Реферат на тему Українізація в УРСР 20-х рр. Концепція та основні діячі. Реферат. Українізація в урср 20х рр. Концепція та основні діячі
 Скачать 395.65 Kb.
|
|
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Київський національний університет будівництва і архітектури Кафедра українознавства Реферат на тему: «Українізація в УРСР 20-х рр. Концепція та основні діячі» Виконав: Студент групи АТП-11 Курочкін Гліб Перевірила: Жовнір О.М. Київ 2021 Зміст Вступ.....................................................................................................................стр. 3 Розділ 1. Передумови політики українізації та коренізації..............................стр. 4 Розділ 2. Політика українізації на старті та її подальший розвиток...............стр. 7 Розділ 3. Згортання політики українізації........................................................стр. 12 Висновок.............................................................................................................стр. 16 Список використаних джерел...........................................................................стр. 17 2 Вступ XX століття, а особливо, його початок, було дуже багатим на різноманітні історичні події. Для нашої країни, як і для усього світу, це століття стало справжньою епохою змін. Після Лютневої Революції, що відбулась 23 лютого 1917(8 березня, за новим стилем), така країна як Російська Імперія зникла з політичної карти світу і Україна фактично стала незалежною. В цей час на території нашої держави відбувся справжній підйом національного духу, після багатовікового гніту, з боку країн-сусідів. За декілька років незалежності, в Україні змінилось три політичні режими: режим Української Центральної Ради, Українська Держава П. Скоропадського та режим Дикерторії. Хоча, дії того ж Скоропадського, під час Української Держави, зробили багато саме для відродження української національної культури, проте через велику кількість невдалих, як внутрішньо-, так і зовнішньополітичних рішень з боку усіх трьох політичних режимів, таких як: відмова від національної армії, одностороннє прийняття незалежності, відмова вести переговори із більшовицькою владою(сформованої після Жовтневої Революції 25 жовтня, або 7 листопада 1917, за новим стилем) та підтримка "білих" під час Громадянської війни, призвели до втрати Україною незалежності та, відповідно, чергового занепаду української культури та мови, аж до квітня 1923 року, коли на ХІІ з'їзді РКП(б) і була прийнята політика коренізації, що в Україні отримала назву "українізація". 3 Розділ 1. Передумови політики українізації та коренізації. На початку 20-х років ХХ століття, коли більшовики остаточно закріпили свою владу в Україні, за цією ситуацією дуже уважно спостерігали українці в еміграції та країни Заходу, що досі ставились до нової із недовірою, та вважали її нелегітимною. Більшовики враховували ці обставини, вирішили продемонструвати зовнішнім спостерігачам зразкове рішення національного питання на території УСРР. Було видано багато постанов та декретів про рівноправ'я української та російської мов. 21 лютого 1920 року було постановлено, що на всій території УСРР, в усіх цивільних та військових установах має використовуватись українська мова нарівні з російською. Ніякої переваги російській мові не надається. Всі установи мають приймати заяви та інші документи як російською, так і українською, а за відмову чи ухилення від прийому документів, винні будуть нести кару по свій строгості військово-революційних законів. 21 вересня 1920 року Рада народних комісарів УСРР прийняла постанову про введення української мови в школах та радянських установах. Ця постанова передбачала обов'язкове вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах з українською мовою викладання та особливо наполягала на вивченні української мови в усіх закладах з підготовки працівників освіти. Державне видавництво зобов'язувалось видати достатню кількість навчальних посібників українською мовою, так само як і художньої та пропагандистської літератури. Виконкоми повинні були у кожному губернському місті видавати не менше однієї української газети. В усіх губернських та повітових містах мали бути створені вечірні школи для вивчення української мови радянських службовців. Таким чином, в 1919-1920 рр. в декретах та постановах було визначено основні напрямки політики більшовиків стосовно української мови та культури: введення навчання українською мовою, випуск друкованих видань, навчання державних службовців української мови і т.