Семінар 7 з історії України. Семінар 7. Семінар 7. Командноадміністративна модель срср та її особливості в Україні. Сталінський терор 1930х
 Скачать 48.17 Kb.
|
|
Семінар №7. 7.1.Командно-адміністративна модель СРСР та її особливості в Україні. Сталінський терор 1930-х. Території усіх республік, що увійшли до Союзу, свого часу були об´єднані в межах Російської імперії. Між ними існували тісні економічні зв´язки, спеціалізація економічних районів, своєрідний розподіл праці (Центральна Росія — машинобудівна та легка, особливо текстильна промисловість, Середня Азія — виробництво бавовни, Закавказзя — видобуток нафти, Україна — у 1913 р. давала 70,2% загальноросійського видобутку вугілля, 21,2% марганцю, 67% виплавки чавуну, 57,2% заліза і сталі, виробництва 80—85% цукру). Під час громадянської війни військові сили й управління командними висотами економіки радянських республік були об´єднані, утворився «воєнно-політичний союз». Своєрідним коментарем до цього факту можуть бути слова Голови Раднаркому України X. Раковського, який, виступаючи в березні 1919 р. на III Всеукраїнському з´їзді рад, наголосив: «...дитині зрозуміло, що без торжества Радянської Росії не було б і Радянської влади на Україні... і що вороги Радянської Росії є і нашими ворогами, так само, як наші вороги є ворогами Радянської Росії». У зв´язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз. Значну роль у зміцненні та посиленні об´єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. І етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу» радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії» Литви і Білорусії». Об´єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об´єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки «воєнно-політичний союз» незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави. Пошук моделі майбутнього союзу розпочався влітку 1919 р. З цією метою під головуванням Л. Каменева було створено комісію, члени якої схилялися до надання формально незалежним республікам статусу автономних республік РСФРР, а голова взагалі дотримувався думки про те, що «треба злити Україну з Росією», а не обмежуватися об´єднанням основних галузей управління. Дещо іншу позицію займав представник України X. Раковський, який стверджував, що постійне об´єднання «можливе тільки на основі федеративного устрою (федеративної конституції), коли створюється єдиний орган верховного управління у вигляді Федеративної Ради Республік». Однак остаточної відповіді на питання про конкретну форму об´єднання радянських республік ця комісія не дала. II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 року представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921—1922 pp., посилювався. У цей час об´єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів. Для управління українською металургійною та металообробною промисловістю у червні 1922 р. були створені загальнофедеральні трести («Укрметал», «Югосталь», «Сільмаштрест», «Укртрестсільмаш»), які цілком перебували під контролем центру, а саме — Всеросійської Ради народного господарства (ВРНГ). На території України та Білорусії управління залізницями і зв´язком перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініціативи української делегації На IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР було поширено на всі радянські республіки. У цей час виникає значне тертя між центром і Україною на економічному ґрунті. Так, за відправлений до РСФРР голодного для республіки 1921 р. хліб Україна мала одержати 20 млн. крб. золотом. Наркомпрод РСФРР заплатив майже 1,3 млн. крб., а решту обіцяв компенсувати машинами, мануфактурою, лісоматеріалами та ін. «Із цього нам не дали ні одного атома», — обурено писав X. Раковський у доповідній записці Леніну в січні 1922 р. Враховуючи тільки економічні чинники та ігноруючи національні особливості і юридичні права України, держплан РСФРР хотів поділити республіку на дві економічні області — Пів-денно-Західну з центром у Києві та Південну (гірничопромислову) з центром у Харкові. Економікою цих областей мали керувати органи ВРНГ і Ради Праці та Оборони (РПО) РСФРР. І лише активний протест партійних та державних органів Української СРР, втручання Леніна дали змогу залишити республіку єдиним економічним районом. Отже, ситуація вимагала суттєвого корегування процесу консолідації, чіткішого уявлення майбутньої моделі об´єднання. Тому не дивно, що майже водночас підняли питання про необхідність удосконалення договірних відносин республік з РСФРР ЦК Компартії України та Білорусії (весна 1922 p.). Проте ініціатива українців та білорусів своїм наслідком мала протилежний бажаному результат, оскільки створена для розв´язання цієї проблеми комісія на чолі з В. Куйбишевим (за винятком X. Раковського) в цілому прихильно поставилася до сталінського проекту «автономізації», суть якого полягала у відмові радянських республік від планів створення власних національних держав, їх входження до складу РСФРР на правах автономних утворень, трансформування органів державного управління Російської Федерації у загальнодержавні. Як зазначав Сталін, йшлося про заміну «фіктивної незалежності внутрішньою автономією республік у розумінні мови, культури, юстиції та ін.» Створена після жовтневого пленуму Конституційна комісія (Й. Сталін, М. Калінін, Г. Чичерін та ін.) висловилася за утворення наркоматів трьох типів: а) злитих (5 наркоматів) — мали цілковиту владу на території нової федерації; б) об´єднаних (5 наркоматів) — відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи отримали назву наркоматів; в) автономних (самостійних) — юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров´я і соцзабезпечення. Передбачалася централізація ще більша, ніж в умовах громадянської війни. Це означало, що федерація, яка почала розбудовуватися відповідно до рішень комісії, мала бути федерацією лише номінально, а реальним змістом союзу республік в найближчій перспективі стала автономізація. III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 року І з´їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). Не вірячи в те, що Сталін щиро відмовився від ідеї автономізації, X. Раковський наполягав на необхідності реальних гарантій рівноправності та суверенності республік у межах СРСР. Такі гарантії він бачив у чіткій визначеності союзних відносин за принципом: «більше прав, більше засобів, більше ініціативи у всіх галузях окремим радянським республікам». Цю позицію X. Раковський при підтримці Бухаріна обстоював на XII з´їзді РКП(б) (квітень 1923 p.). Характерно, що вже на цьому етапі формування СРСР Раковський вказував на серйозну негативну тенденцію — зародження диктату союзних відомств. На жаль, делегати з´їзду його не підтримали, а в липні цього ж року Раковського було звільнено з посади Голови Раднаркому України і призначено повпредом до Великобританії. У цей період процес ліквідації суверенітету України вступив у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 року відбувся II з´їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв´язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, «союз республік» фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з´їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавчо закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. 7.2.Українське питання в національній політиці Польщі, Румунії та Чехословаччини: порівняльний аналіз. Після підписання 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору Бойківщина, Східна Галичина, Лемківщина, Холмщина, Підляшшя та західна частина Волині і Полісся залишалися в складі Польщі. Окупована Польщею українська етнічна територія охоплювала 125,7 тис. кв. км з населенням 8,9 млн. осіб, у т. ч. 5,6 млн. українців. Щоб заспокоїти українську громадськість, 22 вересня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох східно-галицьких воєводств (Львівського, Тарнопільського, Станіславського) і постанову про заснування українського університету на державні кошти. Однак це був не більш як політичний маневр, що мав полегшити полякам утвердження їхньої влади на українських землях. Управління в Західній Україні перейшло до Генерального цивільного комісара, який у своїй діяльності спирався на військові гарнізони. Окуповані території були поділені на округи. На Волині, Холмщині, Підляшші запроваджений стан військової облоги. Нова польська конституція (1921 р.) ґрунтувалася на принципі унітарності польської держави, з єдиною законодавчою і виконавчою владою, без забезпечення національним меншинам будь-яких автономних прав. Не виконала Польща також узятих на себе міжнародних зобов’язань шанувати національні і віросповідні права національних меншин. На кінець 1922 р. поляки в Східній Галичині розподілили між собою майже 200 тис. га землі, на Волині – 112 тис., на Поліссі – 113 тис. га. Наприкінці вересня – на початку жовтня 1921 р. на всій території Польщі проведений перепис населення. Фальсифікованими наслідками перепису уряд сподівався обґрунтувати польський характер Галичини, Холмщини і Волині а фактом участі місцевого населення у переписі продемонструвати світу визнання населенням Західної України її влади. Незважаючи на репресії, чимало галицьких українців бойкотували перепис, який перетворився в антиокупаційний плебісцит. 5 і 12 листопада 1922 р. відбулися вибори до сейму і сенату. За задумом польського уряду вибори мали стати одним з важливих заходів анексіоністської політики, а також засвідчити перед світовою громадськістю польську суверенність над цією територією і прояснити позицію Антанти. Еміграційні уряди УНР та ЗУНР і Міжпартійна рада виступили проти участі українського населення Східної Галичини у виборах. Керівництво всіх українських партій і Міжпартійна рада прийняли рішення про бойкот виборів у краї. В Комуністичній партії Східної Галичини (КПСГ) думки щодо виборів розділилися: опозиційна частина партії (васильківці) бойкотувала вибори, решта комуністів, згідно з постановою ЦК Комуністичної робітничої партії Польщі, оголосила про намір взяти в них участь. Для цього останні створили легальну організацію – Союз пролетаріату міст і сіл. Підтримала вибори й Українська селянська партія (хліборобів), яка користувалася матеріальною і організаційною підтримкою властей. Перед виборами 22 жовтня польський уряд прийняв рішення про «розширення компетенції військово-польових судів». У Східну Галичину були відправлені війська, які придушували масові виступи проти виборів. У відповідь Українська Військова Організація (УВО) (нелегальна військова організація, що існувала у 1920 – на початку 1930 рр. у Західній Україні створена за ініціативою Є. Коновальця, І. Андрухіва та ін.) карала тих, хто йшов на службу до окупаційних властей або агітував за участь у виборах. Польська адміністрація розглядала бойкот виборів як акцію, що спрямовувалася з УСРР. Це стало приводом до арешту членів КПСГ та інших політичних діячів і посилення контролю на польсько-українському кордоні. Репресивні заходи польської влади до противників виборів не вплинули на ситуацію. Спираючись на незначну групу «хліборобів», від українців до сейму обрано лише 5 депутатів на чолі з О. Ільковим. Більше 60 % населення Східної Галичини, тобто практично