история. Сучасна естетична наука розширила арістотелівську модель ввівши такі функції мистецтва
 Скачать 86.55 Kb.
|
|
Трагедія. Класицизм різко розділив жанри драматургії і героїв. Трагедія ставила «високі» проблеми людського буття – проблеми державного, громадянського обов’язку і кохання, честі і переконання, значення розуму і пристрасті у житті людства. Платою, яку герой сплачував у трагедії за свої помилки або свою правоту, було життя. Вірність принципам, громадянському обов’язку і коханню, послідовність у поглядах підводили героїв трагедії до межі смерті, але і це не могло їх змусити відступити. Трагедія класицизму розкривала драматизм внутрішніх борінь, напруженого переживання особистості, яка була поставлена обставинами у ситуацію, що вимагала рішення «вічних» моральних питань. У якості виразників і носіїв високих ідей і принципів, які страждали від конфліктних ситуацій, у трагедіях виступали царствені особи і видатні історичні особистості. Обрання у якості героїв трагедії осіб високого походження, у системі класицизму було не лише породженням традиції, що йшли від античності, не лише відображенням елітарності придворного театру, але і принципом правдоподібності і типізації, хоча і зрозумілими класицистами доволі своєрідно. БИЛЕТ 16 1) Північно-західна європейська культура у 15-16 ст. називалася культурою Північного Відродження. Поняття «Північне Відродження» вперше використав Вазарі у своїй книзі у 1550р.. Під цим терміном він розумів відновлення культури античності у новий період. Період Північного Відродження поділяється на такі підвиди: Раннє, Високе, Пізнє. Культурні здобутки доби Північного відродження були зовсім відмінними від здобутків та плодів культури Середньовіччя через те, що мистецтву духовного писання було протиставлено особисте право людей на приватне життя та індивідуальне мистецтво та творчість. Період Раннього Північного Відродження був досить значущим для розвитку всього світового мистецтва. Раннє Північне Відродження стимулювало появу нових митців у всіх галузях творчої діяльності. Впевненість людей у нескінчені можливості людства дала свої плюси. Творців образотворчого мистецтва у той період дуже поважали та цінували. Їх кликали до себе королі та інші знатні люди. Але не дивлячись на це, їх творчість не обмежувалася лише царським двором. Адже тоді дуже сильно поважилася особистість та незалежність творчої людини. 2)Російська культура XIX століття. Особливості «Золотого століття» класичного російського мистецтва. Надзвичайний злет вітчизняної культури в першій половині 19 ст. дозволив назвати цей час «золотим віком». Якщо в економічному та соціально-політичному розвитку Росія відставала від передових європейських держав, то в культурних досягненнях вона не тільки йшла врівень з ними, але й часто випереджала. Розвиток російської культури в першій половині 19 ст. спиралося на перетворення попереднього часу. Проникнення елементів капіталістичних відносин в економіку посилило потребу в грамотних і освічених людей. Міста стали основними культурними центрами. Нові соціальні верстви втягувалися у суспільні процеси. Культура розвивалася на тлі все зростаючого національної самосвідомості російського народу і в зв'язку з цим мала яскраво виражений національний характер. Істотний вплив на літературу, театр, музику та образотворче мистецтво справила Вітчизняна війна 1812 року. Однак консервативні тенденції в політиці імператорів Олександра 1 і Миколи 1 стримували розвиток культури. Уряд активно боролося з появою передової думки в літературі, публіцистиці, театрі та живопису. Воно перешкоджало широкому народної освіти. Кріпацтво не давало можливості користуватися високими досягненнями всьому населенню. Культурні запити й потреби верхівки суспільства були іншими, ніж у народу, у якого складалися власні культурнітрадиції. БИЛЕТ 17 Мистецтво Київської Русі — це складова частина світової культурної спадщини країни. Руські митці за короткий проміжок часу не тільки опанували найкращі світові мистецькі традиції, а й внесли чимало нового, власного у світову художню культуру, стали не лише її учнями, а й творцями. Це мистецтво розвивалось на основі художніх традицій давньоруського народу та його споконвічних навичок художньої творчості. Значну роль у формуванні мистецтва Київської Русі відіграла давньослов'янська мистецька спадщина. Створені в період Київської Русі всі види мистецтва мали в основному релігійний характер. Радісне і піднесене почуття новонаверненого народу, що причастився до віри Христової, знайшло свій вияв у архітектурі та образотворчому мистецтві. Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва. Розглянемо культурну ситуацію першої половини XX століття, яка складалася під знаком модернізму. Його мистецтвознавці розуміють двояко – в широкому і вузькому сенсі. У першому він позначає всю сукупність художніх течій, шкіл і напрямів почала XX століття, що виразили відхід від культурних цінностей XVIII–XIX століть і проголосили нові підходи і цінності. Фовізм, експресіонізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм – такий далеко неповний список напрямів художнього пошуку на початку XX століття. У вузькому сенсі модерн позначає тільки один напрям в мистецтві. У такому разі його назву беруть в лапки. «Модерн» (фр. moderne – новітній, сучасний, ар нуво, югендстіль) – стильовий напрям в європейському і американському мистецтві кінця XIX – почала XX століття. Новий напрям розповсюдився по всій Європі і в першу чергу торкнувся архітектури і декоративного мистецтва. Представники «модерна» використовували нові техніко-конструктивні засоби, вільне планування, своєрідний архітектурний декор для створення незвичайних, підкреслено індивідуалізованих будівель (X. Ван дер Велде в Бельгії, І. Ольбріх в Австрії, А. Гауді в Іспанії, Ч.Р. Макінтош в Шотландії, Ф.О. Шехтель в Росії). У Італії його називали рослинним стилем, або «ліберті», у Великобританії – стилем «модерну», в Іспанії – модернізмом, в Бельгії – стилем Велді, в Австрії – сецесіоном, в Германії – югендстілем. Стиль «модерну» виник як реакція на еклектизм і мляве копіювання історичних стилів минулого. Для модерна характерні гнучкі текучі лінії, стилізований рослинний узор. Ексцентричний декоративний стиль використовувався для обробки крупних магазинів, які в цей час починають будуватися у великих містах Європи і Америки, і усесвітніх виставках, символізуючи таким чином процвітання і могутність торгівлі. БИЛЕТ 18 1) XVIII століття прийнято називати століттям Просвітництва, хоча в насправді його ідеали формували культуру і мистецтво тільки з другої половини століття. Процес цей збігся з осмисленням перших археологічних розкопок в античних містах Геркуланумі, Стабія і Помпеях, що завершився знаменитим працею Вінкельмана і що послідувала потім новою хвилею класицизму (неокласицизм). В культурі Просвітництва брали активну участь філософи, соціологи, економісти, літератори, кожен по-своєму тлумачачи ідеї свободи, рівності, братерства. Ці ідеї наче мали втілитися у Французької революції 1789-1794 рр.., проте, вона стала їхнім крахом. Література, музика і театр досягають у цю епоху тієї художньої зрілості, яка прийшла до живопису в XVI-XVII ст., досить назвати романи Прево, Філдінга, Смоллета, Стерна, «Кандида» Вольтера і «Страждання молодого Бергера» Гете, музику Баха, Моцарта, Глюка або Гайдна. Образотворчому мистецтву XVIII століття в кращих творах властиві аналіз найтонших переживань людини, відтворення нюансів почуттів і настроїв. Інтимність, ліризм образів, але і аналітична спостережливість (іноді нещадна) -характерні риси мистецтва XVIII ст. як у жанрі портрета, так і в побутовому живопису. Ці особливості художнього сприйняття життя є внеском XVIII століття в розвиток світової художньої культури, хоча слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, властивих живопису Рубенса, Веласкеса, Рембрандта, Пуссена. У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення. Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність. БИЛЕТ 19 1)Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами — танцями, піснями, завжди доречними та актуальними. Учені припускають, що ті зразки народної творчості, які дійшли до нашого часу, у другій половині XVII— упродовж XVIII ст. мали якнайширше побутування в Україні. На другу половину XVII — першу половину XVIII ст. припадає період дальшого розвитку започаткованого наприкінці XVI ст. українського шкільного театру. Якщо до першої половини 30-х pp. XVII ст. головним осередком українського шкільного театру був Львів, то у другій половині XVII ст. його центром стає Київ, власне, Києво-Могилянський колегіум. Саме наприкінці XVI — на початку XVII ст. український театр розвивається у вигляді найпростіших його виявів — декламацій і діалогів. Декламація — це віршовані панегірики у формі привітань, надгробних промов, написів, послань. Темами їх були герби або їх елементи, якісь найновіші події (війна, укладання миру, зустріч або відправлення посольства, чиясь смерть, перемога, релігійні свята — Різдво, Великдень та ін., важливі історичні події тощо). Виконувались декламації гуртом у шкільних класах або в церквах без сценічних атрибутів, але під час свят урочистостей допускалося скупе сценічне оформлення (виконавці, одягнуті у відповідні костюми реальних або алегоричних постатей, декламували серед декорацій, вдаючись до відповідних жестів). Збереглися декламації Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Петра Поповича-Гученського, присвячені Ісусу Христу. З курсів поетики і риторики, які викладалися в українських школах у другій половині XVII ст., до нас дійшли тільки деякі, починаючи з XVII ст., але й вони дають конкретне уявлення про той обсяг знань, які здобували студенти в галузі драматичної творчості і сценічного мистецтва. Написанням і розігруванням драматичних творів керував учитель поетики, хоча початки декламації, виразного читання викладав учитель риторики. Хоч ці твори мали релігійно-дидактичний характер, тогочасна дійсність відбивалася в них у вигляді світських елементів, де були відгуки на окремі животрепетні питання сучасності. 