история. Сучасна естетична наука розширила арістотелівську модель ввівши такі функції мистецтва
 Скачать 86.55 Kb.
|
|
БИЛЕТ 1 1)Образне відтворення реальності творить нашу особистість,збагачу внутрішній світ. Культурний та духовний розвиток має великий вплив на наше життя. Дійсно, у більшості випадків людей оцінюють не за зовнішнім виглядом, а за тим,що у неї всередині. Людина з дуже непривабливою зовнішністю може виявитися прекрасною,варто лише познайомитися ближче. Всебічно розвинені , багаті духовно люди завжди викликали інтерес у оточуючих, з ними цікаво та приємно спілкуватися. Усі ми повинні розвиватися,самовдосконалюватися,а мистецтво допомагає нам у цій нелегкій справі. Воно допомагає краще пізнати навколишній світ та самих себе. Пізнання себе – один з найважливіших етапів становлення людської особистості. Часто мистецтво – це спосіб самоствердитися, сказати щось усьому світові. Це ніби послання у майбутня, своєрідне звернення до народу. Кожен витвір мистецтва має свою мету : ознайомити, навчити,спонукати до роздумів. Мистецтво потребує розуміння. Бездумне споглядання картин чи прочитання книг великих майстрів не має жодного сенсу. Потрібно розуміти ,що саме хотів сказати митець,з якою метою з’явилося те чи інше творіння. Лише за цієї умови мистецтво виконає своє завдання,навчить нас чогось. Питанням функціональності естетична наука займалася ще з часів античності, зокрема у теоретичних розробках Арістотеля цій проблемі було приділено значну увагу. Давньогрецький філософ чітко виділив три основні функції мистецтва: пізнавальну, виховну та емоційного впливу. У процесі подальшої розробки проблеми функціональності естетична думка повністю підтримала ідеї Арістотеля щодо пізнавальної та виховної функцій. Певних коригувань зазнала також інтерпретована античним мислителем функція емоційного впливу. Арістотель тлумачив її через давньогрецьке поняття «гедонізм» – чуттєва насолода, тоді як естетика XIX– XX ст. емоційно-чуттєве начало перевела у площину естетичного. Сучасна естетична наука розширила арістотелівську модель ввівши такі функції мистецтва: соціальна; пізнавальна; сугестивна; виховна; компенсаційна; комунікативна; передбачення 2) Всі властивості й особливості фламандської школи найбільше повно і яскраво виявилися у творчості Рубенса, що є не тільки найбільшим живописцем Фландрії, але й взагалі одним з найбільших художників минулого Питер Пауль Рубенс. Питер Пауль Рубенс (1577-1640), що відбувався з буржуазної родини Антверпена, народився в місті Зигене в Німеччині, куди його батько, юрист, змушений був емігрувати, будучи політично скомпрометований при реакційному уряді герцога Альбы. Втративши батька у віці біля десяти років, хлопчик був вихований своєю матір'ю, Марією Пейпелинкс, що по смерті чоловіка повернулася в Антверпен і помістила сина в місцеву латинську школу. Рубенс одержав тут утворення в дусі ідей контрреформації, але виніс разом з тим зі шкільної лави відмінні знання декількох іноземних мов і античної культури. Відчувши найсильніший потяг до мистецтва, Рубенс за згодою матері надійшов у навчання до пейзажиста Верхагту, але незабаром перейшов від нього в майстерню Адама ван Ноорта. Останній був досить посереднім живописцем, але був одним з деяких хоронителів завітів реалізму старої нідерландської школи. Після чотирирічної роботи під керівництвом цього майстра Рубенс обрав нового вчителя - живописця Отто Вениуса, що був, на противагу ван Ноорту, одним зі стовпів романізму (напрямок, що орієнтується на художню культуру Італії), до засвоєння ідей і образів якого Рубенс і без того був підготовлений своїм класичним шкільним утворенням. В 1598 році час учнівства Рубенса окончилось, і він був внесений у списки вільних майстрів антверпенской гільдії св. Луки БИЛЕТ 2 1)Пе́рвісне мисте́цтво — мистецтво, що склалося в умовах первісного суспільства в процесі трудової діяльності людини. Виникло близько 30 тис. років тому, за доби пізнього палеоліту. Первісне мистецтво представлене, насамперед, розписами, рельєфними зображеннями на стінах печер і відкритих скелях. Зображували на них переважно тварин, на яких полювали. Часто малюнки гравірували на кістці мамонта або камені. Згодом виникла кругла скульптура — жіночі статуетки (т. з. венери), фігурки тварин тощо. Розквітло також декоративно-ужиткове мистецтво, широко відоме з розписів керамічного посуду. В Україні первісне мистецтво представлене визначними пам'ятками різних етапів його розвитку: пізній палеоліт — знахідками з Мізинської стоянки; неоліт та енеоліт розписами з Кам'яної могили, мистецтво землеробсько-скотарських племен 3-2 тис р. до н. е. — розписною керамікою та дрібною пластикою трипільської культури, мистецтво доби міді та бронзи — пам'ятками з Усатівських поселень та курганів. 2) Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий, колірний, пластичної й інший) експресивності. Характеризується також руйнуванням об'єктивно обумовлених границь між видами і жанрами (проникнення поезії і музики в прозу і "прозаїзація" поезії, перенесення принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво). БИЛЕТ 3 1)Скі́фське мисте́цтво — мистецтво, розвинене союзом народів під збірною назвою скіфів.Основною рисою скіфського мистецтва в Північному Причорномор'ї було поєднання східних елементів з класичними грецькими, які сюди йшли з грецької метрополії і місцевих грецьких колоній. Це дало єдине в своєму роді витончене мистецтво. Його центром можна вважати столицю Боспорського царства Пантікапей.Безліч предметів скіфського мистецтва знайдено в могилах, зокрема в Південній Україні та на Кубані, вони були не тільки імпортовані з Греції, але й витворені на місці грецькими та, безсумнівно, також скіфськими майстрами. Особливо високого розвитку досягла ювелірна справа, що своїм артизмом і багатством часто перевищувало подібні твори самої Греції.Основна риса скіфського мистецтва — звірина символіка. Тварини зображені реально, але водночас стилізовані згідно з законами орнаментальності та декоративності. Ці твори передавали загальні, як прийнято думати, культові мотиви Близького Сходу, проте в Україні вони засвоїлися так, що їх можна відрізнити від творів Кавказу, де більше впливів Ірану й Урарту, не кажучи про мистецтво скіфо-алтайське, з впливами Китаю.До скіфської звіриної символіки належать зображення: оленів з жертовно підігнутими ногами і багатими орнаментальними рогами, левів, пантер, коней й інші свійські тварини, птахи, фантастичні ґрифони та сирени.Окрему ділянку творило зображення людини — її обличчя, цілої постаті чи багатофігурних композицій.На численних вазах, кубках, сагайдаках, гребенях тощо зображено щоденне життя скіфів: воєнні епізоди, хліборобська та пастуша праця (приручення коней і доїння овець, шиття шкіри тощо), а також мотиви з грецької міфології й історії.Часто скіфська звірина символіка поєднується в одному творі з грецькими геометричними орнаментами або грецькими пальметами і квітками.Фантастичні ґрифони з левиними чи орлиними головами, що роздирають коней чи оленів, є уособленням злих сил, і їх зображання мало ймовірно за мету якесь магічне замовляння. 2) Вивчення важливих мистецьких подій та найкращих творів зарубіжної музичної літератури одного з найважливіших в історії музичного мистецтва історичного періоду – кінця XVI-початку XIX століття – періоду становлення класичної музики – сприяє формуванню у студентів мистецького світогляду, підвищення рівня музичної ерудиції, виховання естетичного смаку та відчуття стилю, вироблення професійного ставлення музичних події, стильового чи жанрового явища, конкретного музичного твору, творчого доробку та діяльності певного композитора чи виконавця в контексті історико-культурологічного підходу. Процес переходу в Європі від музичної культури феодального типу до буржуазної продовжувався у 17 і 1-ій половині 18 століття. Остаточно визначається панування світської музики (хоча в Німеччині і деяких ін. країнах велике значення зберігає церковна музика). Її зміст охоплює широкий круг тем і образів, зокрема філософських, історичних, сучасних цивільних. Інтенсивно розгортається публічне музичне життя. Її осередки – постійні музичні установи відкритого характеру: оперні театри, філармонічні (концертні) товариства. Набувають сучасної форми струнні смичкові інструменти (скрипка, віолончель і ін.), створюється перше фортепіано (1709, Б. Крістофорі, Італія). Виникає точний нотний запис нот та ідіоматичний запис інструментальних партій (детальний нотний запис партитур для інструментів у І. Баха). Нотний текст зберігається в нотних рукописах і виданнях – розвивається нотодрукування. БИЛЕТ 4 1) Певним чином на формування досить сталої за своїми формами культури вплинула територіальна замкненість Єгипту: на півночі своєрідним бар'єром є Середземне море, на півдні – пороги Нілу, на сході – Аравійська пустеля, на заході – Лівійська. Регулярність і сталість еколого-географічного середовища – чітка періодичність розливів Нілу, домінування у рівнинному ландшафті прямих ліній, одноманітність оточення вохристо-попелястою піщаною пустелею й сіро-блакитним жарким небом – відобразились у характерному для давньоєгипетської культури уявленні про світ як субстанціїо усталену, непорушну, довговічну, тривку (на противагу передньоазійській культурі).