Гігієна коней. Утримання коней може бути поліпшенотабунною або культурнотабунною

Название	Утримання коней може бути поліпшенотабунною або культурнотабунною
Анкор	Гігієна коней
Дата	06.12.2021
Размер	405 Kb.
Формат файла
Имя файла	Гігієна коней.doc
Тип	Документы #293998

1.Системи утримання коней

У конярстві застосовуються дві системи утримання: стаєнна і табунна. Табунна система утримання коней може бути поліпшено-табунною або культурно-табунною.

Культурно-табунне утримання здебільшого застосовується в племінних господарствах. Воно передбачає поєднання стаєнного і табунного утримання коней різних вікових і статевих груп. Тренувальний молодняк і високої якості жеребці-плідники після парувальної кампанії утримуються в стайнях, а матки і молодняк сформований в табуни за віком і по статі, на пасовищах. Взимку вони розміщуються в спрощених стайнях з базами-навісами. У період парування формують косяки кобил з спрямованим підбором жеребця. За молодим плідником першого року використання закріплюють 8—12 і 15 маток, а за жеребцем з перевіреною плодючістю — до ЗО кобил. Розмір маточного табуна складає 100—150 голів, молодняку — 100—200 голів. Відлучення лошати від кобил проводять в 6—7-місячному віці.

Поліпшено-табунна система застосовується в товарних господарствах, при якій коней в табунах утримують на пасовищах протягом року. В складних погодних умовах для захисту коней створюють затишні бази-навіси, будують спрощені стайні. Парувальна кампанія в табірному конярстві планується так, щоб жеребіння кобил припадало на березень—травень — час появи молодої трави. За несприятливих погодних умовах кобил після жеребіння утримують в стайнях. Відлучення лошат від кобил проводиться після 8-місячного віку.

Взимку, в найбільш холодний період, коней утримують і годують в спрощених стайнях або базах-навісах.

На Україні поширена стаєнна або пасовищна система утримання коней.

Стайні проектують і будують з урахуванням метеорологічних даних зони, напряму конярства і статево-вікового складу. Вони повинні бути розміщені відповідно до загального плану забудови тваринницьких ферм з урахуванням ветсанрозривів. Окремо споруджують стайні для племінних і робочих коней .

Зважаючи на те, що ці приміщення не опалюються, для будівництва підбирають матеріали з високим коефіцієнтом термічного опору (цеглу, дерево, саман). У регіонах із холодним кліматом стайні розміщують уздовж із півночі на південь, а в південній частині — зі сходу на захід. Дах має бути непроникним для води, із низькою теплопровідністю. Підлоги найкращі глинобитні (хоч вони потребують постійного догляду), дерев’яні з дощок або дубових планок, попередньо просмолених. Обладнують також цегляну підлогу, складену в «ялинку». Нині найчастіше практикують керамзито-бетонні підлоги. Вони довговічні, теплі, дешеві. Залежно від рельєфу стайні будують Г- і П-подібної форми.

На племінних фермах передбачено такі приміщення: стайні для жеребців-плідників із денниками, манеж для парування кобил, фуражну, збруйно-інвентарне відділення, лабораторію для контролю якості сперми.

У стайнях для племінних кобил влаштовують денники, манеж для проводження і проби, фуражну, збруйно-інвентарне відділення, відділення для ректальних досліджень.

Рис. 58. Загальний вигляд і план стайні на 40 робочих коней:

1 — денники, 2 — стійла; 3 — коридор; 4 — тамбур; 5 — фуражна; 6 — чергова; 7 — збройна; 8 — майданчик для води; 9 — тамбур

Для робочих коней у стайні будують денники, в яких утримують жеребців-плідників, кобил із лошатами, обладнують стійла для кобил. У стайнях, де утримують молодняк, влаштовують секції окремо для кобилок і жеребчиків. Стайні можуть бути з одно-, дво- та чотирирядним розміщенням денників і стійл. Великі стайні розділяють на окремі секції по 20—24 коней глухою перегород-

