Джерела трудового права. 1.2 Джерела трудового права та принципи трудового права. Протокол 1 від 29. 08. 2014р. Голова циклової комісії Т. В. Коваленко Спеціальність 081 " Право" Курс
 Скачать 51.44 Kb.
|
 ЦЕНТРАЛЬНА СПІЛКА СПОЖИВЧИХ ТОВАРИСТВ УКРАЇНИ (УКООПСПІЛКА) Кіровоградський кооперативний коледж економіки і права імені М.П. Сая Розглянуто та затверджено на засіданні циклової комісії обліково-фінансових дисциплін Протокол № 1 від 29.08.2014р. Голова циклової комісії _____________ Т.В.Коваленко Спеціальність: 081 " Право" Курс Дисципліна: "Трудове право " Лекція 2 Тема 1.2. Джерела трудового права та принципи трудового права. Тема лекції 2: Джерела трудового права та принципи трудового права. Навчальна мета: Розкрити сутність джерел трудового права, розглянути основні принципи трудового права. Виховна мета: Ознайомитись з джерелами і принципами трудового права. Розвивальна мета: Сприяти пізнавальній активності студента, спонукати до пізнавальної, наукової, творчої діяльності; розвивати самостійність та правове мислення. Методична мета: Використання між предметних зв’язків як засобу активізації процесу навчання. План Поняття джерел трудового права України. Класифікація джерел трудового права України. Кодекс законів про працю та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини. Поняття та значення основних принципів трудового права. Система принципів трудового права. Принципи трудового регулювання індивідуальних трудових відносин. Принципи трудового регулювання колективних трудових відносин. Принцип забезпечення права вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності та професії. Наочність: Опорний конспект до лекції. Міждисциплінарні зв’язки: Забезпечувані:. Забезпечуючі: Література Основна 1.Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30 (23. 07. 96). – Ст. 141. 2. Конституція України: прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30 (23. 07. 96). – Ст. 141. 3. Господарський кодекс України: Закон України від 16 січня 2003 р. № 436-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18 (02. 05. 2003). – Ст. 144. 4. Кодекс законів про працю України: Затверджений Законом УРСР від 10 грудня 1971 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1971. – Додат. до № 50. – Ст. 375. 5. Основи законодавства країни про загальнообов’язкове державне соціальне страхування : Закон України від 14 січня 1998 р. № 16/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 23 (05. 06. 1998). – Ст. 121. 6. Основи законодавства України про охорону здоров’я : Закон України від 19 листопада 1992 № 2801-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 4 (26. 01. 1993). – Ст. 19. Допоміжна 7. Актуальні проблеми теорії трудового права та права соціального забезпечення [Текст] : монографія / [Чанишева Г. І. та ін.] ; за заг. ред. д-ра юрид. наук, проф., чл.-кор. НАПрН України Г. І. Чанишевої ; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». – Одеса : Фенікс, 2015. – 328 с. 8. Андріїв В. М. Юридичний механізм забезпечення трудових прав працівників [Текст]: монографія / В. М. Андріїв; М-во соц. політики України, Черніг. держ. ін-т права, соц. технологій та праці. – Чернігів, 2011. – 305 с. 9. Божко В. М. Засади правового регулювання оплати праці: теоретичний аспект : монографія / В. М. Божко – Полтава : ПНТУ ім. Ю. Кондратюка, 2011. – 402 стр. 10. Бойко М. Д. Відшкодування шкоди: правовий аспект [Текст]: Навчально-практичний посібник. – К. : Атіка, 2007. – 328 с. 11. Бойко М. Д. Порівняльне трудове право [Текст]: Навчальний посiбник / М. Д. Бойко. – К. : Атiка, 2007. – 384 с. 12. Бойко М. Д. Трудовий договір: теорія і практика [Текст]: Навчально-практичний посібник. – К. : Атіка, 2009. – 308 с. 13. Болотіна Н. Б. Трудове право України: Підручник. – 5-те вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2008. – 860 с. 14. Болотіна Н. Б. Трудовий договір за законодавством України [Текст]: Навч. посіб. – К. : Вид. Паливода А.В., 2002. – 124 с. Викладач ___________ Д.В.Кіблик Тема дисципліни:Джерела трудовго права та принципи трудового права.. Тема лекції 2: Джерела трудовго права та принципи трудового План: Поняття джерел трудового права України. Класифікація джерел трудового права України. Кодекс законів про працю та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини. Поняття та значення основних принципів трудового права. Система принципів трудового права. Принципи трудового регулювання індивідуальних трудових відносин. Принципи трудового регулювання колективних трудових відносин. Принцип забезпечення права вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності та професії. 1.Поняття джерел трудового права України. Класифікація джерел трудового права України. У науковій та навчальній літературі джерела праварозглядають переважно як зовнішню форму функціонування права, ту оболонку, без якої неможливе існування правової норми. Однак іноді у це поняття вкладають інший зміст. Йдеться насамперед про ті об'єктивні чинники, які породжують право як соціальне явище. І такими чинниками-джерелами називають матеріальні умови життя суспільства, економічні, політичні та соціальні потреби відповідних соціальних груп населення, які творять право. Тобто тут маються на увазі джерела права у їхньому матеріальному значенні. Проте цей аспект поняття джерел права не набув свого поширення у правничій літературі, спеціально не досліджувався і на сьогодні, як здається, взагалі втратив свою актуальність. Останнім