Семінар 7 з історії України. Семінар 7. Семінар 7. Командноадміністративна модель срср та її особливості в Україні. Сталінський терор 1930х
 Скачать 48.17 Kb.
|
|
Шістдесятники боролися за незалежність української культури від комуністичної ідеології. Вони вимагали духовного, культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих судових процесів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей. У 1962 р. виходить критична стаття І. Дзюби «Перший розум наш», в якій автор викриває прислужницьку роль тієї частини української інтелігенції, яка задля корисливих благ зреклася власного народу. Усвідомлюючи , що мова – це не просто у поетичному розумінні «душа народу», а й одна із найважливіших і найхарактерніших ознак нації, в лютому 1963 р. шістдесятники організували в Київському університеті конференцію стосовно вживання української мови, на якій порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом УРСР питання про про подолання мовного нігілізму та поширення української мови в усіх сферах державного і громадського життя, що забезпечило б провідну роль української мови в національно-культурній сфері України. У 1964 р. шістдесятники поширювали листівки з протестами проти навмисного підпалу 24 травня цього року Державної публічної бібліотеки АН України в Києві, у вогні пожежі якої згорів увесь її український відділ - унікальні історико-культурні пам’ятки: рукописи, стародруки, інкунабули, рідкісні книги, архіви Центральної Ради. У протистоянні з комуністичним тоталітарним режимом, де контролю підлягали усі сфери суспільно-політичного життя, учасники новітнього етапу визвольних змагань використовували «самвидави». Позбавлені можливості легально пропагувати свої ідеї, погляди, твори, українські патріоти вдалися до альтернативного шляху виходу на читацьку аудиторію – розповсюдженню власноруч написаних, надрукованих на машинках, сфотографованих з плівок «самвидавних» матеріалів. Перший самвидав «Воля і Батьківщина» вийшов у 1964 р. Згодом були видані «Хроніка опору» В. Мороза, «Стан і завдання українського визвольного руху», «Націоналісти», «Репортаж із заповідника імені Берії» та ін. Хоча як на союзному, так і на республіканському партійному рівнях приймались таємні постанови щодо протидії нелегальному розповсюдженню самвидавів, остаточно знищити їх комуністичному режимові так і не вдалося. Однак відповіддю влади на діяльність шістдесятників стала хвиля арештів представників молодого покоління творчої і наукової інтелігенції, здійснених КДБ у серпні-вересні 1965 р. Арешти проводилися здебільшого в Києві та західних областях України. Серед ув’язнених були брати Михайло і Богдан Горині, М. Косів, О. Заливаха, С. Караванський, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та інші. Арештантам не було пред’явлено звинувачень, натомість поширювалися звістки про викриття антирадянської націоналістичної організації. Восени 1965 р. розпочався другий етап інакомислення в Україні, що тривав до початку 70-х рр. 4 вересня під час прем’єри у київському кінотеатрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» І. Дзюба, В. Чорновіл та В. Стус закликали глядачів на протест проти арештів шістдесятників. У залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Ця подія стала першим відкритимгромадянським політичним протестом в СРСР у постсталінський період. Саме на тому етапі утвердилися помітні постаті, що репрезентували собою весь спектр інакомислення в Україні. У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав відкритого листа першому секретарю ЦК КПУ П. Шелесту та голові Ради Міністрів України В. Щербицькому, до якого додав свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», у якій викрив національну шовіністичну політику Москви, розкритикував ідею майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР та тезу про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії. У 1966 р. 78 представників творчої інтелігенції, серед яких мовознавець З. Франко (внучка І. Франка), М. Коцюбинська (небога М. Коцюбинського). перекладач Г. Кочур, письменник Б. Антоненко-Давидович та інші, звернулися з клопотанням до прокурора УРСР Ф. Глуха і голови КДБ при Раді міністрів УРСР Ф. Нікітченка бути присутніми на судових процесах і пояснити причини арештів української інтелігенції. Десять членів Спілки художників України просили Верховний суд переглянути справу талановитого художника О. Заливахи і зберегти його для мистецтва. У цей період відбувалися й індивідуальні акції протесту проти каральної політики радянського режиму. 