Рис. 59. Стайня з денниками

кою з окремими виходами. Ширина воріт — 2,7, висота — 2,4 м. Висота стайні для племінних коней — 3,3 м, робочих і товарних — 2,4 м, у відділеннях для парування, тренінгу — 4,5 м, Вікна обладнують на висоті 2,2 м від підлоги, нижню частину вікна заґратовують. При дворядному плануванні стійла і денники розміщують у два ряди біля поздовжніх стін, прохід влаштовують посередині стайні завширшки 2,6 (для робочих коней) і 3 м (для племінних). Ширина стійла для робочих коней становить 1,75 м при глибині 3 м. Денники мають таку ж довжину, як і стійла, ширину — 3,5 м.

Племінних і спортивних коней утримують у денниках завширшки й завглибшки 3,5 м, племінний молодняк будь-якого віку — в денниках завглибшки 3,5 і завширшки 3 м. На невеликих фермах у стайнях влаштовують денники і стійла для кобил (20—25 % площі). Бокові стіни денників роблять з обструганих дощок заввишки для плідників 2,4, кобил 2 м, висота передньої стінки відповідно 1,4 та 1 м, а решта денника — металеві ґрати з прутів, розміщених на відстані 5—6 см один від одного. Годівниці в денниках завдовзнизу 0,4, глибина 0,3 м. їх встановлюють на висоті 1—1,1 м від рівня підлоги, з правого боку годівниці обладнують відділення для концкормів завдовжки 0,4 м. Для грубих кормів годівницю закривають металевими гратами з відстанню між прутами 30 см. Якщо годівниця дерев’яна, то третину її оббивають металом. Встановлюють автонапувалки з краном, щоб не напувати спітнілих коней. Підлога — добре втрамбована глина з нахилом до кормо-гнойового проходу. Для підстилки використовують солому. Норма площі денника: для жеребця — 16 м², кобили з лошам — 14, племінного молодняку на тренінгу — 12 м².

При зальній системі коней утримують групами. В одній секції розміщують до 20 голів з розрахунку 6—6,5 м² площі, для дорослих тварин — 8 м². З метою профілактики травматизму стійла розділяють підвісними валками (цимбалами) завтовшки 10—12 см. їх підвішують спереду стійла на висоті 1 м і ззаду на висоті 0,65—0,7 м. У таких стайнях відводять спеціальне місце для групового напування. Корита для напування коней встановлюють на висоті 0,5—0,7 м. Розміри корит: по верху — 0,6 м, по низу — 0,4, глибина — 0,4 м, фронт напування 0,6 м з розрахунку на голову.

3.Годівля і напування коней

Використання високоякісних кормів дає змогу запобігти виникненню захворювань органів травлення. Для нормального травлення слід дотримувати послідовності згодовування кормів: спочатку дають грубі, потім — соковиті й після них — концентровані. Перед даванням зерна за 30—40 хв коней напувають. Концкорми недоцільно згодовувати до водопою, оскільки не забезпечується достатня кількість слини і кишкового соку. Шлунковий сік розчиняється водою, тому його дія послаблена. Під кінець знову можна дати грубий корм. Порушення такої послідовності призводить до серйозних розладів. Після концкормів не можна зразу пускати коня в роботу (відпочинок 1—1,5 год). Коням у раціон вводять не більш як % кукурудзи, щоб не ожиріли. Вологість зерна становить 17 %. Добрими концкормами для цих тварин є овес і ячмінь. Краще засвоюється плющений овес.

