сем.2 історія. Тевтонський орден як католицький військовочернечий орден
 Скачать 30.76 Kb.
|
Тевтонський орден як католицький військово-чернечий орден.Тевтонський орден (Орден дому св. Марії в Єрусалимі) - католицький військово-чернечий орден, заснований німецькими хрестоносцями наприкінці XII ст. на базі госпіталю ("Дім святої Марії") для германських хрестоносцівІнакше його також називають Прусським або Німецьким орденом. Орден здійснював політику папської експансії в Прибалтиці і північно-західних руських князівствах. На захоплених орденом територіях проводилося насильницьке окатоличування населення. Орден був заснований в 1128 в Єрусалимі невеликим кружком багатих німців з метою надавати матеріальну допомогу хворим і бідним прочанам германського походження. Невеликий кружок швидко розрісся в ціле товариство, члени якого стали називатися братами святої Марії Тевтонської. Близько 1189 року син Фрідріха Барбаросси надав новому ордену військовий характер, дав йому устав тамплієрів і форму одягу (білий плащ із чорним хрестом) і назвав Тевтонським орденом Дому святої Діви Ієрусалимської. В 1191 р. папа Климент III затвердив устав ордену, і його назву - Тевтонський орден. Першим начальником ордена - або гохмейстером, як вони стали називатися згодом, - був Генріх Вольдботт. Перетворившись на військову установу, Тевтонський орден проте зберіг і свій первісний характер релігійно-благодійної установи, з багатьма правилами монастирського життя. Поповнювався він, головним чином, членами германських аристократичних родин. Великої ролі в Палестині орден не грав, тому що відразу став на сторону Фрідріха II і взагалі Гогенштауфенів у боротьбі останніх з папою. Незабаром після падіння Акри гохмейстер Тевтонського ордену Герман Зальца разом з лицарями переправився у Венецію, де й заснував свою резиденцію. Фрідріх II і папа Гонорій III наділили орден численними землями в Німеччині і Італії. Кожний з них хотів залучити його на свою сторону. Зальца дуже спритно лавірував між ними, прагнучи якось помирити їх. Головною його метою було знайти таку область, де можна було б стати самостійним государем. Саме в цей час угорський король Андрій запропонував Тевтонському ордену Трансільванську область Бурзу, із містами. Крейцбугом і Кронштадтом, під умовою захищати її від набігів половців, але незабаром відняв в ордена землю під приводом невиконання ним свого зобов'язання. Після цього в 1226 році князь мазовецький Конрад запропонував Тевтонському ордену Кульмську і Льободську землі за захист від прусів. Навчений попереднім досвідом, Зальца виклопотав у Фрідріха II грамоту на володіння Кульмською землею й на Прусську землю, щоб "ввести там гарні звичаї й закони для зміцнення віри й установлення благополучного миру між жителями". В 1228 р. загін лицарів Тевтонського ордена прийшов на береги Вісли. Пруссія, інакше Боруссія, була населена прусами або борусами, народом литовського племені. Це були язичники з досить розробленим культом. В 1209 р. у цій країні вперше став поширювати християнство єпископ Християн, із благословення папи й за сприяння Конрада, князя мазовецького. В 1215 р. папа призначив Християна єпископом і владикою Пруссії. Християн став скликати хрестовий похід проти прусів. Похід не вдався. Конрад Мазовецький, який сприяв Християну, звернувся, як сказано вище, до Тевтонського ордена, але Християн не погоджувався визнати права ордена на Кульмську землю й на Пруссію. Після довгих сперечань між Фрідріхом II, папою, Конрадом Мазовецьким і Християном, Тевтонському ордену вдалося влаштуватися. За таємним договором з Конрадом орден одержав від останнього у власність Кульмську землю (правда, договір цей був складений у дуже невизначених вираженнях), раніше віддану Християнові: папі повідомили деякі статті цього договору, де він санкціонував його. В 1231 р. був укладений договір і із Християном: орден визнав себе його васалом, зобов'язався платити йому десятину й віддати значну частину Пруссії, якщо її вдасться завоювати. Із цього ж року починається поступове захоплення землі прусів за певним планом: завойовується відома