Главная страница
Навигация по странице:

  • 1

  • с.

  • Гігієна коней. Утримання коней може бути поліпшенотабунною або культурнотабунною


    Скачать 405 Kb.
    НазваниеУтримання коней може бути поліпшенотабунною або культурнотабунною
    АнкорГігієна коней
    Дата06.12.2021
    Размер405 Kb.
    Формат файлаdoc
    Имя файлаГігієна коней.doc
    ТипДокументы
    #293998

    1.Системи утримання коней

    У конярстві застосовуються дві системи утримання: стаєнна і табунна. Табунна система утримання коней може бути поліпшено-табунною або культурно-табунною.

    Культурно-табунне утримання здебільшого застосовується в пле­мінних господарствах. Воно передбачає поєднання стаєнного і табунного утримання коней різних вікових і статевих груп. Тре­нувальний молодняк і високої якості жеребці-плідники після парувальної кампанії утримуються в стайнях, а матки і молод­няк сформований в табуни за віком і по статі, на пасовищах. Взимку вони розміщуються в спрощених стайнях з базами-навісами. У період парування формують косяки кобил з спрямо­ваним підбором жеребця. За молодим плідником першого року використання закріплюють 8—12 і 15 маток, а за жеребцем з перевіреною плодючістю — до ЗО кобил. Розмір маточного та­буна складає 100—150 голів, молодняку — 100—200 голів. Відлу­чення лошати від кобил проводять в 6—7-місячному віці.

    Поліпшено-табунна система застосовується в товарних гос­подарствах, при якій коней в табунах утримують на пасовищах протягом року. В складних погодних умовах для захисту коней створюють затишні бази-навіси, будують спрощені стайні. Па­рувальна кампанія в табірному конярстві планується так, щоб жеребіння кобил припадало на березень—травень — час появи молодої трави. За несприятливих погодних умовах кобил після жеребіння утримують в стайнях. Відлучення лошат від кобил проводиться після 8-місячного віку.

    Взимку, в найбільш холодний період, коней утримують і го­дують в спрощених стайнях або базах-навісах.

    На Україні поширена стаєнна або пасовищна система утри­мання коней.

    Стайні проектують і будують з урахуванням метеорологіч­них даних зони, напряму конярства і статево-вікового складу. Вони повинні бути розміщені відповідно до загального плану забудови тваринницьких ферм з урахуванням ветсанрозривів. Окремо споруджують стайні для племінних і робочих коней .

    Зважаючи на те, що ці приміщення не опалюються, для будівництва підбирають матеріали з високим коефіцієнтом термічного опору (цеглу, дерево, саман). У регіонах із холод­ним кліматом стайні розміщують уздовж із півночі на південь, а в південній частині — зі сходу на захід. Дах має бути не­проникним для води, із низькою теплопровідністю. Підлоги найкращі глинобитні (хоч вони потребують постійного догля­ду), дерев’яні з дощок або дубових планок, попередньо просмо­лених. Обладнують також цегляну підлогу, складену в «ялин­ку». Нині найчастіше практикують керамзито-бетонні підлоги. Вони довговічні, теплі, дешеві. Залежно від рельєфу стайні будують Г- і П-подібної форми.

    На племінних фермах передбачено такі приміщення: стайні для жеребців-плідників із денниками, манеж для па­рування кобил, фуражну, збруйно-інвентарне відділення, лабо­раторію для контролю якості сперми.

    У стайнях для племінних кобил влаштовують денники, ма­неж для проводження і проби, фуражну, збруйно-інвентарне відділення, відділення для ректальних досліджень.




