Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
6. Давньогрецька філософія та її проблематика. Досократичні філософські школи.Коло питань: Космос та Логос, тлумачення першопочатку, буття і небуття., діалектика. Першою історичною формою теоретичного знання і раціонального світосприйняття була іонійська (мілетська) філософія. Від неї починається історичний перехід від міфу до логосу, від релігійно-міфологічного уявлення про світ до теоретичного, філософського його тлумачення. Центральна проблема стає в іонійській філософії проблема першопричини, чи першопочатку (arche), усього існуючого. Тобто проходить історичне зміщення мислення з питання про те, хто створив світ, на питання, з чого він виник або що лежить в основі всього існуючого. Беручи за першооснову буття конкретно-чуттєву річ (воду, повітря, вогонь), іонійські філософи започатковують не просто філософський спосіб світотлумачення, а водночас закладають підвалини для подальшого розвитку природничо-наукового знання. Засновником мілетської філософії вважають Фалеса (625 – 945 до н. е.). Тварини, твердить він, живляться рослинами, рослини – землею; їжа всіх істот завжди волога, також вологим є і їх сім’я. Отже, волога є головним фактором, що підтримує життя. Вода – початок вологи і, отже, першопочаток усього існуючого. Крім цього, вода має здатність перетворюватися в лід, пару. А чому б їй не перетворитися в інші тіла, як, наприклад, у камінь, землю, рослини? Фалес ще наголошує й на тому, що вода – рухома стихія, перебуває в стані постійної зміни, різних перетворень. Усе це і дає підставу зробити її першоосновою буття всіх речей і предметів. Анаксимандр (610 – приблизно 547 рр. до н. е.) Великим є зацікавлення Анаксимандра математикою. Як свідчать античні джерела, цей мислитель – автор численних оригінальних геометричних задач. Він уперше робить спробу певним чином змоделювати геометрично визначені астрономічні та географічні явища. На цьому шляху йому випала історична місія скласти першу географічну карту Землі, а також побудувати модель “небесної сфери” – глобус. Більшість античних авторів схиляються до думки, що Анаксимандр уперше вводить у філософію саме поняття “початок” (arche), яким він і хотів окреслити першопричину, першооснову всього існуючого. Філософ називає цей першопочаток світобудови “апейрон”, що означає “нескінченне”. Згідно з Анаксимандром, “апейрон” є тим, що “все охоплює і всім править”. Конкретні космологічні міркування Анаксимандра щодо вирішення механізму переходу від єдиного апейрону до нескінченного світу речей філософ подає як процес постійного виділення, вичленування протилежностей вологого та сухого, холодного й теплого з апейрону і тим самим народження, виникнення води, землі, повітря та вогню. Колообіг цих стихій, у свою чергу, зумовлює пізніше формування Всесвіту як цілого. Інший погляд на arche викладає Анаксимен (прибл. 585 – прибл. 528/24 рр. до н. е.) – учень і товариш Анаксимандра.Першооснову буття чи першопочатку (arche) називає повітрям. Його позиція є близькою до Фалеса, однак, беручи повітря за першооснову буття, він дуже віддаляється і від Анаксимандрового апейрону, який, до речі, як і повітря, є невичерпний, нескінченний. Зближує повітря з апейроном і те, що воно, як нескінченна стихія, також перебуває у вічному русі, тобто є активним, живим, творячим першопочатком і “якщо б воно не рухалося, не відбувалися б усі ці зміни, які воно зумовлює”. Своє трактування цих питань робить Геракліт (прибл. 544 – прибл. 