Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
15. Л. Вітгенштайн та його місце у філософії XX ст.У 40-х роках ХХ ст. формується ще одна гілка аналітичної філософії: лінгвістична філософія. Осередком лінгвістичної філософії став Кембріджський університет Великобританії. Її репрезентують Бертран Расел, Людвіг Вітґенштайн (18891951), А. Віздом , Г. Райл, Джон Остін. Засновником лінгвістичної філософії вважають «пізнього» Вітгенштайна, який переглянув свою філософську концепцію, сформульовану в «Логіко-філософському трактаті», і обґрунтував принципово відмінну від попередньої філософську концепцію.Людвіг Вітгенштайн (1889, Відень, 1951, Кембрідж) - один з найвідоміших философів XX століття, творець оригінальних концепцій - ранньої, яка представлена у "Логіко-філософському трактаті" (1921) і пізніше, розвинутої у "Філософських дослідженнях" (1953) та інших працях. Перша була навіяна новими для свого часу ідеями та методами формалізованого логічного аналізу мови у працях Г.Фреге та Б.Рассела, друга – пошуку прийомів прояснення концептуальних проблем філософії силами природної мови в її дії, праці («мовних іграх»). Ці програми стимулювали розвиток двох різних шкіл, гілок аналітичної філософії, які багато в чому перейняли ідеал логічної коректності і змістової ясності думки, яка присутня класичному раціоналізму. Хоча дві концепції Вітгенштейна не схожі, низкою позицій та диаметрально протилежні, вони пов’язані, і єдиним лейтмотивом – мовним підходом філософії. У працях Вітгенштейна розкрито та детально проілюстровано органічний зв’язок філософствування з концептуальними схемами мови. Філософія – з її пошуком ясного бачення, розуміння різного роду реалій – виявляє себе як «проникнення» у роботу мови, подолання «привидів», яких вона постійно породжує. У той же час Вітгенштейну вдалося виявити, наскільки важливу роль у філософському світогляді грає те, що не можна виразити, висловити - те, про що неможливо говорити, що примушує застосовувати мовчання, яке наповнене глибоким змістом. Ідеї Вітгенштейна стимулювали формування філософії аналізу в її логічному та лінгвістичному варіантах, продовжують впливати на всю сучасну філософську думку. Філософія, за Л. Вітґенштайном, це аналітична діяльність, що з’ясовує логічну структуру мови, долає неясності в позначеннях, що породжують безмістовні висловлювання. Ця філософія започатковує логічний аналіз буденної мови. Аналіз мовних засобів мав слугувати перетворенню філософії в строге й аргументоване знання, світоглядно нейтральне, а отже стиралася межа між філософськими проблемами та науковими. Особливістю концепції Л.Вітґенштайна є визнання ролі людської діяльності в процесі формування значень: значення терміну мови розглядається не як образ об’єкта, що виникає в індивідуальній свідомості шляхом сумування загальних властивостей різних об`єктів, а як образ мовної гри, в якій термін використовується і яка описує деяку мовну діяльність. Буденна мова багатозначна. Значення це спосіб вживання слова. Буденна мова це мова-гра лінгвістичними символами. Мовні ігри це вільні витвори розуму і бажання. Мова уподібнюється грі, бо значення слова є його використання в мові. Логіка функціонування формально одних і тих же слів в кожному із мовних контекстів принципово відмінна. Тому слова і вирази, які зовні здаються однаковими, мають різне значення і вживаються залежно від контексту. При цьому в контекст включається і мета того, хто говорить, і відношення висловлювання до реальної ситуації його виголошення. Отже, мова-гра не є замкнутим відношенням одних слів до інших, а включена в реальну людську життєдіяльність. Звичайна мова відтак більше не оцінювалась як недосконала (у порівнянні з штучною символічною мовою, пристосованою для логіки і математики). Оскільки первинною мовою була безперечно звичайна мова (адже штучні спеціальні мови виникли на її основі), то шляхом для з'ясування значення тих чи тих термінів може бути з'ясування тих первинних значень повсякденної мови, на основі яких був введений певний термін. Значення того чи того терміна потрібно розглядати з погляду історії його використання. Це пояснює те місце, яке в лінгвістичній філософії зайняла повсякденна мова та аналіз повсякденного застосування висловів для виявлення (часто прихованих, неусвідомлених) значень. Тому лінгвістична філософія має ще іншу паралельну назву — «філософія звичайної мови». Л. Вітґенштайн писав: “Філософія не може втручатися в фактичне використання мови, вона може лише описувати її. Філософія не може дати мові ніякого обґрунтування, вона залишає все як є. Філософія покликана з’ясувати, які поняття і в яких межах мають сенс”. Всі філософські проблеми є мовними, стверджують аналітики. Філософ не може відкрити нових фактів. Нова філософія Вітгенштайна є швидше набором методів і практик, ніж теорією. Автор сам вважав, що тільки так може виглядати дисципліна, постійно змушена пристосовуватися до свого змінного предмету. ЛФТ складається з афоризмів які розбито на сім параграфів. За словами автора у передмові: «1.