    Рис. 58. Загальний вигляд і план стайні на 40 робочих коней:

    1
    — денники, 2 — стійла; 3 — коридор; 4 — тамбур; 5 — фуражна; 6 — чергова; 7 — збройна; 8 — майданчик для води; 9 — тамбур




    Для робочих коней у стайні будують ден­ники, в яких утриму­ють жеребців-плідників, кобил із лошата­ми, обладнують стійла для кобил. У стайнях, де утримують молод­няк, влаштовують сек­ції окремо для кобилок і жеребчиків. Стайні можуть бути з одно-, дво- та чотирирядним розміщенням денників і стійл. Великі стайні розділяють на окремі секції по 20—24 ко­ней глухою перегород-

    Рис. 59. Стайня з денниками

    кою з окремими вихо­дами. Ширина воріт — 2,7, висота — 2,4 м. Висота стайні для племінних коней — 3,3 м, робочих і товарних — 2,4 м, у відділен­нях для парування, тренінгу — 4,5 м, Вікна обладнують на висоті 2,2 м від підлоги, нижню частину вікна заґратовують. При дворядному плануванні стійла і денники розміщують у два ряди біля поздовжніх стін, прохід влаштовують посередині стайні завширшки 2,6 (для робочих коней) і 3 м (для племінних). Ширина стійла для робочих коней становить 1,75 м при гли­бині 3 м. Денники мають таку ж довжину, як і стійла, шири­ну — 3,5 м.

    Племінних і спортивних коней утримують у денниках зав­ширшки й завглибшки 3,5 м, племінний молодняк будь-якого віку — в денниках завглибшки 3,5 і завширшки 3 м. На неве­ликих фермах у стайнях влаштовують денники і стійла для кобил (20—25 % площі). Бокові стіни денників роблять з обструганих до­щок заввишки для плідників 2,4, ко­бил 2 м, висота передньої стінки від­повідно 1,4 та 1 м, а решта денника — металеві ґрати з прутів, розміщених на відстані 5—6 см один від одного. Го­дівниці в денниках завдов­знизу 0,4, глибина 0,3 м. їх встановлюють на висоті 1—1,1 м від рівня підлоги, з правого боку годівниці обладнують відділен­ня для концкормів завдовжки 0,4 м. Для грубих кормів годів­ницю закривають металевими гратами з відстанню між прута­ми 30 см. Якщо годівниця дерев’яна, то третину її оббивають металом. Встановлюють автонапувалки з краном, щоб не напу­вати спітнілих коней. Підлога — добре втрамбована глина з нахилом до кормо-гнойового проходу. Для підстилки викорис­товують солому. Норма площі денника: для жеребця — 16 м2, кобили з лошам — 14, племінного молодняку на тренінгу — 12 м2.

    При зальній системі коней утримують групами. В одній секції розміщують до 20 голів з розрахунку 6—6,5 м2 площі, для до­рослих тварин — 8 м2. З метою профілактики травматизму стійла розділяють підвісними валками (цимбалами) завтовшки 10—12 см. їх підвішують спереду стійла на висоті 1 м і ззаду на висоті 0,65—0,7 м. У таких стайнях відводять спеціальне місце для групового напування. Корита для напування коней встановлюють на висоті 0,5—0,7 м. Розміри корит: по верху — 0,6 м, по низу — 0,4, глибина — 0,4 м, фронт напування 0,6 м з розрахунку на голову.

    3.Годівля і напування коней

    Використання високоякісних кормів дає змогу запобігти виник­ненню захворювань органів травлення. Для нормального трав­лення слід дотримувати послідовності згодовування кормів: спо­чатку дають грубі, потім — соковиті й після них — концентро­вані. Перед даванням зерна за 30—40 хв коней напувають. Концкорми недоцільно згодовувати до водопою, оскільки не забезпечується достатня кількість слини і кишкового соку. Шлун­ковий сік розчиняється водою, тому його дія послаблена. Під кінець знову можна дати грубий корм. Порушення такої по­слідовності призводить до серйозних розладів. Після концкормів не можна зразу пускати коня в роботу (відпочинок 1—1,5 год). Коням у раціон вводять не більш як % кукурудзи, щоб не ожи­ріли. Вологість зерна становить 17 %. Добрими концкормами для цих тварин є овес і ячмінь. Краще засвоюється плюще­ний овес.