часом у літературі щоразу частіше замість поняття джерело права застосовують термін форма права, тобто спосіб об'єктивації норм, їх зовнішній вияв, матеріальну фіксацію. А джерелами права вважаються ті об'єктивні чинники, які породжують право як соціальне явище. Тобто джерелами права є фактично його принципи, засади, на яких воно базується і з яких утворюється. Та найбільшого поширення в науці і на практиці набув усе ж термін джерела права, який, як зазначено в літературі, існує протягом багатьох років і саме його століттями тлумачать та використовують правознавці усіх країн. Зрозуміло, що за теперішніх умов джерела трудового права не можуть уже обмежуватися лише нормативними та санкціонованими актами. Запровадження ринкових відносин вимагає застосування також інших, відомих світовій практиці форм зовнішнього прояву норм права для забезпечення трудових відносин найманої праці. Це передусім нормативно-правові договори та акти судової влади, що так чи інакше використовуються трудовим правом. Однак, незважаючи на появу у системі трудового права нових видів джерел, трудові відносини регулюються все ж у переважній більшості завдяки нормативним правовим актам: законам, які приймає Верховна Рада України, указам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, різноманітним відомчим актам, а також локальним нормам, що діють у межах конкретних підприємств. Характеризуючи нормативно-правові акти як джерела трудового права, потрібно наголосити на тих особливостях, що відрізняють їх з-поміж аналогічних джерел (форм) інших галузей права: у трудовому праві, крім актів, виданих на державному (централізованому) рівні, широко застосовують локально-правові акти, які розробляються і ухвалюються безпосередньо на підприємствах, в установах, організаціях. Такі акти забезпечують найефективнішу дію трудового законодавства щодо конкретних умов виробництва; значне місце серед джерел трудового права належить актам, прийнятим Міністерством праці та соціальної політики України. Правила, положення та інструкції цього міністерства сприяють правильному і однозначному застосуванню трудового права; для джерел трудового права характерна наявність нормативних актів, які мають так званий конститутивний характер. Ці акти самі не забезпечують регулювання трудових відносин, а передбачають прийняття на їх основі локальних актів, які й виконують регулятивну функцію. Наприклад, є Типові правила внутрішнього трудового розпорядку, проте безпосередньо на підприємстві внутрішній трудовий розпорядок регулюють не ці Типові правила, а прийняті на їх основі правила внутрішнього трудового розпорядку підприємства (ст. 142 КЗпП України); трудове право має значний ступінь диференціації у правовому регулюванні трудових відносин залежно від умов виробництва, кліматичних умов, суб'єктних ознак і соціальних груп працівників. Усі ці особливості джерел трудового права стосуються нормативно-правових актів, які становлять хоч і значну, але не єдину форму зовнішнього вираження норм трудового права. Та ж обставина, що, крім нормативно-правових актів, у сфері трудового права застосовуються й інші відомі світовій системі права види зовнішніх форм (джерел) права, може вважатися ще однією з особливостей, яка відрізняє джерела трудового права від джерел деяких інших галузей права. Такими новими видами джерел трудового права є вже згадувані нами нормативно-правовий договір та судовий прецедент. Хоча про судовий прецедент у його класичному англо-американському варіанті говорити не доводиться, бо у вітчизняному трудовому праві використовується лише судова практика вищих судових інстанцій — Конституційного Суду України та Верховного Суду України, яка містить нормативні положення. Нормативно-правовий договір і раніше був відомий трудовому праву України, але регулятивні властивості того ж колективного договору намагалися особливо не підкреслювати, оскільки договірне регулювання не вписувалося на той час у відому вже доктрину позитивного права. Нормотворчість на рівні учасників трудових правовідносин допускалася тільки як локальне право-встановлення і лише для конкретизації централізованих законодавчих актів. Тому й у колективному договорі виділялися так звані нормативні умови, а сам договір загалом не вважався локально-правовим актом. Сьогодні ж можна без особливих застережень стверджувати, що договірне регулювання трудових відносин існує і у нас. І воно можливе не тільки на колективно-договірному рівні, а й на рівні сторін трудових правовідносин. Тобто трудовий договір це теж своєрідний правовий акт, який врегульовує конкретні трудові відносини і має юридичне значення, наприклад, для суду при вирішенні трудового спору. Більше того, договірне регулювання трудових відносин вийшло за межі конкретного підприємства і втратило тим самим свій локальний характер. З прийняттям Закону України «Про колективні договори і угоди» нормативного значення набули генеральна, галузеві та регіональні угоди, які приймаються за погодженням сторін і забезпечують регулювання умов праці найманих працівників. Важливе місце у системі актів договірного характеру, притаманних сучасному трудовому праву України, належить міжнародно-правовим актам. Переважна їх більшість приймається у вигляді угод, а тому вони мають властивості нормативних договорів. Це можуть бути як багатосторонні угоди (конвенції МОП та інші договори, учасником яких є Україна), так і двосторонні договори між нашою державою та іншим суб'єктом міжнародного