всі галицькі українці, участі у виборах не брали. Що стосується українських територій Холмщини, Підляшшя, Волині і Полісся, які до революції перебували у складі Росії, то там населення виборів не бойкотувало, отже розглядало польську адміністрацію як легітимну. Загалом українське представництво в польському сеймі і сенаті становило 20 послів і 6 сенаторів, які 22 листопада 1922 р. створили Українську парламентську репрезентацію (УПР). На першому ж засіданні новообраного сейму 23 січня 1923 р. голова УПР С. Підгірський заявив, що «ціллю українського народу є відродження самостійності Української держави». На цьому етапі представники українського населення в сеймі висловлювали готовність співпраці з польським народом і з усіма народами, які входили до складу ІІ Речі Посполитої. Умовою співпраці з їх боку була така перебудова політичної системи держави, щоб кожний народ, який займав окреслену територію, мав повну можливість реалізувати своє право на самовизначення, на вільний розвиток всіх галузей життя. Вибори не зняли політичного напруження в Східній Галичині, а, навпаки, посилили. Широкого розмаху набрав бойкот незаконного призову українців до польської армії. Польський уряд робив усе для того, щоб домогтися офіційного визнання державами Заходу анексії Польщею українських земель. У цьому поляків підтримувала найбільше Франція. Вона прагнула створити велику Польщу, яка при потребі могла б виступити її союзницею у боротьбі проти Німеччини. Крім того, Польщі відводилась роль «охоронного валу проти більшовизму». З приходом до влади у 1922 р. Б. Муссоліні Італія підтримала Францію щодо анексії Польщею українських територій. Великобританія, маючи свої економічні і політичні інтереси, довго не погоджувалася з намірами Польщі і Франції стосовно східних кордонів Польщі, і вона відстоювала так звану лінію Керзона. Врешті-решт Франція та Великобританія знайшли порозуміння в питанні анексії Польщею західноукраїнських земель. За ініціативою уряду Італії 14 березня 1923 р. Рада послів Франції, Італії, Великобританії та Японії, проігнорувавши право галицьких українців на державне самовизначення, прийняла рішення про передання Східної Галичини Польщі за умови надання краєві територіальної автономії. Польський сейм ратифікував рішення Ради послів, хоч не збирався виконувати і не виконав її вимогу про автономію. З цих пір політичний курс ІІ Речі Посполитої був спрямований на цілковиту асиміляцію українського населення, позбавлення його всіх ознак самобутності. Одним з основних проявів такої політики була відповідна організація територіального поділу і функціонування місцевих органів влади. Термін «Східна Малопольща», який був історичною назвою Західної Галичини з центром у Кракові, поширився на всю Галичину. На території Східної Галичини утворено три воєводства – Львівське, Станіславське, Тарнопільське. Щоб переконати європейську громадськість у польському характері цих територій, до Львівського воєводства були приєднані вісім повітів Західної Галичини з переважно польським населенням. Волинське і Поліське воєводства отримали назву «Східні креси» (креси – з польської мови – окраїни). До них була приєднана частина земель з переважаючим там польським населенням. Натомість Лемківщину приєднали до Краківського воєводства, Холмщина була включена до Люблінського воєводства. Найнижчою ланкою територіально-адміністративного устрою Польщі стали ґміни. Їхня кількість у повітах коливалась у Галичині від 9 до 14, на інших українських землях – від 5 до 8. Ґміни в Галичині успадкували території попередніх австрійських органів самоуправління, на Волині, Підляшші і Холмщині – території російських волостей. У 1933 р. спеціальним законом нижчі адміністративні органи Галичини укрупнювались, внаслідок чого деякі регіональні відмінності усувались. Така схема територіально-адміністративного поділу не узгоджувалася ні з економічними, ні з природно-географічними принципами, а лише з політичними. Польська система управління відзначалася сильною централізацією. В її основу покладено інститут староств, при цьому суттєві владні функції одержали поліцейські органи. Широкі повноваження система надавала воєводі, який призначався президентом за рекомендацією міністерства внутрішніх справ та уряду. Конкретні напрямки роботи контролювали відділи воєводського управління. Адміністрацію очолював староста, а старостинське управління, відповідно, поділялось на реферати і підвідділи. Керівництво нижчими територіально-адміністративними одиницями – ґмінами – здійснював війт. На чолі сільського самоуправління стояв солтис. Громадське самоуправління великих міст складалося з президента, віце-президента, лавників. Така структура територіально-адміністративного управління зв’язувала будь-яку ініціативу знизу і найкраще відповідала цілям окупаційного режиму. Українські етнічні землі входили до шести воєводств: у Львівському було 26 повітів, Станіславському – 12, Тарнопільському – 17, Волинському – 11, Поліському – 9, Люблінському – 8. 26 вересня 1922 р. польський сейм прийняв юридичний акт «Про засади загального самоврядування воєводств», зокрема Львівського, Тарнопільського і Станіславського». Закон передбачав створити в цих трьох воєводствах окремі двопалатні – польські й українські – воєводські самоврядні сеймики, які були наділені широкими повноваженнями. Особам української національності гарантувалася участь у державній і самоврядній адміністрації, рівноправність у державі української мови і греко-католицької віри. Закон залишився, однак, на папері до кінця існування ІІ Речі Посполитої. Польща була унітарною державою. |