Тема Предмет і завдання курсу Історія держави і права України, його історіографія та методи дослідження. Поняття предмета Історія держави і права України
 Скачать 0.95 Mb.
|
Тема 15. Розвиток права в Україні-Гетьманщині та його кодифікація у 18 ст.
У другій чверті 18 ст. розпочалась кодифікація права України, оскільки на той час на її території діяла велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких часто були вже застарілими або дублювали чи суперечили одна одній, що спричинювало значні труднощі у їх застосуванні, що ще більш ускладнилось внаслідок поширення в Україні (спершу в окремих районах, а згодом по усій території) російського законодавства; а поза тим, українські феодали прагнули зрівнятись у правах із російським дворянством. Зініціювала кодифікацію українського права старшинсько-шляхетська верхівка, яка бажала закріпити власні права та відновити автономний статус України у складі Російської імперії. Ідею кодифікації підтримав російський уряд, що мав на меті наблизити правову систему України до російської. Царський указ “Рішительні пункти гетьману Данилу Апостолу” 1728 р. став основою для створення першої кодифікаційної комісії, склад якої неодноразово змінювався, і яка упродовж 15 р. виробила збірник “Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р. Його джерелами стали: 3-ій Литовський Статут 1588 р., збірники магдебурзького права (“Право Хелминське”, “Зерцало саксонів” П.Щербича, “Порядок прав цивільних” Б.Гроїцького, “Артикули права магдебурзького” тощо), акти царської влади, церковне право, правові звичаї, узагальнення судової практики. Структура збірника доволі чітка: передмова і 30 розділів (глав), які поділялись на 531 артикул (статтю) і 1716 пунктів; а також до нього було додано: Інструкцію кодифікаційної комісії, Алфавітний реєстр (Іменний покажчик), Табель про ранги (“Степенний малоросійського військового звання порядок по гетьману”). За своєю суттю цей збірник був кодексом феодального права – козацька старшина домоглась закріплення у ньому певних дворянських привілеїв, а також цивільних і кримінально-правових норм, які посилювали захист основ феодального ладу і розширювали закріпачення селянства. Попри те, у збірнику обгрунтовувалось право Лівобережної України на самоврядування, що суперечило політиці російського абсолютизму, а тому спричинилось до відправлення його на доопрацювання, ревізію і перегляд. Відтак, “Права” юридично не отримали офіційного затвердження, але закріплені у ньому норми реально діяли – ними керувались судові і адміністративні органи і посадові особи на практиці.
Близьким до збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ" за своїм змістом, суттю та призначенням був ще один цікавий пам'ятник права України першої половини XVIII ст. — "Процес короткий наказний, виданий при резиденції гетьманській" 1734 року. Він складався із вступу, 13 параграфів, короткого додатка та харак теристики порядку винесення вироків. Основну його частину ста новили нормативні акти, "що регулювали тогочасний судовий процес". "Процес..." використовувався як підручник або посібник для практичних працівників судових та адміністративних установ. Складений цей збірник при гетьманській канцелярії, але укладач невідомий. Існує кілька його редакцій, які, незважаючи на їх неофіційний характер, дають можливість глибше зрозуміти розвиток права України.
У 1750—1758 за дорученням гетьмана К. Розумовського кандидат s члени Генерального військового суду Ф. Чуйкевич провів приватну кодифікацію і розробив унікальний у своєму роді збірник "Суд і розправа в правах малоросійських". У ньому систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських державців на землю і маєтки, залежність посполитих. Чуйкевич обстоював ідею поновлення шляхетських станових судів в Україні, застосування ними "искомой", тобто столітньої, давності володіння як засобу набування прав власності на землю і прав остаточного вирішення таких справ Генеральним військовим судом без наступного їх перегляду Сенатом. Названий вище збірник являв собою витяг (екцерпт) з польсько-литовського та російського законодавства, а також звичаєвого права, що діяло на Лівобережжі і Правобережжі в XV—XVIII ст «Суд і Розправа» складається з таких частин:
Ці частини були виготовлені до 1750 й 1752; пізніші доповнення:
Хоч «Суд і Розправа» була приватна зб. діючого права, нею користувалися в судах; в актах судових розправ зустрічаються посилання на неї, як на джерело права. Відчуття національної гордости й патріотизму («При помочі Божій малоросіяне з гетьманом Богданом Зіновієм Хмельницьким кров'ю своєю освободили Малу Росію»), літературни метафори (порівняння окремішности судів з річковою системою) й інші поширюють значення цієї пам'ятки поза сферу історії права. Копію «Суду і Розправи» з кінця 18 або з початку 19 ст. надрукував М. Василенко: «Матеріали до історії українського права», І (1929); рукописна копія 1791 зберігається у Державній публічній бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна в Ленінграді.
