Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
2.Буття людини як центральна проблема філософії М. Ґайдеггера "Буття і час".Екзистенціалізм (лат. exsistentia – існування) – найвпливовіший ірраціоналістичний напрямок у західній філософії ХХ століття. Виникає екзистенціалізм у своїй ранній формі напередодні Першої світової війни в Росії (Лев Шестов, Микола Бердяєв), після війни – у Німеччині (М. Хайдеггер, К. Ясперс) і в період Другої світової війни у Франції (Ж. П . Сартр, А. Камю, Г. Марсель та ін.) Усі названі мислителі нині вважаються класиками філософії ХХ століття. Своїми попередниками вони вважали С.Кьеркегора, Ф. М. Достоєвського, Ф.Ніцше, Е. Гуссерля. У центр уваги екзистенціалісти рішуче ставили індивідуальні смисложиттєві питання (вини і відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до свого покликання і до смерті). Проблеми науки, моралі, релігії їх цікавили переважно у зв’язку з цими питаннями й значно меншою мірою. Вони відмовляються від раціоналістичного, теоретично розвиненого знання і виявляють прагнення вслухатися, проникнути в мінливі історичні переживання людини, особистості, що існує тут і тепер. Екзистенціалізм, будучи спробою осмислення соціальних потрясінь, які спіткали європейську цивілізацію в першій половині ХХ століття, звернувся до проблеми кризових ситуацій, критичних обставин, в яких опиняється людина. Буття ними представляється як деяка безпосередня нерозчленована цілісність суб’єкта і об’єкта, людини і світу. В якості справжнього буття, початкового буття виділяється власне переживання, а саме – переживання людиною свого «буття-в-світі». При цьому буття розуміється як безпосередньо дане людське існування, як екзистенція, яка непізнавана ні науковими, ні раціоналістично-філософськими засобами. Екзистенція кінцева, тобто вона сама є тимчасовість, точкою відліку якої є смерть. У розумінні людини екзистенціалізм виходить з реальних індивідів, спільних умов людського існування (бути у світі, бути за роботою, бути серед інших, бути смертним тощо) та суб’єктивності індивіда (з того, що схоплюється безпосередньо, подібно до Декартового – “Я мислю, а отже, існую”). Саме ці ідеї викладено в роботі представника іррелігійного напряму німецького філософа М. Гайдеґґера “Буття і час” (1927). За М. Гайдеґґером, центральна проблема класичної онтології, проблема реальності: чи існує зовнішній світ як дане – у принципі неможлива, не має розв’язання. Буття і реальність, про які запитує філософія, існують лише у свідомості людини як її суб'єктивний світ. Те, що може дослідити філософія, – це механіка "трансформації" зовнішнього світу в основу індивідуального людського буття, у структуру особистісного ставлення до світу. Гносеологічна традиція, накладаючи на світ суб'єкт-об'єктну схему, протиставляла свідомість буттю. В Гайдегера ж «У кожному висловлюванні людини “світиться” буття, розкриваючи самого себе». Розуміння буття, згідно з Гайдегером, можливо лише шляхом аналітики структур людського "буття-свідомості". Для філософів-екзистенціоналістів суб'єктивний світ людини постає для філософів-екзистенціоналістів як вихідний пункт усієї філософської проблематики, цей світ Гайдеґґер називає "Dasein", що можна перекласти як "наявна свідомість, яка є аналізованою як буття." (буквальний переклад – “тут-буття" – слід розуміти так: це буття людини, схоплене "тут і тепер"). Світ так виявляє себе через людину, через її переживання цього світу. Тому людське буття постає онтологічно первинним стосовно всього сутнього, воно є вихідним пунктом онтології, накладає на все сутнє суто людську специфіку – смисл. Тому головне питання онтології – питання про смисл буття, а не про його сутність. Головне питання основоположної роботи Гайдеґґера “Буття і час” – це питання про те, як з’ясовується смисл буття. Базовим поняттям для цього він бере час, оскільки, на його думку, лише час виражає фундаментальний шар буття людини. У ньому вчасовується (sich zeitig), тобто утверджує себе в часі “тут-буття”, воно стверджує наш “життєвий світ”, тобто в часі людина та світ постають єдністю (das Eins). Усе ж буття стосовно людини є таємничою сутністю; проникнення в неї здійснюється через нескінченне осягнення його (буття) смислу. У кожному висловлюванні людини “світиться” буття, розкриваючи самого себе. Тому мова для людини – це єдиний спосіб проникнути в його сутність. Ще одне завдання автора в тому, щоб розкрити зв’язок між буттям, часом і людиною. Стверджуючи єдність часу і буття, Хайдеггер доводить, що ніщо суще, крім людини, не знає про свою кінечність, а значить тільки людині відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Причому час нерозривно пов’язаний не просто з буттям, а саме з людським буттям. Сутність часу можна розкрити лише в його відношенні до людини. Час, який відносять до людини, Хайдеггер називає «початковим», а час, не пов’язаний безпосередньо з людиною – «похідним». Іншими словами, поділ ним часу на «початковий» і «похідний» відповідає розрізненню психологічного, що переживається людиною, часу, і об’єктивного, фізичного часу. Час пережитий людиною Хайдеггер називає «тимчасовістю». Ця тимчасовість виступає в нього навіть не як спосіб буття людини, а як саме це буття, тобто перетворюється ним у суб’єкт. Джерелом часу є конечність людини, її життя лежить між народженням і смертю. Виходить, що не існує світу поза і незалежно від людського існування. Тимчасовість завжди «наша» і «в нас», завдяки тимчасовості розкривається буття. Тимчасовість Хайдеггер характеризує такими властивостями, як кінечність, екстатичність, горизонтальність, спрямованість до смерті. Гайдегер робить різницю між буттям і сущим. Суще – це об'єкт, те, що протиставляється суб'єктові пізнання, всі предмети нашого світу. Я — суб'єкт. А все разом, злите в деяке непізнаване ціле, це є буття. Суще й буття — ключові поняття для розуміння філософії Гайдегера. Раніше філософи не робили різниці між цими двома поняттями, і перетворювали буття в суще, тому філософія ставала технічною філософією. Вона пізнавала світ як суще (йдучи за наукою), цим філософи зробили помилку — вони ототожнили суще і буття. Тому людина і вислизає від науково-філософського пізнання. Ця філософія могла відповідати на які завгодно питання, крім головного: питання про людину, про її сутність, про зміст її життя і т.п. Найсерйознішою проблемою для Гайдегера є пошук такого способу індивідуального існування, коли людина входить у культурно-історичний світ, не втрачаючи інтимного відношення до буття, не стаючи річчю серед інших речей. У просторі феноменологічної онтології Гайдегера народжується образ людини-речі. У строгих, відточених судженнях Гайдегера такого роду несправжнє існування іменується усередненим. Такий індивід "у середньому роді" забуває про свою тимчасовість, стає подібнм до речі в пориві "бути як всі". 3.Витоки та особливості філософської думки доби Київської Русі. Особливості:1) від самого початку філ. К. Р. поєднана з давньогрецькою; 2) поєднання давніх традицій язичництва з християнством;3) філ.-я спрималася як настанова для самозаглиблення, самовдосконалення – витворення особливого філософування К.Р. – «філософствування в Христі», вищі духовні цінності невід’ємнівід життя; 4) філ.-я К. Р. схильна до морального навчання і життєвої настанови. Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. і закінч. серед. ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурно творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу. Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури. Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних язичницьких богів – Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб нове завдання вбачалося в тому, щоб роз’яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо. Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика. Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів: всесв. історія проходить два етапи – закон і благодать. На першому етапі Бог наставляє і карає людей своїми зовнішніми настановами через закон. На другому – Бог дарує людям благодать. У творчості митрополита київського Климента Смолятича (серед. ХІІ ст.) філософська проблематика представлена більш чітко й систематично.Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину. У "Посланні Пресвітері Фомі" Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини і робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і славолюбство. Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є єпископ Кирило Туровський. В його творчому доробку виділяються "Бесіди", послання сучасним йому політичним і церковним діячам. Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є “Повісті про білоризця”, “Притча про сліпця й хромця”, “Слово”. У вченні про буття Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів – земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок – зовнішнє є темрявою, внутрішнє – світлом. Розглядаючи співвідношення “Бог – людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом. Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, як праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість – адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло – тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком Божого Духу. Душа, за Туровським, є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха. Основна ідея «Повчання Володимира Мономаха» - гармонійна світобудова, де все має своє місце і призначення, є неповторним. Звідси настанова дітям – будувати своє життя у злагоді зі світом, не втрачати свого обличчя. У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу. За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”). |