За кордоном використовують таку суміш: 12 частин кукурудзи, чотири — вівса, одна частина макухи. Але макухи має бути не більше 10 % добового раціону. Очищених і подрібнених коренеплодів дають до 10 кг. Із грубих кормів згодовують вівсяну солому вологістю 14—16 %. Спочатку її подрібнюють, потім змочують гарячою водою і здобрюють збираним молоком, дертю або подрібненими коренеплодами. Дають коням також кухонну сіль по 30—50 г влітку і 20—30 — взимку. Напувають не менше як три рази на добу, а в жарку пору частоту напування збільшують. Заборонено напувати коня після закінчення роботи. Йому дають сіно і лише через 50—60 хв напувають. Кінь споживає сіна взимку при легкій роботі 25—30 кг, важкій — 40—50, улітку в жару — 60—80 кг. За 30—40 хв до закінчення роботи його можна напувати, але температура води повинна бути 20—22 °С. Щоб кінь пив малими ковтками, у відро кладуть жмут сіна. Якщо цього не зробити, можуть виникнути ревматичні запалення. Після годівлі концкормами коня не напувають, оскільки вони бубнявіють і розширюється шлунок. Дозволяється напування лише через 2 год після їжі. Жеребних кобил напувають водою температурою 10—14 °С. Не можна напувати їх водою з ополонок.

4.Гігієна жеребців-плідників

Повної статевої зрілості жеребці досягають у 3—4-річному віці. Тривалість використання їх залежить від індивідуальних особливостей, інтенсивності, навантаження, рівня годівлі та утримання, догляду. Від цього залежать статева активність і повноцінність сперми. До парування жеребців підготовляють із грудня (поліпшують їх годівлю до досягнення заводської Кондиції). Парувальну кампанію проводять у лютому — березні з таким розрахунком, щоб одержати лошат ранньою весною. Для годівлі використовують доброякісне сіно злаково-бобових, овес, пшеничні висівки, а при інтенсивному використанні — молоко, курячі яйця, м’ясо-кісткове борошно. Влітку згодовують зелену масу й випасають на пасовищі з підгодівлею концкормами. Взимку жеребців за доброї погоди випускають на леваду на 4—5 год. Повної статевої зрілості жеребці досягають у 3—4-річному віці. Тривалість використання їх залежить від індивідуальних особливостей, інтенсивності, навантаження, рівня годівлі та утримання, догляду. Від цього залежать статева активність і повноцінність сперми. До парування жеребців підготовляють із грудня (поліпшують їх годівлю до досягнення заводської Кондиції). Парувальну кампанію проводять у лютому — березні з таким розрахунком, щоб одержати лошат ранньою весною. Для годівлі використовують доброякісне сіно злаково-бобових, овес, пшеничні висівки, а при інтенсивному використанні — молоко, курячі яйця, м’ясо-кісткове борошно. Влітку згодовують зелену масу й випасають на пасовищі з підгодівлею концкормами. Взимку жеребців за доброї погоди випускають на леваду на 4—5 год. При ручному паруванні молоді жеребці осіменяють 20 маток за сезон, а старші — 40. Один раз на тиждень їм надають відпочинок. Порушення такого розпорядку призводить до імпотенції. Жеребці щоденно користуються моціоном (рис. 61). Для верхових і рисистих порід він становить 10— 20 км перемінним алюром, для робочих триває 3—4 год.

Відтворення — складна проблема, оскільки лактація й вагітність поєднуються із м’язовим навантаженням — роботою. Статева зрілість настає в 6—18 міс., але парують кобил тільки з трирічного віку й старше. Добре розвинених лошат одержують від маток у віці 4—15 і навіть 20 років. Статевий цикл коливається від 12 до 33 днів, а охота триває 7—10 днів. Причиною викиднів у кобил окрім захворювань можуть бути порушення зоогігієнічного режиму годівлі, напування, травми. Вагітність триває 335 днів із коливаннями від 307 до 412 днів. Це залежить від рівня годівлі, віку, статі, приплоду. Найповноцінніший приплід у лютому — березні. У вересні — січні лошата кволі. Для кобил повноцінним раціоном є пророщене зерно, зелена маса, кухонна сіль (30—40 г). З 2 міс. до жереблення і через 15 днів після нього кобил звільняють від роботи. Щоденно їм надають моціон по спеціальній трасі або доріжці завдовжки 800—1000 м.