Важливою працею був збірник під назвою "Книга Статут та інші права малоросійські", складений у 1764 році в результаті приватної кодифікації В. П. Кондратьєвим. Збірник був цінним посіб ником для суддів-практиків. У свою працю Кондратьєв включив: 1) Короткий покажчик магдебурзького права з книги "Порядок"; 2) Виписка з книг Литовського статуту "согласных" артикулів; 3) витяги з книги "Порядок"; 4) Екстракт із книги Статут прав малоросійських та різні юридичні матеріали довідкового характеру (виписки про козацькі вольності і маєтки; копії указів, грамот і привілеїв; реєстр книги "Порядок" Б. Гроїцького; переклад алфавітного покажчика до Литовського статуту; списки гетьманських статей тощо). Кодифікаційні роботи другої половини XVIII ст., що проводили ся в Україні, мали за мету закріпити економічне і політичне, становище української шляхти, яка дедалі більше зміцнювалася, і водночас відобразити її автономістські позиції. У 1767 році за дорученням президента Малоросійської колегії П. О. Рум'янцева під керівництвом секретаря колегії і члена Генерального суду О. А. Безбородька, було складено "Екстракт малоросійських прав".
Екстрат малоросійських прав являв собою збірник норм державного, адміністративного і судового права, викладених таким чином, щоб довести необхідність відновлення "попередніх прав малоросійських", тобто автономного стану України. Збірник складався із вступу, 16 розділів (про головне правління в Малій Росії; суди малоросійські; порядок переведення справ у судах; маєтки державні; про ревізію; прибутки; комісаріат; про міста; шляхетство, переваги й маєтки його; духовен ство, перевагах і маєтках його; про козаків, вольності і маєтки ?u; про чиновників малоросійських; артилерію; про простий народ; про греків нежинськнх та додатків копій найважливіших юридичних актів (інструкцій про суди 1730 року, відомості про чини 1765 року). Через центристську політику самодержавства, скеровану на ліквідацію особливостей управління в Україні, "Екстракт..." не був затверджений, і тому його було передано до архіву Сенату. У 1786 році у зв'язку з ліквідацією автономії України та введенням губернського адміністративно територіального поділу чиновники малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, в основу якого було взято "Екстракт...", "Учреждение об управлення губерниями" 1775 року, інші акти, прийняті у 1767—1786 роках. Новий збірник з новим обгрунтуванням став називатися "Екстракт із указів, інституцій та установ", бо містив норми як українського права, так і російського законодавства. Затверджений Сенатом новий збірник був розісланий у присутні місця України для практичного застосування. Кодифікація права України в першій половині XIX ст. відбувалася в істотно нових суспільно-економічних і політичних умовах життя українського народу. Українська національна державність була знищена і Україна увійшла в новий період свого існування. Місце української держави заступила Російська імперія з її могутнім центр Тема 16. Суспільно-політичній лад і право на етнічних українських землях у складі Російської імперії (кінець 18-початок 20 ст.).