    За кордоном використовують таку суміш: 12 частин кукуруд­зи, чотири — вівса, одна частина макухи. Але макухи має бути не більше 10 % добового раціону. Очищених і подрібнених коренеплодів дають до 10 кг. Із грубих кормів згодовують вівся­ну солому вологістю 14—16 %. Спочатку її подрібнюють, потім змочують гарячою водою і здобрюють збираним молоком, дертю або подрібненими коренеплодами. Дають коням також кухонну сіль по 30—50 г влітку і 20—30 — взимку. Напувають не мен­ше як три рази на добу, а в жарку пору частоту напування збільшують. Заборонено напувати коня після закінчення робо­ти. Йому дають сіно і лише через 50—60 хв напувають. Кінь споживає сіна взимку при легкій роботі 25—30 кг, важкій — 40—50, улітку в жару — 60—80 кг. За 30—40 хв до закінчення роботи його можна напувати, але температура води повинна бути 20—22 °С. Щоб кінь пив малими ковтками, у відро кла­дуть жмут сіна. Якщо цього не зробити, можуть виникнути ревматичні запалення. Після годівлі концкормами коня не на­пувають, оскільки вони бубнявіють і розширюється шлунок. Дозволяється напування лише через 2 год після їжі. Жеребних кобил напувають водою температурою 10—14 °С. Не можна на­пувати їх водою з ополонок.

    4.Гігієна жеребців-плідників

    Повної статевої зрілості жеребці досягають у 3—4-річному віці. Тривалість використання їх залежить від індивідуальних особливостей, інтенсивності, навантаження, рівня годівлі та утримання, догляду. Від цього залежать статева активність і пов­ноцінність сперми. До парування жеребців підготовляють із грудня (поліпшують їх годівлю до досягнення заводської Кон­диції). Парувальну кампанію проводять у лютому — березні з та­ким розрахунком, щоб одержати лошат ранньою весною. Для годівлі використовують доброякісне сіно злаково-бобових, овес, пшеничні висівки, а при інтенсивному використанні — моло­ко, курячі яйця, м’ясо-кісткове борошно. Влітку згодовують зелену масу й випасають на пасовищі з підгодівлею концкор­мами. Взимку жеребців за доброї погоди випускають на лева­ду на 4—5 год. Повної статевої зрілості жеребці досягають у 3—4-річному віці. Тривалість використання їх залежить від індивідуальних особливостей, інтенсивності, навантаження, рівня годівлі та утримання, догляду. Від цього залежать статева активність і пов­ноцінність сперми. До парування жеребців підготовляють із грудня (поліпшують їх годівлю до досягнення заводської Кон­диції). Парувальну кампанію проводять у лютому — березні з та­ким розрахунком, щоб одержати лошат ранньою весною. Для годівлі використовують доброякісне сіно злаково-бобових, овес, пшеничні висівки, а при інтенсивному використанні — моло­ко, курячі яйця, м’ясо-кісткове борошно. Влітку згодовують зелену масу й випасають на пасовищі з підгодівлею концкор­мами. Взимку жеребців за доброї погоди випускають на лева­ду на 4—5 год. При ручному паруванні молоді же­ребці осіменяють 20 маток за сезон, а старші — 40. Один раз на тиждень їм надають відпочинок. Порушення такого розпорядку призводить до імпотенції. Жеребці щоденно користуються моці­оном (рис. 61). Для верхових і рисистих порід він становить 10— 20 км перемінним алюром, для робочих триває 3—4 год.

    Відтворення — складна проблема, оскільки лактація й вагіт­ність поєднуються із м’язовим навантаженням — роботою. Ста­тева зрілість настає в 6—18 міс., але парують кобил тільки з трирічного віку й старше. Добре розвинених лошат одержують від маток у віці 4—15 і навіть 20 років. Статевий цикл коли­вається від 12 до 33 днів, а охота триває 7—10 днів. Причи­ною викиднів у кобил окрім захворювань можуть бути пору­шення зоогігієнічного режиму годівлі, напування, травми. Вагіт­ність триває 335 днів із коливаннями від 307 до 412 днів. Це залежить від рівня годівлі, віку, статі, приплоду. Найповноцін­ніший приплід у лютому — березні. У вересні — січні лоша­та кволі. Для кобил повноцінним раціоном є пророщене зер­но, зелена маса, кухонна сіль (30—40 г). З 2 міс. до жереблення і через 15 днів після нього кобил звільняють від роботи. Щоденно їм надають моціон по спеціальній трасі або доріжці завдовжки 800—1000 м.