права, якими врегульовуються питання забезпечення трудових відносин на міжнародному рівні. Керівні роз'яснення вищих судових органів і насамперед Пленуму Верховного Суду за радянських часів широко використовувалися для забезпечення практики застосування правових норм при вирішенні справ судами і у тому числі трудових спорів. Нерідко такі роз'яснення, незважаючи на те, що вони були адресовані безпосередньо судам, могли стосуватися і самих учасників трудових правовідносин та застосовуватись ними. Якісно нового значення судова практика набула після прийняття Конституції України та утворення Конституційного Суду України. Цей орган судової влади вправі приймати рішення і давати обов'язкові для виконання висновки, які за своєю юридичною природою мають регулятивне значення. Джерела трудового права можна визначити як такі зовнішні форми вираження правових норм, з допомогою яких забезпечується правове регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин на підприємствах, в установах і організаціях, чи у фізичних осіб, що використовують найману працю. Основними джерелами (формами) трудового права є нормативно-правові акти, нормативно-правові договори (угоди), у тому числі ратифіковані міжнародні договори, а також акти вищих судових інстанцій. Та перш ніж характеризувати джерела сучасного трудового права, уточнимо деякі термінологічні аспекти проблеми зовнішніх форм правового забезпечення трудових відносин. Йдеться про вживання термінів законодавство про працю і трудове законодавство. І в юридичній літературі, і на практиці та й, зрештою, у правотворчій сфері ці два терміни вживаються як однозначні. У найрізноманітніших збірниках нормативних актів містяться норми, що регулюють трудові відносини, однак називають їх в одних випадках «законодавство про працю», в інших — «трудове законодавство». Або взяти хоча б основний нормативний акт галузевого законодавства, який має назву Кодекс законів про працю, у той час, як галузь права називається трудове право. Вживання двох вищезазначених понять як рівнозначних, на наш погляд, достатніх підстав не має, і ось чому. Якщо враховувати об'єктивні обставини, які ґрунтуються передусім на визначенні об'єкта правового регулювання, то таким є не праця і навіть не сам процес праці, а трудові відносини, що виникають у результаті укладення трудового договору чи іншого юридичного факту, який їх спричиняє. Більше того, сама праця як явище соціального порядку є досить неоднозначною і її можна виконувати навіть у таких формах, які не потребують правового регулювання (праця на себе, праця на когось у порядку надання товариської допомоги тощо). Отже, з огляду на це, термін законодавство про працю, є не зовсім вдалим. Проте навіть за цих обставин він має право на існування за умови розмежування із поняттям трудове законодавство для позначення різних за своїм значенням правових явищ. Трудові відносини як об'єкт правового регулювання досить різноманітні і за підставами їх фактичного виникнення об'єктивно потребують і різних підходів до їх правового забезпечення. Трудові відносини найманих працівників, в основі яких лежить трудовий договір, повинні знаходити своє юридичне оформлення через трудове законодавство. Трудові відносини інших осіб (службово-трудові відносини військовослужбовців та прирівнених до них осіб, трудові відносини примусової праці — засуджених), які теж потребують правового регулювання і щодо яких не застосовується трудове законодавство, регулюються спеціальним законодавством. Тому якщо взяти трудове законодавство і законодавство інших галузей права, з допомогою якого регулюють трудові відносини осіб, що не укладали трудового договору, то у такому складі його можна вживати у широкому значенні — законодавство про працю. Трудовому праву як самостійній галузі має відповідати галузь законодавства — трудове законодавство, яке за своїм змістом є вужчим від більш узагальнюючого поняття — законодавство про працю. Отже, поняття законодавство про працю і трудове законодавство — це різні за своїм змістовим наповненням терміни, а тому найбільш прийнятним може вважатися їх застосування для позначення відповідних правових явищ як цілого — законодавство про працю, так і його частини — трудове законодавство. Отож для характеристики джерел трудового права правомірно застосовувати термін трудове законодавство. Класифікація джерел трудового права може бути проведена за найрізноманітнішими критеріями. За видами відносин, які вони регулюють, джерела трудового права можна поділити на такі, що регулюють трудові відносини, і на ті, що забезпечують регулювання відносин, тісно пов'язаних з трудовими. Щодо класифікації тільки нормативно-правових актів, то найпоширенішим є поділ цього виду джерел трудового права залежно від юридичної сили актів, що містять норми трудового права. Класифікація за цим критерієм дає змогу повніше з'ясувати характерні ознаки і особливості джерел трудового права. Це традиційний поділ на закони і підзаконні акти. Серед законів при цьому можна виділяти загальні («Про власність», Господарський кодекс України) і спеціальні («Про колективні договори і угоди», «Про оплату праці»). Окремо виділяють спеціалізований кодифікований закон — Кодекс законів про працю. Підзаконні акти у свою чергу поділяють на акти Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчі нормативні акти і акти локально-правового характеру (найнижчий рівень). 2.