Обмеження і ліквідація державності та автономії України у складі Росії пройшло кілька етапів: 1) 1654—1708 роки — перехід від протекторату до автономії України, поступове, але постійне обмеження її прав; 2) 1708-1727 роки — форсований наступ на українську автономію; 3) 1727-1764 роки — чергування двох тенденцій у російському уряді щодо України — звідси то повернення гетьманської влади, то посилення імперського тиску; 4) 1764-1781 роки — остаточна ліквідація української автономії. Після Полтавської битви гетьман І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити права й вільності Гетьманщини. Але Петро І не тільки не підтвердив їх, але й видав «Рішучий указ» 1709 р., за яким козацькі війська, як і раніше, повинні були підкорятися московським генералам, а московським воєводам дозволялося втручатися в українські справи. Значним обмеженням влади гетьмана стало призначення в Україну царських резидентів. Українські землі почали роздавати царським вельможам. Резиденція гетьмана була перенесена в м. Глухів, ближче до російського кордону. Тут «квартирувало» 2 царські полки. Наступним актом обмеження влади гетьмана стало створення у 1722 р. Малоросійської колегії з б офіцерів на чолі з бригади ром С. Вельяміновим. Це аргументували тим, що в Україні не порядки в судах, у збиранні податків, хабарництво. Фактично це означало, що Малоросійська колегія стає вищим контролюючим органом Гетьманщини. На посади полковників почали признача ти неукраїнців. Після смерті у 1722 р. Скоропадського імператор не дозволив обирати нового гетьмана. Наказним гетьманом став Павло Полуботок (1722-1724), який разом зі старшиною звернувся до царя з проханням ліквідувати Малоросійську колегію, дозволити обрати нового гетьмана. Але цар відповів, що від Бог дана Хмельницького до Скоропадського «все гетманы явились изменниками», і не дозволив цього. Полуботка заарештували і він помер у в'язниці в Петербурзі у 1724 р. Згодом помер Петро І, а його внук Петро II дозволив обрати гетьмана. На цю посаду обрали авторитетного 73-річного Данила Апостола, який походив із сім'ї полковника і сам у 28 років став полковником, обіймаючи цю посаду 45 років. Д. Апостол був досить багатою людиною. У 1724 р. йому належало 4 містечка, 16 сіл, 3 сільця, 1 слобідка, 10 хуторів, де було всього 2678 дворів; він також мав замок, пасіки, млини, цегельні, сукняні, килимові, винокурні, пивоварний заводи. Він звернувся до царя з проханням відновити автономію України, як за Б. Хмельницького. Йому відповіли «Решительными пунктами» 1728 p., зміст яких свідчив, що йдеться не про дві договірні сторони, а про указ царя щодо порядків на Гетьманщині. Царський уряд поступово уніфікував посади козацької старшини, прирівнявши їх до чинів «Табелю про ранги», введеного Петром І. Гетьман прирівнювався до генерал-аншефа (повного генерала), генеральний обозний — до генерал-майора, інша генеральська старшина — до російських полковників, тобто українські чини у цілому знижувалися (український полковник не дорівнював російському полковнику). Та й то полковники в Україні тепер призначалися тільки російським урядом. При Д. Апостолі з 9 полковників 6 були іноземцями. При гетьмані Апостолі почалася кодифікація українського права. Після 15-річної роботи комісія підготувала кодекс — «Права, за якими судиться малоросійський народ». Але оскільки він передбачав автономність України, Сенат не затвердив його. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників. У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України. З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено листуватися з іншими державами. К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, у цивільну, шляхетську. Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла». У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності. У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів. 4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ. Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
