1. Взаємовідносини між робітничим класом і владою
 Скачать 408.45 Kb.
|
|
Радянська індустріалізація на Донбасі: 1926-1938 1. Взаємовідносини між робітничим класом і владою В день прибуття з еміграції до революційного Петрограда В. Ленін двічі виступив у різних аудиторіях з програмними промовами, а потім звів їх основні положення в надруковані газетою «Правда» тези. Більша частина «Квітневих тез» була присвячена стратегії і тактиці ленінської партії в Російській революції, реалізація яких робила більшовицьких вождів цілковитими господарями в країні. Але в тезах формулювалося також двоєдине завдання на період після перетворення партії більшовиків в монопольно існуючу політичну силу. Мова йшла про розбудову держави-комуни і здійснення нею власної революції - комуністичної. Побудована як інструмент диктаторської влади вождів, партія більшовиків мусила перетворитися на кістяк держави-комуни. Ця держава повинна була експропріювати під виглядом націоналізації «командні висоти» економіки, після чого перейти до соціально-економічних перетворень, які провадили до остаточної пролетаризації суспільства. Комуністичні перетворення переслідували дві основні мети: індустріалізацію країни і створення на селі цілком підконтрольних владі великих господарств, в яких колишні селяни-власники мусили працювати як наймана робоча сила. Більшовицька модернізація повинна була створити економічний базис, на вершині якого з’являвся могутній військово-промисловий комплекс. Володіючи ним, вожді одержували засіб здійснення світової комуністичної революції незалежно від реального волевиявлення населення інших країн. Комуністична модернізація не походила на однойменний процес в країнах Заходу, який був засобом утвердження демократичного суспільства. Вона була схожою на здійснювану самодержавною Росією вестернізацію, яка давала в руки імператорам військово-промисловий потенціал для здійснення на світовій арені імперіалістичної політики. Вестернізація завжди виступала у вигляді «революції згори», яку держава проводила методами насилля і терору. Навесні 1918 р., коли більшовики після остаточного утвердження при владі розпочали комуністичну революцію, В. Ленін закликав їх наслідувати першого російського імператора, який «не спинявся перед варварськими засобами боротьби проти варварства»1. Яким був встановлений Леніним політичний режим? Як складалися в умовах його існування відносини між владою і пролета- ризованими верствами суспільства, особливо з робітничим класом? Передусім треба зазначити, що цей режим мав подвійну структуру. Влада радянських органів справді була робітничо-селянською, оскільки формувалася робітниками та селянами на виборах і складалася з представників цих класів. Радянські органи не були тільки фасадом ленінської конструкції влади. В системі влади, облудно названої радянською, вони володіли управлінськими функціями в усій їх силі й сукупності. Проте за оболонкою (фасадом) радянських органів приховувалася не позначена в конституції влада більшовицького керівництва. Вибори в радянські органи не були вільними, тому що відбувалися під цілковитим контролем комітетів монопольно існуючої політичної сили - партії більшовиків. Ця сила визначала також кандидатури в радянські органи влади. Нарешті, влада радянських органів була вторинною і цілком залежала від диктаторської за своєю природою влади партійних органів. Перелік особливостей ленінського політичного режиму не вичерпується сказаним вище. Було б взагалі помилкою відділяти радянські органи влади від партійних. Вони не являли собою дві окремі політичні сили. Ради складалися з підпорядкованих залізній дисципліні членів партії, але були розбавлені добре перевіреними в парткомах безпартійними функціонерами. Безпартійні депутати своєю присутністю в радах повинні були замаскувати той незаперечний факт, що виконавські і представницькі органи радянської влади являли собою іншу форму існування державної партії. Будучи цілком незалежними від суспільства, партійні органи все-таки мусили спиратися на певні суспільні верстви. Оскільки комуністична доктрина базувалася на запереченні приватної власності, соціальною опорою соціал-демократів-більшовиків, яких В. Ленін перейменував на комуністів, могли стати тільки пролетаризовані верстви суспільства. Мова йде про робітників, які завжди виступали як наймана робоча сила, і про селян, які були позбавлені засобів виробництва або володіли ними в такій обмеженій кількості, яка не дозволяла прогодуватися у власному господарстві. Головною опорою більшовиків були згуртовані у великі колективи промислові робітники. Вивчаючи відносини радянської влади з робітниками, треба пам’ятати, що держава тримала їх в покорі, не зупиняючись навіть перед терористичними засобами