Кодекс законів про працю та інші законодавчі акти України, що регулюють трудові відносини. Кодекс законів про працю в Україні вперше було прийнято наприкінці 1922 р. Фактично він був розроблений в Росії і як проект одержаний Україною в червні 1922 р. Відразу ж розпочалася робота щодо його розгляду, хоча значних змін до нього внесено не було. Навіть нумерація статей залишилася такою ж. Але в Росії не могли допустити, щоб навіть розроблений в ній проект був затверджений в Україні раніше, ніж це відбудеться в Росії. Ця практика знайшла своє правове закріплення в Радянському Союзі, коли для «єдності» законодавства стали розроблятися Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік, які мали бути дослівно відображені в кодексах союзних республік. Так, чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю, що були затверджені Верховною Радою СРСР 15 липня 1970 р. й уведені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в союзних республіках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Росії - 9 грудня 1971 р., в Україні і Азербайджані -- 10 грудня 1971 р., в Узбекистані - 17 грудня 1971 р., в інших республіках - вже в 1972 р. КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 p., уведений в дію з 1 червня 1972 р. Він складається з 18 глав, в яких об'єднані 265 статей. За роки, що пройшли після прийняття КЗпП, він доповнений главою Ш-А «Забезпечення зайнятості вивільнюваних працівників», главою XVI-A «Трудовий колектив». Назва глави XV «Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по декілька разів. Прикладом цього може слугувати ст. 67, до якої в 1995 р. була внесена ч. З такого змісту: «У випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) співпадає з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого». На 1998 р. припадає п'ять таких днів, і Прем'єр-міністр України зробив подання до Верховної Ради, яка Законом від 26 грудня 1997 р. визнала цю норму такою, що втратила чинність, хоча вона й відповідала рекомендаціям МОП. Така практика «реформування» трудового законодавства фактично є «штопанням дірок». Тому не випадково в Основних напрямах соціальної політики на 1997-2000 роки зроблено висновок про те, що регулювання соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту трудових прав громадян вимагають прийняття нового Кодексу законів про працю України. Поряд із КЗпП, діють інші закони України. Так, Верховна Рада 7 лютого 1991 р. прийняла Закон України «Про власність», який дає визначення права власності як урегульованих законом суспільних відносин по володінню, користуванню і розпорядженню майном. Власнику надано право використовувати на договірній основі працю інших громадян, забезпечивши їм соціальні та економічні гарантії і права, передбачені законом. Майно може використовуватися і для підприємницької діяльності. Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства становлять основну організаційну ланку народного господарства України. Закон визначає порядок створення підприємства і його реєстрацію, створення і використання майна, управління підприємством і самоврядування трудового колективу, визначає господарську, економічну та соціальну діяльність підприємства, взаємовідносини підприємства з державою, порядок ліквідації і реорганізації підприємств. 16 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про державну службу», який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. Закон визначає загальні засади діяльності державної служби, правовий статус державних службовців та їх апарату, порядок проходження державної служби, її припинення, матеріальне та соціально-побутове забезпечення державних службовців, відповідальність за порушення законодавства про державну службу. Для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення громадянам України гарантій в цій галузі Верховна Рада 1 березня 1991 р. прийняла Закон України «Про зайнятість населення», який сприяє повній, продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право на зайнятість, передбачає компенсацію в разі втрати роботи. 22 жовтня 1993 р. був прийнятий Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», основними завданнями якого є створення належних умов для підтримання здоров'я й активного довголіття; організація соціального та інших видів обслуговування; виконання цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни; надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану здоров'я. Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших громадян похилого віку, гарантує їм рівні з іншими громадянами можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі умови для повноцінного способу життя. Передбачено надання ветеранам праці, а ними визнаються громадяни, які сумлінно пропрацювали в народному господарстві: жінки - 35 років, чоловіки - 40 років і вийшли на пенсію, - низку пільг. Закон України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя відповідно до індивідуальних здібностей та інтересів. Загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрямки реалізації державної молодіжної політики в Україні закликаний урегулювати Закон України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні». Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Основи законодавства України про охорону здоров'я, прийняті Верховною Радою 19 листопада 1992 p., визначили правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні. Вони регулюють суспільні відносини в цій галузі з метою забезпечення гармонічного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян. Закон України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» визначив економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного й договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення відповідальності та стимулюючої функції заробітної плати. Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» всім непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільне корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів. 15 листопада 1996 р. прийнятий Закон України «Про відпустки». 23 грудня 1997 р. прийнято Закон України «Про уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», яким передбачено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист їх прав на території України в межах її юрисдикції. Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування затверджені 14 січня 1998 р. 10 лютого 1998 р. прийнято Закон України «Про професійно-технічну освіту», яка є складовою частиною освіти України і спрямована на формування у громадян професійних знань, умінь, навичок, розвиток духовності, культури, відповідного технічного, технологічного і екологічного мислення з метою створення умов для професійної діяльності. З березня 1998 р. законодавче вирішено питання про порядок розгляду в Україні колективних трудових спорів (конфліктів). Усі закони України, що приймаються Верховною Радою, обнародуються за підписом Президента України. З метою впорядкування офіційного оприлюднення нормативно-правових актів, що приймають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, запобігання перекручень їх змісту, визначення порядку набрання ними чинності Президент України 10 червня 1997 року видав Указ «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності». Закон України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш як у п'ятнадцяти-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях. Відповідно до ст. 1 цього Указу офіційними друкованими виданнями є «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», газета «Урядовий кур'єр». Президент України виступає гарантом державного суверенітету, незалежності, недоторканності кордонів, національної безпеки, територіальної цілісності України, додержання Конституції і законів України, прав та свобод людини і громадянина. В межах своїх повноважень Президент України також видає укази і розпорядження, які є обов'язковими для виконання на всій території України. Але ці укази і розпорядження Президента України є не законодавчими, а підзаконними актами. 3.Поняття та значення основних принципів трудового права. Система принципів трудового права. У розумінні принципів права слід виходити із загально-філософського уявлення про принципи як основоположні категорії, закономірності, що діють всюди, завжди та за будь-яких умов. У загальній теорії права принципами права називають основоположні загальновизнані норми, що виражають властивості права та мають вищу імперативну юридичну силу, тобто виступають як незаперечні вимоги, що ставляться до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу. Принципи служать нормативними засадами права, що вміщені у його змісті, виступають орієнтирами його формування, відображають його сутність і основні зв'язки, що реально існують у правовій системі1. Інколи принципи права розглядають як відправні ідеї, що виражають найважливіші закономірності і підвалини не тільки права, а й даного типу держави. Вони є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, відрізняються універсальністю, вищою імперативністю і загально-визначеністю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення певного суспільного ладу. Принципи, поряд із предметом, методом та функціями, зумовлюють цілісність галузі права. Кожна з цих властивостей галузі права має своє призначення. Якщо предмет відповідає на запитання "що?" (які відносини складають об'єкт правового регулювання), метод - "як?" (у який спосіб регулюються ці відносини), функції - "навіщо?" (яке призначення цієї галузі), то для принципів найбільше підходить питання "чому?" (які закономірності формують норми певної галузі права). Загальновизнано, що принципи права вносять одноманітність у всю систему юридичних норм і забезпечують єдність правового регулювання суспільних відносин. Та принцип є не тільки основним вихідним положенням будь-якої наукової системи, теорії або ідеологічного напряму, а й особливістю, покладеною в основу створення або здійснення чого-небудь, способом створення або здійснення чогось. Із розвитком суспільного буття розвивається і право, яке має ефективно регулювати динамічні суспільні відносини. Тому принципи мають відображати як властивості відносин у їх статичному стані, так і служити основою для формування нових нормативних приписів, адекватних розвитку суспільних відносин відповідної галузі права. Основні принципи трудового права, відображаючи сутнісні системні властивості цієї галузі, не можуть базуватися тільки на нормах, що визначають правове положення (статус) суб'єктів трудового права, їх діапазон значно ширший. Володіючи якістю нормативності та цілеспрямованості, вони відображають основний зміст, характер і тенденцію правового регулювання різних суспільних відносин з приводу застосування і організації праці працівників (трудових і тісно пов'язаних з ними інших суспільних відносин). Відомий теоретик трудового права О. В. Смирнов, який зробив вагомий внесок у дослідження принципів, їх призначення вбачав у тому, що вони допомагають глибше з'ясувати зміст конкретних