а чолі Російської імперії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він користувався необмеженою владою. Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его императорского величества канцелярия». Вже у 1812 р. вона сформувалася як орган загальнодержавного значення. У другій чверті XIX ст., особливо після придушення повстання декабристів і суду над його учасниками, її вплив на державні справи зріс. Завдяки безпосередній близькості до особи імператора і розгалуженню власного апарату, канцелярія перетворилася в орган, що стояв над державою, над законом. Вона поділялася на відділення. Найважливіше з них — третє, політична поліція. Це був орган політичного розшуку і слідства, утворений у 1826 p., після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством. Канцелярія спиралася на жандармський корпус — воєнне формування політичної поліції, виконавчий орган III відділення. З 1810 р. при особі імператора перебував дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко визначено. У 1811 р. завершилася реформа центрального галузевого управління. Замість колегій були утворені міністерства, кожне з яких очолював єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю. Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган. На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів вступали в силу лише з санкції імператора. Діяльність міністерств направляло і контролювало перше відділення імператорської канцелярії. Найвагоміша роль відводилася новому відомству — Міністерству внутрішніх справ. Воно відало органами влади й управління на місцях. У його розпорядженні була також поліція. Тривалий час це міністерство очолював вірний царський служака В. Кочубей. Колись могутній Сенат перетворився у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній. Місцеві органи. На місцях — у губерніях владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори. Цар призначав з їх числа вищих чиновників, знатних дворян. Губернатор належав до вищої урядової влади. Він очолював губернію, в межах якої здійснював адміністративну та поліцейську владу. Існувало також губернське управління, яке складалося з віце-губернатора, радників, прокурора. В губернії функціонували губернські галузеві установи (казенна палата, рекрутське присут-ствіє, з 1840 р. — палата державних маєтностей та ін.). Це були органи відповідних міністерств на місцях, але вони також підпорядковувалися губернатору. У своїй діяльності губернатор спирався на станові дворянські збори. Генерал-губернатор очолював кілька губерній. Він наділявся надзвичайними повноваженнями — поєднував владу цивільну і військову. У повіті влада належала суду (до 1837 р. він мав назву «нижчий земський суд») на чолі з капітаном-ісправником. Земський суд був одночасно адміністративно-поліцейською установою і судовим органом. Повіти поділялися на стани. Стан очолював становий пристав — поліцейський чин. Йому допомагали сотенні і десятські. Кількість міст, які користувалися самоврядуванням за Магдебурзьким правом, поступово зменшується. У 1835 р. скасовується самоврядування у Києві. Там, де самоврядування ще зберігалося, воно перебувало під контролем губернатора. У 1803 р. в Одесі, Херсоні та Феодосії були створені градоначальства, очолювані градоначальниками. Влада останніх поширювалася також на військові та морські органи. Генерал-губернатори, губернатори та інші високі урядові чиновники, що правили в Україні, були справжніми сатрапами. Тільки деякі з них залишили по собі добру пам'ять. До освічених, гуманних правителів належали малоросійські генерал-губернатори князі О. Куракін і М. Рєпнін (до речі, він був рідним братом декабриста С. Волконського, а одружений на племінниці гетьмана К. Ро-зумовського). М. Рєпнін щиро бажав процвітання українській нації, відродження козацтва, піклувався про освіту народу. Саме він допоміг видати працю Д. Бантиш-Каменського «История Малой России». Це було перше поважне узагальнювальне дослідження, що грунтувалося на архівних матеріалах. Тому впливові кола українського дворянства, до яких М. Рєпнін був близький, розраховували висунути його кандидатуру на посаду гетьмана у разі її поновлення. Окрім загальних завдань, які тоталітарна Російська держава розв'язувала на підвладних їй землях, в Україні вона виконувала і спеціальне завдання — русифікувати цю країну та її народ. Це завдання формувалося відверто — усіма можливими засобами з'єднати українські землі з корінними російськими губерніями. В Україні здійснювалася тотальна русифікація, їй підпорядковувалися всі сторони життя суспільства. Навіть така помітна культурна подія, як заснування Київського університету у 1834 р., за задумом царату, була покликана слугувати русифікації. Душитель України і Росії цар Микола І вбачав призначення Київського університету в тому, щоб «...