п. Ідеологічний напрямок більшовицької національної політики був очевидний. Основну увагу нова влада приділяла боротьбі із "буржуазним впливом" серед мас трудового народу. Ідеологічно ворожими вважались всі непідконтрольні більшовикам громадські організації національного характеру, такі як українські "просвіти", наприклад. Проте, не дивлячись на велику кількість постанов та наказів, така політика більшовиків не завжди проходила успішно. Так, наприклад, як підмітило українське представництво Наркомнацу: "У широких колах, навіть серед відповідальних радянських та партійних службовців, до сих пір існує 4 повне нерозуміння значення всестороннього розвитку української національної культури, як основи будівництва соціалістичного суспільства серед українського народу". Часто, діями держапарату приймались рішення, що не тільки уповільнювали діяльність українських організацій, а й йшли наперекір із постановами керівних урядових та партійних органів РСФРР. Так, наприклад, на території УСРР україномовних шкіл було лише 50%, від загальної кількості, переважна більшість закладів вищої та спеціальної освіти були російськомовними(у 1923 році на українську перейшли лише 17% інститутів та 16% технікумів). Без сумніву, труднощі українізації початку 1920-х років були пов'язані із суб'єктивними настроями багатьох більшовиків України, для яких українська мова асоціювалась із М.С. Грушевським, П.П. Скоропадським та іншими "буржуазними діячами". Очевидно, що у політиці більшовиків обіцянки розходились із реальними діями, а вимоги центрального партійного керівництва часто не відповідвли настроям рядових членів партії, тим паче, що частка українців у КП(б)У була невелика і становила лише 23%. Не дивлячись на труднощі із втіленням у реальність своїх планів, більшовики не мали наміру відступати. Більш того, на початку 1920-х рр. в статтях та промовах вищих партійних діячів чітко стали проявлятись ті основні напрями національної політики, що у 1923 р. складуть основу політики коренізації. У промові Й.В. Сталіна від квітня 1923 року на ХІІ з'їзді РКП(б)(рис. 1) буде оголошено вимогу "розвинути багату мережу курсів та шкіл на окраїнах в усіх галузях управління для створення інструкторських кадрів із місцевих людей", що також стане складовою частиною сталінського плану коренізації.  Рис 1. Склад ХІІ з'їзду РКП(б). 5 Визначені ще у 1920 році напрямки національної політики не були тимчасовими лозунгами чи короткочасною політичною махінацією. Так, під час Всеросійської наради представників автономних республік, що проходила у Москві 18-21 грудня 1920 р, Л.Б. Камєнєв(рис. 2) оголосив тезу, щодо необхідності єдності "центру та окраїн". Ця теза стала наріжним каменем національної політики більшовиків, адже, як казав Камєнєв: "...Нам необхідно не забувати того, що ці пригнічені нації схильні не довіряти тим, хто був ще нещодавно частиною тої машини, що їх пригнічувала і що ми, як нова влада, повинні завоювати їх довіру", - цими словами Камєнєв хотів підкреслити, що аби закріпитися при владі та уникнути конфліктів, спричинених на національному підґрунті, більшовикам необхідно знищити привілеї російського народу, що існували в царські часи. Ці самі думки будуть оголошені й на ХІІ з'їзді партії у 1923 р, коли буде буде широко пропагуватися небезпека "великоруського шовінізму".  Рис. 2. Л.Б. Камєнєв. Член Політбюро ЦК РКП(б). 