5 листопада 1967 р. учитель з Дніпропетровської області В. Макуха (боєць УПА, політв'язень сталінських таборів) вчинив акт самоспалення. Він вийшов у Києві на Хрещатик, облив себе бензином, підпалив і побіг уздовж вулиці, вигукуючи «Хай живе вільна Україна!». Молодий журналіст В. Чорновіл на захист заарештованих підготував збірник «Лихо з розуму», який містив документальні дані про 20 ув’язнених, їх поведінку на слідстві і в тюрмі, відвагу у боротьбі за свою і національну гідність. Ця книга, що стала приголомшливим свідченням порушення органами слідства і суду міжнародних правових норм і радянських законів, започаткувала масовий рух на захист політичних в ‘язнів. Вона була видана в 1967 р. у Парижі в Першій українській друкарні у Франції й удостоєна тоді само міжнародної журналістської премії для відзначення кращих журналістів, які борються за права людини. Однак Львівський обласний суд засудив В. Чорновола за цю працю на 3 роки ув’язнення. За виступи з протестами проти політичних арештів розпочалися заходи адміністративного характеру. Були звільнені з роботи літератори, викладачі І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, І. Бойчук. Проте обурення громадськості не припинялося. У 1968 р. з’явився лист 139 діячів науки і культури, що засуджували репресії над українською інтелігенцією та закриті процеси над нею. Репресії 60-х рр. не лише не відвернули українське інакодумство від політичної боротьби, а надали натхнення й відваги тим, хто залишився на волі. Опозиція 60-х рр. підготувала грунт для подальшої боротьби. Період, що тривав з початку 70-х і протягом 80-х рр. ХХ ст., знаменував собою третій етап інакомислення в Україні, коли рух опору з національно-культурного загальнодемократичного переріс у політичний, дисидентський («дисидент» - незгодний, відступник; той, що проти офіційної ідеології). Дисидентський рух складався з трьох основних течій, що то розходились, то зливались: правозахисний або демократичний, що найважливішу мету вбачав у захисті прав людини і нації; національно-орієнтований (засуджува імперську політику центру, форсовану русифікацію, обстоював ідею відокремлення України від СРСР та умови її життя для її народу, гідні цивілізованого світу). До цього напряму належали І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл, Ігор та Ірина Калинці, М. Косів та ін.; і релігійна опозиція (виступала за відновлення УГКЦ та АПЦ, за свободу діяльності протестантських сектантських організацій.). Дисиденти 70-х років підхопили і розвинули ідеї шістдесятників, багато з яких стали активними учасниками нового руху. Для них права людини і права нації були нероздільними. Дослідник М. Прокоп вважає, що кількість активних учасників дисидентського руху в Україні становила кілька тисяч осіб, серед яких 530 чол. підписували різні протестаційні документи. За соціальним становищем 34 % дисидентів були представниками інтелігенції, зокрема, 12% - учені університетів. Дисиденти та опозиційні організації у своїх програмних документах висловлювалися стосовно економічних і соціально-політичних проблем суспільства. Зокрема, констатувався колоніальний статус економіки УРСР, кріпосне становище селянства, злиденність робітництва, викривалися розбіжності між соціальним становищем державногого чиновництва та іншими станами населення. Дисиденти критикували бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізованого планування, обмеження прав громадських організацій, відсутність прав власності на засоби виробництва. У сфері міжнародних відносин українські дисиденти рішуче засуджували як імперський шовінізм, так і національну обмеженість, виступали за самовизначення народів. Знаряддями реалізації своїх цілей дисиденти вважали мирні конституційні методи боротьби: створення підпільних груп і організацій, самоспалення як вищий вияв жертовності, розповсюдження листівок і позацензурних видань (самвидавів), друкування своїх творів за кордоном, виступи на симпозиумах, та конференціях під прикриттям інтернаціональних гасел, на похоронах однодумців, на судових процесах над дисидентами. Використовувалися також зібрання біля пам’ятників національного духу, мітинги протесту, демонстрації, пікетування. З 1970 р. почав виходити «Український вісник» - перший нелегальний орган незалежної громадської думки. Його поява засвідчувала прагнення інакодумців до організаційних форм діяльності. На сторінках цього видання поміщалася інформація, яку тоталітарний комуністичний режим намагався замовчати, бо вважав для себе невигідною. Тут публікувалися історичні, літературно-критичні статті, оригінальні праці, твори українських письменників-класиків, заборонені радянською цензурою. У відповідь офіційна влада організувала масштабну кампанію репресій, що розпочалася 12 січня 1972 р. у ряді міст України і тривала у наступні дніі й роки. До в’язниць були посаджені В. Чорновіл, В. Мороз, М. Осадчий, В. Стус, М. Вінграновський, Є. Сверстюк, подружжя Калинців ( Ірина та Ігор) , Ю. Шухевич (син головнокомандувача УПА) та інші. Покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й члени їх сімей, близькі родичі. Та це не лякало учасників опозиційного руху. Боротьба з існуючим режимом продовжувалася дисидентами навіть в ув’язненні (акції мовчання, голодування, передача на волю документів). Активною формою протесту була відмова від радянського громадянства. У середині 