Утримують кобил у денниках або стійлах. При відсутності напувалок їх напувають 3—4 рази на добу. За 7—10 днів до жереблення переводять у спеціальні денники. Переважно кобила родить сама в нічний час. Нормальні роди тривають 30—40 хв. У стайні повинен чергувати конюх. Якщо плід розміщений неправильно, то працівник ветеринарної медицини подає допомогу: розриває плодові оболонки, звільняє голову лошати, витирає носові ходи від слизу, відриває пуповину на відстані 5— 7 см від черевної стінки, культю обробляє розчином йоду. Кобилі дають облизати лоша і допомагають йому встати. Якщо послід не відокремився, його зав’язують і пізніше відокремлюють. Кобилі дають кілька ковтків теплої води.

Лоша повинне випивати молозиво не пізніше як через 1 —2години після жеребіння й ссати кобилу через кожні 30—40 хв. Маса приплоду має бути 8—10 % від маси матері. Незадовільна годівля і важка робота призводять до народження нежиттєздатних лошат, які через 2—3 дні гинуть. У сприятливу погоду приплід через 2—3 дні після народження утримують у варках. Перші 2—3 міс. підсисного періоду кобила дає 10—12 кг молока за добу, а деякі — навіть 18 кг. За 6 міс. лактації від неї можна одержати 2—3 тис. кілограмів молока. Відлучають лоша у 6-місячному віці, а в племгосподарствах — у 8-місячному.

Відлучають лошат зразу, щоб не турбувати їх і кобил. Годують приплід чотири рази на добу. Добрим кормом для нього є морква (1,5—3 кг), бобове сіно. Ще в підсисний період лошат привчають до чищення шкіри, копит, одягання і знімання недоуздка. Кобилок відокремлюють від жеребчиків. У денник поміщають по двоє лошат. Необхідними є просторі загони для моціону. Коли їх немає, то проганяють лошат перемінним алюром 1,5—3 год у полі. Річних лошат випасають цілодобово, протягом усього літа аж до осені. Від негоди будують легкі навіси.

Рисистих лошат віком 8—9 міс. ганяють на корді. З річного віку привчають до вуздечки з вудилом, збруї і руху в ній при управлінні віжками. Систематичне тренування починають з 1,5- річного віку. В 2,5 року лошата повинні бути привчені до пересування по дорогах, роботи в парній упряжці. З трьох років їх допускають до всіх видів робіт, стежачи при цьому за станом здоров’я, вгодованістю, розчищенням і підковуванням копит.

5.Гігієна робочих коней

Робочих коней використовують для перевезення вантажів, проведення сільськогосподарських робіт та верхової їзди. Робочу продуктивність коней обчислюють за такими показниками: тягловим зусиллям, швидкістю, роботою і потужністю. Тяглове зусилля (Р) робочих коней становить 13—15 % живої маси і визначається воно в кілограмометрах. Для коня живою масою

А А

понад 450 кг Р=-—Н2, менше 450 кг Р= — + 9, де А — жива

маса коня.

Роботоздатність коня залежить від віку, стану здоров’я, тренованості, годівлі, догляду, утримання та правильного використання. При раціональній годівлі та належному утриманні коні зберігають роботоздатність до 20 років. Найпродуктивніша робота в 4—15 років. Тому навантаження на молодих і старих тварин повинне бути на 25 % меншим. Робочий день для коней триває 9—10 год * сюди не входять годівля та відпочинок. /При важких роботах цим тваринам через кожну годину надають відпочинок на 12—15 хв. Один раз на тиждень вони відпочивають. Якщо робота важка, то збільшують кількість концкормів, а грубих зменшують, дають 30—40 г кухонної солі на добу. Якщо концкормів немає, то практикують 4- або 6-разову годівлю, 4-разове напування. Коней, які виконують важку роботу, особливо влітку, годують у певний час: в середині першої половини дня — 1—1,5 год, обід — 2,5—3 і в середині другої половини дня — 1—1,5 год. Крім того, для годівлі використовують нічний час. Добову норму кормів ділять так: грубі у великій кількості дають на ніч, менше — вранці й найменше — вдень, концкорми — порівняно мало вранці й удень і дещо більше вночі.