6 Разом із тим, вже у 1920 р. було визначено, що вирішення національного питання важливе не лише із внутрішньополітичного боку, а й із точки зору зовнішньої політики. Камєнєв казав: "Наше вирішення національного питання стане центром притягання величезних мас індійців, китайців та інших народів, на які раніше ніхто не зважав, вони були надто бідні та надто відсталі, в них не було вождя. Цей вождь є тепер у вигляді Радянської Росії і, звичайно, ступінь довіри до нас з боку цих багатомільйонних мас буде залежати від того, як ми вирішимо у себе національне питання". Наступним етапом розвитку національної політики більшовиків був Х з'їзд партії, що відбувся у березні 1921 р., де із доповіддю по національному питанню виступив Сталін. У тезах до Х з'їзду він вказав необхідність: "а) розвинути та укріпити у себе радянську державність у формах, відповідних національному образу цих народів; б) поставити у себе адміністрацію, органи господарста, органи влади, що складаються із людей місцевих, що б розмовляли рідною мовою, що знали б побут та психологію місцевого населення; в) розвинути у себе пресу, школу, театр, клубне діло і взагалі культурно-просвітницькі заклади рідною мовою". Більшовики добивались того, аби саме їхня точка зору на вирішення національного питання в Україні була головною, однак зіткнулись із небажаною конкуренцією в обличчі українських націонал-комуністів, проте, до 1925 року, всі місцеві українські партії були поглинуті та включені до складу КП(б)У. Таким чином, більшовики забезпечили собі монополію в плані національної політики. Однак, до того часу накопичилося багато проблем економічного та внутрішньополітичного плану, що дещо витіснили вирішення національного питання, мови та культури в Україні на другий план аж до моменту, коли це знову стало актуально в момент створення Союзу РСР. Розділ 2. Політика українізації на старті та її подальший розвиток Як вже зазначалося вище, проголошення політики коренізації було викликане сукупністю 2 факторів. З одного боку, загроза з боку західних держав, з іншого - продемонструвати ефективне вирішення національного питання в СРСР, з ціллю розвитку світової революції. Свою політику коренізації Й.В. Сталін розробляв, базуючись на власних теоретичних поглядах щодо того, що створює націю, описаних у його праці "Марксизм і національне питання", тобто спільна мова, територія, економічна діяльність та культура. Однак, така концепція була розкритикована на черговому з'їзді. 7 Так, наприклад, видний татарський політичний діяч М.Х. Султан-Галієв(рис. 3) у жорсткій формі розкритикував сталінське бачення вирішення національного питання, а з ним і сталінську концепцію створення союзу республік. Такі дії були розцінені Сталіним як "підрив революційної діяльності", за що Султан-Галієва спочатку виключили із партії, а згодом проти нього було порушено кримінальне проводження у ДПУ. Ті, хто підтримував в цій ситуації засудженого, згодом стали "ворогами народу". Незабаром після арешту Султан-Галієва, було прийнято рішення щодо збору наради національних службовців для проведення резолюції ХІІ з'їзду РКП(б) з національного питання. Характер наради віддзеркалював наміри Сталіна покінчити із плюралізмом думок , зважаючи на приклад Султан-Галієва. Особливу увагу на цій нараді було приділено Україні, адже на той момент позиції Сталіна в Україні були ще слабкими і він намагався всіми силами підім'яти під себе тодішню місцеву парторганізацію.  Рис. 3. М.Х. Султан-Галієв. Татарський політичний діяч. 8 Двома іншими важливими фігурами, що представляли Україну на цій нараді, були Х.Г. Раковський(рис. 4) та М.А. Скрипник(рис. 5). Р   ис. 4. Х.Г. Раковський Рис. 5. М.А. СкрипникІ Раковський і Скрипник приділяли багато уваги саме союзному будівництву та відкладали питання українізації на задній план, що свідчило про їх підлеглий характер. "Для того, щоб зрозуміти українське селянство, нам необхідно підійти до пролетаріату та сказати: передові загони робочого класу, навчіться української мови для того, аби вести українське селянство до соціалізму" - так казав Скрипник. Також він відмітив, що по цьому питанню йому довелось "вести посилену боротьбу в українській компартії". Для Скрипника питання українізації були тісно пов'язані із питаннями союзного будівництва, адже саме від характеру стосунків центру та республік залежав подальший перебіг політики українізації. В свою чергу, Раковський намагався добитися реальної самостійності України, а проблеми української мови в республіці його хвилювали значно менше, хоча він і вважав необхідним виконати розпорядження з'їзду. 9 Відповідно до рішень ХІІ з'їзду та IV національної наради, ЦК РКП(б) прийняв ряд заходів по коренізації. У документі під назвою "Міри по втіленню в реальність постанов по національному питанню, прийнятих ХІІ з'їздом