484 рр. до н. е.) з Ефеса. Практично всі дослідники його творчості звертають увагу на своєрідність і особливість його філософської прози – її афористичність і парадоксальність у побудові речень, суджень та наявність у ній не зовсім зрозумілих висловів, порівнянь. Усе це, напевно, і стало причиною того, що Геракліта вже в античності називали “Темним”. Філософ акцентує увагу на тому, що визначальною характеристикою буття є трактування його як чогось змінного, суперечливого й такого, що перебуває у вічному русі, самооновленні. А оскільки ми маємо справу з дійсністю, образом якої є ріка, то, звісно, і те суттєве, першооснова буття, також мусить бути чимось мінливим, динамічним, рухливим, бо те, що не змінюється, не може бути причиною змін у іншому. І таку стихію Геракліт віднаходить – нею є вогонь. Вогонь, як міркує Геракліт, є активним і творячим першопочатком; визначає весь світовий процес виникнення та загибелі. Гераклітівський діалектичний стиль мислення підводить нас до ще одного образу-символу, що має винятково велике смислове значення в його філософії – образу ріки, що також уособлює вічну зміну, безперервний рух і постійну течію буття, “усе плинне” (pantа rei). Розгортання протилежностей, їх взаємодія досягає космічного масштабу і є законом буття всього, тому що вогонь “править усім через усе”, а в Космосі безперервно проходить обмін “усього на вогонь” і “вогню на все”, як і золото, на яке вимінюють товари й товари – на золото. На думку Геракліта, Логос визначає весь космічний процес виникнення і зникнення речей та предметів у світі, що забезпечує їх гармонійний ритм, вічний рух космічного вогню “вгору” і “вниз”. Геракліт допускає існування ще й людського (суб’єктивного) логосу. Суб’єктивний логос людської душі. Варто звернути увагу на дві великі філософські школи античної Греції, що засвідчили своє існування значними філософськими здобутками – піфагорійську та елейську. Місце виникнення цієї філософії – Велика Греція, тобто італійські колонії греків; час – VI ст. до н. е. Піфагорійський союз, чи школа, що був утворений 533 р. до н. е. Філософія Піфагора: визнання ним числової структури світоладу, Космосу, де число, за словами Арістотеля, стає основою фізичного й морального світу, головним принципом існування всіх речей та предметів. Числа Піфагор мислить у формі геометричних образів, що мають визначені просторові координати і, зрозуміло, не є чимось абстрактно поняттєвим, а конкретно сприйманим, як, наприклад, лінія, трикутник, квадрат чи інші фігури. Число бере участь у всьому, є його душею, принципом оформлення, або ж гармонійної, мірної побудови, Космосу та існуючих у ньому речей. Число як конкретна “фізична” стихія чи сутність, можливо, у плані того, що числа є особливі, протяжні речі, з яких виникають чи навіть конструюються предмети навколишнього світу.Число в піфагорійській філософії бере на себе важливу функцію – бути принципом пізнання всього існуючого. Піфагорійська філософія рефлектує і морально-етичну проблематику. Тут число є фактично субстанційною основою всього морального життя людини. З чисел виводять вони правила життя і поведінки людей. Символом справедливості служить для них досконалий квадрат. Дружба – це досконала рівність або ж взаємність у любові й відданості. Так само й політика ґрунтується на ідеї єдності, рівності. Найбільшим лихом піфагорійці визнають суспільну анархію, розлад. Найвища доброчинність – тотожна справедливості. Наприкінці VI – на початку V ст. до н. е. в італійському місті Елея формується новий напрям старогрецької філософії – елейська школа. Репрезентують цю школу Ксенофан, Парменід та Зенон. Парменід (прибл. 540 – 470 рр. до н. е.) є центральною фігурою в елейській філософській школі. Основний його твір – філософська поема “Про природу». Головна засада філософської доктрини Парменіда сформульована у відомому принципі: “буття існує”, а “небуття не існує”, так що “є буття, а небуття зовсім немає”. Аргумент, який висуває Парменід на підтвердження того, що буття існує, а небуття не існує, є його припущення, що лише буття (як щось реальне) можна мислити, сприймати, а небуття (як ніщо, як не-існуюче) не можна ні мислити, ні будь-яким способом сприймати. Буття в його логічному, абстрактному визначенні існує насамперед як певна єдність, як одне, єдине, ціле, що об’єднує все існуюче. Воно обіймає все і поза ним ніщо не існує. Отже, “небуття” бути не може. Це абстрактне буття – вічне, існує поза часом і простором. Воно не народжується і не зникає. Буття доконечно неначе заковане долею і “непорушно лежить в обіймах кайданів величезних”. Це означає, що поняття “виникнення”, “загибель” узагалі не