    Утримують кобил у денниках або стійлах. При відсутності напувалок їх напувають 3—4 рази на добу. За 7—10 днів до жереблення переводять у спеціальні денники. Переважно кобила родить сама в нічний час. Нормальні роди тривають 30—40 хв. У стайні повинен чергувати конюх. Якщо плід розміщений неправильно, то працівник ветеринарної медицини подає допо­могу: розриває плодові оболонки, звільняє голову лошати, ви­тирає носові ходи від слизу, відриває пуповину на відстані 5— 7 см від черевної стінки, культю обробляє розчином йоду. Ко­билі дають облизати лоша і допомагають йому встати. Якщо послід не відокремився, його зав’язують і пізніше відокремлю­ють. Кобилі дають кілька ковтків теплої води.

    Лоша повинне випивати молозиво не пізніше як через 1 —2години після жеребіння й ссати кобилу через кожні 30—40 хв. Маса приплоду має бути 8—10 % від маси матері. Незадовіль­на годівля і важка робота призводять до народження нежиттє­здатних лошат, які через 2—3 дні гинуть. У сприятливу погоду приплід через 2—3 дні після народження утримують у варках. Перші 2—3 міс. підсисного періоду кобила дає 10—12 кг моло­ка за добу, а деякі — навіть 18 кг. За 6 міс. лактації від неї можна одержати 2—3 тис. кілограмів молока. Відлучають лоша у 6-місячному віці, а в племгосподарствах — у 8-місячному.

    Відлучають лошат зразу, щоб не турбувати їх і кобил. Году­ють приплід чотири рази на добу. Добрим кормом для нього є морква (1,5—3 кг), бобове сіно. Ще в підсисний період лошат привчають до чищення шкіри, копит, одягання і знімання не­доуздка. Кобилок відокремлюють від жеребчиків. У денник по­міщають по двоє лошат. Необхідними є просторі загони для моціону. Коли їх немає, то проганяють лошат перемінним алю­ром 1,5—3 год у полі. Річних лошат випасають цілодобово, про­тягом усього літа аж до осені. Від негоди будують легкі навіси.

    Рисистих лошат віком 8—9 міс. ганяють на корді. З річного віку привчають до вуздечки з вудилом, збруї і руху в ній при управлінні віжками. Систематичне тренування починають з 1,5- річного віку. В 2,5 року лошата повинні бути привчені до пере­сування по дорогах, роботи в парній упряжці. З трьох років їх допускають до всіх видів робіт, стежачи при цьому за станом здоров’я, вгодованістю, розчищенням і підковуванням копит.

    5.Гігієна робочих коней

    Робочих коней використовують для перевезення вантажів, проведення сільськогосподарських робіт та верхової їзди. Робо­чу продуктивність коней обчислюють за такими показниками: тягловим зусиллям, швидкістю, роботою і потужністю. Тяглове зусилля (Р) робочих коней становить 13—15 % живої маси і виз­начається воно в кілограмометрах. Для коня живою масою

    А А

    понад 450 кг Р=-—Н2, менше 450 кг Р= — + 9, де А — жива

    1. 8

    маса коня.

    Роботоздатність коня залежить від віку, стану здоров’я, тре­нованості, годівлі, догляду, утримання та правильного викори­стання. При раціональній годівлі та належному утриманні коні зберігають роботоздатність до 20 років. Найпродуктивніша робота в 4—15 років. Тому навантаження на молодих і старих тва­рин повинне бути на 25 % меншим. Робочий день для коней триває 9—10 год * сюди не входять годівля та відпочинок. /При важких роботах цим тваринам через кожну годину надають відпочинок на 12—15 хв. Один раз на тиждень вони відпочи­вають. Якщо робота важка, то збільшують кількість конц­кормів, а грубих зменшують, дають 30—40 г кухонної солі на добу. Якщо концкормів немає, то практикують 4- або 6-разову годівлю, 4-разове напування. Коней, які виконують важку роботу, особливо влітку, годують у певний час: в середині пер­шої половини дня — 1—1,5 год, обід — 2,5—3 і в середині другої половини дня — 1—1,5 год. Крім того, для годівлі вико­ристовують нічний час. Добову норму кормів ділять так: грубі у великій кількості дають на ніч, менше — вранці й найменше — вдень, концкорми — порівняно мало вранці й удень і дещо більше вночі.