Для контролю за станом організму після роботи використовують клінічні показники (частоту пульсу, дихання, температуру). Після нормальної роботи допустиме підвищення температури тіла на 0,5—1 °С. Норма дихання — 8—16 вдихів і видихів, пульс — 24—48 ударів, температура — 37,8—38,5 °С. При перевтомі спостерігається прискорене, переривчасте дихання, стукаючий пульс, явища аритмії, заплітання ніг, посилене потовиділення. Величину роботи визначають за формулою:

Я = Р V • ґ, (Я = Р • 5), де Я — робота коня, кГм; V — швидкість, м/с; і — час, с; Р — тяглове зусилля, кг; 5* — шлях, м.

Утримання дійних кобил

Кобил, призначених для репродукції коней м’ясного напряму продуктивності, використовують для виробництва кумису.

У кобилячому молоці більше легкозасвоюваних альбумінів і глобулінів, пептонів та амінокислот, проте менше жиру й білка. Молочного цукру в ньому на 20 %, а вітамінів, особливо вітаміну С, у 5—10 разів більше, ніж у коров’ячому молоці. Кобили за молочною продуктивністю навіть переважають велику рогату худобу м’ясного напряму. Від кобили за добу можна одержати 10—24 кг молока, 50—70 % якого висисає лоша, арешту видоюють. Найвища продуктивність у віці 7—12 років, доять не раніше як за 30—40 діб після жереблення. Молоко утворюється цілодобово, але через те, що мала молочна цистерна, його доять часто й процес молоковіддачі триває від 40 с до 2 хв.

При напівтабунному утриманні формують табуни по 70—80 кобил і переганяють їх на добрі пасовища. Пасуть протягом добі й згодовують по 2—3 кг концкормів, дають сіль-лизунець. Після жереблення лоша ссе кобилу цілодобово, чим подразнює і стимулює молочну залозу й, крім того, викликає виділення в кров лактогенних гормонів.

Застосовують підсисно-піддійний метод. Доїння повинне бути таким, як ссання лошати. Доять кобилу зліва всіма або трьома пальцями (вказівним і середнім з одного боку дійки й м’якишем долоні та великим пальцем із другого). Дійку при цьому не відтягують, а своєрідно стискають. Правою рукою доять праву дійку, лівою — ліву. Перед доїнням або після нього вим’я масажують, при цьому ніжно перебираючи й піднімаючи дійки. Це посилює молоковіддачу. Привчають до доїння кобил без підсосу, проте 10—15 % їх не дають молока. Для стимуляції пускають лошат, і якщо молоко пішло, то лоша забирають.

У господарствах кумисолікувальних санаторіїв кобил доять у доїльному залі, куди одночасно заходять 5—7 маток. Кобила, яка віддала кілька разів молоко без лошати, в подальшому сама іде до місця доїння. Використовують доїльні установки ДДУ-2, ДДА-2 та ДА-ЗМ. Доять кобил степових порід через 2,5—3, рисистих, верхових і ваговозних — через 1,5—2 год. Утримання кобил разом із лошатами вночі або лише протягом 1—3 год підвищує лактаційну діяльність. Інтервали між доїннями збільшують до кінця лактації від 4 до 5 год. Сухостійний період повинен бути не меншим 3 міс.

Вимоги до збруї

Роботоздатність коней залежить від стану упряжі, яку використовують у процесі їх експлуатації. Упряж — це пристосування, що одягають на коня для роботи та управління ним. Добре підігнана упряж, правильне запрягання коня забезпечують його високу продуктивність і запобігають пошкодженням

і травмам (рис. 62, 63). Упряж приймає на себе тягове зусилля коня й розподіляє його на окремі ділянки тулуба. Основні вимоги до упряжі: міцність; легкість; простота у виготовленні та ремонті; універсальність для різних видів господарського використання; легка заміна окремих частин; вона не повинна викликати пошкодження, стримувати рух коня, утруднювати дихання і кровообіг.