місцевість; у ній будують замки, міста; жителів б'ють; призиваються переселенці з Німеччини, і завойована область стає германською. В 1231 р. був побудований Торн. Користуючись тим, що Християн попав в полон, Тевтонський орден в 1234 р. одержав від папи Кульмську землю й Пруссію у вічне володіння за зобов'язання платити данину. З тих пір папи захищали всіма силами Тевтонський орден, який заволодів Померанією і всіма зміцненнями до устя р. Ногати. В 1237 р. був захоплений Бальгас, звідки йдуть спроби заволодіти Вармією. В тому ж році до Тевтонського ордена приєднується Ливонський орден. Тевтонському ордену довелося у своїх завойовницьких прагненнях зіштовхнутися з Руссю; в 1242 р. Олександр Невський розбив його війська на льоді Чудського озера. Піднялося повстання. Положення Тевтонського ордену було хибке, тим більше, що єпископ Християн до цього часу був викуплений з полону й заявив домагання на володіння ордену; але папа підтримував орден, а Християн незабаром помер. В 1249 р. суперечка з архієпископською владою була остаточно вирішена на користь ордена папою Інокентієм IМ. Архієпископська кафедра була перенесена в Ригу; кульмські і прусські єпископи стали самостійними і призначалися зі членів ордену. Папа ревно підтримував орден, схиляючи лицарів надходити в братерство "хоробрих Маккавіїв". Завоювання йшло успішно. У 1254-1255 роках був початий богемським королем Оттокаром хрестовий похід проти прусів, який закінчився розширенням володінь ордену і заснуванням Кенігсбергу. Населення упокорилося й стало приймати християнство, але жахи завоювання й керування викликали загальне повстання в 1260-1261 роках під керівництвом литовського князя Миндовга. Положення ордену було критичне. Марно папи Урбан IV і Климент IV прохали про допомогу ордену: у Німеччині панувала анархія. Правда, Оттокар, на настійну вимогу папи, рушив хрестовим походом, щоб "здолати воскресле в Пруссії чудовисько колишнього ідолослужіння"; але похід його був невдалий. Обрання Рудольфа Габсбургського врятувало орден. З Німеччини при сприянні Рудольфа рушив цілий потік германців, і повстання було подавлено: у Помезанії всі жителі були перебиті, у Замландії частина населення винищено, частина ховалося в лісах; Судавія перетворена в пустелю; Курляндія і Земгалія скорені й спустошені. У такий спосіб Тевтонському ордену, за допомогою Німеччини й Ливонського ордена, удалося заволодіти великою площею від низов'я Вісли до границь Литви на сході й до Мазовії на півдні. Було засновано багато замків і міста Ельбінг, Мариєнвердер [Квидзин], Марієнбург, Гольдинген [Кулдига], Віндава [Вентспилс], Митава [Елгава] і т. д. Була викликана безліч німців-колоністів, які осіли частиною на землі, частиною в містах; міста одержали право самоврядування (магдебурзьке, любекське); прибуло багато й германських дворян; місцеве населення перетворили в кріпосний стан і поводилися з ним жахливо —воно було поза законом. Війна тривала, власне кажучи, близько 55 років - з 1230 по 1285 рр. До початку XIV ст. Пруссія являла собою справжню германську провінцію; навіть лівий берег Вісли був у руках Тевтонського ордену й тут стояло квітуче м. Данциг. XIV ст. було часом найбільшого процвітання ордену; завоювання були зміцнені, торгівля й промисловість росли, міста багатіли. В 1309 році гохмейстер Зиґфрід Фейхтванген переніс свою резиденцію з Венеції у Марієнбург. Із цього часу Тевтонський орден відмовився від свого релігійного покликання й став державною установою. Зробившись державою de facto, Тевтонський орден не відмовився від чернечого забарвлення. Лицарі як і раніше давали обітниці цнотливості, слухняності й бідності, але це було порожньою формальністю: вони потопали в розкоші, бенкетували й розпусничали. Тевтонський орден не відмовився від своєї політики захоплень за рахунок Литви й Польщі, але й сусіди ордена у свою чергу поєднували свої сили. Почалася багаторічна спустошлива війна між орденом і Литвою, а потім Польщею. В XIV ст. пристрій Тевтонського ордена закінчився. На чолі його стояв гохмейстер, що обирається старшими лицарями. При ньому в якості дорадчого й