поширювати російську культуру і російську народність у спольщеній Західній Росії». Збройні сили. Для підтримання своєї влади Росія дислокувала в Україні значні збройні сили. їх утримання покладалося на місцеве населення, переважно на селян. Кількість російської армії в Україні постійно зростала. Військові поселення, що сприяли військовому потенціалу Росії, здебільшого розташовувалися в Україні. Вже згадувалося про те, що у 1817—1825 pp. у Слобідсько-Українській, Катеринославській та Херсонській губерніях було дислоковано 16 кавалерійських і З піхотні полки військових поселенців. У 1837 р. в Київській та Подільській губерніях було створено п'ять нових округів військових поселень. Передбачалося невпинне зростання кількості військових поселенців, діти яких з семи років ставали кантоністами, тобто учнями військових шкіл. З 12 років вони зараховувалися до резерву, а з 18— до військових частин. Київ — адміністративний центр однойменного генерал-губернаторства — перетворювався також у військовий центр. До нього передислокували з Могильова штаб першої армії, де було збудовано могутню фортецю. Крім армії, власті на місцях спиралися на силові охоронно-наглядові органи — жандармерію і поліцію, які перебували у їхньому розпорядженні. В Україні в 30-ті роки XIX ст. було створено Одеський жандармський округ, а у великих містах збільшили чисельність жандармських команд. Нагадаємо, що стани, на які поділялися повіти, очолювали поліцейські пристави. Протягом першої половини XIX ст. російський уряд двічі намагався поновити в Україні козацькі полки. Але це була спекуляція на національних почуттях українського народу в обставинах, коли Росія мала потребу у високопрофесійному військовому досвіді. Уперше козацькі полки почали створюватися у 1812 р. для боротьби з навалою Наполеона. На Правобережжі сформували чотири полки (3000 козаків), а на Лівобережжі — 15 (18000 козаків). Уряд обіцяв, що після перемоги у війні він збереже ці формування. Козацькі полки відважно билися з інтервентами, зазнаючи великих втрат. Але уряд не додержав своєї обіцянки. У 1816 р. правобережні козацькі полки були перетворені на регулярні — уланські, лівобережні — розформовані. Селяни, які перебували у цих полках, мусили повернутися до своїх поміщиків. Вдруге до організації козацьких частин вдалися у 1830 р. Малоросійський генерал-губернатор М. Рєпнін одержав з Петербурга наказ формувати козацькі полки для придушення польського повстання. Знову царський уряд обіцяв зберегти ці полки. Було організовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. І вдруге уряд не додержав своєї обіцянки. Полки перетворили на регулярні. Лише два з них перевели на Кавказ, де вони стали частиною Терського козацького війська.
Олександр ІІ зійшов на престол в лютому 1855 року: 18-го - маніфест про сходження, в день смерті Миколи І; 19-го - присяга Державної ради новому імператорові і його спадкоємцю. Зміна царювання, на відміну від 1825 року, пройшла мирно. Проте із смертю Миколи І співпала і оголилася криза військово-поліцейської системи, яка проіснувала 30 років, як противага декабризму, прогресу.Перший глобальний удар миколаївській системі був нанесений ззовні. Поразка в Кримській війні (1853 - 1856 рр.) показала дійсний стан кріпосницької Росії. Вона не тільки вийшла з війни переможеною, але й опинилась в міжнародній ізоляції. Пройде небагато часу і новому самодержцю і його уряду стане зрозумілим те, що вихід може бути знайдений тільки в радикальному перегляді всієї політики. Серед ряду стимулів, які штовхали до зміни курсу, фактори престижу були могутньою рушійною силою. Заборона, яка була накладена Миколою І на друковане слово, доведена в 1848 - 1855 рр. до “цензурного терору”, була знесена пристрасною, нестримною необхідністю суспільства виговоритися. Гласність виникла стихійно, знизу. Уряд ішов в хвості подій, відмовившись від надзвичайних цензурних заборон, але в подальшому взяв гласність на озброєння. Діяв і велетенський економічний стимул. Розуміння того, що вільнонаймана праця більш вигідна ніж кріпосна, що кріпосництво, як було відомо уряду і раніше, гальмує розвиток землеробства і товарного виробництва хліба, примушувало до відміни кріпосного права. Вже в січні 1857 р. правлячим верхам, Олександру ІІ відкрилося дійсне, вкрай тяжке, загрозливе становище фінансів. За час війни, з 1853 по 1856 роки, дефіцит бюджету на звичайні витрати виріс майже в 7, а загальна дефіциту - в 6 разів. Більш ніж на 50% зменшилася золота забезпеченість паперових грошей. Вступивши на престол в момент кризи старої системи, пробудження суспільного думки, яка вимагала реформ, Олександр ІІ зумів це зрозуміти і почав шукати нові рішення і нових людей. |