можна віднести до буття. Натурфілософське осмислення першопочатків усього існуючого знайшло вираз у філософів V ст. – Емпедокла та Анаксагора. Емпедокл бере чотири елементи – вогонь, повітря, воду та землю, а також дві первісні сили – Любов і Ворожнечу, з яких одна має здатність з’єднувати, інша – роз’єднувати”. Ці чотири матеріальні стихії філософ ще називає “коренями речей” і вказує, що вони не виникають і не зникають, а отже, є вічними, незмінними. І, подібно до того, як з небагатьох фарб на палітрі художника через їх змішування постає певний художній образ, так і шляхом з’єднання першооснов (коренів) виникають усі предмети світу. Першопочатки (корені) Емпедокла є нерухомими сутностями, а тому філософ як джерела руху, зміни впроваджує дві протилежні і навіть антагоністичні космічні сили – Любов і Ворожнечу. Функціонально вони дійсно протилежні, бо в космічному процесі виконують дві абсолютно різні дії: Любов забезпечує з’єднання всього, Ворожнеча ж, навпаки, спричиняє роз’єднання. Обидві космічні сили діють і нерозривно пов’язані з першопочатками речей. Анаксагор, як і Парменід, визнає, що буття є вічним, єдиним, незмінним і незнищенним. Тому, як і його попередники, він відкидає поняття виникнення, народження, загибелі, знищення. Насправді все те, що люди називають “народженням” чи “загибеллю”, є, на його думку, лише з’єднанням, змішуванням або ж роз’єднанням гомеомерій, “сім’я речей”. Гомеомерії Анаксагора є якісно різнорідними субстанційними першопочатками всього існуючого, а тому й кожна річ, звісно, мусить бути носієм усієї якісної різноманітності буття. Таку силу, як принцип руху та структурного порядкування буття, філософ знаходить в образі космічного Розуму (Nus), що поширює свою владу на всі речі і весь Космос. Космічний Розум Анаксагора покликаний насамперед дати перший динамічний поштовх усьому, привести в рух оцей первісний стан усеохопної суміші сім’я (гомеомерій) і тим самим розпочати процес упорядкування через з’єднання (виникнення) і роз’єднання (загибель). Осібне місце в тлумаченні першооснови посідає античний атомізм, репрезентований концепцією буття Демокріта. Демокріт переконаний, що “буття” – це неподільні, вічні і найменші наповненості, названі філософом атомами або неподільними. Паралельно з визнанням атома як субстанційного першопочатку всього існуючого, Демокріт допускає й існування порожнечі чи небуття (неіснуючого). Порожнеча як умову руху, переміщення атомів. Атоми Демокріта абсолютно без’якісні. Усі вони позбавлені таких властивостей, як колір, смак, запах тощо. Натомість атоми наділені так званими зовнішніми властивостями і розрізняються між собою формою, порядком розташування та місцем. Всі атоми різняться між собою, відповідно, величиною і вагою. Виникнення світу й усіх існуючих у ньому речей Демокріт розглядає як процес безперервного з’єднання, змішування і роз’єднання атомів. Стосовно пізнання, то чуттєве пізнання філософ називає “темним”, розумове – “істинним”. Раціонального пізнання філософ називає як “істинним”, “законнонародженим”, він визнає за ним широкі пізнавальні можливості й вищу досконалість. Насамперед Демокріт вважає, що безпосереднім пізнавальним об’єктом розуму є те, що “заховане”, “невидиме” для відчуттів. 7. Елліністична та римська філософія: стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм та неоплатонізм. Еллінізмом називають історичний період у житті Східного Середземномор’я, Передньої Азії та Причорномор’я, що тривав від часу завоювань Александра Македонського (334 – 322 рр. до н. е.) приблизно по IV століття н. е., а термін “елліни” є самоназвою греків. Філософія виявляє себе як сукупність умінь, способів жити, або мистецтво жити. Еллінське розуміння “жити мудро” прикметне втечею людини від проблем навколишнього світу у свій внутрішній світ через розчарування світом політики та моралі. Індивід переключається на власні почуття, уподобання, прагне знайти внутрішній спокій, хоче, аби його якомога менше хвилювали події соціального життя. Спосіб досягнення внутрішнього спокою запропонувала в IV ст. до