Романюк_становлення-магістратури-в-Україні (1). Становлення магістратури в Україні
 Скачать 39.31 Kb.
|
|
Рівненський державний гуманітарний університет Кафедра педагогіки, освітнього менеджменту та соціальної роботи Реферат на тему: «Становлення магістратури в Україні» Підготувала: студентка групи УМ-51 Романюк Наталія Перевірила: Левчук І.Б. Рівне-2017 ВСТУП Докорінні зміни в суспільстві створили в Україні передумови для перетворення системи освіти з унітарної і жорстко регламентованої на демократичну, багатоваріантну, ступеневу. Система вищої освіти є одним із головних соціальних інститутів, покликаних забезпечити якісне входження молодого покоління в сферу суспільних відносин. Як соціальний інститут педагогічна освіта знаходиться у безпосередньому зв’язку із суспільством і відтворює характерні риси його розвитку. У 90-х роках ХХ ст., коли вітчизняна вища школа перейшла на ступеневу освіту, підготовка магістрів стала її інноваційним завданням та пріоритетом. Втім, незважаючи на те, що підготовка магістрів в Україні відбувається вже друге десятиліття поспіль, як наукова проблема вона все ще залишається малодослідженою. Висвітлення деяких аспектів, безсистемність, відсутність цілісного дослідження цієї проблеми створює ситуацію неоднозначності, різноспрямованості ставлення до з’ясування принципових задач теорії та методики магістерської підготовки [8, с. 93]. Проблеми педагогічної освіти, педагогічної діяльності, підготовки до педагогічної діяльності завжди знаходилися в центрі уваги науковців. Різні аспекти цієї проблеми досліджувалися в працях вітчизняних і зарубіжних учених (О.А. Абдулліна, Ф.Н. Гоноболін, С.В. Кондратьєва, В.О. Крутецький, Н.В. Кузьміна, Ю.Н. Кулюткін, І.Я. Лернер, А.К. Маркіна, Л.М. Мітіна, В. О. Сластьонін, О.І. Щербаков та інші). Українськими вченими активно розробляється концепція університетської педагогічної освіти (А.М. Алексюк, Л.Г. Коваль, Л.С. Нечепоренко, В.В. Сагарда), досліджується методологія та історія педагогічної освіти в Україні і за кордоном (О.В. Глузман [7], В.І. Луговий, В.К. Майборода, Л.П. Пуховська), здійснюється пошук шляхів підвищення результативності підготовки студентів магістратури (О.Г. Мороз, В. Мороз, З. Сліпкань, В.І. Бондар). У дисертаційних роботах по проблемам магістерської підготовки розглянуті наступні питання: – проектування програми магістерської освіти (Єсенская Т. В.); – забезпечення якості підготовки магістрантів педагогічного університету до науково- дослідної діяльності (Соляников Ю. В.); – підготовка студентів педвузу до науково-дослідної діяльності в умовах багаторівневої системи вищої освіти (Ібрянова О. В.); – підготовка магістрів педагогіки до міжкультурної взаємодії (Дерев’янченко Е. А.); – теоретико-методичні основи фахової підготовки магістрів з менеджменту освіти (Берека В. Є. [4]). Проблемі нормативноправового забезпечення функціонування магістратури присвячено дослідження О.Проценко, де автор на основі глибокого аналізу вітчизняних та європейських нормативно-правових документів висвітлив основні положення вітчизняного інституту магістратури, які задекларовано у найбільш вагомих законодавчих актах. Як зазначає автор, розглянуті нормативно-правові документи регламентують функціонування вищої освіти в країні і розглядають певні аспекти підготовки майбутніх фахівців в умовах магістратури. Зокрема, надають характеристику освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр», розкривають умови вступу до магістратури. пропонують перелік напрямків підготовки магістрів, визначають особливості організації навчального процесу на основі компетентнісного підходу, розкривають необхідність впровадження ідеї неперервної освіти магістрів тощо [14]. Ступенева система вищої школи передбачає підготовку фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра та магістра. Мета реферату – системно-історичний аналіз становлення магістратури на різних етапах розвитку вищої освіти в Україні. Історичний підхід передбачає два напрями пошуку: історичний опис виникнення і становлення магістратури, її трансформації залежно від соціальних умов та осмислення цього досвіду з метою створення концептуальної моделі педагогічної підготовки магістрів. Результатом проведення системного аналізу має стати синтез наукових знань про мету, зміст, структуру, функції магістратури у вищих навчальних закладах України, що є важливим і актуальним. Предмет дослідження – становлення вищої освіти в Україні. Об’єкт роботи – магістратура і її розвиток в нашій державі. Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаної роботи (17 позицій). Розділ 1. Розвиток європейської вищої освіти Слово «магістр» походить від латинського «magister», що у перекладі означає «вчитель», «наставник», «начальник», «викладач гуманітарних наук». У словнику С.І. Ожегова слово «магістр» тлумачиться як науковий ступінь, а також особа, що її отримала [16, с. 286]. Становлення магістратури пов’язано з появою університетів (ХІІ – ХІІІ ст.). У ХІІ ст. організовуються позацерковні спілки вчених і вищі спеціальні школи. Такі вільні групи кількох окремих учителів і слухачів з молоді поступово почали об’єднуватися в єдине ціле і називатися університетами. Термін «університет» походить від латинського «universitas» – сукупність, спільнота, пізніше – загальність наук. Це були співтовариства вчителів і учнів, наділених правами самоуправління, визначення змісту навчання, проведення досліджень, присудження учених ступенів. У 1500 році в Європі нараховувалося близько 70 університетів. У Західній Європі перші університети з’явилися у ХІІ ст., а у Східній – лише на початку ХVІІ ст. (Києво-Могилянська академія, причому остання створювалася за західними зразками і виникла в ході латинізації України. Мається на увазі процес поступального входження України до кола західноєвропейської цивілізації у ХVІ – ХVІІ ст. [9, с.239-240]. В епоху Середньовіччя існувало дві моделі університетів: із світською орієнтацією, домінуванням студентської гільдії, котра визначала структуру, зміст навчальних дисциплін і вибирала на контрактній основі професорів (Болонський університет), і з перевагою магістерської гільдії, яскраво вираженою і теологічною спрямованістю і сильним впливом факультету вільних мистецтв (Паризький університет) [7, с. 5]. В історичній і педагогічній літературі підкреслюються суттєві характеристики середньовічного університету як соціального інституту, який уперше в історії цивілізації розмежував ліберальну і професійну освіту. Університети створювалися під впливом соціальних інститутів – церкви і держави. Проте, незалежно від внутрішньої і зовнішньої політики університетського товариства, система цінностей і нормативів, середньовічні університети засновувалася на єдності навчання, дослідження і виховання. Навчання «семи ліберальним мистецтвам» було достатнім для отримання ступеня бакалавра. Наступні спеціалізовані форми навчання на факультетах теології, медицини, права і вільних мистецтв надавали можливість найбільш заможним і здібним студентам отримати ступінь магістра, а після складання кваліфікаційного екзамену (ius ubigue docendi) – право викладання в європейському університеті. Зміст магістерської підготовки мав гуманітарну спрямованість і орієнтованість на інтелектуальний розвиток магістранта. Ієрархічна, ступенева структура університету передбачала спадкоємність і обов’язковість проходження студентів кожного із ступенів навчання. У середньовічних університетах уперше діяльність викладачів, які проводили заняття, починає розглядатися як педагогічна професія. Специфікою університету, його інституціональною сутністю стає поєднання викладання з дослідженнями. У середньовічному університеті дослідження є тотожним навчанню, оскільки постійно присутній пошук і знаходження прихованих смислів, розшифровка символів. Основними методами і формами навчання в університетах були лекції і диспути; написання трактатів, а також репетиції, котрі виконували освітньо-контрольні функції. Провідними принципами навчання були дидактизація і моралізація. Навчання в середньовічному університеті здійснювалося латинською мовою і лише з ХІV століття – народними мовами (частково). У середні віки «магістр» – це особливе звання, як носив учитель «сімох вільних мистецтв» . Згодом «магістр» – це нижчий порівняно із докторським вчений ступінь на філософських факультетах західноєвропейських університетів. Розробляючи педагогічні системи, науковці найчастіше зосереджують увагу на таких їх складових: студенти, науково-педагогічні працівники, цілі, зміст, процеси, організаційні форми виховання і навчання, принципи, підходи, реальні результати тощо. Так, зокрема, В. М. Володько подає визначен- ня педагогічної системи як упорядкованої множини взаємопов’язаних та взаємообумовлених структурних та функціональних компонентів, що становлять єдине ціле у своїй структурі, поєднаних спільними цілями, мотивами і завданнями, спрямованих на виховання та навчання особистості [6]. Для ефективного функціонування педагогічної системи, на думку дослідника, потрібно, щоб результат навчання відповідав цілям, установкам та вимогам держави і проектувався на майбутню професію та особистісну діяльність, а компоненти системи повинні бути взаємопов’язані та