Хронотоп сонетів В.Шекспіра. Шекспир. Хронотоп у смисловому полі сонетів У. Шекспіра
 Скачать 93 Kb.
|
|
Хронотоп у смисловому полі сонетів У. Шекспіра У багатій літературній спадщині, яку залишив нам Шекспір, «Сонети» займають особливе місце. Більшу частину написаного ним – власні п’єси – Шекспір призначав для різноманітної аудиторії глядачів загальнодоступного театру. Поеми «Венера та Адоніс» (1593) і «Лукреція» (1594) були адресовані вузькому в ті часи колу освічених читачів. Сонети ж створювались не для публіки і навіть не для знавців поезії, а лише для окремих людей з близького оточення поета. Лірика Шекспіра може бути оцінена певною мірою тільки у зв’язку з багатовіковою поетичною традицією. Ії корні беруть початок у поезії Давньої Греції та Риму. Більш близькою по часу була лицарська лірика середніх віків, що була перейнята поетами-гуманістами епохи Відродження, в особливості Шекспір був зобов’язаний великому італійцеві Франческу Петрарці (1304-1374), родоначальнику всієї нової європейської лірики. Сонет має сувору, жорстку віршовану форму, що вимагає від поета високої майстерності. Слід зазначити, що в ньому завжди чотирнадцять рядків: одного восьмивірша і одного шестивірша. Проте англійські поети надали сонету простішу і вільнішу метричну структуру: три чотивірша і заключний двовірш. Саме так збудовані шекспірівські сонети. Як і в класичному італійському сонеті, кожен вірш присвячено одній темі. Зазвичай Шекспір йде наступною схемою: перший чотиривірш визначає тему вірша, другий містить її розвиток, третій підводить до розв’язки, рішенню теми, заключний двовірш в афористичній лаконічній формі висловлює підсумок. Іноді це висновок того, що висловлене в сонеті, іноді, навпаки, різке протиставлення тому, про що говорилось раніше. Окремі сонети відхиляються від обов’язкової схеми. Сонет 126 складається із дванадцяти рядків замість чотирнадцяти. До того ж рядки римуються попарно. Можливо, порушення звичної схеми має підкреслити, що цим віршем завершується цикл, присвячений молодому другові. Хоча з сонетів була складена книга, Шекспір зовсім не писав по раніше задуманому плану. Вони були творами «на випадок», відгуками на те, що відбулось з ним, з його другом, з коханою жінкою. Сонети — свого роду ліричний щоденник. Шекспірознавці доклали чимало зусиль, щоб об’єднати сонети поета, які дійшли до нас, в єдиний сюжетний цикл. Ряд сонетів присвячено темі поезії, наскільки поетична мова здатна відтворити образ людини і висловити почуття, що володіють поетом. Сонети можна розподілити на такі тематичні групи: А. Сонети, присвячені другу: 1-126 1. Оспівування друга: 1-26 2. Випробування дружби: 27-99: а) гіркота розлуки: 27-32 б) перше розчарування в другові: 33-42 в) туга та побоювання: 43-55 г) відчуження та меланхолія: 56-75 д) суперництво з іншими поетами: 76-96 е) «зима» розлуки: 97-99 3. Тріумф поновленої дружби: 100-126 Б. Сонети, присвячені смаглявій коханій: 127-152 В. Закінчення — радість та краса кохання: 153-154 Художній простір сонетів – простори людської душі, багатогранність людського існування. В даній роботі спробуємо дослідити, як «працює» час в сонетах У. Шекспіра, чи змінюється гра часу в кожній тематичній групі. В першому циклі, з сонетів постає друг поета, прекрасний і знатний юнак. У сонетах, що присвячені оспівуванню друга, ліричний герой возвеличує красу юнака, проте, його непокоїть те, що час спливає швидко, і божественна краса зів’яне, він закликає друга не марнувати час і залишити на землі слід: « Жалея мир, земле не предавай Грядущих лет прекрасный урожай! »(сонет 