у той же час контролюючої його дії установи був орденський капітул. Останній судив гохмейстера, міг навіть позбавити його сану, видавав закони, призначав вищих сановників. Гохмейстер був верховним володарем; він затверджував і магістра Ливонського ордену. Його помічники були свого роду міністри. Всі землі Тевтонського ордена були розділені на області, якими управляли особливі комтури. Всі посади заміщалися винятково лицарями ордена. В 1410 році польсько-литовсько-російські війська в битві під Грюнвальді завдали нищівної поразки тевтонському ордену. На початку XVI ст. Тевтонський орден припинив своє існування як самостійна держава, протримавшись біля п'яти сторіч. Після секуляризації Тевтонського ордену (його гохмейстер Альбрехт, скориставшись поширенням у Пруссії Реформації, в 1525 р. секуляризовав орден і одержав його від польського короля у ленне володіння як герцогство) багато лицарів, що залишилися вірними католицизму, виїхали в Німеччину, склали новий устав ордену й осіли в м. Мериннгеймі (у Франконії), який і залишався їхньою головною квартирою до остаточного знищення ордену. Політичного значення Тевтонський орден набути більше не міг. У такому вигляді Тевтонський орден існував до початку XIX ст., коли був остаточно знищений декретом Наполеона. У якості досить нечисленної церковної організації він існує дотепер у Німеччині. Так закінчується двохсотлітня історія трьох найбільш відомих духовно-лицарських орденів, які залишили помітний слід в історії середньовіччя військово-чернечих організацій епохи хрестових походів. З початком хрестових походів ці ордена народилися, розцвітали, були дітищем епохи й з її закінченням зійшли з політичної арени. Тамплієри зійшли з арени із шумом, залишивши після себе безліч легенд; госпітальєри довго намагалися знайти своє місце в політичній мозаїці наступних століть (ще російський імператор Павло I номінально був вибраний Великим Магістром цього ордену) і їхня бліда тінь за назвою Мальтійського Ордена існує й сьогодні. Довше інших на поверхні втримувалися представники тевтонського ордену. Тільки з середини XVI століття починається захід Тевтонського Ордена. Він існує й понині й під своєю же назвою, але це вже просто суспільна лікарняна благодійна організація Госпітальєри як Мальтійський орден.Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: послуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чорної мантії1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для прочан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його позиції стали міцними й непохитними. У 1113 році братство офіційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духовно-лицарський орден. Братство почало називатися - "Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського". Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: послуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чорної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбрання з хрестом, який був розташований на грудях. Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лицарі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголошений Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капітул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами. Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хворими - це й було одним з основних завдань ордену. Головний госпіталь, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч ліжок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були однакові, незалежно від наявності або відсутності грошей. Але незабаром пріоритети змінюються. Із середини XII століття лицарі зобов'язані захищати прочан і воювати з невірними. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів. Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християни були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося переселитися на Кіпр. Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й пристають до європейських берегів. Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. З'явилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припускала вступ за покликанням, а інша - за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або рабами. Історія мальтійського ордена, члени якого колись називалися іоаннітами і родоськими лицарями, починається з 1530 р., коли лицарі одержали від імператора Карла V у ленне володіння Мальту із двома сусідніми островами, Гоццо й Коміно, зобов'язавшись охороняти Середземне море і його узбережжя проти турків і африканських корсарів. До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок. У лицарів Мальтійського ордену були свої обов'язки, якими не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобов'язані були провести не менше п'яти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта - їхній основній резиденції. Також до обов'язків мальтійців входило плавання на кораблях ордену протягом 2,5 років, що мало назву "караван". Мальтійський орден з'явився як би аванпостом християнських держав проти Оттоманської імперії, що досягла в той час апогею своєї могутності. Незабаром після свого переселення на Мальту лицарі допомогли імператорському флоту оволодіти важливою африканською фортецею Галетою. В 1541 р. флот ордена підтримав імператорські війська, що вже відступали під натиском алжирців. Вищого розквіту слави Мальтійського ордена досягли в правління великого магістра Ла-Валетта (1557-1568 рр.), при якому Мальті довелося витримати страшну облогу турків. Сорокатисячному турецькому війську орден міг протиставити всього 700 лицарів і 71/2 тис. солдат. Християнські государі, яких Ла-Валетт молив про допомогу, не поспішали підтримати лицарів; але останні зуміли самі відбити ворога. Після чотиримісячної облоги турки змушені були відступити, втративши понад 20 тисяч чоловік. Втрата ордена налічувала 240 лицарів і 5 тисяч солдат. Блискуча перемога як би сп'янила членів ордена. Лицарі їдуть на материк і проводять там час у бенкетах і задоволеннях. Ті, які живуть на острові, з не меншим захопленням віддаються почуттєвим насолодам. Колишня військова дисципліна слабшає; виникають розбрати між лицарями окремих народностей. Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійського ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття принесла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовно-благодійним закладом. Він існує й донині, продовжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташована в Римі. Асасини — таємна войовнича організація нізаритської гілки мусульманської секти ісмаїлітів. Виникла наприкінці ХІ століття і діяла на території Ірану, Сирії, Лівану та Італії до середини ХІІІ століття. Асасинам вдалося створити власну державу, що складалася з низки фортець та володінь, розкиданих по землях Близького Сходу. Центром та столицею асасинів був Аламут. АСАСИНИ Асасини широко застосовували шантаж і вбивства Походження асасинів можна простежити тільки до першого хрестового походу, близько 1094 року в Аламуті, на північ від сучасного Ірану, під час кризи правонаступництва в фатімідському халіфаті.[1] Важко отримати багато інформації про походження Асасинів, бо більшість ранніх джерел написані ворожими орденами, або засновані на легендах.[джерело?] Більшість джерел, які стосуються внутрішньої роботи ордена, були знищені при взятті фортеці Аламут, штаб-квартири Асасинів, що була зруйнована монголами в 1256 році. Палкий прихильник ісмаїлітського вірування —Хасан ібн Саббах. Він був популярний в Каїрі, Сирії і більшості Близького Сходу, через що не мав браку послідовників. Використовуючи свою славу і популярність, Саббах заснував Орден Асасинів. Хоча його мотиви повністю невідомі, вважається, що орден був створений задля його власної політичної вигоди, а також задля помсти його ворогам. Через неспокій у Святій землі, який спричинили хрестові походи, Хасан Саббах виявився замішаний не лише в боротьбу за владу з іншими мусульманами, але й у вторгненні християнських сил яких розглядав як союзників[2], адже знехтувані і переслідувані усіма мусульманами, гашишини не були засмучені через поразки сельджуків та інших емірів відмінних мусульманських течій[3]. Після створення ордена Саббах шукав місце, яке б добре підходило для його штабу, і зупинив вибір на фортеці в Аламуті, в північно-західному Ірані. Досі йдуть сперечки, чи сам Саббах спорудив ту фортецю, чи вона вже була побудована на момент його прибуття. В будь-якому випадку Саббах пристосував фортецю, щоб задовольнити його потреби не тільки для захисту від ворожих сил, але і для ідеологізації своїх послідовників. Після затвердження штабу у фортеці в Аламуті, Саббах почав розширювати свій вплив до сусідніх міст і районів, використовуючи своїх агентів для отримання політичної переваги та залякування місцевого населення.