Упряж поділяють на дугову й бездугову. Дугова, або російська, упряж (рис. 64) складається з вуздечки, хомута, сіделка,

Рис. 62. Однокінна бездугова упряж:

1 — вуздечка-недоуздок; 2— хомут; 3 — шлея; 4 — посторонки; 5 — віжки; 6 — сіделко; 7 — попруга; 8 — черезсідельник; 9 — гужовий

ремінь

Рис. 63. Парокінна дишлова упряж:

— вуздечка-недоуздок; 2 — хомут; 3 — шлея; 4 — посторонки; 5 — нагрудник; 6 — нашильник; 7 — лейці

шлеї, черезсідельника, попруги, дуги і віжок. Вуздечку оголів’я виготовляють із шкіри або тасьми. Вона складається з суголовного і двох щічних ременів, налобника, підганашного ременя, намордника (перенісся) та вудил. Вудила мають два кільця, гризло і поводок. Вуздечка повинна відповідати розміру голови, її підганяють суголовним і щічними ременями так, щоб вудила лежали на беззубому краю нижньої щелепи на 2—2,5 см

Рис. 64. Дугова, або російська, упряж

нижче від кутка рота. Ши- рину вудил підбирають точно до ширині рота коня. Підганашний ремінь має лежати вільно, щоб під нього підходив кулак, поставлений на ребро.

Хомут — основна частина збруї (рис. 65). Він складається із двох кліщів, хомутини, повсті, покриття, супоні й двох гужів. Дерев’яні кліщі — це тверда основа хомута. Зверху кліщі стягують ременем або дужкою, а знизу — супон- ню. Профіль кліщів повинен відповідати формі шиї. Хомутина становить пружну основу хомута, її виготовляють із солом’яного перевесла, обмотаного шпагатом, а зверху обшивають м’якою шкірою. Пітник (підкладку) виготовляють із щільної повсті, складеної в два шари. Товстий край пітника має прилягати до плечей, тонший — до шиї. За розмірами пітник повинен відповідати хомуту і на

Рис. 65. Стандартний сільськогосподарський хомут:

1 — хомут з мочками; 2— хомут з гужами

Для визначення розміру хомута знімають мірку з шиї: відстань — верхній гребінь шиї, нижня частина шиї біля грудей + 4 см для/легкого і 6 см для важкого хомута. Циркулем вимірюють товщину шиї у найширшій частині й одержують ширину хомута. Шорні фабрики випускають 10 номерів хомутів із різною довжиною і шириною. Є розсувний хомут Войєйкова (рис. 66), який замінює 10 номерів стандартного хомута.

Рис. 66. Розсувний хомут системи А. Б. Воєйкова
Сіделко і черезсідельник (рис. 67, 68) підтримують усю упряж і передають тяглове зусилля коня возу (12—15 %). Сіделко повинне відповідати формі холки й спини коня. Стандартні сіделки бувають двох видів — пряме, або лежаче, для коней із низькою холкою й доброю вгодованістю і стояче, або горбате,

Рис. 67. Лежаче сіделко Рис. 68. Горбате сіделко

для коней із високою холкою й погано вгодованих. Пряме сіделко складається з подушки, покриття, горта, двох колодок із дужками. Горбате сіделко має арчак, дві полиці, два кільця для кріплення гортів, два горти і пітник. Сіделко утримується попругою з шкіри-сирцю завширшки 7—8 см. Під попругу повинно заходити два пальці. Черезсідельник виготовляють із шкіри-сирцю завтовшки 2—3 мм. Він утримує хомут із дугою в певному положенні й приймає на себе частину тяги. Попруга забезпечує нормальне положення упряжі та утримує коня при спуску згори.