взаємообумовлені. РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ МАГІСТРАТУРИ В УКРАЇНІ Підготовка магістрів на Русі почала проводитися в університетах у ХVІІІ – XIX ст. відповідно до «напрямів наук», тобто відповідно до наукової спрямованості університетських кафедр, що випускали магістрів. діяло два відділення – філософське і теологічне. Навчання проводилося за програмами єзуїтських шкіл і завершувалося отриманням наукових ступенів – ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. Випускники Львівського університету викладали в європейських і російських університетах. У Львівському університеті (середина ХVІІІ – середина ХІХ століття) починає формуватися українська науково-педагогічна школа. Проте, модель університетської педагогічної освіти, що сформувалася у Львівському університеті (середина ХVІІ – початок ХІХ ст.ст.), включала лише деякі аспекти навчання магістрантів педагогічній професії. З появою університетів пов’язане становлення і розвиток педагогічної освіти як науки і навчальної дисципліни (ХІХ ст.). На основі рішення Міністерства народної освіти від 5 листопада 1850 року при Київському, Харківському університетах були створені кафедри педагогіки. Магістрат із педагогіки був створений у Ніжинському історико-філологічному університеті князя Безбородька, який був відкритий у 1875 році. Між іншим, тут була створена Академія. У 1917 році було розроблено проект і статут Академії князя Безбородька, де зазначалося, що слухачі і слухачки Академії, здобувши звання вчителя або вчительки, мають право складати іспит на ступінь магістра зі своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістр педагогіки проводила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчений ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту відповідної дисертації. Отже, підготовка магістрів на Русі почала проводитися в університетах у ХVІІІ – ХІХ ст. відповідно до «напрямів наук», тобто відповідно до наукової спрямованості університетських кафедр, що випускали магістрів. Магістрів готували до наукової діяльності. Оскільки увага аспірантів, зазвичай, поглинена необхідністю написання дисертації, а за час, виділений на періодичне підвищення кваліфікації працюючих викладачів, неможлива фундаментальна психолого-педагогічна підготовка, кращі традиції вітчизняної вищої школи в галузі професійно-орієнтованого навчання поступово втрачалися, знижуючи професіоналізм викладачів до рівня побутових уявлень як про структуру освіти, так і про педагогічні технології. У цих умовах в Україні почалася формуватися багаторівнева структура вищої освіти, покликана поліпшити організацію і підвищити якість підготовки молодих спеціалістів різної кваліфікації для різних галузей діяльності. В Україні ступінь магістра поряд із вченими ступенями кандидата і доктора наук був введений спеціальним імператорським наказом у січні 1803 року. Такий ступінь вводився на всіх університетських факультетах, крім медичного. Він присуджувався особам, що закінчили повний університетський курс, витримали особливі усні випробування у певній галузі науки і публічно захистили дисертацію, ухвалену відповідним факультетом. Особи, що отримали цей ступінь, мали право завідувати кафедрою. У 1819 році при екзамені на звання магістра і доктора був установлений публічний захист дисертацій і розроблено його процедуру. Магістерську дисертацію з того часу дозволялось представляти, крім латині, і російською мовою. З 1884 року присуджувалося лише два вчених ступені – магістра і доктора наук, а самі дисертації на здобуття цих ступенів стали подавати до захисту тільки у друкованому вигляді. Починаючи з другої половини XIX століття, магістерські дисертації (як і докторські) стали друкуватися в «Учених записках» і «Известиях» університетів, а також у галузевих журналах. Процедура захисту таких дисертацій відбувалася на засіданні ради факультету, в якому дозволялося брати учать усім бажаючим, тобто захист магістерської дисертації відбувався публічно. Отже, ступінь магістра мав досить високий науковий статус, а самі магістерські дисертації носили характер вагомих наукових праць, багато з яких стали основою цілих наукових напрямів. Після революції 1917 року учені ступені були ліквідовані, проте у 1934 році відновлено лише учені ступені кандидата і доктора наук. Магістратура в університетах України була поновлена у 1993 – 1997 роках (Львів, Донецьк). «Львівська політехніка» - одна з перших навчальних закладів розпочала перехід до підготовки фахівців за ступеневою освітою. У 1993/94 навчальному році, як експеримент, з дозволу Міністерства освіти і науки України у Державному університеті «Львівська політехніка» відкрита підготовка магістрів з терміном навчання 1 рік (два семестри), після отримання диплома спеціаліста (послідовна схема). У 1997 – 1998 навчальному році продовжується підготовка магістрів у «Львівській політехніці» за послідовною і паралельною схемами на підставі «Положення про освітні кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)». У цей же час у Національному аграрному університеті введені магістерські програми за спрямуванням фаховим, науковим, педагогічним, ділового адміністрування. У Житомирському державному університеті магістратура існує з 1999 року. Розвиток українського магістрату відбувається з урахуванням американського досвіду, але має специфічні особливості. Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістр здійснюється в українських класичних, технічних, педагогічних університетах на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціаліста. Згідно зі статтею 8 Закону України «Про вищу освіту» (2002 р.), магістр – освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра здобула повну вищу освіту, спеціальні уміння та знання, достатні для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт) інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності. Підготовка магістрів проводиться на основі «Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України 20 січня 1998 року за № 65, за відповідними спеціальностями згідно з «Переліком напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями» (Постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1997 року за № 507) в кількості, визначеній держзамовленням або за кошти юридичних та фізичних осіб. Магістерська підготовка реалізує освітньо-професійні програми, які орієнтовані на підготовку фахівців для науково-дослідної, управлінської (виробничої) і педагогічної діяльності та роботи в галузі наукоємних технологій. Підготовка магістрів проводиться за денною формою навчання або заочною формою. Термін навчання за магістерською програмою складає 1 рік для денної форми навчання (1,5 роки для заочної форми навчання) для осіб, які мають кваліфікацію спеціаліста, або 1,5 роки для денної форми навчання (2 роки для заочної форми навчання) для осіб, які мають кваліфікацію бакалавра. Основними формами навчання є лекції, практичні заняття, консультації, мікродослідження, педпрактика. Після закінчення магістратури студент отримує ступінь магістра і право викладати у ВНЗ І-ІV рівня акредитації, а також у закладах інноваційного характеру. Нова історія магістратури – сучасний період – розпочинається в незалежній Україні, коли у вищих навчальних закладах розпочинають запроваджувати ступеневу освіту. Виокремлюють основні етапи формування нормативної бази магістратури в Україні. Перший етап (1991 – 1997 рр.) – етап визначення стратегічних завдань щодо упровадження ступеневої освіти; другий етап (1998 – 2006 рр.) – закріплення нормативів щодо переліку спеціальностей, визначення напрямів підготовки фахівців із вищою освітою, упровадження державних стандартів підготовки магістрів (ОКХ, ОПП), стандартизація базової вищої освіти; третій етап (2006 – 2013) – етап модернізації ступеневої освіти; розробки галузевих стандартів для більшості напрямів підготовки фахівців у вищих навчальних закладах. Постановою Кабінету Міністрів України № 507 (1997) визначено перелік 72 напрямів та спеціальностей (понад 500 ), за якими здійснювалася підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Спеціальності переліку, які характеризуються високим ступенем збігу громадських об’єктів діяльності, об’єднані у групи – галузі освіти. Це: освіта; культура та мистецтво; гуманітарні науки; соціальні науки; економіка, комерція та підприємництво; право; природничі науки; математика та інформатика; інженерія; транспорт; медицина; архітектура; сільське господарство, лісівництво та рибальство; військові науки; державне управління; національна безпека; специфічні категорії Самостійна робота є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов’язкових навчальних занять. Для організації такої роботи з використанням складного обладнання чи устаткування, систем доступу до інформації в університеті передбачене надання консультацій науково-педагогічними працівниками відповідних кафедр, у тому числі і дистанційно. З наведеного вище прикладу видно, що розвиток магістратури в Україні відбувається з урахуванням світового досвіду, але має специфічні особливості. Популярність магістратури в Україні постійно зростає. Однією з причин цього є те, що у порівнянні з бакалавратом студенти та їх батьки вважають за краще бачити в магістерському ступені