В історії давньоєгипетського мистецтва прийнято виділяти такі основні періоди: • додинастичний – 4 тис. до н. е.; Давнє царство – 30–23 ст. до н. е.; Середнє царство – 21–18 ст. до н. е.; Нове царство – 16–11 ст. до н. е.; Пізній період – 11–332 р. до н. е. Пам'ятки додинастичного періоду свідчать про становлення характерної монументальності образів, формування канонів живописних і пластичних зображень, іконографічних прийомів, прагнення цілісного відтворення фігури людини та її місця в соціальній ієрархії' (плита фараона Нармера, 3000 р. до н. е.).У добу Стародавнього часу в зв'язку із розвитком заупокійного культу провідне місце зайняла архітектура гробниць і храмів. Переборюючи швидкоплинність часу, 2) Реконкіста і її вплив на формування духовного складу іспанського народу. Роль селянства в багатовікової національно-визвольній боротьбі. Завершення Реконкісти і створення в Іспанії абсолютної монархії. Основні риси іспанського театру - його демократизм і народність. Перші паростки світської драми в Іспанії. Хуан дель Енсіна (1469-1534) і його еклоги. Переплетення в них пасторальних і релігійних мотивів з побутовими, введення музичного елемента. Роль Енсіно у виникненні національної ліричної музичної драми.Лопе де Руеда (1510-1565) родоначальника іспанського народного театру. Сервантес про Лопе де РУАДА. Фарси (пасос) Лопе де Руеда ( «Оливи», «Країна Хуаха»), зображення в них народного побуту. Народний гумор і народні типи в цих фарсах. Значення пасос Лопе де Руеда для формування іспанського музично-комедійного жанру «сайпете».Мігель Сервантес (1547-1616) -велічайшій представник іспанського гуманізму. Місце драматургії у творчості Сервантеса. Затвердження Сервантесом виховної ролі театру, вимога ідейного реалістичного мистецтва. Трагедія «Нумансія» (1588), Інтермедії, їх народність і сатирична спрямованість ( «Театр чудес», «Саламанкская печера»). А. Н. Островскій- перекладач інтермедій Сервантеса.Лопе де Вега (1562-1635). Творчість Лопе де Веги - вершина іспанської ренесансної драми. Його глибокий гуманізм і народність. Тематичне багатство, надзвичайна творча плодючість Лопе де Веги, його поетичну майстерність. Еволюція його творчості. Жанрове різноманіття драматургії Лопе де Веги. Цикл «селянських п'єс». «Фуенте Овехуна», зображення селянського повстання проти феодала-насильника. Народно-героїчний пафос п'єси. БИЛЕТ 5 1)Відродження - епоха в культурному та ідейному розвитку ряду країн Західної та Центральної Європи. Основні відмінні риси культури Відродження: світський характер, гуманістичний світогляд, звернення до античної культурної спадщини, свого роду «відродження» його впливу на культуру (звідси походить і назва всього періоду). Разом з тим культура Відродження - це перехід від середньовіччя до нового часу. Тому в ній так тісно переплелося старе і нове. Межі цього періоду в різних країнах різні. Так, в Італії Відродженням називають 14 - 16 століття, а в інших європейських країнах - 15 - 16 століття. Зазвичай прийнято виділяти італійське Предвозрождение (рубіж 13 - 14 століть), Раннє Відродження (15 століття), Високе (кінець 15 - перша чверть 16 століття) і Пізніше Відродження (16 століття). Особливості культури Відродження найяскравіше проявилися в архітектурі та образотворчому мистецтві Італії. Аскетичні ідеали і догматична умовність середньовіччя змінилися прагненням до реалістичного пізнання людини і світу, вірою в творчі можливості і силу розуму.При всій нескінченності захоплень, смаків і наукових пріоритетів епоха Відродження (13-14 ст.) - в цілому для європейців - один з найбільш привабливих періодів в історії світового мистецтва, «античність» Нового часу, недосяжна планка художньої досконалості, ідеал гармонії і краси.«Епоху відроджують люди», - цей принцип найбільше підходить саме до Відродженню, що створив концепцію богоравного «універсального» людини і висунув в мистецтві особистостей, які стали уособленням цілих епох національної культури.