відміни, ці засоби відміняють поступово. Таблиця 1
|