[4] Витрачаючи більшу частину своїх сил на Аламут, пишучи релігійні твори і розробляючи доктрини для свого ордена, Саббах ніколи більше не залишив свою фортецю за життя. Він заснував таємне товариство найманих асасинів, яке було побудовано з чіткою ієрархічною структурою. Першим йде Саббах «Великий Начальник Ордена», за ним «Великі пропагандисти», за якими слідують звичайні «Пропагандисти», Рафіки («Товариші») та Лясики («Прихильники»). Саме Лясики ставали однією з найстрашніших ударних сил ордену, їх ще називали, «Фідаї» (самовіддані агенти). Проте невідомо, як Хасан-і-Саббах міг утримувати «Фідаїв» і примусити їх до такого ступеню лояльності. Найвідоміша теорія виходить з повідомлень Марко Поло під час його подорожей на Схід. Він розповідає історію про «Старого Гостя» (Саббах), який вів до «раю» молодих послідовників за допомогою гашиша, а потім стверджував, що тільки він знає, як їх туди повернути. Вважаючи, що Саббах був або пророком, або магом, його учні думали, що тільки він міг повернути їх назад до «раю», були цілком прихильні до його справи і готові виконувати кожне його прохання.[5] Тим не менш, ця теорія підлягає великій критиці через те, що Саббах помер в 1124, тоді як Марко Поло народився в 1254 році.[6][7] Своїм поплічникам Саббах почав доручати вбивства, серед яких були і політики, і великі полководці. Асасини рідко атакували простих громадянин і, як правило, не були ворожими щодо них. Хоча «Фідаїн» був найменшим рангом у розпорядженні Саббаха, і вони використовувались як пішаки для проведення грандіозних справ, багато часу і багато ресурсів були вкладені в їх підготовку. Ще молоді асасини багато праці вкладали в удосконалення фізичної сили та витривалості, яка буде необхідна їм для вбивств. Проте фізична майстерність не була єдиною рисою, яка мала бути у «Фідаїв». Щоб дістатись до своїх цілей, асасини повинні були бути терплячими, і мати змогу тверезо оцінювати і прораховувати ситуацію. Вони, як правило, були розумні і начитані, тому що повинні були володіти не тільки знаннями про своїх ворогів, але й мали знати свою культуру і рідну мову. Вони були навчені своїми господарями, щоб замаскуватися і потрапити на ворожу територію для виконання вбивств, замість того, щоб просто атакувати ціль в лоб. Інквізи́ція (лат. Inquisitio, від inquiro, «розслідувати, розшукувати») — у християнстві особливий церковний інститут для боротьби з єресями[1]. Керувалася спеціальними суддями, які мали особливі судові повноваження у питаннях віри[1]. Стояла на захисті правильності церковного вчення. Виходила з примату віри як об'єктивної даності, дарованої самим Богом, та переконання про ідеальну Церкву, керовану божественним Одкровенням[1]. Вперше заснована домініканцями в 1250-х роках у протистоянні з катарами. Як окрема інституція, Римська інквізиція, постала у 1542 року під час Католицької Реформації. Існували Іспанська (1478—1834) й Португальська інквізиції (1536—1821), що виконували роль державних судово-слідчих установ. У модерну добу інквізиційні суди існували у протестантизмі й православ'ї. Аналоги інквізиції існували у складі суспільних і церковних структур віровчень світу глобального суспільства, зокрема у складі ісламу, юдаїзму, буддизму тощо. Інквізиція утворилась як структурований і впорядкований церковний орган розслідувань, який заміняв собою поодинокі випадки розслідування єресей церковною владою, громадянський самосуд та випадки розслідування єресей світською владою. Протестантська церква мала комісії, що займалися вирішенням питань, але