впливу. Пролетарське походження не давало жодної гарантії безпеки тим, хто відхилявся від визначеної вождями генеральної лінії партії. Робітник з багаторічним стажем перебування в більшовицькій партії ставав у таких випадках опозиціонером, а позбавлений засобів виробництва селянин - підкуркульником. Опозиціонерами і підкуркульниками займалася спеціально розбудована структура, яку можна було б назвати матеріалізованим втіленням диктатури вождів - органи державної безпеки. Разом з тим радянська влада робила все, що могла, аби поліпшити умови праці і повсякденного життя пролетаризованим верствам суспільства. У ситуації постійно виникаючих господарських криз, якими супроводжувалося здійснюване методом проб і помилок комуністичне будівництво, зробити умови життя для своєї соціальної опори владі було нелегко. Як правило, щось позитивне для робітників і пролетаризованих селян робилося за рахунок верств, позбавлених права обирати і бути обраними в ради робітничих і селянських депутатів через своє класове походження або неправильну щодо лінії партії поведінку. Це були різні категорії населення, але внаслідок позбавлення виборчих прав вони таврувалися одним колоритним російським терміном: «лишенці». Україномовний термін «позбавленці» якось не звучить... Парадокс полягав у тому, що професійні революціонери, які після приходу до влади розбудовували комуністичний лад, складалися в основному з різночинців. Пролетарські елементи були представлені серед них в обмеженій кількості. Вождь партії В. Ленін, який з філігранною майстерністю розпалював в суспільстві класову війну, взагалі був спадковим дворянином, хоч приховував цей факт від суспільства. Соціально-економічні перетворення 1920-30-х рр. розглядалися в радянській історіографії та пропаганді як колосальний злет духовної енергії народу, який після повалення самодержавства здійснив у найкоротші строки під керівництвом партії більшовиків кардинальну модернізацію відсталої економіки. У пострадянські часи тема модернізації виявилася перекритою, особливо в українській історіографії, темою репресій сталінського режиму. Однак проблема комуністичного будівництва вимагає комплексного вивчення обох тем - радянської модернізації і сталінських репресій. Індустріалізація країн і колективізація сільського господарства - це паралельні напрями в комуністичному будівництві. Проте між ними існувала докорінна відмінність, обумовлена відсутністю у промисловості і наявністю в сільському господарстві приватної власності безпосередніх виробників на засоби виробництва. Держава виступала перед робітниками як колективний роботодавець-підприємець, який сплачував їм заробітну плату, сподіваючись, що вони працюватимуть не за страх, а за совість. Ця держава старалася показати робітникам, що якраз вони і є державою. Вона не шкодувала зусиль для втягнення їх у партію і профспілки, залучала їх через робітфаки й виші до управління виробництвом, брала на себе турботу про захист заробітної плати від інфляції, викликаної стрімкими темпами капітального будівництва. Використовуючи засоби масової агітації і пропаганди, керівники партії закликали робітничий клас підтримати генеральну лінію на індустріалізацію. Вони запевняли, що індустріалізація має врятувати країну від повторної воєнної інтервенції, від перетворення її на колонію імперіалістичного Заходу. Для багатьох робітників, у пам’яті яких іще залишалися свіжими спогади про виснажливу шестирічну смугу воєн, така агітація була, як правило, переконливою. 2. Зростання робітничого класу і розвиток промисловості 2.1 Донбас: територія і населення Сучасний Донбас у складі України поділений на дві області - Донецьку і Луганську. Цей поділ зберігається без змін майже вісім десятиліть. Натомість під час сталінської «революції згори» адміністративно-територіальний поділ України постійно змінювався. Зміни почалися навіть раніше: перша пореволюційна адміністративно-територіальна реформа відбулася у 1923 р. Тоді волості були укрупнені в райони, а повіти в округи. На території Донбасу утворилося шість округів - Артемівський, Луганський, Маріупольський, Сталінський, Старобільський і Шахтинський. У 1925 р. Шахтинський округ за рішенням ЦК РКП(б) передали у підпорядкування Північно-Кавказького краю. Під час підготовки реформи 1923 р. існувала думка остаточно покінчити з дореволюційним поділом, тобто ліквідувати й губернії. Цьому перешкодив голова уряду УСРР Х. Раковський, який вважав, що розширення об’єктів управління до чотирьох десятків округів надто ускладнить роботу центральних партійних і радянських установ. Проте наступник Раковського В. Чубар погодився на ліквідацію губерній, і з 1925 р. в Україні встановилася триступенева структура управління (центр-округ-район). Після