1) (пер. С. Маршака) «Світ пожалій, не зводь красу до гробу, Віддай природі борг - свою подобу!» сонет 1) (пер. Д. Павличка) У смисловому полі сонетів даної групи час можна розподілити на такі кола: теперішнє, в якому над світом сяє душевна та фізична краса друга; майбутнє, що принесе тлін та гибель красі (перший та другий катрени): «Когда твоё чело избороздят Глубокими следами сорок зим… » (сонет 2) «Смотри же, чтобы жесткая рука Седой зимы в саду не побывала, Пока не соберешь цветов, пока Весну не сохранишь на дне фиала. » (сонет 6) Проте в третьому чотиривірші та в двовірші, що завершує сонет, ліричний герой подає альтернативу майбутньому: життя можна продовжити: воно житиме в нащадках, в коханні та творіннях ліричного героя: «Пускай с годами стынущая кровь В наследнике твоём пылает вновь! » (сонет 2) «Оставь же сына, юность хороня Он встретит солнце завтрашнего дня! » (сонет 7) «Но пусть мой стих, как острый нож садовый, Твой век возобновит прививкой новой! » (сонет 15) «А у тебя не убывает день, Не увядает солнечное лето. И смертная тебя не скроет тень — Ты будешь вечно жить в строках поэта. » (сонет 18) «Старайся же себя оберегать — Не для себя: хранишь ты сердце друга. А я готов, как любящая мать, Беречь твое от горя и недуга. Одна судьба у наших двух сердец: Замрет мое – и твоему конец! » (сонет 22) Характерно, що минулого не існує для ліричного героя, є тільки теперішнє, в якому він щасливий з коханим другом та майбутнє, щоб зберегти Красу. Знаменно, що з кожним сонетом віра в те, що ліричний герой увіковічить свого друга власною творчістю та коханням зростає, окрім того, в сонетах підсилюється мотив невмирущості мистецтва, який пронизує сонети всіх тематичних груп.: «Мой глаз гравёром стал и образ твой Запечатлел в моей груди правдиво. С тех пор служу я рамою живой, А лучшее в искусстве – перспектива. » (сонет 24) Сонети, які ввійшли в групу «Гіркота розлуки» «працюють» в основному минулим та теперішнім часом: ліричний герой страждає без свого друга, його думки, почуття повернені в минуле, він з тугою та печаллю згадує ці дні, коли друг був поруч. Теперішнє для ліричного героя — джерело болю та страждань: «Когда на суд безмолвных, тайных дум Я вызываю голоса былого, – Утраты все приходят мне на ум, И старой болью я болею снова. » (сонет 30) І лише минуле стає для героя по-справжньому цінним та значущим: «В тебе нашли последний свой приют Мне близкие и памятные лица, И все тебе с поклоном отдают Моей любви растраченной частицы. Всех дорогих в тебе я нахожу И весь тебе – им всем – принадлежу. » (сонет 31) У 32-му сонеті з’являється образ майбутнього, але майбутнє ліричний герой бачить тільки в своїх творіннях, які залишаться після його смерті, і які друг порівнюватиме з творами поетів прийдешніх поколінь. Але для героя найважливіше любов, що живе в його творчості: «Ведь если бы я не отстал в пути, С растущим веком мог бы я расти И лучшие принес бы посвященья Среди певцов иного поколенья. … Но так как с мертвым спор ведут они, Во мне любовь, в них — мастерство цени! » (сонет 32) В сонетах, які ввійшли в групи «Перше розчарування в другові» та «Туга та побоювання», простір сонетів починає розширюватись: з’являється образи сонця, місяця, землі, дощу, бурі, повітря та вогню. Любов для ліричного героя стає цілим всесвітом: освітлює життя, як сонце, але й катує дощем та бурею: «Блистательный мне был обещан день, И без плаща я свой покинул дом. Но облаков меня догнала тень, Настигла буря с градом и дождем. » (сонет 34) «Я нині без плаща подався з дому, Бо днину обіцяла ти ясну. Попав я в