норм чинного законодавства, визначають тенденції розвитку законодавства, допомагають правозастосовним органам у вирішенні недостатньо врегульованих або неврегульованих конкретними нормами права питань3. Принципи трудового права - це загальновизнані вихідні положення що визначають його сутність, зумовлюють єдність правового регулювання та закономірності розвитку системи норм трудового права. Значення принципів трудового права полягає у тому, що вони: - відображають у коротких формулюваннях зміст усієї системи трудового права, розкриваючи сутність всього трудового права, законодавства про працю і його зв'язок із соціально-економічною і техніко-організаційною політикою держави у сфері праці; - визначають напрями подальшого розвитку законодавства про працю та забезпечують правильне та однакове застосування його норм; - служать однією з головних підстав об'єднання окремих норм в систему даної галузі; - визначають правове становище суб'єктів трудового права, їх права і обов'язки; - служать правовим підґрунтям формування й розвитку системи галузі, визначаючи її структуру, склад інститутів, зміст конкретних норм законодавства про працю1. Принципи не є автономними, самодостатніми утвореннями, що функціонують у відриві від об'єктивних чинників у відповідних сферах людського буття. Відносини, що виникають на базі праці, різноманітні і складні, вони регулюються різними галузями права. Тому для принципів трудового права характерна як обумовленість економічними та соціальними законами, так і взаємодія з принципами суміжних галузей права. Взаємодію принципів різних галузей права можна проаналізувати на прикладі правового явища, відносини з приводу якого регулюються як трудовим, так і господарським правом,-змін в організації виробництва і праці. Власник, виходячи із економічної доцільності, може запровадити організаційні зміни у діяльності підприємства (наприклад, реорганізовувати його). При цьому виникають організаційно-господарські відносини, нормативне регулювання яких базується на принципах, визначених законодавством. Серед загальних принципів господарювання, встановлених ст. 6 Господарського кодексу України (далі - ГК України), значиться свобода підприємницької діяльності, й інші суб'єкти не мають права впливати на його дії на цій стадії змін в організації виробництва. На цю частину відносин, що знаходяться на межі двох галузей, принципи трудового права не поширюються. Тому суд при розгляді справи про поновлення на роботі працівника, звільненого у зв'язку із скороченням штату або чисельності, не може досліджувати доцільність проведення власником реорганізації. Якщо ж зміни в організації виробництва і праці призводять до вивільнення працівників, то на цю групу відносин поширюються вже й принципи трудового права. Не випадково принцип свободи підприємницької діяльності містить застереження - "у межах, визначених законом". Принципи трудового права як галузі соціальної спрямованості у визначенні підстав та порядку звільнення працівників мають пріоритет. Тому у ч. З ст. 36 КЗпП України встановлено чітке правило: сама по собі зміна власника підприємства, а також його реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) не дають права роботодавцю звільняти працівників. При реорганізації зміни відбуваються не у трудових відносинах, що містять права та обов'язки як працівника, так і власника, вони стосуються тільки однієї сторони. Тому дія трудових договорів працівників продовжується, а припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП). При визначенні переважного права на залишення на роботі у разі скорочення чисельності або штату працівників водночас діють принципи як господарського права, зумовленого економічними законами, так і трудового права, покликаного захищати права певних категорій працівників. Закони економіки спонукають власника до формування колективу працівників за ознакою ефективності праці, а соціальні фактори у цьому процесі мають другорядне значення. Така взаємодія принципів і зумовлює логіку нормативного визначення категорій працівників, які вправі претендувати на залишення на роботі, та структуру відповідної статті у законодавчому акті. Тому в ст. 42 КЗпП України спочатку у частині першій встановлено таке правило: "переважне право мають працівники з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці" (пріоритет принципу господарського права), а потім у частині другій запроваджено додатковий фактор - "за рівних умов кваліфікації та продуктивності праці перевага надається працівникам за соціальними показниками" (пріоритет принципу трудового права). Залежно від того, в одній, декількох чи всіх галузях права діють відповідні принципи, їх можна розділити на основні (загальні), міжгалузеві й галузеві. У трудовому праві, як і в будь-якій іншій галузі права, міжгалузеві принципи діють, виявляються не цілком, а лише стосовно особливостей, врегульованих нормами трудового права суспільних відносин. Наприклад, міжгалузевий принцип охорони власності виявляється через встановлення обов'язку працівника дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір (ст. 139 КЗпП України), а також матеріальної відповідальності працівника за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на нього трудових обов'язків (ст. 130 КЗпП України). Галузеві принципи трудового права виражають загальні сутнісні властивості норм тільки даної галузі права. Таких принципів більшість, вони конкретизуються і виявляються в окремих інститутах