    Для контролю за станом організму після роботи використо­вують клінічні показники (частоту пульсу, дихання, темпера­туру). Після нормальної роботи допустиме підвищення температури тіла на 0,5—1 °С. Норма дихання — 8—16 вдихів і ви­дихів, пульс — 24—48 ударів, температура — 37,8—38,5 °С. При перевтомі спостерігається прискорене, переривчасте дихання, стукаючий пульс, явища аритмії, заплітання ніг, посилене по­товиділення. Величину роботи визначають за формулою:

    Я = Р Vґ, (Я = Р • 5), де Я — робота коня, кГм; V — швидкість, м/с; і — час, с; Р — тяглове зусилля, кг; 5* — шлях, м.

    1. Утримання дійних кобил

    Кобил, призначених для репродукції коней м’ясного напря­му продуктивності, використовують для виробництва кумису.

    У кобилячому молоці більше легкозасвоюваних альбумінів і глобулінів, пептонів та амінокислот, проте менше жиру й білка. Молочного цукру в ньому на 20 %, а вітамінів, особливо віта­міну С, у 5—10 разів більше, ніж у коров’ячому молоці. Ко­били за молочною продуктивністю навіть переважають велику рогату худобу м’ясного напряму. Від кобили за добу можна одержати 10—24 кг молока, 50—70 % якого висисає лоша, арешту видоюють. Найвища продуктивність у віці 7—12 років, доять не раніше як за 30—40 діб після жереблення. Молоко утворюєть­ся цілодобово, але через те, що мала молочна цистерна, його доять часто й процес молоковіддачі триває від 40 с до 2 хв.

    При напівтабунному утриманні формують табуни по 70—80 кобил і переганяють їх на добрі пасовища. Пасуть протягом добі й згодовують по 2—3 кг концкормів, дають сіль-лизунець. Після жереблення лоша ссе кобилу цілодобово, чим подразнює і стимулює молочну залозу й, крім того, викликає виділення в кров лактогенних гормонів.

    Застосовують підсисно-піддійний метод. Доїння повинне бути таким, як ссання лошати. Доять кобилу зліва всіма або трьома пальцями (вказівним і середнім з одного боку дійки й м’якишем долоні та великим пальцем із другого). Дійку при цьому не відтягують, а своєрідно стискають. Правою рукою доять праву дійку, лівою — ліву. Перед доїнням або після нього вим’я ма­сажують, при цьому ніжно перебираючи й піднімаючи дійки. Це посилює молоковіддачу. Привчають до доїння кобил без підсосу, проте 10—15 % їх не дають молока. Для стимуляції пускають лошат, і якщо молоко пішло, то лоша забирають.

    У господарствах кумисолікувальних санаторіїв кобил доять у доїльному залі, куди одночасно заходять 5—7 маток. Кобила, яка віддала кілька разів молоко без лошати, в подальшому сама іде до місця доїння. Використовують доїльні установки ДДУ-2, ДДА-2 та ДА-ЗМ. Доять кобил степових порід через 2,5—3, рисистих, верхових і ваговозних — через 1,5—2 год. Утриман­ня кобил разом із лошатами вночі або лише протягом 1—3 год підвищує лактаційну діяльність. Інтервали між доїннями збільшу­ють до кінця лактації від 4 до 5 год. Сухостійний період пови­нен бути не меншим 3 міс.

    1. Вимоги до збруї

    Роботоздатність коней залежить від стану упряжі, яку ви­користовують у процесі їх експлуатації. Упряж — це присто­сування, що одягають на коня для роботи та управління ним. Добре підігнана упряж, правильне запрягання коня забезпечу­ють його високу продуктивність і запобігають пошкодженням

    і травмам (рис. 62, 63). Упряж приймає на себе тягове зусил­ля коня й розподіляє його на окремі ділянки тулуба. Основні вимоги до упряжі: міцність; легкість; простота у виготовленні та ремонті; універсальність для різних видів господарського використання; легка заміна окремих частин; вона не повинна викликати пошкодження, стримувати рух коня, утруднювати дихання і кровообіг.