бурі клекітну содому, А ти сховалась в тучу грозяну.» (сонет 34) Ліричний герой повністю злитий зі світом, з природою, він сам стає природою і несе своєму другові любов зі всіма стихіями: «Пускай моя душа – огонь и дух, Но за мечтой, родившейся в мозгу, Я, созданный из элементов двух – Земли с водой, – угнаться не могу. Земля, – к земле навеки я прирос, Вода, – я лью потоки горьких слез. » (сонет 44) «Другие две основы мирозданья – Огонь и воздух – болем легки. Дыханье мысли и огонь желанья Я шлю к тебе, пространству вопреки. » (сонет 45) Час в даних сонетах стає миттю, в якій любить, страждає та творить ліричний герой: «…Пересекают мысли океан С той быстротой, с какой наметят цель » (сонет 44) «Как счастлив я!.. Но вновь через мгновенье Летят к тебе и мысли и стремленья. » (сонет 45) Майбутнє в сонетах даних тематичних груп безрадісне, попереду ліричний герой бачить тільки тугу, самотність та печаль: «Я думаю, с тоскою глядя вдаль: За мною – радость, впереди – печаль. » (сонет 50) І тільки мистецтво ладне вступити в змагання з часом і увіковічити кохання та коханого друга: Війна громаддя статуй перекине, Зітруться в прах каменярів труди, Та образ твій не знищиться, не згине Від вибуху повстань і ворожди. (сонет 55) У сонетах, що об’єднані назвою «Відчуження та меланхолія», читач спостерігає, як час набуває для ліричного героя великого, навіть, доленосного значення, він стає зримим, наявно-відчутним, саме від часу залежить зустріч з коханим та розлука з ним: «Я про себя бранить не смею скуку, За стрелками часов твоих следя. Не проклинаю горькую разлуку, За дверь твою по знаку выходя. » (сонет 57) «Избави бог, меня лишивший воли, Чтоб я посмел твой проверять досуг. Считать часы и спрашивать: доколе? В дела господ не посвящают слуг» (сонет 58) Ліричний герой усвідомлює швидкоплинність часу, в сонетах перед нами пропливає життя людини від дитинства до глибокої старості, смерть – фінал людському існуванню. Напружений драматизм, що притаманний всім сонетам Шекспіра, розв’язується усвідомленням того, що єдина зброя проти смерті – мистецтво: «Оружье это — черная строка. В ней все цвета переживут века. » (сонет 64) «Надежды нет. Но светлый облик милый Спасут, быть может, черные чернила!» (сонет 65) Як бачимо, тема творчості, перемога митця над смертю з кожним сонетом набуває все більшої сили. Для ліричного героя в його стражданнях, в радостях найважливішим є творіння, здатність кинути виклик самій смерті. В сонетах даної групи звучать тривожні думки про недосконалість світу та людей, недарма в 64 та 65 сонетах з’являються образи чорних рядків та чорних чорнил, підкреслюючи, що світ, який постає в сонетах, – трагічний, сповнений болю та страждань. Особливу напругу ці мотиви набувають в найдраматичнішому сонеті збірки – 66. Знаменитий сонет перегукується з монологом Гамлета «Бути чи не бути?» з однойменної трагедії Шекспіра, що в свою чергу є центральним у творі. Ницість та підлість керують світом, життя стало для ліричного героя нестерпним, він кличе смерть, проте, єдине, що тримає його в цьому світі – любов. Час в сонеті ніби зупиняється, підсилюючи атмосферу повної безвиході: Я кличу смерть - дивитися набридло На жебри і приниження чеснот, На безтурботне і вельможне бидло, На правоту, що їй затисли рот(сонет 66) Образ майбутнього знову з’являється в сонетах, що присвячені полеміці та суперництву з іншими поетами. Ліричний герой переконаний, що його творіння залишать слід в історії поколінь, тому що в його вірші звучить тема високої Любові: «Твой памятник — восторженный мой стих. Кто не рожден еще