на національною нарадою" йдеться про обов'язкове викладання національних мов як у національних радпартшколах, так і "в усіх без виключення навчальних закладах національних областей та республік", про надання "достатньої кількості місць" на робфаках закладів вищої освіти національних республік та областей представникам "корінної національності", про систематичне субсидування національних газет. Встановлювалось правило, згідно якого "в кожному основному відділі Обкому чи нац. ЦК чи зав. чи його зам. має бути місцевої національності". Крім того, під жорсткий контроль потрапляли як російські службовці, "проти яких виникли звинувачення у російському шовінізмі, колонізаторстві та нерозумінні задач партії в області національного питання", так і будь-які інші "окремі службовці", що ухилялися "в сторону місцевого шовінізму та націоналізму". Особливу увагу приділили Україні: підкреслювалась необхідність "особливо спостерігати за проявами великодержавного націоналізму та місцевого шовінізму", "вживаючи своєчасних заходів щодо їх попередження та викорінення". Нарешті, політика коренізації і, відповідно, українізаціїї була офоіційно прийнята. В кінці 1920-х років політика українізації в УСРР перейшла до наступної фази свого розвитку. Про важливість проведення цієї політики говорилося на всіх партійних форумах. Особливо в цьому плані виділився вище згаданий М.А. Скрипник, який з 1927 року очолював Наркомпрос. Скрипник пов'язував культурно-просвітницьку роботу із роботою по будівництву соціалістичної економіки та соціалізму в цілому. Із не неграмотним пролетаріатом відбудувати промисловість неможливо, так само як із неграмотним селянством неможливо підняти сільське господарство на більш високий технічний рівень. До того ж, Скрипник був упевненим прихильником єдності українського народу. Як відомо, у функції Наркомпросу на той час входило не лише управіння системою освіти, але й наукою, літературою, театром, кіно, музикою, образотворчим мистецтвом, тощо. При Скрипнику продовжилось поступання українських кадрів - в основному викладацьких та наукових - з УСРР із-за кордону, в тому числі із Чехословаччини, із Західної України. Загалом, контакти із Західною Україною були не лише науковими, але й культурними. 10 Так, в кінці 1920-х до Радянської України приїжджали західноукраїнські культурні діячі. Відбувався активний обмін літературою між УСРР та Західною Україною, розпочали друкуватися такі автори як І.Я. Франко, А.В. Кобилянська, А.В. Крушелицький, тощо. При цьому, гонорари виплачувались нерегулярно. Доказом достатньо тісної співпраці інтелігенції УСРР та Західної України є Українська правописна конференція, що проходила у Харкові з 25 травня по 6 червня 1927 року. Учасниками цієї коференції були представник Наркомпросу, академіки, професори лінгвістики, філологи, журналісти та вчителі. З Західної України приїхали відомі українські вчені К. Студинський, І.Свенцицький та В. Симович. Рішенням цієї конференції було створення спеціальної комісії, головою якої був М. Скрипник, для створення українського правопису, що був офіціально затвердженим РНК УСРР у вересні 1928 року. Такі відносини були дуже активними у кінці 1920-х, проте, пішли на спад уже на початку 1930-х та були зведені до мінімуму після 1933 року, коли Скрипник покінчив життя самогубством, а репутація Радянської України на західноукраїнських землях була значно підірвана, через звістки про масовий голод 1932-1933 років. Таким чином, процес українізації в УСРР у кінці 1920-х - початку 1930-х ще був доволі активним, на відміну від, наприклад, БСРР, де вже у 1928 році розпочався масштабний розгром національної інтелігенції. Саме в цей період статистика щодо українізації шкіл, друку і т.д досягли свого максимуму. Якщо у 1922 році українських шкіл було 6105, то у 1930 - 14430, українізація преси досягла у 1932 досягла 87,5%, кількість книг українською на 1931 рік складала 76,9%. У кінці 1920-х продовжував активно розвиватись український кінематограф. У 1927-1929 у Києві була побудована найбільша у Європі кіностудія. У кіномистецтві здебільшого фігурувала саме українська проблематика. Продовжувалася українізація театрального мистецтва . Якщо у 1927 році ця сфера була українізована лише на 26%, а першість належала саме російськомовним театрам, то вже на початку 1930-х вони були, фактично витіснені з України. У 1933 в УСРР було 66 українських, 12 єврейських та 9 російських стаціонарних театрів. 