і нормах залежно від їх змісту і цільової спрямованості. В літературі сучасні принципи трудового права поділяються на чотири групи: 1) такі, що виражають політику держави в галузі правового регулювання ринку праці й ефективної зайнятості; 2) що містять керівні засади в галузі встановлення умов праці працівників; 3) визначають правове регулювання застосування праці працівників; 4) що відображають головні напрями правової політики в галузі охорони здоров'я і захисту трудових прав працівників Виходячи з класифікації суспільних відносин, які є предметом сучасного трудового права України, на нашу думку, принципи трудового права можна поділити на 2 види: принципи трудового регулювання індивідуальних трудових відносин і принципи правового регулювання колективних трудових відносин. Основні принципи трудового права закріплено в Конституції України й інших найважливіших законодавчих актах. Одним з них, проголошеним у Конституції України, є принцип верховенства права. Цей принцип виступає загальним для всіх галузей права і є головним орієнтиром у законотворчій і правозастосовчій діяльності. У ст. 43 Конституції України закріплений принцип свободи праці: "Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується". У цій же статті говориться про заборону використання примусової праці: "Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан". Сучасний розвиток цивілізації на одне з перших місць висуває ідею всесвітнього захисту прав людини в сфері застосування праці. Цей постулат, що закріплений у загальновизнаних міжнародних актах, вимагає перегляду традиційних підходів і оцінок. Зокрема, слід констатувати, що принципи свободи і рівності праці в умовах кризового стану економіки України носять багато в чому декларативний характер. Зростаючий рівень безробіття, фактичне закриття багатьох підприємств, скорочення витрат з держбюджету на такі життєво важливі сфери, як охорона здоров'я, соціальне забезпечення, мізерні розміри допомоги по безробіттю, - все це зводить нанівець проголошення таких принципів. Недостатньо проголосити принцип, необхідно узгодити його реалізацію в цілому комплексі заходів щодо його забезпечення. Неодноразово підкреслювався такий принцип, як рівність сторін трудового договору. Цей принцип, запозичений з цивілістичної концепції договору, фактично не відповідає реальним суспільним відносинам. Потрібно ясно й однозначно визнати, що працівник і роботодавець не є рівними суб'єктами. Працівник завжди є слабшою стороною, особливо тепер, в умовах кризи, і необхідна ціла система правових заходів щодо його захисту. Ці суб'єкти не рівні не лише в процесі трудових відносин, що визнавалося вченими, а й на стадії укладання трудового договору. Спад виробництва тільки загострив цю проблему. Не зайвим буде ознайомитися з оцінкою цього питання на міжнародному рівні. У доповіді Генерального директора Міжнародного Бюро Праці підкреслювалося наступне: "Основна мета розвитку трудового законодавства і, системи трудових відносин протягом багатьох десятиріч полягала в тому, щоб покінчити з фікцією цивільного права XIX сторіччя, яка проголошувала, що сторони індивідуального договору найму мають рівну силу, і тому вони повинні цілком самостійно визначати свої взаємовідносини" Важливим для трудового права є конституційний принцип збереження існуючих прав і свобод (статті 22, 157 Конституції). Цей принцип повинен бути обов'язково закріплений в новому Трудовому кодексі. Адже насправді в сучасних умовах постійно відбувається протилежне. Постановами уряду, навіть інструкціями центральних органів виконавчої влади, передбачається звуження існуючих трудових прав. Наприклад, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 31 серпня 1996 р. №1033 "Про заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету та підвищення соціальних виплат населенню" на період погашення заборгованості по заробітній платі працівникам бюджетних установ доплата за суміщення професій (посад), виконання обов'язків тимчасово відсутніх працівників виплачується в розмірі до 30% посадового окладу працівника, який виконує обов'язки тимчасово відсутнього працівника; обмежується тривалість робочого часу на роботі за сумісництвом - не більш 4 годин у день. Однак ці обмеження протирічать чинному законодавству. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1999 р. №175 продовжена дія абзацу другого п. 2 та пунктів 5 і 8 постанови №1033 до 1 січня 2000 р. (Праця і зарплата. - 1999. - №4. - Лютий). Ряд важливих принципів закріплено в Кодексі законів про працю України. Між тим у цей час не всі принципи трудового права отримали текстуальне формулювання в Конституції та інших нормативно-правових актах про працю. У чинному КЗпП немає окремої статті, що встановлює основні принципи регулювання трудових відносин. Цей недолік слід усунути в новому Трудовому кодексі. До основних принципів потрібно віднести наступні принципи, свобода праці; забезпечення права кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності та професію; заборона примусової праці й дискримінації в сфері трудових відносин; забезпечення права на охорону здоров'я у процесі праці, на умови, що відповідають вимогам безпеки і гігієни; забезпечення права на винагороду за працю без будь-якої дискримінації і не нижче заробітної плати, визначеної законом; захист трудових прав працівників. На нашу думку, необхідно назвати і такий принцип як недопущення погіршення становища працівника порівняно з рівнем, передбаченим