н. е. філософська течія скептицизму. Згідно із засновником скептицизму Пірроном (365 – 275 рр. до н. е.), філософом є кожний, хто прямує до щастя, яке він розумів як внутрішню незворушність і відсутність страждань. Той, хто до нього прямує, має бути переконаний, що не можна назвати якийсь вчинок достеменно справедливим чи несправедливим. Так само не можна назвати якийсь спосіб пізнання достеменно істинним чи хибним. Будь-якому твердженню можна протиставити протилежне твердження й не можна якомусь із них віддати перевагу щодо істинності. Тому важливим кроком до щастя є утримуватися від будь-яких оцінок стосовно речей чи подій. Єдине, чому людина має довіряти, – це її чуттєві враження, бо це її враження. Вигода, яку людина має, утримуючись від міркувань про істинну природу речей, – це надбана нею незворушність. Розуміння щастя як відсутність страждань, що його сформулював скептицизм, властиве Епікуру (341 – 271 до н. е.). Людина, як “соціальний атом”, виявляє й автономний, цілком самостійний ґрунт своєї життєдіяльності. Головний сенс ідеї самочинного відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачав в основному правилі мудрого життя – у “відхиленні від незадоволення”, ідеться, перш за все, про шлях, який веде до мудрого життя – самозаглиблення, відсторонення від злигоднів і переживань повсякденного життя, до так званої “атараксії” (незворушності). Філософія як мистецтво жити дістає завершене теоретичне обґрунтування в течії античної філософії еллінсько-римського періоду – стоїцизмі. В історії стоїцизму розрізняють три періоди: 1.Давня Стоя – кінець IV – середина ІІ ст. до н. е. Представниками її були Зенон Кітіонський, Клеанф, Хрізіп. 2. Середня Стоя – ІІ – І ст. до н. е. Її представляли Панецій, Посідоній; 3. Пізня, або Нова, Стоя – І – ІІ ст. нашої ери. У той час творили Сенека, Епіктет і Марк Аврелій. Засновником стоїцизму вважають Зенона Кітіонського з Кіпру. Він поділяв філософію на фізику, етику та логіку. Логіка стоїків – дослідження внутрішньої і зовнішньої мови. Стоїки визнавали головні принципи правильного мислення – закон суперечності і закон тотожності. Джерело знань перебуває у відчуттях та сприйняттях. Душу новонародженої дитини стоїки уподібнювали чистому аркушеві паперу, який постійно заповнюється знаками. Їх фізика ґрунтується на визнанні того, що об’єктивно існують тільки тіла. Але в систему світобудови вписані Бог і боги, душа й душі, Логос як світовий розум. У своїх конкретних фізичних уявленнях стоїки не вийшли поза традиційні уявлення про чотири речові стихії: вогонь і повітря, воду й землю. Перша пара – активна, друга – пасивна. Особлива увага відводилася вогню, суміші вогню з повітрям – пневмі. Згідно зі стоїками, світ – це єдине ціле, пройняте Богом-пневмою. Тому у світі все відбувається строго детерміновано й доцільно. Пневмі внутрішньо притаманна сила, що встановлює світовий порядок. Це – фатум, доля. Кожна істота, рід, явище, що постало, постає доцільно й доконечно – така воля Божого Провидіння, що здійснюється як фатум. Вищою метою всіх чинів і прагнень людини є щастя. Щастя людини – це життя, яке не лише узгоджене з природою (як у тварин), а й узлагоджене з нею. Щасливе життя – це доброчинне життя. Доброчинності досягає той, хто від згоди з природою переходить до злагоди з розумом. Логос у такої людини стає її мудрістю та доброчинністю. Тому чинити розумно у стоїків означає діяти доброчинно. Шлях до доброчинності нелегкий для людини, оскільки їй заважають афекти: журба, втіха, пристрасне бажання і страх. Стоїки виховали в собі покірність долі, апатію (безпристрасність), атараксію (незворушність). У всьому цьому вони бачили шлях до евдаймонії – процвітання, вищого щастя і блаженства, що є наслідком гармонії волі людини та волі Бога як розуму світобудови. Життєва позиція стоїків полягає в тому, щоби сприймати все таким, яке воно є: життя і смерть, здоров’я і хворобу, красу й потворність, задоволення і страждання, знатність і бідність, славу й безчестя. Усе це не залежить від нашої волі, але від неї залежить те, як ми будемо до всього