его услышит. » (сонет 81) У групі сонетів «Зима розлуки» художній час охоплює всі пори року, у 97 зима триває весь рік, хоча по землі пронеслись і весна, і літо, проте ліричний герой помічає тільки осінь, яка, «… шла, ступая тяжело, — / Оставшаяся на сносях вдова. » Зима оселилась у душі ліричного героя, і через те сяючий квітень та гомін птахів здаються йому лише слабкою тінню: «Была зима во мне, а блеск весенний мне показался тенью милой тени» (сонет 98) У 99-му сонеті прекрасні квіти існують для героя тільки тому, що нагадують йому друга, з яким він у розлуці. Весняні квіти в уяві героя крадуть у друга його красу, яка є первісною, цілісною, істинною: «Каких цветов в саду весеннем нет! И все крадут твой запах или цвет.» (сонет 99) В останній групі сонетів, присвячених другу, домінуючу роль відіграє теперішнє, в якому ліричний герой оспівує свого друга та свої почуття, минуле згадується героєм тільки тому, щоб порівняти силу почуттів, яка тепер набуває найвищої сили: «О, как я лгал когда-то, говоря: «Моя любовь не может быть сильнее» Не знал я, полным пламенем горя, Что я любить еще нежней умею. » (сонет 115) У 116-му сонеті Любов постає, як найвища цінність людського життя, як мірило вічності, що не піддається тліну: «Любовь — не кукла жалкая в руках У времени, стирающего розы На пламенных устах и на щеках, И не страшны ей времени угрозы. » (сонет 116) У 123-му сонеті герой кидає виклик Часу. Вічним пірамідам протиставлена Людина з її коротким віком, але з усвідомленням своєї сили. Нетипова для сонетів Шекспіра персоніфікація часу у вигляді крилатого юнака зустрічає читача в останньому сонеті, що завершує цикл, присвячений другові. Образом юнака ліричний герой ніби применшує значення часу, який стає іграшкою в руках Природи: «Природа, разрушительница-мать, Твой ход упорно возвращает вспять … Она тебя хранит для праздной шутки Чтобы, рождая, убивать минутки. » (сонет 126) Отже, наприкінці першого сюжетного циклу сонетів невблаганний плин часу поступається іншій силі, яку ліричний герой оспівував у 126-ти сонетах: Любові та Мистецтву. Образ коханої різко контрастує з образом друга. Якщо юнак — втілення самої довершеності, смаглява ж леді — зовсім не ідеальна дама серця. Свої сонети, присвячені дамі, поет будує за принципом контрасту і полеміки з тогочасною любовною лірикою. Знаменитий італійський поет Петрарка та його англійські послідовники прославляли ангелоподібних золотоволосих красунь, гордих і неприступних. Шекспірова смаглява брюнетка, може, навіть не дуже вродлива, хоча закоханому в неї поету вона видається прекрасною. У своїх вчинках вона непослідовна і підкоряється голосу пристрасті. Недовго кохала вона поета і зрадила з його ж другом, з прекрасним юнаком, оспіваним у першому циклі сонетів. Поет віддає кохану другові, хоч сам і жорстоко страждає. На відміну від першого циклу сонетів, час у сонетах, присвячених коханій, «працює» зовсім по-іншому. Ліричний герой не вступає в суперечку з часом, ми не зустрічаємо образу ані майбутнього, ані минулого – герой знаходиться тут і зараз, він повністю розчиняється в кожній секунді, в якій проживає своє кохання, при чому кохання земне, до земної жінки, яка і прекрасна своєю земною красою: «Ты не найдешь в ней совершенных линий, Особенного света на челе. Не знаю я, как шествуют богини Но милая ступает по земле. » (сонет 130) І своє кохання, свою пристрасть герой оспівує у просторах земного життя. Герой усвідомлює, що його кохана недосконала і за душевними якостями: вона здатна на зраду, на гнів, навіть, на ненависть: «Беда не в том, что ты