вони розглядали загальніші питання, а вирішенням, чи є ця людина єретиком або відьмою, займалась світська влада або самосуд громадян. Папська булла 1184 року передбачає допомогу Церкви світській владі у справах розслідування єресей. Згадки про смертні вироки у буллі відсутні. Це рішення підтримав Фрідріх I Барбаросса, король Священної Римської Імперії. У 1229 році на Тулузькому соборі затверджено утворення Єпископської Інквізиції. Згідно з постановою собору, єпископи мали обов'язок організовувати пошук єретиків та розслідування їхніх справ. Якщо єресь була доведена, та єретик від неї не відмовлявся, його передавали світській владі. Якщо ж єретик розкаювався у єресі і повертався до католицької віри, він мусив на одежі носити жовті хрести, які були видні з усіх сторін. Єпископську Інквізицію та Папську Інквізицію об'єднують під назвою Середньовічної Інквізиції. Спалення єретиків було зупинено під впливом епохи Просвітництва у XVIII столітті. 1. ЧЕРЕВИКИ ІЗ ЗАЛІЗНИМ ШИПОМ Одним із видів тортур були залізні черевики з гострим шипом під п'ятою. Шип можна було викручувати за допомогою гвинта. З викрученим шипом жертві катувань доводилося стояти навшпиньках, поки були сили. 2. КРІСЛО ДЛЯ КУПАННЯ ВІДЬОМ Людину прив'язували до крісла, яке підвішували до довгої жердини. Так, підозрюваного опускали у воду на якийсь час, а потім підіймали, щоб він міг ковтнути повітря. А потім знову опускали в воду. Таке катування могли проводити за будь-якої погоди, навіть узимку. Тоді у льоді робили ополонку, і через якийсь час жертва не тільки задихалася під водою без повітря, але і на такому повітрі покривалася кіркою льоду. Тортури могли тривати цілодобово. 3. ІСПАНСЬКИЙ ЧОБІТ Катування з використанням іспанського чобота мало на меті переламати людині кістки ніг. Щоразу, коли підозрювана особа відмовлялася відповідати на запитання, чобіт затягувався все сильніше. Іноді до тортур підключався інквізитор, який бив молотом по кріпленню. Часто після таких тортур всі кістки жертви нижче коліна були роздроблені, а поранена шкіра виглядала, як мішечок для цих кісток. 4. ДИБА Одним з найвідоміших знарядь катувань була диба. Існувало два її різновиди: вертикальна та горизонтальна. Якщо диба була вертикальною, жертву підвішували під стелею, вивернувши суглоби і підвішуючи до її ніг все більші ваги. А у разі використання горизонтальної тіло грішника фіксувалося на дибі і розтягувалося спеціальним механізмом доти, поки у неї не розривалися м'язи і суглоби. 5. ОЧИЩЕННЯ ДУШІ Вважалося, що душу грішника можна ще звільнити від його злодіянь та очистити. Для цього людям до рота вливали окроп або закидали туди розпечене вугілля. 6. ПІДВІСНА КЛІТКА Підвісну клітку, як і крісло для купання відьом, використовували за будь-якої погоди. У холодні пори року грішників у клітці підвішували до довгої жердини та опускали у воду, де вони мерзли і задихалися. А у спеку грішник висів на сонці, вмираючи зі спраги. 7. ЗАЛІЗНА ДІВА Підозрюваного змушували заходити до порожнього саркофага у формі жіночої фігури. Усередині нього розміщувалися численні леза і гострі шипи. Вони були розташовані таким чином, щоб не зачепити життєво важливі органи жертви, тому людина вмирала дуже довго та болісно. 8. КРІСЛО ДОПИТУ Крісло допиту було надзвичайно популярним у Центральній Європі. Оголену людину садили на крісло, утикане шипами. Якщо жертва починала рухатися, на тілі з'являлися колоті рани та розриви. Однак інколи ще й самі інквізитори робили тортури більш жорстокими. Так, вони могли взяти в руки шипи або щипці і почати роздирати жертві кінцівки. 9. КОЛЕСУВАННЯ Перед колесуванням жертві ламали всі великі кістки. Затим людину прив'язували до великого колеса, і встановлювали колесо на жердину. Засуджений опинявся горілиць, дивлячись на небо, і вмирав так від шоку і зневоднення. У цей час жертву також могли клювати птахи. 10. РОЗПИЛЮВАННЯ Жорстоким катуванням було розпилювання. Жертву підвішували догори ногами, щоб кров не переставала постачати кисень до голови. Траплялося, він доживав то того моменту, коли йому повільно-повільно встигали розпиляти тіло до діафрагми. |