законодавством. У зарубіжному трудовому праві цей принцип є загальновизнаним і застосовується не лише до співвідношення договорів про працю із законодавством. Він має універсальне значення, торкається будь-якого нижчестоячого нормативного акта, який може тільки поліпшувати становище працівника порівняно з нормативними актами більш високого рівня. Такий принцип є і в законодавстві про працю України (статті 9,9-1 КЗпШ. Принцип, згідно з яким договори про працю не можуть погіршувати положення працівників порівняно із законодавством України, - це основний принцип, що має універсальний характер. Можливим видається включення до системи основних принципів трудового права принципу соціального партнерства. Цей принцип міжнародно-правового регулювання праці (діяльність МОП базується на трипартизмі) набув поширення і в Україні. Соціальне партнерство існує на різних рівнях: на державному (Генеральна угода), на галузевому (галузеві угоди), на регіональному (регіональні угоди), на виробничому (колективний договір) - і покликане вирішити протиріччя, узгодити інтереси найманих працівників і власників. У даний час відбувається процес становлення механізму соціального партнерства, який повинен бути законодавчо закріплений Законом України "Про соціальне партнерство". В основних напрямах соціальної політики на 1997 - 2000 роки, затверджених Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р., передбачено низку заходів, спрямованих на розвиток соціального партнерства в Україні. Зокрема, передбачається розробити правовий механізм удосконалення організаційних форм і принципів соціального партнерства, взаємодії суб'єктів соціально-трудових відносин, ведення консультацій, переговорів, укладення угод і колективних договорів, проведення примирних процедур; створити систему розгляду і вирішення колективних трудових спорів і конфліктів, забезпечити проведення активної примирної політики у разі виникнення конфліктів шляхом застосування посередництва, примирних комісій, трудових арбітражів; утворити Національну службу посередництва і примирення; посилити роль держави як гаранта соціального партнерства, дотримання і розширення соціально-економічних прав найманих працівників; удосконалити структуру системи органів соціального партнерства на всіх рівнях та ін. Деякі з намічених заходів вже реалізовано. Проблема принципів трудового права не лише важлива, але й вимагає багатьох зусиль від дослідників, адже необхідно звести воєдино і права людини, і досягнення загальної теорії права і проаналізувати весь масив трудового законодавства і, нарешті, - реальні економічні можливості держави.
Виходячи з класифікації суспільних відносин, які є предметом сучасного трудового права України, принципи трудового права можна поділити на дві групи: 1) Принципи правового регулювання індивідуальних трудових відносин. До них належать: - забезпечення права кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності та професію; - принцип стабільності трудових відносин – полягає в тому, що не можна звільняти працівника без достатніх на те підстав, оскільки працівники укладають трудовий договір для того, щоб мати постійне джерело засобів для існування. Роботодавець також зацікавлений у стабільності трудових відносин, так як тривалий стаж працівника дає змогу підвищувати ефективність роботи; - принцип єдності і диференціації умов праці; -принцип свободи праці або свободи трудового договору; - рівність сторін трудового договору; - принцип збереження існуючих прав і свобод працівників; - заборона примусової праці й дискримінації в сфері трудових відносин; - забезпечення права на винагороду за працю не нижче заробітної плати, визначеної законом; - недопущення погіршення становища працівника порівняно з рівнем, передбаченим законодавством; - принцип договірного характеру праці – полягає в тому, що трудові відносини виникають за згодою сторін, ця згода повинна бути взаємною та оформлятися шляхом укладення трудового договору, який і регулює ці відносини. Цей принцип дає змогу роботодавцю підшукати працівника, який би відповідав його вимогам, а працівникові таку роботу, яка б відповідала його потребам; - принцип визначеності трудової функції – означає, що працівнику повинна бути визначена спеціальність, кваліфікація, посада у відповідності з його знаннями і вміннями; -принцип всесвітнього захисту прав людини в сфері застосування праці. 2) Принципи правового регулювання колективних трудових відносин. До них належать: - принцип соціального партнерства. Соціальне партнерство існує на різних рівнях: на державному (Генеральна угода), на галузевому (галузеві угоди), на регіональному (регіональні угоди), на виробничому (колективний договір) – покликане вирішити протиріччя, узгодити інтереси найманих працівників і роботодавців; - принцип участі працівників в управлінні виробництвом і здійсненні контролю за додержанням законодавства про працю – працівники приймають участь в управлінні виробництвом через профспілкові органи, загальні збори трудового колективу та шляхом укладення колективного договору; - забезпечення права на охорону здоров’я в процесі праці, на умови, що відповідають вимогам безпеки і гігієни. Слід відзначити, що зазначений перелік принципів трудового права не є вичерпним, оскільки вони постійно розвиваються і вдосконалюються відповідно до суспільних потреб та вимог сьогодення. 5.Принцип забезпечення права вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності та професії. |