Ця епоха явила світові видатних майстрів: Мікеланджело, Рафаель, Леонардо да Вінчі і багато інших. 2) До початку XVIII століття в російської живопису розвивались переважно іконописні традиціїЗа спогадами сучасників, у Росії в той час будь-які зображення брали за ікони: нерідко, приходячи в будинок чужоземця, росіяни звичаєм вклонилися першій-ліпшій їм на очі картині. Однак у XVIII ст. живопис поступово почала набувати європейські риси: художники освоювали лінійну перспективу, що дозволяє передати глибину простору, прагнули правильно зображати обсяг предметів за допомогою світлотіні, вивчали анатомію, щоб точно відтворювати людське тіло. Поширювалася техніка живопису маслом, виникали нові жанри.Особливе місце в російській живопису XVIII ст. зайняв портрет. Найбільш ранні твори цього жанру близькі до парсуні XVII ст. Персонажі урочисті та статичні.Іван Микитович Нікітін (1680 - близько 1742) був одним з перших російських портретистів. Вже в його ранніх портретах - старшої сестри Петра I Наталії Олексіївни (1715-1716 рр.) і його дочки Ганни Петрівни (до 1716 р.) - з рідкісним для того часу майстерністю передано обсяг і природна поза моделі. Однак у цих роботах очевидна деяка спрощеність: фігури, вихоплених з темряви невизначеного простору променем яскравого світла і існують поза зв'язку з середовищем; художник ще невміло зображує будову фігури і фактуру матеріалів - оксамиту, хутра, коштовностей. БИЛЕТ 6 Античність (від лат. antiquitas – старовину, старина) – це епоха в історичному і культурному розвитку людства, пов'язана з греко-римською цивілізацією (бл. VII в. до н.е.-IV в. н.е.).Цивілізація Стародавньої Греції та Стародавнього Риму часто розглядається як початкова епоха, витік, основа європейської та сучасної світової цивілізації і культури в ряду епох: Античність – Середні віки – Новий час. Ця точка зору пов'язана з тим, що Античність сформувала державний устрій, що стало моделлю для сучасної цивілізації – демократію, і в процесі її формування створила культуру, яка стала одним з найістотніших чинників подальшої світової культури. Тому час розквіту грецької демократії (V-IV століття до н.е.) зазвичай оцінюють як епоху класичної Греції.Протягом багатьох віків Стародавня Греція не була собою єдиним цілим ні в географічному просторі, ні з точки зору соціально-політичної організації суспільства. Однак зовсім не безпідставно ми говоримо про цілісність давньогрецької культури, що повною мірою виявилася в період її існування. Це, насамперед, поняття про космос, як порядок, що протистоїть хаосу, це міра, як провідна категорія й організуючий принцип філософської, політичної, естетичної та етичної культури, це антропоцентризм, або уявлення про головне місце людини у природі, це агональність, або змагальність, яка демонструвала здатність вільної людини брати активну участь в усіх проявах життя, це, нарешті, яскраві та видовищні релігійні свята, що не відбувалися без урочистої ходи або спортивного змагання.У своєму історичному розвитку культура Стародавньої Греції пройшла п’ять етапів: Егейський (Крито-Мікенський)ІІІ тис–ХІ ст. до н.е., гомерівський – ХІI–VІІІ ст. до н.е., архаїчний – VIII–VI ст. до н. е., класичний – V ст. – остання третина IV ст. до н.е., Елліністичний – остання третина ІV–І ст. до н.е. За цей час протогрецьке населення і давньогрецькі племена, об’єднанні загальним етнонімом елліни, перейшли до осілого способу життя, а широке розселення греків уздовж узбережжя Середземного й Чорного морів призвело до перетворення Еллади на Велику Грецію, де сформувалися й утвердилися новітні тенденції культури, після чого давньогрецька культура продовжувала свій розвиток у складі Західної Римської імперії, а після її падіння (середина IV ст.) становила ядро візантійської культури. Театр XX сторіччя є складною і водночас незабутньою картиною, як і все мистецтво цього періоду. У першій половині сторіччя з’явилися найбільші революціонери театру, що висунули професію режисера на перший план у цьому мистецтві. Згадайте імена Ста-ніславського і Мейєрхольда, Г.Крега і Б.Брехта. Як і раніше, актуальний поділ театру на «реалістичний» і умовний, «театр переживання» і «театр уявлення». У другій половині XX сторіччя дедалі частіше театр поділяють на «масовий» і «елітарний».Театр XX сторіччя породжує і нову професію в мистецтві, дуже складну і престижну — режисер. ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності. БИЛЕТ 7 |