цього ставитися, а ставитися слід байдуже. На відміну від еллінської філософії, споглядальної за своїми настановами, римська філософія – практична. Сенека (5 р. до н. е. – 65 р. н. е.) –“Моральні листи до Луцілія”, “Про милосердя”, “Про доброчесність”, “Дослідження про природу”. Він розглядав філософію як учення про досягнення морального ідеалу й щастя в житті. У деяких працях про Сенеку можна знайти твердження, що його філософія має багато спільного з християнством. Мудрець, за Сенекою, не випрошуючи ласки, повинен покладатися на себе самого; удосконалюючись, рівнятися на Бога, а в дечому навіть перевищувати його, сперечатися з ним. Найвищу шану, на думку філософа, люди повинні складати філософії, оскільки боги дали їм лише життя, вона ж – уміння добре ним послуговуватися. На передній план філософії тієї доби висунулася релігійна проблема. На відміну від раціоналістичного підходу до розуміння щастя та способів його досягнення, репрезентованого в еллінську добу скептицизмом, епікуреїзмом та стоїцизмом, цілком інший підхід започаткувала філософська традиція, що отримала назву неоплатонічної. Її засновником був відомий мисленник еллінської доби Плотин (ІІІ ст. н. е.). Його вчення – це розвиток ірраціоналістичних ідей Платона, а тому спирається на його вчення про Єдине (“Парменід”), учення про Благо (“Держава”), учення про антагонізм душі та тіла (“Федр”), учення про Ерос (“Бенкет”), учення про Нуса (“Розум”), учення про Деміурґа. Існують люди піднесеної душі, яка спрямовує їх до осягнення духовної межової основи всякого буття – Єдиного. Єдине не обмежене ні будь-чим іншим, ні собою, воно самодостатнє, бо первісніше за все, замкнене в собі. За Плотином, самодостатність Єдиного вказує на те, що воно Благо, але не для себе, а для іншого буття. Єдине не можна пізнати звичним способом. Зате можна осягнути, вчути. Річ у тому, що Єдине як універсальна основа всього істного, присутнє в кожному предметі як його душа. Душа – це істотність предмета, а тому в кожному предметі можна виявити Єдине. Цього не можна зробити ні за допомогою чуттів, ні думки, ні слова, а лише зосередженням на предметі пізнання. Це зосередження не є власне пізнанням, не є спогляданням, а є вгляненням, яке зливає в одне ціле осягаючого, предмет і сам процес осягнення. Лише в такому осягненні можна домогтися поєднання душі та Єдиного. Неоплатонізм, вбачаючи вартість людини в її богоподібності, її щастям проголошує єднання з Богом. Спосіб осягнення щастя (єднання з Богом) суто ірраціональний – це містичний екстаз. Єдине в Плотина – це Бог. Єдине і єдність – це ідеал усього і первень усього існуючого. Єдине не пізнається через множинне, бо воно вище, а множинне нижче. У вищому є те, що недосяжне нижчому. Єдине є абсолютною єдністю, воно поза множинністю і не містить відмінності, протилежностей та суперечності. Єдине не має жодних бажань, воно позачасове, а тому має характеристику вічності. Єдине як Сонце є джерелом тепла та світла. Творення світу пов’язане з еманацією. Латинське походження цього терміна має значення – “виливатися, вимиватися”. Нижче спливає з вищого. Перше, що є необхідністю, походить від Єдиного, є Розум (Nus). Розум пов’язаний з буттям, він існує. Розум мислить себе самого і має дві спрямованості: а) до Єдиного; б) від Єдиного. Перше – Єдине, а друге – множинне. Не все поширюване Єдиним світло поглинається Розумом, а поширюється далі. Його результатом є Світова Душа. Завдяки Душі з’являється час. Світова Душа у своїй нижчій іпостасі постає природою, що також має дві спрямованості. Через зародкові логоси вона формує речі, що є відблиском ідей розуму. У феноменальному світі душа дробиться. Є душі небес, зірок, планет. Душа землі породжує душі рослин, тварин, людей. Усі ті душі потрапляють у кабалу до тіла. З кращого боку природа – частина Світової Душі, а з гіршого – вона те, що породжує земні речі. Матерія для Плотина є небуття, неіснуюче, яке він протиставляє існуючому. Матерія, за Плотином, – це результат згасання світла. Матерія протистоїть добру і є джерелом зла, яке постає як брак добра. |