Семінар 7 з історії України. Семінар 7. Семінар 7. Командноадміністративна модель срср та її особливості в Україні. Сталінський терор 1930х
 Скачать 48.17 Kb.
|
|
7.4. Шістдесятництво, дисидентський і правозахисний рух (кінець 50-х, 1980-ті роки). Важливим політичним наслідком Другої світової війни був України вихід на міжнародну арену, світ дізнався про існування України. Значною мірою це було пов’язано з виникненням ООН. 25 квітня 1945 р. в Сан-Франциско відкрилась установча конференція цієї Міжнародної Організації для підтримки миру і безпеки. 30 квітня пленум конференції запропонував урядам України і Білорусії, як державам, що найбільш постраждали від нацизму, прислати свої делегації. Головою делегації УРСР став нарком закордонних справ Д. Мануїльський, а до її складу входили віце-президент АН України, академік О. Палладін, учений секретар Президії АН України професр П. Погребняк, ректор Київського університету ім. Т. Шевченка проф. В. Боднарчук, директор інституту історії АН України професор М. Петровський. 6 травня 1945 р. члени української делегації взяли участь у розробці СтатутуООН. Україна вступила до численних спеціалізованих органів і агенств ООН – Статистичної комісії, комісії з прав людини, комітету у справах біженців і переміщених осіб, комісії із співробітництва в галузі освіти, науки і культури (ЮНЕСКО). Як член ООН УРСР була учасницею Паризької мирної конференції (29.07. – 15.10 1946 р.), скликаної для розгляду мирних договорів країн антигітлерівської коаліції з колишніми союзниками Німеччини, і яка закріпила нові кордони Європи. Важливими були повоєнні зміни територіальних меж України. Було відновлено кордон з Румунією 1940 р. і вирішено долю українсько-польського кордону. На Кримській конференції у лютому 1945 р., коли постало питання про західноукраїнські землі, голови американської (Ф. Рузвельт) і англійської (У. Черчіль) делегацій висловилися за те, щоб кордон між СРСР і Польщею проходив по лінії Керзона. На польському боці залишилися Лемківщина (західні схили Карпат – Низькі Бескиди), Посяння з м. Перемишль, Холмщина – з м. Холм. 29 червня 1945 р. була підписана угода між СРСР і Чехословаччиною, яка оформила включення до складу УРСР Закарпатської України, що стало підставою для створення Закарпатської області з центром в Ужгороді. Післявоєнна УРСР у багатьох важливих аспектах виявилася відмінною від довоєнної. Окрім того, що промислово-виробничий потенціал становив усього 26 % проти рівня 1940 р., значно розширилися кордони України, зросла її політична й економічна вага в СРСР, змінився етнічний склад населення і вперше за багато століть усі українці знаходилися в межах однієї держави. Проте маючи всі зовнішні атрибути суверенної республіки, котра на федеративних засадах входила до Радянського Союзу, Україна фактично залишалася частиною унітарної надцентралізованої держави, кервництво якої прагнуло до соціально-політичної та культурної уніфікації підконтрольних їй територій, до так званої братньої сім’ї народів. Кінець Другої світової війни й здобуття перемоги над нацизмом для українського народу було пов’язано подальшим терором з боку сталінського тоталітаризму. Насильницькі методи управління сільським господарством, безправне соціальне становище українських селян, систематичний грабунок радянською державою призвели до чергового за часів сталінського режиму масового голодомору в Україні 1946-1947 рр., що знову забрав сотні тисяч (за деякими свідченнями ця цифра перевищує мільйон жертв українських хліборобів). До вкрай незадовільного стану с/г і грабіжницької політики радянського режиму додалися несприятливі погодні умови, що негативно вплинули на врожай 1946 р. Зима виявилась малосніжною, а весняно-літні місяці – вкрай посушливими. Як наслідок, мізерна врожайність зернових в середньому по Україні склала всього 3,8 ц з га, а в ряді південних областей не змогли навіть повернути зерна, що було посіяно. Проте, незважаючи на катастрофічний неврожай, Москва встановила колгоспам України плани хлібозаготівель, що набагато перевищували реально зібрану ними кількість зерна. Як наслідок цієї згубної політики в Україні розпочався масовий голод, що охопив майже всю територію. Особливо жорстокого удару він завдав по південних областях – Дніпропетровській, Одеській, Ізмаїльській, Миколаївській, Херсонській, Кіровоградській. Голод поширився навіть на найродючішу Полтавську область. Найцинічнішим було те, що у той час, коли українці масово гинули від голоду з вини злочинного сталінського режиму, весною й літом 1947 р. з волі деспота Сталіна в Європу за заниженими цінами безперервно йшли ешелони з хлібом, яким годували переможених німців. Останні роки існування сталінського тоталітарного режиму відзначалися патологічною жорстокістю: знищувалися найменші прояви національного руху в Україні, збройне підпілля ОУН-УПА було розгромлене, сотіні тисяч його учасників та симпатиків загинули або були кинуті до в’язниць, вивезені у сибірські концтабори, ярлики ворогів народу отримали їхні сім’ї. Зруйновані дощенту війною промисловість і сільське господарство хоча і відновили свій довоєнний рівень, але шляхом властивого радянському режимові адміністративно-силовому тиску. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила «Закон про п’ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр.” У грудні 1947 р. була проведена грошова реформа і скасована карткова система. Грошова реформа мала відверто конфіскаційний характер у дусі радянської традиції перерозподілу власності, що офіційно обгрунтовувалося необхідністю обмеження «спекулятивних грошових нагромаджень». Але й після скасування карткової системи ціни на промислові товари втричі перевищували довоєнні. Промисловість України у перші повоєнні роки почала розвиватися в кількох пріоритетних напрямах – енергетиці, металургії, машинобудуванні та оборонній промисловості. Це відбувалося здебільшого за рахунок легкої промисловості та викачування коштів із сільського господарства. У відбулову промисловості значним був внесок «табірної економіки», заснованої на підневільній праці в’язнів. Кількість людей, які поповнювали ГУЛАГ і проходили «трудове перевиховання» неухильно зростала. У в’язницях, таборах, на засланні перебували мільйони невинних людей, серед них чимало українців, долю яких скалічила сталінщина, в епоху якої навіть підозра у незначному відході від офіційної думки викликала каральні заходи. Завершення радянсько-німецької війни знаменувало собою зміни суспільно-культурного життя в СРСР, ставлення до національно-культурних потреб українського народу. З культурно-ідеологічної сфери зникає українська національна фразеологія, яку поступово замінює радянська, загальносоюзна. Влітку 1946 р. пренум ЦК ВКП (б) визначив курс на ідеологічну чистку. ЇЇ проведення Й. Сталін доручив своєму помічникові, членові політбюро А. Жданову. Ідеологічна кампанія була спрямована проти української «буржуазної культури» та її носіїв. Практична реалізація курсу увійшла в історію під назвою «ждановщина». Для проведення ідеологічної чистки до України було направлено досвідченого погромника української інтелігенції та культури Л. Кагановича. З того часу в Україні український патріотизм трактувався тільки як буржуазно-націоналістичний, ворожий радянській владі ухил. Офіційно міг існувати тільки російський патріотизм із любов’ю до СРСР і Сталіна. Поряд із планомірним, систематичним контролем за літературою, сталінський режим проводив періодичні каральні кампанії серед інтелігенції, спрямовани проти ідеалізації нею національного минулого. Найбільш гострої критики і переслідувань зазнали О. Довженко, М. Рильський, Ю. Яновський, І. Сенченко, В. Сосюра, керівники Спілки радянських композиторів України – Г. Верьовка, А. Штогаренко, А. Філіпенко. У грудні 1951 р. в газеті «Радянська Україна» з’явилася стаття, яка звинувачувала викладачів Львівського університету – доцентів Г. Гербільського, В. Осечинського та інших – у серйозних хибах при викладанні історії України. Звинувачення полягали в тому, що викладачі читали лекції нібито в дусі «буржуазного об’єктивізму». Кампанія критики українських митців, редакцій газет і журналів набрала такого розмаху, що загрожувала знищити весь культурний потенціал України. Але цьому завадила смерть диктатора Й. Сталіна 5 березня 1953 р. Навесні 1953 р. в СРСР розпочалися процеси десталінізації, які мали вплив і на українські політичні та культурні реалії. Створилася якісно нова супільна атмосфера. Першою відгукнулася на ці зміни художня культура: письменники почали мислити критичніше, відступати від канонів соціалістисного реалізму, експериментувати з формою та змістом художніх творів. 27 березня 1953 р. було прийнято Указ Верховної Ради СРСР про часкову амністію ув’язнених, який, хоча й не передбачав амністії засуджених за контрреволюційні злочини, проте все ж був кроком уперед. У квітні 1953 р. було звільнено осіб, причетних до справи «лікарів». В Україні з’явилася перша в радянський періодорганізація національно-визвольного спрямування - Об'єднана партія звільнення України (ОПЗУ.). Розуміючи, що у взаєминах між Москвою і республіками національне питання може стати визначальним на кінцевому етапі боротьби за право одноосібно керувати державою, у травні 1953 р. заступник Голови Ради міністрів СРСР Л. Берія подав до Президії ЦК КПРС доповідну записку, в якій гостро критикував політику