11 Розділ 3. Згортання політики українізації У кінці 1920-х - на початку 1930-х років все ще продовжувалася українізація, однак, загальне тло, на фоні якого проходили заходи з українізації, значно змінилися. У кінці 1920-х увага всієї країни була прикута до економічних проблем, пов'язаних із черговою кризою Нової економічної політики, що хоч і була надзвичайно ефективною для відновлення економіки після Першої Світової війни та 2 революцій, однак для подальшого економічного росту та індустріалізації вона просто не була придатна. Так, наприклад, у 1927 р. план хлібозаготівлі провалився: державі вдалося закупити зерна майже у 2 рази менше, в порівнянні із минулим роком. Оскільки, на той момент, експорт зерна був основним джерелом доходів СРСР від міжнародної торгівлі, перебої у постачанні зерна унеможливлювали майбутню індустріалізацію, а також створювали дефіцит продовольчих товарів для населення. В таких умовах сталінське керівництво вирішило вдатися до надзвичайних заходів при виконанні плану хлібозаготівлі. На початку січня 1928 секретаріат ЦК ВКП(б) випустив директиви місцевим парторганізаціям про створення спеціальних загороджувальних загонів, що мали блокувати райони, що виробляли зерно та відбирати його у селянства. Жорстка політика Сталіна викликала нові дискусії всередині партії, де сформувалася "права" опозиція, що закликала вдатися до більш ліберальних виходу з економічної кризи. Серед представників цієї опозиції: М.І Бурахін(рис. 6), О.І. Риков(рис. 7). Вони скептично ставились до сталінських ідей масової колективізації та грандіозної індустріалізації. На їхню думку, не можна було проводити індустріалізацію за рахунок розорення країни та розвалу сільського господарства. Боротьба сталінського керівництва із "правими" продовжувалася аж до 1928 року. У квітні 1929 року сталась вирішальна дискусія Сталіна з Бухаріним на черговому пленумі ЦК. На проведеній згодом ХVI партійній конференції було відхилено пропозицію щодо уповільнення темпів індустріалізації та намітила план підйому сільського господарства за рахунок "великого соціалістичного землеробства" - колгоспів та радгоспів. Таким чином, подальший вектор розвитку країни був заданий у напрямку директивного централізованого планування та перебудови системи управління народних господарством, інтенсифікація робочого процесу, особиста відповідальність керівництва за невиконання плану. 12   Рис. 6. М.І. Бухарін. Рис. 7. О.І Риков Член політбюро ЦК ВКП(б). Голова Ради народних комісарів СРСР Згодом, методи керування, що були випробовані у кінці 1920-х - на початку 1930-х, отрималу подальший розвиток. Індустріалізація, що проводилася більшовиками у жорсткому стилі, вимагала не менш жорсткого контролю за виконанням прийнятих керівництвом рішень. Ситуацію ускладнювала світова економічна криза 1029-1933(так звана, Велика Депресія), коли ціни на сільськогосподарську продукцію падали на світовому ринку швидше за ціни на промислові товари, що було дуже невигідно для СРСР. Хоча й експорт зерна 1930-1931 роках виріс, проте він не зміг покрити ціну імпорту, необхідного для індустріалізації. В таких умовах виконання плану хлібозаготівлі ставало проблемою №1. Особливу увагу Сталін приділив Україні, як найбільшому хліборобному осередку. Відповідальність за зрив хлібозаготівлі було покладено на українське партійне керівництво. Було прийнято рішення щодо корінного оновлення всього українського партійного апарату - знизу доверху. 13 У 1932 розпочались арести колишніх "правих комуністів", у тому ж році було репресовано ще 89 троцкістів, а у 1933 розпочалась нова хвиля репресій проти "шкідників". 14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) випускає постанову під назвою "Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі та західних областях". В цьому документі були офіційно вказані причини важкої ситуації у сільському господарстві України - різного роду контрреволюційні елементі: куркулі, колишні офіцери, петлюрівці, що потрапили до партійних органів в результаті "механічного проведення українізації", що проводилася М.