Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
17. Наука як соціальний інститут і чинник розвитку суспільства.У загальному вигляді наука - це діяльність людини по виробленню, систематизації і перевірці знань. Отримані знання дозволяють пояснити і зрозуміти досліджувані процеси, здійснити пророкування на майбутнє і відповідні наукові рекомендації. Наука, маючи численні визначення, виступає в суспільстві в трьох основних іпостасях. Вона розуміється або як форма діяльності, або як система чи сукупність дисциплінарних знань, або ж як соціальний інститут. Третє, інституціональне розуміння науки, підкреслює її соціальну природу й об'єктивує її буття як форму суспільної свідомості. Тут наука зв'язана з іншими формами суспільної свідомості: релігією, політикою, правом, ідеологією, мистецтвом тощо. Наука як соціальний інститут або форма суспільної свідомості, пов'язана з виробництвом науково-теоретичного знання, ставить певну систему взаємозв'язків між науковими організаціями, членами наукового співтовариства, систему норм і цінностей. Об’єктивним наслідком її діяльності в цій якості є пошук, накопичення і практичне використання знання. Наука як соціальний інститут є організацією не тільки людей, що займаються науковою діяльністю, а й організацією її матеріально-технічної бази. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути: -репродуктивна ф-я - наука відтворює власну групу – сукупність осіб, здатних до професійної наукової діяльності; -селективна ф-я - розташування окремих осіб і угрупувань на соціальних позиціях за прийнятими критеріями; -соціомобільна ф-я - як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має наука в даному суспільстві; -комунікативна ф-я - наука є організованим спілкуванням. Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії матеріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння. Наука як соціальний інститут ефективно діє тоді, коли гармонійно реалізує всі свої функції, з урахуванням особливостей прояву основної функції – раціоналізації. Отже, наука як соціальний інститут являє собою об'єднання професійно зайнятих науковою діяльністю людей і матеріальних засобів її здійснення у вигляді системи організацій і установ для виконання функцій свідомого і цілеспрямованого керування науковою діяльністю. Наука виступає як соціальний організм, який охоплює діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній продукт — наукове знання. Ядром такого організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки. Наука завжди виступала могутнім, стимулюючим, революціонізованим чинником суспільного життя. Наукові відкриття допомагали людині в складному, часом болісному оволодінні силами природи. Наукові уявлення, що виробляються в різні епохи про світ служили важливим чинником боротьби з міфологічними, релігійними пережитками в сфері світогляду. Будучи системою, що історично розвивається, наука постійно відкриває всі нові горизонти пізнання, а разом з ними і нові перспективи розвитку людини, людства. Звичайно, взаємозв'язок науки і суспільного розвитку по-різному виявляється в різні історичні епохи. На ранніх етапах розвитку суспільства вплив науки на матеріальне виробництво недостатньо відчутний. Між науковими відкриттями і їх впровадженням в практику, поширенням їх серед широких верств населення проходили часто віки. Взаємозв'язок науки і суспільного прогресу стає більш явної в епоху Відродження і, особливо, нового часу. Найбільші мислителі XVII-XVIII ст. не тільки підводять підсумки попереднього розвитку, констатуючи значення науки, що посилилося для діяльності, існування і блага людини вони мріють про небачений, справді, нескінченний прогрес наукового знання, свято вірять в прогрес і його благотворний вплив на суспільство і індивіда. Наукове знання розглядається ними як вища цінність, а досягнення істини вважається самим прекрасним, самим гідним для людини заняттям, яке обов'язково повинно приносити і незмінно приносить практичні плоди. У XX ст., в умовах науково-технічної революції, знову міняється вигляд науки, характер її взаємозв'язку з суспільством, загострюється суперечність впливу наукового пізнання на хід суспільного розвитку. З початку 90-х років все частіше виявляється розуміння того, що наука сама по собі не всесильна, але вона і не “демон”, що вирвався з-під контролю людини. Наука це невід'ємний елемент суспільного життя і використання її досягнень, які самі по собі мають двоякий потенціал, залежить від суспільства, людини. Наука все більш владно вторгається не тільки в соціальну, але і в індивідуальне життя людини, впливаючи на його самосвідомість, емоції, кардинально міняючи його уявлення про світ і самому собі. Сучасна наука, звертаючись до біологічної природи і психофізіологічних особливостей людини, шукає ефективні шляхи, що допомагають активно формувати його здібності стосовно до розвитку техніки. Хід історії показує, що наука дійсно виступає важливим чинником суспільного прогресу. Однак, так буває тільки тоді коли, з одного боку, суспільство готове використати наукові відкриття на благо людини, а, з іншою коли суспільні потреби усвідомлюються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку. Безперечно, наука — надзвичайно складний і багатоаспектний соціальний феномен. Вона одночасно є системою об'єктивних знань і певним видом діяльності людей, засобом пізнання світу, найважливішим фактором розвитку виробництва і знаряддям перетворення світу. 