русифікації та масові необгрунтовані репресії на Західній Україні. В середині червня з його ініціативи розпочалися кадрові перестановки в Міністерстві внутрішніх справ. Проте здійснити узурпацію влади Л. Берії та його ставленикам на місцях не вдалося. Змовники на чолі з М. Хрущовим заарештували Л. Берію, звинувативши його в намаганні поставити МВС над партією, в організації антирадянської заколотницької групи з метою ліквідації радянського робітничо-селянського уряду. З цього часу відбулося посилення позицій партійного апарату в системі влади. У вересні 1953 р. першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов, який продовжив обережні спроби коригування політичного курсу країни. Поступово відбувалося звуження діяльності потужного репресивного апарату. Постановою Президії Верховної Ради СРСР від 1 вересня 1953 р. було ліквідовано інструменти терору – військові трибунали, «особлива нарада» при Міністерстві внутрішніх справ СРСР, яка мала право виносити вироки навіть заочно. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокуратури. Згідно з постановою Президії Верховної Ради СРСР Верховний Суд одержав право за протестами Генерального прокурора переглядати рішення колишніх колегій ОДПУ, трійок НКВС та «особливої наради» при НКВС-НКДБ-МВС-МДБ СРСР. Позитивне значення мали заходи, спрямовані на підвищення ролі прокурорського нагляду. Замість внутрішньої прокуратури МВС-МДБ у системі Прокуратури СРСР утворювався спеціальний відділ, що мав контролювати діяльність цих правоохоронних органів. Завдяки проведеним заходам, у вересні 1953 р. розпочався процес реабілітації – комплекс заходів для поновлення репутації, доброго імені громадян, незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності в період утвердження і функціонування радянської тоталітарної системи. У 1953 р. було переглянуто справи деяких жертв сталінських репресій. Процедури реабілітації стосувались тільки окремих партійних і державних діячів та членів їх сімей. Відносної масовості процес звільнення незаконно репресованих громадян набув у травні 1954 р. після ухвалення Постанови Ради міністрів СРСР «Про перегляд кримінальних справ на осіб, засуджених за контрреволюційні злочини, що утримуються в таборах, колоніях і тюрмах МВС СРСР і знаходяться в засланні на поселенні». Реабілітаційну роботу було доручено Центральній комісії, яку очолив Генеральний прокурор СРСР Р. Руденко. Для виконання постанови союзногоу ряду було створено республіканську комісію, до якої увійшли секретар ЦК КПУ М. Підгорний, прокурор УРСР Д. Панасюк, заступник відділу адміністративних і торгово-фінансових органів ЦК КПУ І. Голинний. В усіх областях України сформували комісії з перегляду кримінальних справ осіб, які відбували покарання за контрреволюційні злочини. Члени комісії проводили реабілітацію та звільнення безпосередньо в місцях позбавлення волі. Відповідно до постанови від 5 липня 1954 р. «Про зняття деяких обмежень у правовому статусі спецпоселенців» звільнялися від заслання терміном до 5 років раніше засуджені за «антирадянську діяльність» та втрачали силу обмеження зі спецпоселення розкуркулених громадян. Упродовж 1954 - початку 1956 р. завдяки діяльності обласних комісій, Прокуратури УРСР, Верховного Суду УРСР, трибуналів військових округів було звільнено близько 15 тис. незаконно репресованих громадян, з яких 1800 чол. повністю реабілітовано. У процесі десталінізації відбувалося зниження державного статусу органів держбезпеки. В березні 1954 р. зі складу Міністерства внутрішніх справ було виокремлено Комітет державної безпеки (очолив І. Сєров, а в Україні – В. Нікітченко) як самостійний орган при союзному уряді зі значним скороченням функцій внутрішньополітичного контролю та розшуку. Систему органів МВС-КДБ було повністю позбавлено наданих ім свого часу судових функцій. У 1954 р. з великою помпезністю проходили урочистості з нагоди 300-річчя Переяславської угоди 1654 р. В центрі їх уваги стало возвеличення «союзу» України з Росією та небувалих вигод, які він нібито приніс українському народові. Своєрідним символом, що мав підкреслити «почуття братерської дружби росіян до українців» стало рішення про передачу зі складу РРФСР до УРСР Кримського півострова. Насправді, такий крок кремлівське керівництво зробило, виходячи винятково з практичних міркувань. Депортувавши у 1944 р. з Криму корінне татарське населення, господарство півострова не було кому розвивати. Тому увесь тягар відбудови півострова Москва вирішила звалити на Україну. У той час це зовсім не викликало протестів у росіян, адже Крим, як і Україна перебували в тоталітарних рамках СРСР. Серйозні зрушення у процесі десталінізації суспільства пов’язані