А. Скрипником. Його було названо "головним українським націоналістом", а так звана "Лінія Скрипника" і його "правий уклін" були спрямовані на "послаблення господарських, державних та культурних зв'язків України з іншими радянськими республіками, на ослаблення Радянського Союзу в цілому", на "максимальний відрив української мови від російської, на заміну схожих з російськими слів в українській мові польськими, чеськими, німецькими" и, нарешті, на "насильницьку українізацію системи освіти". Загальні тенденції вже чітко проглядалася: поступове посилення централізації та згортання українізації(в першу чергу, в області системи освіти). Остаточно розставив всі крапки над "і" у перегляді національної політики українізації XVII з'їзд ВКП(б), що проходив з 26 січня по 9 лютого 1934. Було заявлено про "ліквідацію залишків антиленінських угруповань", особливо "в області національного питання". Як приклад, Сталін згадав Україну: "На Україні ще зовсім недавно уклін до українського націоналізму не представляв загрози, проте, коли із ним перестали боротись і дали йому розростись до того, що він зімкнувся з інтервенціоністами, цей уклін став головною загрозою". У 1935-1938 рр. Політбюро ЦК КПБ(у) неодноразово розглядало питання щодо реорганізації національних навчальних закладів та про переведення їх на українську чи російську мову навчання. Завершився цей процес у 1938, коли 10 квітня було розглянуто питання щодо реорганізації національних шкіл України. У довідці, підготованій Наркомпросом УСРР мова йшла про те, що "у багатьох випадках під видом національних шкіл вороги народу - троцкісти, бурарінці та буржуазні націоналісти, що орудували у Наркомпросі України, штучно насаджуваои особливі німецькі, польські, шведські, чеські, болгарські та ін. школи, перетворюючи їх на осередки проведення контрреволюційної роботи та буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей". З 1 вересня 1938 р. російська мова як предмет викладання вводилася в усіх школах України із не російською мовою викладання. 14 В українській історичній літературі прийнято вважати кінцевою датою українізації 1938 р., коли були прийняті дві відомих постанови - згадана вище постанова, щодо обов'язкового вивчення російської в українських школах та про зрівняння юридично на фактично в правах з україномовним "Комуністом" російськомовної газети ЦК КП(б)У "Советская Украина", хоча ніяких офіційних заяв партійного та радянського керівництва про відміну українізації не було. Їх і не потребувалося, оскільки принцові рішення про згортання коренізації були прийняті ще декілька років тому. 15 Висновок Враховуючи все, сказане вище, можна зробити висновок, що причинами початку політики коренізації була потреба більшовиків закріпитися при владі. Зробити це можна було лише створивши національний образ нової влади, залучивши до керівних посад представників корінних національностей. Крім того, українізація стала аргументом проти претензій української політичної еміграції щодо притиснень української мови на культури на території Союзу РСР. З боку зовнішньої політики українізація, як і коренізація в цілому, створювала образ більшовиків як борців за національну та соціальну справедливість, що мало б стимулювати революційні процеси в інших країнах капіталістичного табору. Сама українізація мала позитивні наслідки, адже нарешті українській мові та культурі був даний необхідний поштовх для відродження та розвитку. Відкриття величезної кількості нових україномовних шкіл та переведення старих на українську мову навчання, зрівняння у юридичних правах російської та української, друк літератури та преси українською і т.д - все це надзвичайно позитивно вплинуло на розвиток національної мови та культури. Згортання політики коренізації та українізації відбулось через низку зовнішньо- та внутрішньополітичних факторів. Це, в першу чергу, перемога Сталіна у партійній боротьбі і його курсу на форсовану індустріалізацію, що ризикував зірватись, через світову фінансову кризу, що й спричинило хвилі чисток, репресій та низку інших заходів, спрямованих на посилення централізованого режиму, що й спричинив згортання політики українізації та коренізації. 16 Список використаних джерел
|