Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
4. Відкрите суспільство, демократія і тоталітаризм в трактуванні К. Поппера.Карл Поппер (1902–1994) Праця написана у 1945р. На думку К. Поппера „відкрите“ суспільство – це вища форма організації суспільства, яку він називає „великим“, „благим “ суспільством Відкрите суспільство, на думку К. Поппера, – це суспільство, у якому вивільнюються критичні здатності людини, а отже, панує дух раціонального критицизму, це сус-во, яке базується на визнанні того факту, що ніхто не має монополії на істину, що різні люди мають різні погляди та інтереси, що існує потреба в установках, які б захищали права людей. вперше в такому контексті цей термін вжив Анрі Бергсон. Характерними елементами відкр. сусп.-ва є плюралізм в культурі, економіці, політиці з розвиненими соціальними структурами і правовою державою. Для індивідів, котрі проживають в такому сус-ві, є характерним раціонально-критичним тип мислення і відповідна установка поводження, можливість свідомо керувати сусп.. роз-ком і формувати держ. інститути відповідно до демократичних принципів. В такому сус-ві існує гармонія між обмеженим втручанням влади і вільним ринком – це т. зв. парадокс держави. К. Поппер пропонує перевести сус-во на наукову організацію, а для цього варто реформувати соціал. науки таким чином, щоб вони були відкриті для критики і опиралися на соціальний досвід. При цьому всі соціал. зміни треба проводити поступово, щоб запобігти конфліктам між людьми. «Вона не повинна примушувати громадян до чого-небудь, навіть до щастя». Це так званий самостійний варіант демократії. Основою відк. сус-ва є приватна власність, її недоторканість є основною організацією і самоорганізацією. Ще одна основа – це демократичні свободи особистості. Для Поппера соціум – це добре організоване раціональне наукове співтовариство. Таке сус-во має значно менше відношення до держави і економіки, ніж до особистості та її волі. Демократію слід розглядати як спосіб захисту нашої волі. Демократія, тобто воля більшості, може сприяти збереженню свободи, але вона ніколи не спроможна сама пособі створювати свободу, якщо кожного окремого громадянина це не хвилює. К. Поппер виділив дві найважливіші харак-ки відкр. сусп.-ва: 1) у ньому є законним вільне обговорення і результати публічних дискусій впливають на політику; 2) у ньому є інститути, що сприяють волі тих, що не шукають вигоди. побудова такого сусп.-ва залежить від багатьох факторів: істор. минулого, традицій, політ. інституцій, методів виховання. Основні риси відкритого сусп.-ва: верховенство права, демократично обрана влада, інститут громадського сусп.-ва, захист національних меншин, парадокс держави – гармонія між владою і вільним ринком. Праця з’явилася як реакція на поширення різноманітних ідеологій, наслідком яких була побудова «закритих суспільств» - марксизму-ленінізму, фашизму і нацизму. Відкрите сусп.-во Поппера – це сусп.-во влади розуму, свободи, рівності, справедливості. «Відкрите суспільство» у К. Поппера є суспільством демократичним. Його ж ворогами є ті мислителі, які торують шлях до тоталітаризму. Провідне місце в когорті останніх, на думку К. Поппера, посідає К. Маркс. Саме під цим кутом зору він критикує марксизм, руйнує його засади, спростовує як утопічні, а тому — такі, що не можуть бути зреалізовані. Тоталітаризм, вважає К. Поппер, укорінюється там, де свобода особистості підпорядковується будь-якому суспільному утворенню — класу, нації, расі, державі, колективу тощо. Марксизм, на його думку, постає у вигляді теоретичного підґрунтя одного з різновидів такого підпорядкування, а саме — заміщення особистості «класом». Як механізм та засоби цього постають обґрунтовані марксизмом «об'єктивні закони суспільного розвитку». Критику марксизму К. Поппер здійснює в трьох ґрунтовних взаємопоєднаних колах. У першому колі філософ аналізує історичні джерела формування марксистської соціально-філософської доктрини. Друге коло критики спрямоване на теоретичні та методологічні підвалини марксизму. Головними об'єктами 3-го кола критики постають: 1) інтерпретація К. Марксом