з ХХ з’їздом КПРС, що проходив у лютому 1956 р. у Москві. На його закритому засіданні перший секретар ЦК КПРС М. Хрущов виголосив таємну доповідь, яка розвінчувала «культ особи Сталіна», викривала й засуджувала масові репресії. Це була досить поверхнева критика сталінських злодіянь, що не торкалася базових структур адміністративно-командної системи та причин існування одноосібної влади. Звинувачуючи Й. Сталіна за створений ним режим політичного терору, М. Хруущов не засудив сам принцим державного тероризму. Адже й сам був причетний до огульних необгрунтованих арештів, масових розстрілів і катувань людей, але замовчував свою роль у винищенні інтелектуально розвинутої й дієздатної частини народу, зокрема під час перебування на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У наприкінці 30-х та в 40-х рр. Будучи представником адміністративно-командної системи, М. Хрущов не наважився далеко відійти від її канонів, які він продовжував використовувати у своїй роботі. Однак з усього найближчого оточення кривавого диктатора тільки в М. Хрущова прокинулася совість, виникла потреба покаятися, викрити злочини сталінізму, порушити питання про реабілітацію ряду вчених, письменників, митців під приводом потреби їх знань і діяльності для відродження України. Після сметрі Сталіна саме з ініціативи М. Хрущова було ліквідовано концтабори, в результаті чого вийшли на волю сотні тисяч жертв сталінського терору, зокрема з України. Партійний апарат, керуючись постановою Президії ЦК КПРС «Про ознайомлення з доповіддю Хрущова» «Про культ особи та його наслідки на ХХ з’їзді КПРС» дозволив ознайомити населення зі злочинами сталінізму. В Україні розпочалося обговорення доповіді на зборах трудящих та в партійних осередках. Доповідачі закликали виправити помилки в нацональному питанні, розкрити всі злочини Й. Сталіна та засуджували вчинки і спосіб життя місцевої номенклатури. Представники української громадськості вимагали повної правди про злочини сталінізму. Після ХХ з’їзду назрівала криза влади. Серед членів КПРС не всі виступали за розвінчання культу особи Сталіна. Звучали думки про заборону ознайомлення з рішенням з’їзду комсомольців, безпартійного активу. Кроки, щo здійснював М. Хрущов, настoрoжували більшість у вищому партійно-державному керівництві і спричинилися до формування у президії ЦК опозиційної хрущовському курсові групи з числа недавнього найближчого оточення Сталіна. Вона вважала, що М. Хрущов у викритті сталінських злодіянь зайшов надто далеко і його слід замінити на посаді першого секретаря ЦК В. Молотовим або заарештувати. Однак особиста мужність і твердість М. Хрущова, підтримка його з боку більшості членів ЦК, армії та КДБ перешкодили групі В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Маленкова, Д. Шепілова та інших здійснити задумане. Рішення ХХ з’їзду КПРС позитивно вплинули на політичну та морально психологічну атмосферу в СРСР, заклали початок оновленню радянського суспільства, розвитку демократичних засад в його застарілому політичному механізмі. Завдяки цьому було започатковано зрушення у духовному житті, які дістали назву хрущовської «відлиги». Це був період лібералізації суспільно-політичного життя, коли виявилося, що прагнення українського народу до соціально-політичної свободи, побудови своєї незалежної держави не вщухало ні на мить. У роки хрущовської відлиги було здійснено споробу дати вихід інакомисленню, імітувати надання йому мінімуму громадянських прав. Прояви інакомислення в україні пройшли ряд етапів. Перший з них відбувався на рубежі 50-60-х рр. і до середини 60-х рр. Найбільш знаними його представниками були ідейні нащадки ОУН-УПА, представлені рядом груп і об’єднань; ті, хто у 1959 р. прагнув створити першу легальну організацію – Українську робітничо-селянську спілку (УРСС) – на чолі з Л. Лук’яненком, яка зосередила увагу на проблемах демократизації (забезпечення необмежених політичних прав громадян) та українізації. Найбільш активними учасниками руху опору ідеологічному диктатові системи на цьому етапі стали шістдесятники, діяльність яких припала на 60-ті роки ХХ століття. Рух шістдесятників - це національно - культурний рух, представлений людьми різних професій, здебільшого творчою молоддю нової генерації культурних діячів, - поетами, прозаїками, критиками, перекладачами, художниками, науковцями, студентами, які прагнули відродити справжні вартості української культури. Серед них письменники І. Драч, М. Вінграновський, Л. Костенко, Є Гуцало, В. Стус, В. Симоненко, Д. Павличко; літературні критики І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, публіцисти М. Осадчий, В. Мороз, В. Чорновіл, художники А. Горська, М. Заливаха та ін. |