лицом смугла, – Не ты черна, черны твои дела! » (сонет 131) «Клянеться мила в правді без упину, Я бачу - то брехня, та вірю їй, Коли мене приймає за хлопчину, Ненавченого в школі життєвій.» (сонет 138) Образи пекла та рая, що зустрічаються в сонетах даного циклу, для ліричного героя теж цілковито земні, так як демон і янгол, що стали найдорожчими в його житті, – друг та кохана: Є дві любові, мов два духи, в мене - Два янголи, що борються тихцем; Дух кращий - то хлоп'я благословенне, Дух гірший - то жона з хмурним лицем. (сонет 144) Я вірив: ти і чиста і ясна, Ти ж - наче пекло, наче ніч, страшна. (сонет 147) Цікаво, що посеред виру пристрастей з’являється сонет, в якому йдеться про невмирущу душу (сонет 146), що живе в «гріховній глині». Звертання ліричного героя до душі повертає читача до середньовічної літератури, в якої традиційним був диспут між душею та тілом. Напевно, для ліричного героя було дуже важливим не загубити власну душу в тенетах смаглявої леді, звідти думки про вічне життя духовного та швидкоплинність земного: Смерть тим живе, що нам серця жере, Годуйся смертю, і вона помре. (сонет 146) Ліричний герой усвідомлює гріховність свого кохання, проте відмовитись від нього він не в силах, напевно, це одна із причин, чому в сонетах, присвячених смаглявій коханій, немає образу майбутнього — герой знає, що надії залишитись зі своєю коханою у нього немає, а жити без неї він не може. Простір даних сонетів — це простір, в якому живе кохана, земля, по якій вона ходить. Як бачимо, хронотопи сонетів першого та другого циклів не просто разюче відрізняються, але й різко контрастують: високе, благоговійне почуття, що герой відчуває до юного друга потребує зовсім іншого часово-просторового виміру, ніж смислове поле сонетів, присвячених коханій, де земне, гріховне кохання, яке все ж таки є величним, живе в кожній земній миті, в кожному ударі серця ліричного героя. Заключні сонети (154-155), що об’єднані в тематичну групу «Радість та краса кохання», значно відрізняються від решти творів. Вони не пов’язані ані з темою друга, ані з темою коханої та являють собою варіацію на тему, що сягає античної лірики. Сюжет обох сонетів один і той самий, вони мають вигляд як два варіанти одного вірша. Ідея обох сонетів — всевладність кохання. Відсилання до античності надає часу сонетів метафоричності, адже образи Купідона, німф та цілющого джерела є алегорією, що має донести читачеві силу та вічність кохання: «Огонь погас, а в ручейке вода Нагрелась, забурлила, закипела. И вот больные сходяться туда Лечить купаньем немощное тело. » (сонет 153) «Любовь нагрела воду, – но вода Любви не охлаждала никогда. » (сонет 154) Проаналізувавши хронотоп сонетів, доходимо висновку, що шлях ліричного героя — це духовний шлях людини, яка сповнена віри у гармонію життя, силу мистецтва і любові проти невблаганного плину часу, та водночас це шлях розчарування, болю та страждань. Але ці страждання возвеличують героя-митця, роблять його творіння вічними. Сонети В. Шекспіра містять у собі цілий світ, в якому сконцентровані всі складові буття. Узагальнимо вищезазначене наступною схемою «Хронотоп сонетів У. Шекспіра»:  Література: Бібліотека тижневика «ЗЛ». Книга одинадцята // Зарубіжна література. — 2001. — № 9. — с. 7-8 Шекспир В. Избранное. В 2-х ч. Ч. 2 / Сост. , авт. статей и коммент. А. Аникст. – М. : Просвещение, 1984 Шекспір В. Трагедії; Сонети: Для ст. шк. віку: Пер. з англ.. ; Передм. Д. В. Затонського; Худож. оформл. А. О. Ливня. — К. Веселка, 1993 http://aelib.org.ua/texts/shakespeare__the_sonnets_by_pavlychko__ua.htm |