Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
10. Класичні і сучасні аспекти співвідношення філософії і науки.Філософія як особливий спосіб духовного освоєння світу, є теоретично сформований світогляд і історично перша форма теоретичного знання. Специфічна особливість філософії в тому, що вона виступає синтезуючою формою пізнання. Наука – сфера дослідницької діяльності, спрямована на здобуття нових знань про природу, суспільство і мислення. Своїм розвитком наука завдячує філософії, бо саме в її теоретичному аспекті складалися наукові підходи до дослідження природи. Остаточне відокремлення наук від філософії відбулося в середині ХІХ – на початку ХХ століття. Проте з’ясувалося, що знання про природу не ґарантує саме по собі знання про людину, суспільство, мораль та психологію. Особливості ф.: загальність, суцільність (тотальність), ф. прагне проникнути в сутність буття (питанням про універсальну основу світу, першопричину, першооснову – субстанцію), які є основою світоглядності. Спільні: поняттєвий характер, систематизоване й предметне (АЛЕ для кожної науки предметом є вузька ділянка дійсності. Ф. ж є знанням, що розглядає відношення між людиною і світом у цілому). Відмінні: міра проникнення в глибини буття природи, суспільства, людини (ф. –сутність буття). Безпосередньою метою науки є опис, пояснення й прогнозування процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що відкриваються нею. Філософія завжди в тій чи іншій степені виконувала стосовно науки функції методології пізнання й світоглядної інтерпретації її результатів. Попередня історія філософії виявила такі підходи до розуміння філософії, як ототожнення її з наукою (грецька філософія, Декарт, Спіноза, Геґель) та трактування її “як мистецтва жити” (елліністична філософія, Паскаль, Сковорода). У Давній Греції філософія зародилася як всеосяжна наука. Ця наука була спрямована на все, що взагалі було здатно або здавалося здатним стати об'єктом пізнання. Першу спробу окреслити коло завдань філософії, перед існуючими науками і тими, які щойно зароджувались, почав Арістотель. На відміну від конкретних наук, кожна з яких зайнята дослідженням своєї області явищ, він визначив філософію як вчення про першопричини, початках буття. В 19-20 століттях, на новому етапі розвитку знань, зазвучали протилежні судження про велич науки й неповноцінність філософії. У цей час виник і розвинувся позитивізм, що поставив під сумнів пізнавальні можливості філософії, її науковість. Проголошується, що зріла наука - сама собі філософія, що саме їй посильно брати на себе й успішно вирішувати заплутані філософські питання, що бентежили розуми протягом сторіч. Наука в сучасному розумінні слова є наймолодшою і відносно новою формою активного раціонального пізнання. Такою вона стає з відкриттям експериментального підтвердження і доведення способу досягнення мети, яку людина ставить у практичній діяльності. Наука в сучасному значенні не існує тільки абстрактно, теоретично, вона розвивається через тісний зв’язок з предметною діяльністю і слугує полегшенню життя людини створенням технологічного добробуту. Своїм розвитком наука завдячує філософії, бо саме в її теоретичному аспекті складалися наукові підходи до дослідження природи. Остаточне відокремлення наук від філософії відбулося в середині ХІХ – на початку ХХ століття. Розвиток науки супроводжувався її активною диференціацією. Процес диференціації у ХVIII ст. був зумовлений відбруньковуванням науки від натурфілософії, внаслідок чого вона набуває форми об'єктивного, раціонально впорядкованого знання про залежності й причиново-наслідкові зв'язки в природі, тобто як знання, не залежне від метафізики і натур-філософських доктрин. Природничі науки чітко формулюють свій предмет дослідження і вступають у період емпіричного дослідження та опису фактів. Вони не мають ще розвиненого поняттєвого апарату, а тому, за традицією, звертаються до філософії, делегуючи їй функцію синтезу наукового знання. ХIХ століття з огляду на розвиток науки характеризує поглиблення процесу її диференціації. У цей період окреслюють свій предмет дослідження гуманітарні науки: історія, народознавство, соціологія, психологія тощо. Виникають технічні науки, які обслуговують матеріальне виробництво, що долає відірваність науки від виробничої діяльності. У ХIХ ст. зароджується інженерна діяльність та інституалізована інженерна освіта. У зв'язку з цим постає потреба визначити критерії наукового знання та здійснити його класифікацію. Ці проблеми стають предметом дослідження першого