    Упряж поділяють на дугову й бездугову. Дугова, або російсь­ка, упряж (рис. 64) складається з вуздечки, хомута, сіделка,


    Рис. 62. Однокінна бездугова упряж:

    1
    — вуздечка-недоуздок; 2— хомут; 3 — шлея; 4 — посторонки; 5 — віжки; 6 — сіделко; 7 — попруга; 8 — черезсідельник; 9 — гужовий

    ремінь






    Рис. 63. Парокінна дишлова упряж:

    1. вуздечка-недоуздок; 2 — хомут; 3 — шлея; 4 — посторонки; 5 — нагрудник; 6 — нашильник; 7 — лейці

    шлеї, черезсідельника, попруги, дуги і віжок. Вуздечку оголів’я виготовляють із шкіри або тасьми. Вона складається з суголовного і двох щічних ременів, налобника, підганашного ре­меня, намордника (перенісся) та вудил. Вудила мають два кільця, гризло і поводок. Вуздечка повинна відповідати розміру голо­ви, її підганяють суголовним і щічними ременями так, щоб вудила лежали на беззубому краю нижньої щелепи на 2—2,5 см




    Рис. 64. Дугова, або російська, упряж



    нижче від кутка рота. Ши- рину вудил підбирають точ­но до ширині рота коня. Підганашний ремінь має лежати вільно, щоб під ньо­го підходив кулак, постав­лений на ребро.

    Хомут — основна час­тина збруї (рис. 65). Він складається із двох кліщів, хомутини, повсті, покрит­тя, супоні й двох гужів. Дерев’яні кліщі — це твер­да основа хомута. Зверху кліщі стягують ременем або дужкою, а знизу — супон- ню. Профіль кліщів пови­нен відповідати формі шиї. Хомутина становить пруж­ну основу хомута, її ви­готовляють із солом’яного перевесла, обмотаного шпа­гатом, а зверху обшивають м’якою шкірою. Пітник (підкладку) виготовляють із щільної повсті, складеної в два шари. Товстий край пітника має прилягати до плечей, тонший — до шиї. За розмірами пітник пови­нен відповідати хомуту і на







    Рис. 65. Стандартний сільськогоспо­дарський хомут:

    1 — хомут з мочками; 2— хомут з гужами

    Для визначення розміру хомута знімають мірку з шиї: відстань — верхній гребінь шиї, нижня частина шиї біля грудей + 4 см для/лег­кого і 6 см для важкого хомута. Циркулем ви­мірюють товщину шиї у найширшій частині й одержують ширину хомута. Шорні фабрики ви­пускають 10 номерів хомутів із різною довжи­ною і шириною. Є розсувний хомут Войєйкова (рис. 66), який замінює 10 номерів стандартно­го хомута.




    Рис. 66. Розсувний хомут системи А. Б. Воєйкова
    Сіделко і черезсідельник (рис. 67, 68) під­тримують усю упряж і передають тяглове зусилля коня возу (12—15 %). Сіделко по­винне відповідати формі холки й спини коня. Стандартні сіделки бувають двох видів — пряме, або лежаче, для коней із низькою холкою й доброю вгодованістю і стояче, або горбате,




    Рис. 67. Лежаче сіделко Рис. 68. Горбате сіделко




    для коней із високою холкою й погано вгодованих. Пряме сідел­ко складається з подушки, покриття, горта, двох колодок із дужками. Горбате сіделко має арчак, дві полиці, два кільця для кріплення гортів, два горти і пітник. Сіделко утримується попру­гою з шкіри-сирцю завширшки 7—8 см. Під попругу повинно заходити два пальці. Черезсідельник виготовляють із шкіри-сирцю завтовшки 2—3 мм. Він утримує хомут із дугою в певному положенні й приймає на себе частину тяги. Попруга забезпечує нормальне положення упряжі та утримує коня при спуску згори.