18. Некласична парадигма науки. Критичний раціоналізм К. Поппера. На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Об’єктом некласичної фізики стає відкрита система, як результат взаємодії об’єкта із засобами спостереження (Башляр). Отримані результати спостереження є відносним знанням, оскільки їх зміст залежить від застосовуваних засобів. Критеріями раціональності некласичної науки є: теоретичний опис ідеального об'єкта, його математизація та формалізація. Сучасна наука має діло із неспостережуваними, тобто теоретично сконструйованими ідеальними об’єктами із застосуванням математики та математичної логіки. Сконструйовані теоретичні моделі є потужним знаряддям наукового пошуку та створення нових реальностей саме завдяки математиці. Об'єктом науки передовсім стає не світ явищ, а теоретично сконструйовані моделі, що можуть бути реалізовані в класі штучних технічно відтворюваних феноменів. Цей новий дух науки втілився у цілій низці наукових концепцій, які виводять людину науки в сферу технічної реалізації, дозволяючи свідомо створювати штучні реальності. Критерієм науки стає об'єктивація раціональних моделей. Суттєвою рисою некласичної науки є її теоретичний характер. Вона функціонує на двох рівнях: емпіричному та теоретичному, де останньому належить пріоритетна роль. Більше того, конкретний теоретичний опис однієї і тієї ж реальності, тобто емпіричної бази, може бути багатоваріантним. А це означає, що наука як система знання включає в себе не лише теорії, які взаємно доповнюють одна одну, а й їх синтез та концептуалізацію. Некумулятивну модель розвитку науки поділяють, поряд з Г. Башляром, й інші представники критичного раціоналізму, зокрема К. Поппер (1902 – 1994) та його учень, всесвітньо відомий математик І. Лакатос. На погляд К. Поппера, альтернативою принципу кумулятивності класичної науки є принцип фалібілізму (фальсифікації) некласичної науки, згідно з яким будь-яка теорія через обмеженість своєї емпіричної бази може бути спростована. Наукове знання є гіпотетичним і може бути спростоване емпіричними фактами, що збурюють теорію. Модель розвитку науки, за К. Поппером, можна подати у вигляді такої структури: формулювання проблеми; спроби розв`язання її шляхом висунення гіпотез; фальсифікації гіпотез, вибору кращої з них, тобто такої, що має більше число потенційних фальсифікаторів; експериментальної перевірки та відбору наслідків, що мають принципово новий характер; нової та точнішої постановки проблеми в результаті критичної дискусії. У такий спосіб у науці постійно відбувається перебудова теорій. Методологію критицизму (фальсифікаціонізму) К. Поппер застосовував у дослідженні суспільства. К. Поппер розробляє теорію відкритого суспільства. Поппер вважав, що можна говорити лише про тенденції у розвитку суспільства, які істотно залежать від умов та конкретно-історичних ситуацій. Існує безліч умов, за яких тенденції можуть зберігатися або змінюватися. І якщо створювати теорію соціального поступу, то для побудови такої моделі необхідно відтворити безліч умов, за яких розглядувана тенденція порушується. К. Поппер теоретично обґрунтовує створення таких інституцій, які захищають свободу критики, свободу думки, а отже, й свободу людини. Завдання практичного втілення в життя цих інституцій він покладає на соціальну інженерію. Таким чином, специфіка наукового методу в соціальній інженерії полягає в здатності навчатися на помилках. По суті, соціальна інженерія є технологією спроб та помилок. Ця технологія виключає соціальні пророцтва та “закономірні передбачення”, а формулює можливі вектори соціального поступу з їх подальшою емпіричною перевіркою. Технологія виявляє таку скерованість соціального поступу, що веде його в глухий кут. У такий спосіб здійснюється селекція перспективних тенденцій у розвитку суспільства. Отже, згідно з К. Поппером, як природниче, так і соціальне знання являє собою некумулятивну модель. Створення таких теорій можливе лише при використанні методу критичного раціоналізму, який і пропонує К. Поппер у роботі “Відкрите суспільство та його вороги”. Принцип критицизму в суспільстві виявляє себе, як “соціальна інженерія”, тобто як соціальна творчість, яка через зміну відповідних інституцій відкриває можливості раціонального соціального управління. |