70-х рр. найбільш проявив себе правозахисний рух. Правозахисники вимагали дотримування Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свободи і прав людини. На чільне місце висували примат особи і другорядність держави, захист прав національних меншин (кримських татар, євреїв та ін.). Важливим кроком на шляху оновлення тактики боротьби за національно-політичні права українського народу стала діяльність Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (усталена назва Українська гельсінська група – УГГ), створеної у листопаді 1976 р. Очолив Групу з 37 осіб поет М. Руденко, а її учасниками стали О. Бердник, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, О. Мешко, Н. Строката, О. Тихий та інші. Діяльність УГГ була спрямована на виконання документів Гельсінської наради з питань безпеки і співробітництва у Європі, тобто на контролювання стану справ людини в Україні. Члени УГГ прийняли декларацію і підписали цей документ своїми іменами, щоб пікреслити намір діяти виключно на легальних засадах. Учасники УГГ намагалися ознайомити широкий загал української громадськості з Декларацією прав Людини ООН - міжнародним правовим документом, який би мав стати основним у відносинах між особою та радянською державою й повідомляти світову громадськість про факти порушень на території України цієї декларації та її гуманітарних статей. Діяльність УГГ започаткувала новий етап у розвитку національно-патріотичного руху, етап легальної боротьби за права людини та нації. Відкрито заговоривши на увесь світ про неволю й безправ’я власного народу, учасники Групи відкрито ставили питання про антинародний і антинаціональний характер радянського режиму в Україні. Вони вірили в те, що зусиллями українців та за підтримки народів демократичних країн і ООН Україна здобуде незалежність і займе належне місце у колі демократичних країн світу. Таким чином, УГГ поставила питання про національне самовизначення у контексті загальнолюдських прав і свобод. Зусилля УГГ підтримали українські політв’язні, колишні учасники збройного підпілля ОУН-УПА, свободолюбиві прагнення яких не зламала комуністична тоталітарна система. Вони стали ініціаторами написання листа Генеральному секретарю ООН, у якому заявили, що Україна окупована Москвою, а мета українськаго визвольного руху та сама – вихід України зі складу СРСР і побудова незалежної держави. Активізація українського національного руху спонукала радянську владу завдати по ньому чергового удару. Упродовж 1977- 1978 рр. членів УГГ на чолі з головою М. Руденком було заарештовано і піддано жорстоким репресіям. Оскільки радянська влада не визнавала наявності в СРСР політичної опозиції, а отже, і в’язнів сумління, то їх спрямовували на примусове лікування до психіатричних лікарень або звинувачували у кримінальних злочинах, аби скомпроментувати в очах українського народу. Під час обшуків членам УГГ підкидали зброю, іноземну валюту, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. До 1980 р. близько 3/4 учасників УГГ було ув’язнено на строк від 10 до 15 років. Не випадково, у боротьбі властей з дисиденством УРСР посідала чи не найперше місце в СРСР. За даними Секретаріату міжнародної амністії серед політв’язнів Радянського Союзу українці становили від 25 до 75 %. Ряд відомих правозахисників вийшли з тюрем тільки в 1986-1987 рр. У 1988 р. з їх ініціативи Українська гельсінська група була перейменована в Українську гельсінську спілку (УГС). Її очолили В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, С. Хмара, брати Горині. УГС розробила новий програмний документ – «Декларацію принципів», відродила видання «Українського вісника», організувала видання журналів «Євшан-зілля» і «Кафедра». У 70-80-х рр. проявила себе й релігійна опозиція. ЇЇ головним завданням був протест церков і релігійних течій проти насадження атеїзму в українському суспільстві, боротьба за реабілітацію та легалізацію УГКЦ, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів і відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру, реабілітацію страчених служителів культу. Найбільш активними учасниками релігійної опозиції були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. Отже, український опозиційний рух 60-80-х рр. ХХ ст. грунтувався на засадах гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення його учасників була українська демократична суверенна держава, у якій би всі її громадяни користувалися політичними правами і визначали напрями економічного, політичного і культурного розвитку. Важливе історичне значення руху полягало у відстоюванні інтересів українського народу, тобто органічне включення у сферу діяльності національного фактора. Незважаючи на порівняно нечисленні ряди, національний опозиційний рух 60-80-х рр. був організованим явищем, мав яскраво виражений антитоталітарний характер, був реальною моральною та ідеологічною загрозою радянському режимові, оскільки відстоював демократичні ідеали у розвитку України. |