Шлея утримує хомут на місці під час спуску згори і при осаджуванні коня. Вона складається з ободового ременя, спинного й двох скісних. До ободового із двох боків кріплять мочки, через які проходять голоблі, або посторонки, для утримання шлеї на місці. Дуга фіксує гужі на голоблях і разом із хомутом і голоблями утворює буфер, який пом’якшує поштовхи від нерівностей дороги. Дугу виготовляють із в’яза, вона має масу 2—5 кг.

Віжки повинні бути м’якими і довгими (до 10 м). їх прикріплюють до вудил за допомогою запряжок. Бездугова однокінна упряж складається з вуздечки, хомута, шлеї, сіделка із попругою, черезсідельника, попруги, посторонків і віжок. Тут замість гужів є мочки, до яких за допомогою металевих скоб або ременів кріплять голоблі, мочки фіксують передній кінець посторонок.

Для парокінної бездугової або дишлової упряжі застосовують хомути чи шорки, посторонки, вальки, нашильники і нагрудники. Шорку або шлейку використовують замість хомута у парокінній повозці (дишловій) у південних районах. Вона має нагрудний ремінь (13—14 см), вузький холковий із м’якою підкладкою. Ремені скріплюють металевими кільцями. Сюди вставляють ще кільця для кріплення посторонків. Недоліком шорки є те, що вона тисне переважно на ділянку лопатково-плечового суглоба, холку, передній край шиї, внаслідок чого спостерігаються скованість руху у коня, порушення дихання і кровообігу.

Посторонки необхідні для передачі тяглового зусилля коня на віз. Один кінець їх кріплять до мочок хомута, другий — до валька. Вони можуть бути сиром’ятними із тасьми, шнура, ланцюга або дерева. Посторонки виготовляють однаковими за довжиною під кутом 10—15° до горизонту. Вальки повинні бути настільки широкими, щоб боки коня не натиралися посторонками.

Нагрудник і нашильник з’єднують хомути з дишлом, їх виготовляють із ременя й ланцюга. Нагрудник кріплять до гужових мочок хомута і посторонків. Нашильник одним кінцем прикріплюють до нагрудника, а другим — до кінця дишла. Нашильник прикріплюють так, щоб дишло було трохи піднятим. Не допускається, щоб кінець дишла знаходився біля зап’ясного суглоба кінцівок коня.

Упряж верхового коня складається з вуздечки, або оголів’я, й сідла. Оголів’я буває звичайним і мундштучним. Останнє використовують при жорсткішому управлінні конем. Для такої вуздечки у вершника є чотири повода: два від трензельних кілець і два від мундштучних. При цьому на оголів’ї додатково встановлюють другий суголовний і щічний ремені, мундштук і мундштучні поводи.

Мундштук складається з вудил або гризла із дужкою, верхніх і нижніх щічок, кілець для поводків і ланцюга для плоских кілець. Сідла бувають різної конструкції: стройові, офіцерські, спортивні, козачі, скакові, в’ючні (для вантажу). Стройове кавалерійське сідло складається з ленчика (основа сідла), двох лук (передня й задня), покриття, двох підкладок під лавки ленчика, сидіння, двох крил, двох попруг, підперся, двох путилищ із стременами, двох пар сумок (переметних), десяти в’ючних ременів. Сідло з в’юком має масу 30—42 кг. У козачому сідлі замість покриття є подушка. Спортивне сідло полегшене і складається з низького ленчика, двох крил, попруги, путилищ і стремен. В’ючне сідло має ленчик, пристосування для підвіски і кріплення в’юків, ліжник, горти, нагрудну шлейку, дві попруги, ремені для кріплення вантажу та брезент.

Догляд за збруєю. За кожним конем закріпляють збрую (ставлять на ній номер коня); зберігають упряж у спеціальному приміщенні; після роботи збрую очищають від бруду, поту; сушать і ремонтують; сушать на спеціальних дерев’яних вішалах, розміщених у шаховому порядку; хомут, сіделко і сідло вішають повстю назовні (влітку надворі); хомутну підкладку пітника, сіделки очищають від поту, розм’якшують, постукуючи палицею по повсті, попругу розминають руками; шкіряні частини не рідше двох разів на місяць змазують маззю (смалець із дьогтем); металеві частини протирають спеціальним вазеліном та іншими мастилами; запасні частини зберігають у сухому приміщенні й часто провітрюють.