позитивізму, фундаторами якого були О. Конт (1798 – 1857), Дж. Мілль (1806 – 1873), Г. Спенсер (1820 – 1903). Питання, наскільки можливою є філософія в статусі науки, особливо актуальним постає у філософській течії позитивізму. Поставши в 30 – 40-ві роки ХІХ ст., позитивізм ґрунтується на пізнанні “позитивного”, тобто ”певного”, “корисного” в дійсності. Започаткував його Огюст Конт (1798 – 1857). Основним завданням філософії, за О. Контом, є вищий ступінь узагальнення знання, а саме – систематизація наук. Конт вважає, що людське знання досягає завершеності, проходячи такі три стадії: релігійну, метафізичну (філософську) та позитивно-наукову. Герберта Спенсера (1820 – 1903) наукове пізнання завжди умовне, бо лише підводить окремі істини під більш загальні. Тому не можна зрозуміти до кінця ні що є простір, ні час, матерія, рух, сила. Щоб зрозуміти зумовлене, слід йому протиставити реальний абсолют. Отож, завдання науки є пізнавання зумовленого, а пізнавання абсолюту є справою релігії. Питання пов’язаності наук одна з одною на певній основі цікавить і речника “другого позитивізму” Ернста Маха (1838 – 1916). Цю основу він убачає в теорії іманентності, у підґрунті якої лежить учення про фізичні та психічні елементи. Мах під філософією розуміє науку, яка здатна узагальнювати здобутки окремих наук через підведення їх під певні універсальні принципи. Коли наполягати на тому, що філософія є лише наука, то обов’язково прийдеш до неминучості звузити її предмет до наукознавства. Чи втрачає філософія свою самостійність, якщо ототожнювати її з наукою взагалі? На погляд речників неопозитивізму, який постає в 20-х роках ХХ ст., філософія не є “самостійною наукою, яку можна б поставити поруч або понад окремі науки, але філософічні елементи є наявні в усіх науках як справжня душа, і взагалі її силою вони стають науками”. Це слова виразника логічного позитивізму М. Шліка. Якщо це насправді так, тоді як і чим виявна в науках філософія? Для раціоналістичної традиції філософія є знанням загального і доконечного в поняттєвій формі. На погляд Р. Карнапа, загальність і доконечність – це і є ті риси, що виявляють філософічність науки. Близьке до позитивізму й бачення сутності філософії марксизмом. Беручи матеріалізм за свій світогляд та поєднуючи його з діалектикою Геґеля, марксизм визначає філософію як науку про загальні закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Цими законами є об’єктивні принципи геґелівської діалектики. Раціоналістична схема іманентного розвитку Абсолютної ідеї виявляє себе в марксизмі як всевладна дія загальних законів розвитку об’єктивної дійсності (закону єдності та боротьби протилежностей, взаємного переходу якості й кількості, заперечення заперечення). Ця схема при накладанні на історію постає в марксизмі “науковим” підґрунтям його ідеології та політичної діяльності. Осмислення філософії як наукового знання, що еволюціонує через критичний самоаналіз набутків науки, виявляє себе в концепції критичного раціоналізму сучасного британського філософа і соціолога Карла Раймунда Поппера – спростовуваність (фальсифікованість) будь-якого висловлювання, що стосується науки. Такий висновок він зробив, критично переосмисливши намагання логічного позитивізму віднайти критерій науковості висловлювань у формі принципу верифікації. Вільгельм Віндельбанд – філософія має свій специфічний предмет і тому повинна бути надто гордою, щоб давати своє ім’я загальним оглядам, де можна вивчити найголовніші речі з наукових даних. Спробу поєднати через філософію науку і значення життя здійснює Вільгельм Вундт. У нарисі “Метафізика в минулому та майбутньому” він визначає філософію як науковий світогляд: Конституювання класичної науки. О. Конт. Г. Спенсер. Матеріалістична діалектика як методологія класичної науки. Кумулятивна модель класичної науки. Конституювання некласичної науки. Г. Башляр. К. Поппер. Некумулятивна модель некласичної науки. Плюралізм моделей наукових досліджень. Т. Кун. І. Лакатос. Постнекласична парадигма науки. І. Пригожин. П. Фейєрабенд. 11.Концепція людини в екзистенціалізмі. Ж.-П. Сартр "Екзистенціалізм - це гуманізм". Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (М. Хайдеггер, К.Ясперс ) і Данії (С. К’єркегор). Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Ж.-П. Сартр (1905 – 1980), А. Камю, Г. Марсель і Іспанії (Х. Ортега-і-Гассет). В екзистенціалізмі, який ще називають “філософією існування” яскраво виражена ідея соціально-субстанційного розуміння сутності людини. Наскрізною темою цієї філософії є “особа в ситуації”, причому в ситуації кризовій, безвихідній, межовій між життям і смертю. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне. Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями. Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. Це – перший принцип екзистенціальної філософії. Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. Ці принципи лежать в основі праці Сартра «Екзистенціалізм – це гуманізм». Істотність людини це свобода і відповідальність, вибір і тривога. Вільний вибір індивіда – це його доля, відповідальність і його трагедія. Свобода з’являється в екзис-мі як тягар, який повинна нести людина, тому що вона – особистість. “Я б хотів виступити тут на захист екзистенціалізму… Насамперед, екзистенціалізм обвинувачують у тому, що він закликає поринути у квієтизм розпачу…, підкреслює людську ницість…, дивиться на людину, як на ізольовану істоту… Під екзистенціалізмом ми розуміємо таке вчення, що робить можливим людське життя й стверджує, що кожна істина і кожна дія припускають деяке середовище й людську суб’єктивність. …Є два різновиди екзистенціалістів: …християнські екзистенціалісти, до яких я зараховую Ясперса і Габріеля Марселя, який сповідує католицизм; і… екзистенциалісти-атеїсти, до яких належать Гайдеґґер і французькі екзистенціалісти, зокрема я сам. Тих та тих об’єднує лише переконання у тому, що існування передує сутності, …що слід виходити з суб’єкта. Що означає “існування передує сутності”? Це означає, що людина спочатку існує, зустрічається, з’являється у світі, і лише потім визначається… Немає жодної людської природи... Людина просто існує, і не лише такою, якою себе уявляє, але й такою, якою хоче стати… Вона є лише тим, що сама з себе робить. Такий перший принцип екзистенціалізму. Це й називається суб’єктивністю, за яку нам дорікають… Людина – це насамперед проект… Людина стане такою, якою є її проект буття. Не такою, якою забажає. Говорячи про “закинутість” (відчуженість) (улюблене вираз Гайдеґґера), ми хочемо сказати тільки те, що Бога немає, і що звідси необхідно зробити усі висновки… Для існування моралі, суспільства, світу культури, необхідно, щоб деякі цінності приймалися серйозно і вважалися існуючими a priori… Екзистенціалісти, навпаки, стурбовані відсутністю Бога, оскільки разом з Богом зникає усіляка можливість знайти будь-які цінності у світі, пізнаваному розумом. Людина – це свобода… Людина засуджена бути вільною. Засуджена, бо не сама себе створила, та все ж вільна, оскільки, одного разу кинута у світ, відповідає за усе, що робить. Екзистенціаліст не вірить у всесилля пристрасті… Він вважає, що людина відповідальна за пристрасті. Людина, за відсутності підтримки і допомоги, засуджена щоразу винаходити людину… Закинутість передбачає, що ми самі вибираємо наше буття. Зактнутсть приходить разом з неспокоєм… людина є не що інше, як її ж проект себе. Людина існує лише настільки, наскільки себе здійснює. Отже, вона є нічим іншим, як сукупністю своїх дій, як власним життям. Людина живе своїм життям, створює своє обличчя, а поза цим образом нічого немає… Треба, щоб люди зрозуміли, що у залік йде лише реальність, що мрії, очікування й надії дозволяють визначити людини лише як оманливий сон, як зазналі краху надії, як марні очікування, тобто визначити її негативно, а не позитивно… Людина не що інше, як низка її вчинків… Щоб отримати, якусь істину про себе, я повинен пройти через іншого. Інший необхідний для мого існування, так само, як і для мого самопізнання. … Людина створює себе сама. Вона не створена наперед, вона творить себе, обираючи мораль, а тиск обставин такий, що вона не може не вибрати якусь певну мораль. Ми визначаємо людину лише у зв’язку з її рішенням зайняти позицію. Неможна визнати, щоб про людину могла судити людина. Екзистенціалізм звільняє її від усіх суджень такого роду. Екзистенціаліст ніколи не розглядає людину як мету, оскільки людина завжди незавершена… Культ людства призводить до замкненого гуманізму Конта і – треба сказати – до фашизму. Такий гуманізм нам не потрібен. Але гуманізм можна розуміти й по-іншому. Людина постійно перебуває поза собою. Саме проектуючи себе й гублячи себе ззовні, вона існує як людина… Це гуманізм, оскільки ми нагадуємо людині, що немає іншого законодавця, окрім неї самої, в закинутості вона вирішуватиме свою долю; оскільки ми показуємо, що реалізувати себе по-людськи людина може не шляхом занурення в саму себе, але у пошуку мети ззовні, якою може бути звільнення чи інше конкретне самоздійснення… Людина має знайти себе. |