фактор, що гарантує успіх та кар’єрне просування, а професорсько-викладацький склад пов’язує з нею більш престижні академічні ролі; роботодавці роблять свій вибір на користь магістрів як більш кваліфікованих, компетентних і готових працювати у компаніях, зайнятих у високотехнологічних сферах. Магістерська підготовка суттєво більш індивідуалізована і поглиблена у порівнянні з бакалавратом. Вона передбачає не тільки синтез і поглиблення раніше отриманих знань, але й можливість здійснити індивідуальну освітньо-наукову програму, під час якої розкриваються креативні і когнітивні здібності магістранта. Є багато проблем в його організації та функціонуванні, у формуванні загальноосвітніх програм, методичного забезпечення. Наприклад, якщо у Житомирському державному університеті імені Івана Франка в 1999 році навчалося 5, то у 2005 році – 200 магістрантів. Отже, магістратура виправдовує своє місце в системі вищої освіти як спеціалізована частина підготовки за напрямами, які мають основною метою, в умовах університету, підготовку кадрів до науково-дослідної і науково-педагогічної діяльності. Магістратура не замінює і не дублює аспірантуру, оскільки її академічна частина програми має вагоме значення для загального успіху спеціалізованої підготовки магістрів. Саме магістратура є найкращою формою підготовки до аспірантури. Магістратура виникає і розвивається найбільш успішно там, де існує наукова інфраструктура і реальні науково-педагогічні школи. Магістратуру можна визначити як одну з перспективних форм вищої освіти. Отже, виходячи з високої динаміки сучасного ринку праці, необхідності орієнтації магістрів на його конкретні сегменти та з метою максимально ефективного використання науково-педагогічного потенціалу вищих навчальних закладів пропонується здійснення підготовки магістрів за спеціальностями та освітніми програмами. Освітні програми підготовки магістрів можуть бути поділені на: – дослідницькі, що передбачають поглиблення досліджень в одній з наукових галузей; – професійні, що передбачають розвиток професійних та формування управлінських компетенцій у певній галузі професійної діяльності; – кар'єрні, що передбачають вдосконалення (просування) здобутих теоретичних знань і практичного досвіду для кар’єрного зростання та підготовки до здійснення управлінської діяльності. Важливість цього розподілу виходить з необхідності відділити підготовку майбутніх наукових і науково-педагогічних працівників, а також посилити практичну спрямованість професійних магістерських програм. Кар’єрні магістратури можна розглядати як один з видів післядипломної освіти. Навчальний процес у магістратурі здійснюється у таких формах: – навчальні аудиторні заняття (лекції, практичні заняття, консультації); – самостійна робота; – індивідуальні заняття; – педагогічна практика; – науково-дослідницька робота на відповідній кафедрі; – контрольні заходи. Зараз в магістратуру можуть вступати як бакалаври, так і випускники, які отримали диплом спеціаліста, що дозволяє відбирати в магістратуру найбільш талановитих, зацікавлених в науково-дослідній роботі студентів. ВИСНОВКИ Підсумовуючи сказане, можна зазначити, що магістратура є невід’ємною часткою історії розвитку вищої освіти в Україні. Магістратура виникає і розвивається найбільш успішно там, де існує потужна науково-педагогічна інфраструктура та наукові школи в широкому спектрі наукових напрямів. Разом з тим організація магістратури вимагає не лише ґрунтовної фахової підготовки, яка дає можливість реалізувати широкий спектр конкурентноспроможних магістерських програм, а й активне залучення провідних роботодавців до формування і реалізації магістерських програм, вивчення іноземних мов, освоєння сучасного інформаційного і телекомунікаційного забезпечення, що дозволяє ефективно використовувати світові інформаційні ресурси та формує спільний освітній простір на основі єдиних вимог щодо якості освіти. Визначення освітньо-кваліфікаційного рівня «Магістр» як найбільш високого щабля підготовки фахівців виші, здатних забезпечити відтворення і розвиток інноваційного потенціалу у всіх сферах розвитку суспільства, актуалізують питання щодо висвітлення специфіки й статусу магістратури в системі вищої освіти, окреслення особливостей її освітніх програм, що мають відповідати вимогам Болонської угоди та стандартам якості, які забезпечуватимуть входження України в європейський освітній простір. Актуальними напрямами подальшої розробки окресленої проблеми є вивчення перспектив співробітництва ВНЗ та роботодавців при формуванні магістерських програм та підготовці і працевлаштуванні магістрів. Використані джерела
|