    Шлея утримує хомут на місці під час спуску згори і при осаджуванні коня. Вона складається з ободового ременя, спин­ного й двох скісних. До ободового із двох боків кріплять моч­ки, через які проходять голоблі, або посторонки, для утриман­ня шлеї на місці. Дуга фіксує гужі на голоблях і разом із хомутом і голоблями утворює буфер, який пом’якшує поштов­хи від нерівностей дороги. Дугу виготовляють із в’яза, вона має масу 2—5 кг.

    Віжки повинні бути м’якими і довгими (до 10 м). їх при­кріплюють до вудил за допомогою запряжок. Бездугова однокінна упряж складається з вуздечки, хомута, шлеї, сіделка із попругою, черезсідельника, попруги, посторонків і віжок. Тут замість гужів є мочки, до яких за допомогою металевих скоб або ременів кріплять голоблі, мочки фіксують передній кінець посторонок.

    Для парокінної бездугової або дишлової упряжі застосовують хомути чи шорки, посторонки, вальки, нашильники і нагрудни­ки. Шорку або шлейку використовують замість хомута у па­рокінній повозці (дишловій) у південних районах. Вона має нагрудний ремінь (13—14 см), вузький холковий із м’якою під­кладкою. Ремені скріплюють металевими кільцями. Сюди встав­ляють ще кільця для кріплення посторонків. Недоліком шорки є те, що вона тисне переважно на ділянку лопатково-плечового суглоба, холку, передній край шиї, внаслідок чого спостерігають­ся скованість руху у коня, порушення дихання і кровообігу.

    Посторонки необхідні для передачі тяглового зусилля коня на віз. Один кінець їх кріплять до мочок хомута, другий — до валь­ка. Вони можуть бути сиром’ятними із тасьми, шнура, ланцюга або дерева. Посторонки виготовляють однаковими за довжиною під кутом 10—15° до горизонту. Вальки повинні бути настільки широкими, щоб боки коня не натиралися посторонками.

    Нагрудник і нашильник з’єднують хомути з дишлом, їх виго­товляють із ременя й ланцюга. Нагрудник кріплять до гужових мочок хомута і посторонків. Нашильник одним кінцем при­кріплюють до нагрудника, а другим — до кінця дишла. Нашиль­ник прикріплюють так, щоб дишло було трохи піднятим. Не допускається, щоб кінець дишла знаходився біля зап’ясного суглоба кінцівок коня.

    Упряж верхового коня складається з вуздечки, або оголів’я, й сідла. Оголів’я буває звичайним і мундштучним. Останнє використовують при жорсткішому управлінні конем. Для такої вуздечки у вершника є чотири повода: два від трензельних кілець і два від мундштучних. При цьому на оголів’ї додатко­во встановлюють другий суголовний і щічний ремені, мунд­штук і мундштучні поводи.

    Мундштук складається з вудил або гризла із дужкою, верхніх і нижніх щічок, кілець для поводків і ланцюга для плоских кілець. Сідла бувають різної конструкції: стройові, офіцерські, спортивні, козачі, скакові, в’ючні (для вантажу). Стройове ка­валерійське сідло складається з ленчика (основа сідла), двох лук (передня й задня), покриття, двох підкладок під лавки ленчи­ка, сидіння, двох крил, двох попруг, підперся, двох путилищ із стременами, двох пар сумок (переметних), десяти в’ючних ре­менів. Сідло з в’юком має масу 30—42 кг. У козачому сідлі замість покриття є подушка. Спортивне сідло полегшене і складається з низького ленчика, двох крил, попруги, путилищ і стремен. В’ючне сідло має ленчик, пристосування для підвіски і кріплен­ня в’юків, ліжник, горти, нагрудну шлейку, дві попруги, ре­мені для кріплення вантажу та брезент.

    Догляд за збруєю. За кожним конем закріпляють збрую (став­лять на ній номер коня); зберігають упряж у спеціальному приміщенні; після роботи збрую очищають від бруду, поту; сушать і ремонтують; сушать на спеціальних дерев’яних вішалах, розміщених у шаховому порядку; хомут, сіделко і сідло вішають повстю назовні (влітку надворі); хомутну підкладку пітника, сіделки очищають від поту, розм’якшують, постукую­чи палицею по повсті, попругу розминають руками; шкіряні частини не рідше двох разів на місяць змазують маззю (сма­лець із дьогтем); металеві частини протирають спеціальним вазеліном та іншими мастилами; запасні частини зберігають у сухому приміщенні й часто провітрюють.