обрисів капіталістичного суспільства; 2) марксистська оцінка його протиріч, тенденцій та перспектив розвитку; 3) обриси майбутнього соціалізму, яким його бачив К. Маркс. К. Поппер теоретично обґрунтовує створення таких інституцій, які захищають свободу критики, свободу думки, а отже, й свободу людини. Завдання практичного втілення в життя цих інституцій він покладає на соціальну інженерію. За К. Поппером, соціальна інженерія є діяльністю з проектування нових соціальних інституцій, а також включає в себе перебудову та управління тих, що вже існують, шляхом реформ. Соціальна інженерія забезпечує розвиток суспільства методом поступових реформ. Наукове підґрунтя цього методу полягає у зборі фактичної інформації, потрібної для зміни інституцій відповідно до цілей, вимог, інтересів людей. Соціальний інженер або технолог віддає перевагу раціональному розглядові інституцій як засобів, які обслуговують певні цілі, й оцінює їх виключно з позиції їхньої доцільності. Сьогодні великим прихильником ідей Поппера про відкрите суспільство є Джордж Сорос, який заснував у Нью-Йорку 1979 року Інститут відкритого суспільства, першу Східно-Європейську фундацію – в Угорщині 1984 року. Сьогодні Дж. Сорос фінансує мережу фундацій, які працюють у 31 країні Центральної та Східної Європи і колишнього Радянського Союзу, а також у Південній Африці, Гаїті і США. Діяльність фундацій спрямована на розбудову і підтримку інфраструктури відкритого суспільства. 5. Глобально-технократичний та локально-культурологічний підходи до інтерпретації цивілізації. В наш час виділяють два основних типи цивілізацій: західний (“техногенна цивілізація”) і східний (“традиційне суспільство”). Західна цивілізація спирається на ідею антропоцентризму. Вона прагне до наукового, раціонального пізнання світу і його практичної зміни у власних інтересах, завдяки використанню техніки і технології. Східна цивілізація, яка поділяє позицію космоцентризму, підкреслює особистісний, індивідуальний (а не загальнонауковий і технологічний, як на Заході) характер ставлення людини до світу. Людина повинна здійснювати “недіяння”, тобто діяти у згоді з природними процесамиУ 60-х роках ХХ ст. стає актуальною філософія цивілізації. Для глибшого осмислення цивілізаційних процесів виокремимо з підходів до їх дослідження глобально-технократичний та локально-культурологічний. Глобальний підхід характеризує цивілізацію як етап лінійно-прогресивного розвитку людства, що становить єдине ціле. Під цивілізацією він розуміє такий етап історичного поступу людства, на якому основою життєдіяльності людини стають штучно створені засоби та умови життя. Ця основа включає матеріально-технічні, виробничо-технологічні та соціально-організаційні способи життєдіяльності суспільства. Отже, цей підхід розглядає суспільство в його історичному розвитку, але бере лише його техногенний аспект. Тому, за цим підходом, цивілізація постає як постійна зміна техніки й технології, завдяки систематичному використанню наукових знань у виробництві. Глобальний підхід стверджує, що цивілізація історично виникає на певному етапі розвитку культури, який пов`язаний з виділенням у традиційному суспільстві ремесел та застосуванням металевих знарядь. Елвін Тоффлер, аналізуючи цивілізаційний розвиток, виділяє в ньому три етапи, що послідовно змінюють один одного це аграрний, індустріальний та інформаційний. У праці «Третя хвиля. Від індустріального суспільства до гуманнішої цивілізації» (1980) крах індустріалізму він пов'язує з послідовною зміною «хвиль перемін»: аграрна хвиля цивілізації, індустріальна хвиля цивілізації, хвиля комп'ютерів, комунікацій та утвердження суперіндустріалізму Аграрна цивілізація виникає на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Вавилон, Месопотамія, Греція) приблизно в ІІІ тисячолітті до н.