Книга виражає думки – вирішення проблем, і тим більше їх значення, чим вони ясніші; 2. Вона показує, що вирішення цих проблем показує як мало дає вирішення цих проблем». Основна ідея книги за автором: «про що неможливо говорити, про те слід мовчати». Правильний метод філософії говорити те, що може бути сказано. ЛФТ намагається окреслити межу мисленню, чи скоріше вираженню думок. ЛФТ починається з онтології,але дослідження йде у протилежному напрямку: від логіки до онтології, про що зазначає автор. Основою онтології ЛФТ є визначення «світ». Світ уявляється як сукупність фактів, які вважаються існуючими. Окрім терміну світ, використовується ще термін дійсність, яке пояснюється як існування та не існування подій та їхніх поєднань (фактів), при цьому, які події не існують, визначено тим, які – існують. Поділ світу на факти – замість традиційного його ділення на речі чи предмети – моделі знання, яка представлена у логіці речень. Саме змістовним «одиницям» мови – інформативним реченням – підбираються адекватні їм не мовні кореляти – факти. Такими вважаються не будь-які фрагменти реальності, не будь-які поєднання об’єктів, факт – така конфігурація об’єктів, яка може бути предметом речення – істинного чи не істинного. Іншими словами, світ ЛФТ – логізований світ, онтология – проекція на світ («перевернутої») логіки речень. Світ ЛФТ – сукупність фактів, які займають певні «місця» у «логічному просторі». Тому він і містить всі факти – все, що відбувається і не відбувається, тобто будь які логічні можливості. В наступних афоризмах вводиться термін «образ», як модель дійсності, «пропозиційний знак» (речення) – це проекція і факт, те, що приховують знаки відкриває їх застосування. Знаки творять думки, думки – речення, речення – мову. «Операція» - те, що має відбутись з реченням, щоб з нього витворились інші. «Число» - показник операції. Вітгенштейн заперечує ідею, що мова є «розрахунком правил значення». Хоча не можна заперечувати,що мова є діяльністю за правилами, але ці правила, з точки зору автора, принципово не можна систематизувати у розрахунки. Тому він намагається показати, що не можна говорити про несвідоме застосування мовних правил, яким можна було б доповнити свідоме застосування правил, щоб таким чином побудувати вичерпний розрахунок мовних правил. У передостанньому параграфі роз’яснення логіки як трансцендентального, «це не теорія, а відображення світу» і дослідження логіки є дослідженням закономірностей, тому математика це логічний метод. 16. Міфологічний світогляд та його риси. Функції міфології. Міфотворчість у XX ст. Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л. Леві-Брюль. Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф. Шелінга як продукт народної творчості. Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з’явилась значна кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду. Найпомітнішими стали праці Д. Фрезера та К. Леві-Строса.. Щодо рис міфологічного світогляду то йому притаманні антропоморфізм, тобто ототожнення природних сил з людськими та одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних істот означало початок розпаду міфу. Міф є історичною першою формою самосвідомості, котра відокремилась від практики. Тому саме тут криються витоки його антропоморфізму. Для міфологічного світогляду характерним є: 1. Усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема. 2.Міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був (він був колись). 3.Оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього сущого. Міфологічний світогляд – система образного знання про світ, що виражене сукупністю міфів. Міф – оповідь про життя та вчинки істот або героїв, пов’язаних з вищими силами й наділених надприродними здібностями та властивостями. Образи міфу несуть у собі закодовану модель сприйняття світу та поведінки. Цей світ існує для людини як справжня дійсність, як єдиний світ мислення і речей. Поділ світу на духовний і тілесний для мислення міфологічного невластивий. Для творення міфу не потрібно якихось значних інтелектуальних зусиль. Його реальність постає із чуттєво-емоційного напруження й існує в символічній формі як реальність життєтворної чуттєвості. Міф є байдужим до логічної суперечності і критичності мислення. Через специфічні дії у формі ритуалу переживається єдність “людина – світ”. Це переживання в архаїчному суспільстві має значення сенсу, мети життя.Найважливішою функцією міфологічного часу і самого міфу є створення прикладу, моделі, взірця. Залишаючи зразки для наслідування і відтворення, міфологічний час і міфологічні герої одночасно випромінюють магічні духовні сили, які продовжують підтримувати установлений порядок у природі і суспільстві; підтримання такого порядку також було важливою функцією міфу. Ця функція здійснюється з допомогою ритуалів і свят, які часто прямо інсценізують події міфічного часу. У ритуалах і святах міфологічний час і його герої не тільки зображаються, але і якби відроджуються з їх магічною силою, а події повторюються. Ритуали і свята забезпечують їх «вічне повернення» і магічний вплив, що гарантують безперервність природних і життєвих циклів, збереження колись встановленого порядку. У ритуалі виразно проглядається містика й магічне ставлення до світу. Містика – це відчуття світу вищих сил, прагнення в нього ввійти та спосіб життя, що намагається його відтворити. Магія – це дія або сукупність дій, що базуються на залученні вищих сил для впливу на вчинки, поведінку людей у реальному світі. Магічні предмети наділяються у міфологічному світогляді значеннями, які виражають певні зразки сприйняття світу й набувають функції символів та вартостей культури. Під символами розуміють форму передачі духовного змісту за допомогою образу, знаку, фігури, предмета. Вода є образом первісного хаосу, з якого твориться світ. Особливою магічною силою міфологічна свідомість наділяє вогонь. Система світовпорядкування в міфологічному світогляді виражена фігурою світового дерева. Отже, існування людини міфологічного світогляду сповнене значень, які мають покров магічної таємничості. До таємниць належить і започаткування роду чи племені. Тотемізмом – люди вважають засновником роду чи племені тварину. Синкретизм – нерозривна єдність думки та дії, вони не розділені, як у сучасної людини, котра, зазвичай, подумає, а потім зробить. В мисленні сучасної людини домінує логічне мислення, то в людини міфологічного світогляду – асоціативне мислення та мислення за аналогіями. У ХХ ст. спостерігаємо явище свідомої художньої міфотворчості, пов’язаної з іменами Джеймса Джойса («Дублінці» (1914), напівавтобіографічний роман Портрет митця замолоду (1916), а також найбільш загадковий та багатоплановий його твір Поминки за Фіннеганом (1939). Ф. Кафки («Чума»), Т. Манна «Тоніо Креґер» і «Смерть у Венеції», а також п'ять романів: «Будденброки», «Чарівна гора», «Йосиф та його брати», «Лотта у Ваймарі», «Доктор Фаустус». Х. М. Борхеса, Ж. Ануя, Ж. Кокто, Т. Уайдлера, Г. Г. Маркеса («Кохання під час холери»), М. Булгакова, А. Платонова, М. Куліша та інших. Особливої уваги заслуговує соціально-гуманітарна міфотворчість, яка знайшла втілення в соціологічних і політичних концепціях: “науковий комунізм”, расизм, нацизм, антисемітизм, шовінізм тощо. Спільні риси (традиційних і політичних міфів): - не лише пояснюють те, що існує, але і створюють образ нової реальності, якою ще належить втілитися насправді. - основним об'єктом міфологізації в обох випадках є минуле даного соціуму, яке зберігає свою актуальність для сьогодення. - є дієвою силою, яка організовує поведінку індивіда і людських мас, реалізуються в суспільних ритуалах і укріплюють соціальні зв'язки. Виконують функції психологічної компенсації. Відмінності: - об'єктом традиц. міфологізації є боги, культурні герої або предки, в міфах ХХ ст - реальні люди і події справжнього і недавнього минулого. - політичні міфи не успадковуються з глибини століть, але створюються певними людьми або групами людей. Наукоподібність. - на відміну від міфів архаїчних, політ. Міфи поширюються не усним або рукописним шляхом, а головним чином через засоби масової інформації. Можна намітити 4 групи сучасних міфів. 1. політичного і суспільного життя. 2. Міфи, пов'язані з етнічною і релігійною самоідентифікацією. 3. Міфи, пов'язані з позарелігійними віруваннями (НЛО, екстрасенсів). 4. Міфи масової культури (міф про Америку). |