    1. Догляд за кіньми

    Шкіра виконує захисну, видільну, терморегулюючу функції і безперервно здійснює рефлекторний зв’язок організму з на­вколишнім середовищем. Основними факторами, що забезпечу­ють нормальний фізіологічний стан шкіри, окрім збалансова­ної годівлі, щоденної роботи і профілактики нашкірних захво­рювань, є систематичний догляд за шкірою і чистка.

    При чистці не тільки видаляється з шкіри бруд, відмерше волосся, перхоть, жир, але й проводиться масаж всього тіла коня, під час якого відкриваються пори, що поліпшує виділення поту і теплообміну.

    Чистка шкіри проводиться один раз на день — вранці до годівлі, а вдень і ввечері забрудненні місця зачищають.

    Під час чистки проводиться огляд тіла, що дозволяє вияви­ти потертості, рани і захворювання шкіри. Для чистки і дог­ляду за кіньми використовується щітка, скребниця, суконка, дерев’яна колодка для вибивання пилу з скребниці, крючок для розчистки копит і відро для їх заливання. Всі предмети догля­ду, крім пилососа, індивідуально закріплюються за кожним конем, або парою коней, якщо вони працюють в одній упряжці.

    Для чистки коней застосовуються і пилососи з спеціальною насадкою на шланзі. Чистка коней проводиться на конов’язі, влаш­тованими в 10—15 м за межами стайні. Чистку коней потрібно проводити лише щіткою і суконкою. Заборонено проводити чистку скребницею, щоб запобігти нанесенню травм шкіри. Присохши й до шкіри бруд очищається джгутом чистої соломи або сіна.

    Чистка коня починається зліва від голови. Щіткою спочат­ку рухають проти волосу (потім — за волосом), очищаючи шкіру до скребка, переходячи на шию, тулуб та кінцівки. Далі шкіру протирають зволоженим сукном. Влітку коней купають, особ­ливо стежать за кінцівками. Після роботи коня обмивають во­дою, просушують, масажують м’язи й сухожилля у ділянці п’ясті і плюсна. Під час щоденного розчищення копит видаляють дрібні камінці й бруд із підошви і борозен стрілки дерев’яним ножем або гачком.

    Під час роботи коней на вологому ґрунті копитний ріг може пом’якшуватися, тому бокову частину копита змазують вазелі­ном і утримують тварин на сухій підстилці. Коней перед па­совищем розковують. Верхових улітку підковують на гладенькі підкови при роботі на твердому ґрунті, а на шосейних дорогах кують на всі чотири ноги.

    КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

    1. Охарактеризуйте системи утримання коней.

    2. Особливості гігієни утримання, годівлі та напування коней у стай­нях.

    3. Особливості гігієни утримання жеребців-плідників.

    4. Гігієнічні вимоги при утриманні жеребних кобил.

    5. Гігієнічні вимоги до вирощування лошат.

    6. Гігієнічні вимоги до утримання та використання робочих коней.

    7. Гігієна доїння кобил.

    8. Гігієнічні вимоги до збруї.

    ЛІТЕРАТУРА

    1. Анашина Н. В., Гусев Ю. П., Ковешников В. С. Справочник по

    коневодству.,— М.: Колос, 1983. 158 с.

    1. Барминцев Ю. Н., Кочевников Е. В. Коневодство в СССР. — М., 1983, - 160 с.

    2. Голка Б. М. Хоменко М. П., Павленко П. М. Конярство. — К., — 320 с.

    3. Добринин В. П. Вьіращивание жеребят. — М.: Сельхозиздат, 1959.

    4. Коньков Е. А. Гигиена лоїлади. — Ростов-на-Дону, 1940. — 220 с.

    5. Пономаренко М. М. Конярство. /Довідник зоотехніка. В К.: Уро­жай, 1989.: - С. І88—194.

    Пономаренко Н. Н., Черний Н. В. Коневодство. — X.: эспада, 2001. — 352 с.


    написать администратору сайта