е. Індустріальна цивілізація виникає на Атлантичному узбережжі (Англія, Іспанія, Португалія) у ХVІІ ст. Інформаційна цивілізація виникає лише в 50-х роках ХХ ст. на Тикоокеанському узбережжі (США, Японія), а згодом у 60-70-х роках утверджується в Західній Європі. Основним ресурсом тут є інформація та знання, на основі яких здійснюється її експансія з вище зазначених країн в країни Центральної Європи та Азії. Інформаційна цивілізація стала дійсністю завдяки якісному стрибку в нагромадженні, інтелектуальній обробці, збереженні та передачі інформації. Темп комп’ютерної революції характеризується швидкою зміною поколінь ЕОМ. Стан розвитку інформаційного ринку та технічних можливостей передачі інформації дозволяє з упевненістю говорити про зародження глобальної інформаційної інфраструктури. Інформаційне суспільство це співіснування двох світів: звичного фізичного та віртуального, створеного людиною, що існує в штучному комп’ютерному середовищі. Таким чином, глобальний підхід до цивілізації, по суті, розглядає етапи техногенного розвитку західної цивілізації та екстраполяцію її здобутків на цілий світ. Техногенному суспільству властива постійна перебудова основ попередніх способів життєдіяльності. Вартістю тут є сама інновація. Тому в техногенному суспільстві за життя одного покоління техніка та технологія змінюються кілька разів. Таке суспільство орієнтує кожного на те, що він може досягти визнання та успіхів через знання і власну творчість. Локально-культурологічний підхід репрезентують праці П. Сорокіна (1889 – 1960) та А. Тойнбі (1889 – 1975), які визначають цивілізацію як якісно відмінне етнічне чи історичне соціальне утворення. Тому цивілізаційний розвиток здійснюється не за єдиним зразком, а, навпаки, кожна йде своїм шляхом. Отже, історичний процес передбачає багатоваріантність цивілізаційного розвитку, до того ж представники одного й того самого типу суспільства по-різному реагують на виклик історії. З цього приводу А. Тойнбі у праці “Дослідження історії” зазначає, що поступ окремих цивілізацій пов’язаний не з їх відбруньковуванням від попередніх спільнот того самого виду, а, скоріше з мутаціями спільнот-посестер суспільств. Як поступ, так і розпад суспільств здійснюється своєрідно й з різною швидкістю. В основі їхнього життя лежить життєва енергія, що є переплетінням енергій окремих людей. А. Тойнбі нараховує 13 локальних цивілізацій. На його думку, п’ять головних цивілізацій визначають долю ХХ ст. це китайська, індійська, ісламська, російська та західна. Поява, становлення і занепад цивілізацій характеризувався такими факторами, як зовнішній Божественний поштовх і енергія, виклик і відповідь та ухід і повернення. У поглядах Шпенглера і Тойнбі багато спільних рис. Головна ж відмінність полягає в тому, що у Шпенглера культури цілком відокремлені одна від одної. У Тойнбі навпаки ці відносини хоча і мають зовнішній характер, але становлять частину життя самих цивілізацій. Для нього надзвичайно важливо, що деякі суспільства, приєднуючись до інших, забезпечують тим самим безперервність історичного процесу. Щоправда, локально-культурологічний підхід багатоваріантний. Так, наприклад, С. Хантінґтон, ґрунтуючись на цьому підході, у праці “Зіткнення цивілізацій” пропонує дещо іншу класифікацію цивілізацій. Він вважає, що після періоду “холодної війни” на зміну націям-державам прийшли цивілізації. На його погляд, цивілізації це культурні спільноти, що різняться своєю історією, мовою, традиціями, а найбільше релігіями. Він виокремлює вісім основних цивілізацій західну, конфуціанську, японську, ісламську, індуїстську, слов`яно-православну, латино-американську та африканську. Західну цивілізацію він описав у праці ”Зіткнення цивілізацій”. На його думку, вона є спадкоємицею попередніх, а передусім античної. Серед багатьох здобутків античної цивілізації С. Хантінґтон відзначає грецьку філософію, раціоналізм, римське право, латинську мову та християнство. Західне християнство, насамперед католицизм, а пізніше протестантизм, він уважає чи не найважливішою характерною рисою західної цивілізації. Друга ознака культурних спільнот – це мова. Захід тут специфічний, бо, на відміну від переважної більшості цивілізацій, є багатомовним. Важливою ознакою західної цивілізації було й те, що спочатку Церква як така, а потім кожна з церков існували окремо від держави. Особливість західної цивілізації полягає й у соціальному