2) Мистецтво романтизму формується в полеміці з класицизмом. В соціальному аспекті поява романтизму пов'язують з Великою французькою революцією XVIII ст., він виникає як реакція загального піднесення з приводу її початку, але і як глибоке розчарування у можливостях людини при її ураженні. Більше того, німецький романтизм пізніше вважали безкровним варіантом Французької революції. Як ідейно-художнє протягом романтизм заявляє про себе в першій половині XIX ст. Він постає передусім як літературний напрям - тут активність романтиків висока і успішна. Не менш значна музика того часу: вокал, інструментальна музика, музичний театр (опера і балет) романтизму складають і сьогодні основу репертуару. Проте в образотворчих і просторових мистецтвах романтизм виявив себе менш яскраво і за кількістю створених творів, і за їх рівнем. Живопис романтизму доходить до рівня шедеврів у Німеччині і Франції, інша Європа відстає. Про архітектурі романтизму і говорити не прийнято. Деяка своєрідність тут виявляє тільки садово-паркове мистецтво, та й то романтики розвивають тут ідею англійського ландшафтного, або природного, парку. Є місце також деяким неоготичною тенденціям романтики бачили своє мистецтво в ряду: готика - бароко - романтизм. Такий неоготики чимало в слов'янських країнах. БИЛЕТ 20 1)Неоімпресіонізм - течія в живописі, що виникло у Франції близько 1885 г. Його основними представниками були Ж. Сера і П. Синьяк. Термін ввів критик Фелікс Фенеон (фр. Félix Fénéon) в статті для бельгійської газети «L'art Moderne» ( «Сучасне мистецтво»), щоб відрізняти творчість Сірка від імпресіоністів. Згодом стиль Сірка також отримав назву «пуантилізм».В каталозі восьмий, останній, виставки імпресіоністів з'явилися імена двох молодих художників - Поля Сіньяка і Жоржа Сера. Останній представив експозицію з дев'яти робіт, центральне місце в якій займало монументальне полотно «Недільний день на острові Гранд-Жатт» (1884-1886). За своїм розміром, технікою виконання і композиції воно істотно відрізнялося від творів інших учасників вернісажу - крім імпресіоністичних тенденцій в ньому читалися численні відсилання до різних джерел (класицизму, єгипетському мистецтву, популярним естампів і ілюстрацій модних журналів). У картині Сірка використовував нову техніку пуантилізму, або дівізіонізма. Суть її полягала в тому, що фарба наносилася на полотно роздільними точками чистого кольору в розрахунку на те, що на деякій відстані вони оптично змішаються в очах глядача і дадуть потрібний тон. Постимпрессионизм (фр. Postimpressionisme, від лат. Post - «після» і «імпресіонізм») - художній напрям, умовне збірне [1] позначення неоднорідною сукупності основних напрямків в європейській (головним чином - французької) живопису [2]; термін, прийнятий в мистецтвознавстві для позначення магістральної лінії розвитку французького мистецтва [3] починаючи з другої пол. 1880-х рр. до поч. XX ст.Художники цього напряму відмовлялися зображати тільки зриму реальність (як натуралісти) або миттєве враження (як імпресіоністи), а прагнули зображати її основні, закономірні елементи, тривалі стану навколишнього світу, сутнісні стану життя, при цьому часом вдаючись до декоративної стилізації.До видатним представникам постімпресіонізму в живопису відносяться Вінсент Ван Гог, Поль Гоген і Поль Сезанн. Для постімпресіонізму характерні різні творчі системи і техніки, об'єднані по суті лише тим, що вони відштовхувалися від імпресіонізму. Вони сильно вплинули на подальший розвиток образотворчого мистецтва, ставши основою напрямків у сучасному живописі. Великі майстри своєї проблематикою поклали початок багатьом тенденціям образотворчого мистецтва XX ст .: роботи Ван Гога передбачили появу експресіонізму, Гоген проклав шлях до символізму і модерну. При цьому багато дрібних напрямки (наприклад, пуантилізм), існували тільки в даний хронологічний період. 2) Для російського образотворчого мистецтва були характерні романтизм і реалізм. Однак офіційно визнаним методом був класицизм. Академія мистецтв стала консервативним і відсталим установою, перешкоджав будь-яким спробам свободи творчості. Вона вимагала суворо йти за канонами класицизму, заохочувала написання картин на біблійні та міфологічні сюжети. Молодих талановитих російських художників не задовольняли рамки академізму. Тому вони частіше зверталися до портретного жанру.Кіпренський Орест Адамович [13 (24) березня 1782, Миза Ніжинська, близько Копорья, нині в Ленінградській області - 17 жовтня 1836, Рим], російський художник. Видатний майстер російського образотворчого мистецтва романтизму, відомий як чудовий портретист. У картині «Дмитро Донський на Куликовому полі» (1805, Російський музей) продемонстрував упевнене знання канонів академічної історичної картини. Але рано областю, де його талант розкривається найбільш природно і невимушено, стає портрет. Перший його живописний портрет («А. К. Швальбе», 1804, там же), написаний «рембрандтівської» манері, виділяється своїм виразним і драматичним світлотіньових ладом. З роками його майстерність, - прояви в умінні створювати в першу чергу неповторні індивідуально-характерні образи, підбираючи особливі пластичні засоби, щоб цю характерність відтінити, - міцніє. |