Догляд за кіньми

Шкіра виконує захисну, видільну, терморегулюючу функції і безперервно здійснює рефлекторний зв’язок організму з навколишнім середовищем. Основними факторами, що забезпечують нормальний фізіологічний стан шкіри, окрім збалансованої годівлі, щоденної роботи і профілактики нашкірних захворювань, є систематичний догляд за шкірою і чистка.

При чистці не тільки видаляється з шкіри бруд, відмерше волосся, перхоть, жир, але й проводиться масаж всього тіла коня, під час якого відкриваються пори, що поліпшує виділення поту і теплообміну.

Чистка шкіри проводиться один раз на день — вранці до годівлі, а вдень і ввечері забрудненні місця зачищають.

Під час чистки проводиться огляд тіла, що дозволяє виявити потертості, рани і захворювання шкіри. Для чистки і догляду за кіньми використовується щітка, скребниця, суконка, дерев’яна колодка для вибивання пилу з скребниці, крючок для розчистки копит і відро для їх заливання. Всі предмети догляду, крім пилососа, індивідуально закріплюються за кожним конем, або парою коней, якщо вони працюють в одній упряжці.

Для чистки коней застосовуються і пилососи з спеціальною насадкою на шланзі. Чистка коней проводиться на конов’язі, влаштованими в 10—15 м за межами стайні. Чистку коней потрібно проводити лише щіткою і суконкою. Заборонено проводити чистку скребницею, щоб запобігти нанесенню травм шкіри. Присохши й до шкіри бруд очищається джгутом чистої соломи або сіна.

Чистка коня починається зліва від голови. Щіткою спочатку рухають проти волосу (потім — за волосом), очищаючи шкіру до скребка, переходячи на шию, тулуб та кінцівки. Далі шкіру протирають зволоженим сукном. Влітку коней купають, особливо стежать за кінцівками. Після роботи коня обмивають водою, просушують, масажують м’язи й сухожилля у ділянці п’ясті і плюсна. Під час щоденного розчищення копит видаляють дрібні камінці й бруд із підошви і борозен стрілки дерев’яним ножем або гачком.

Під час роботи коней на вологому ґрунті копитний ріг може пом’якшуватися, тому бокову частину копита змазують вазеліном і утримують тварин на сухій підстилці. Коней перед пасовищем розковують. Верхових улітку підковують на гладенькі підкови при роботі на твердому ґрунті, а на шосейних дорогах кують на всі чотири ноги.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ

Охарактеризуйте системи утримання коней.
Особливості гігієни утримання, годівлі та напування коней у стайнях.
Особливості гігієни утримання жеребців-плідників.
Гігієнічні вимоги при утриманні жеребних кобил.
Гігієнічні вимоги до вирощування лошат.
Гігієнічні вимоги до утримання та використання робочих коней.
Гігієна доїння кобил.
Гігієнічні вимоги до збруї.

ЛІТЕРАТУРА

Анашина Н. В., Гусев Ю. П., Ковешников В. С. Справочник по

коневодству.,— М.: Колос, 1983. 158 с.

Барминцев Ю. Н., Кочевников Е. В. Коневодство в СССР. — М., 1983, - 160 с.
Голка Б. М. Хоменко М. П., Павленко П. М. Конярство. — К., — 320 с.
Добринин В. П. Вьіращивание жеребят. — М.: Сельхозиздат, 1959.
Коньков Е. А. Гигиена лоїлади. — Ростов-на-Дону, 1940. — 220 с.
Пономаренко М. М. Конярство. /Довідник зоотехніка. В К.: Урожай, 1989.: - С. І88—194.

Пономаренко Н. Н., Черний Н. В. Коневодство. — X.: эспада, 2001. — 352 с.