плюралізмі груп, класів, асоціацій та наявності громадянського суспільства. Соціальний плюралізм став основним принципом у західних країнах стосовно виникнення парламентів, зборів та інших інституцій, що репрезентували інтереси аристократії, духівництва, купецтва та інших соціальних груп. Ці органи забезпечували форми представництва, які в процесі модернізації розвинулися в інституції сучасної демократії. Особливості західної цивілізації сприяли формуванню ідеології індивідуалізму й пріоритетність свободи особистості серед інших вартостей громадянського суспільства. На думку С. Хантінґтона, саме ці риси західної цивілізації дозволили їй відіграти провідну роль у процесі модернізації як свого розвитку, так і цілого світу. Вони надають їй унікальності, а вона цінна, стверджує С. Хантінґтон, не тим, що універсальна, а тим, що унікальна. Локально-культурологічний підхід дозволяє віднайти в близьких за своєю культурою державах-націях низку особливостей, що стають підставою для їх подальшого зближення в основних сферах соціального життя. Питання сутності цивілізації та культури, їхня близькість та відмінність посідають чільне місце в новітній соціальній філософії Свій особливий погляд на культуру та цивілізацію висловив О. Шпенґлер, згідно з яким цивілізація є фатумом, долею кожної культури О.Шпенглер в праці "Присмерк Європи" обгрунтував думку, що розвиток цивілізації - це ознака, "симптом" руйнування, занепаду культури. За його поглядами чим більше розвинені наука, техніка, технологія, тобто - цивілізація, тим більше страждає від їх впливу культура. тлумачить цивілізацію, як омертвіння історичної культури. У Шпенглера існує 8 культур: китайська, вавилонська,єгипетська, антична, арабська, західна, культура майя і російська. Культура, як живий організм, має певну тривалість життя, приблизно 1 тис. років. Вмираючи, кул-ра перетвор. в цивілізацію. формування цив-ї відбувається як деформація внутрішньої форми культури. Це період, коли виснажуються, сходять нанівець всі джерела творчості культури. О.Шпенглер підкреслював, що людина бере на себе роль творця, спираючись на техніку. Водночас прогресує процес втрати духовності, що пов’язано з руйнуванням християнських цінностей. Отже, людство стає силою, що руйнує культуру, духовність, людське в людині. О. Шпенґлер стурбований тим, що цивілізація змертвлює культуру, позбавляє її життєвого джерела, й культура стає приреченою на продукування масових стандартів, стереотипів поведінки та життєдіяльності, культура перетворюється в ерзац культури. Виходом із цього глухого кута, на думку чільних американських футурологів (З. Бжезинський, О. Тоффлер) є зміна цивілізаційних основ культури, перехід до принципово іншої цивілізації. Такий перехід Західна Європа та США розпочали в 60-х роках. А в 80-х рр. ХХ ст. американські вчені Дж. Мартін та Й. Масуда констатували виникнення нового типу цивілізації інформаційного суспільства. На їхню думку, інформаційна цивілізація це найближча перспектива людства загалом. Вони обґрунтували її настання можливостями й темпами приципово нової модернізації індустріального суспільства. Модернізацію вони пов’язують з утвердженням авторитету раціональності, наукової істини та науково-технічного прогресу як універсального закону соціального розвитку. Такий оптимізм ґрунтується на тому, що модернізація індустріального суспільства відкрила нові обрії цивілізаційного розвитку. Реальне індустріальне суспільство, на думку Й. Масуди, можна використати як аналогову модель, на основі якої можна прогнозувати майбутнє інформаційне суспільство. Нове суспільство має будуватися навколо абсолютно нового каркасу комп’ютерно-комунікаційних технологій з їх фундаментальною функцією заміщувати або підсилюватирозумову працю людей.В інформаційному суспільстві пріоритетною галуззю стане інтелектуальне виробництво, осереддям якого є індустрія знань. Суб’єктом соціальної активності є вільна спільнота, соціоекономічна група, яка може складатися з різних локальних об’єднань та інформаційних товариств. Інформаційне є багатоцентровим, з навзаєм доповнюваними функціями. |