переходу до суцільної колективізації селянських господарств сільський район перетворився в найбільш відповідальну ланку адміністративного управління. Ця ланка потребувала зміцнення, передусім у кадровому відношенні. У політичному звіті ЦК ВКП(б) XVI партз’їзду (червень-липень 1930 р.) Й. Сталін торкнувся цієї болючої проблеми. Формулюючи у своїй манері запитання, він тут же безапеляційно відповів на нього: «Що треба зробити, щоб забезпечити районні організації по всіх галузях нашої роботи достатньою кількістю потрібних працівників? Для цього треба зробити, принаймні, дві речі: 1. скасувати округи, які перетворюються в непотрібне середостіння між областю і районами і за рахунок окружних працівників, які звільняються, посилити районні організації; 2. зв’язати районні організації безпосередньо з областю (крайкомом, нац. ЦК)». У Російській Федерації, де поряд з округами існували області і краї, перехід на триступеневу структуру управління дійсно допоміг зміцнити кадрами райони, наблизити партійний і радянський апарати до колгоспів. У національних республіках, де областей не створили, прийняте по доповіді Сталіна рішення XVI з’їзду ВКП(б) про ліквідацію округів означало перехід на двоступеневу структуру управління (центр-район). Це рішення було виправданим для невеликих за територією й населенням республік, але не для України. Однак партійно-радянське керівництво УСРР виконало його, не порушуючи перед Москвою питання про утворення областей замість округів, які підлягали ліквідації. Генеральний секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович тупо виконував рішення партійного з’їзду, не задумуючись про можливі наслідки. В. Чубар теж не висловив заперечень, хоч керував радянською вертикаллю влади, яка безпосередньо відповідала за поточне управління усіма сферами життя. Мабуть, йому було незручно наполягати на утворенні областей, оскільки п’ятьма роками раніше він підтримав пропозиції про ліквідацію губерній. Починаючи з вересня 1930 р. територія України була розподілена на 503 адміністративні одиниці, безпосередньо керовані з Харкова: Молдавську АСРР, 18 міст центрального підпорядкування і 484 сільські райони. Районна ланка від реформи справді виграла. На зміцнення районів ЦК КП(б)У надіслав майже 14 тис. колишніх окружних працівників. Проте керувати сільськими районами із столиці республіки виявилося неможливо. Так-сяк справляючись з чотирма десятками округів, Харків не міг справитися з півтисячею об’єктів управління. В ЦК КП(б)У, Раднаркомі УСРР, Укрпрофраді та інших центральних установах стали виникати специфічні управлінські ланки по групах районів. Це не зарадило справі, а тільки призвело до глибшої дезорганізації. Півтора роки діяльність центральних установ республіки була напівпаралізована безліччю дрібних проблем, які виникали в сотнях сільських районів. Нарешті, в лютому 1932 р. було прийнято рішення про створення п’яти областей, які за територією майже удвоє перевищували колишні губернії, - Харківської, Київської, Одеської, Дніпропетровської та Вінницької. В районах Донбасу керівництво республіки не наважилося створити область, яка б взяла на себе управлінські функції колишньої Катеринославської губернії, і залишило управління за собою. Ця непослідовність, як швидко довело життя, виявилася необґрунтованою. Тому 2 липня 1932 р. ВУЦВК ухвалив рішення про утворення Донецької області у складі 17 адміністративно-територіальних одиниць, підпорядкованих центру, а також 13 районів Харківської і 5 районів Дніпропетровської областей. На III Всеукраїнській партконференції у липні 1932 р. С. Косіор, В. Чубар, Р. Терехов та інші керівники республіки визнали, що через поспішність при проведенні адміністративно-територіальної реформи сільські райони виявилися, як вони обережно висловлювалися, «без достатнього керівництва» у найвідповідальніший момент становлення колгоспного ладу. Проблема, однак, не вичерпалася сама собою одразу після утворення областей. На лютневому (1933 р.) пленумі ЦК КП(б)У однією з причин катастрофічного спаду сільськогосподарського виробництва голова ВЦВК Г. Петровський назвав таку: «Про елементарні речі, які треба було повідомити ЦК або який-небудь інший радянський орган, тижнями і цілими місяцями ми не могли дізнатися в районі. Наші організовані області далеко не справно працюють. У минулому році в поїздці по Донецькій області я бачив, як обласні організації не охопили ще район у відношенні керівництва, не налагодили цю справу так, щоб село відчуло керівну роль партії». Новоутворена Донецька область була найбільшою за територією в Україні. На початок 1937 р. вона складалася з 13 міст обласного підпорядкування (включаючи села у підпорядкуванні відповідних міськрад), 25 сільських районів, підпорядкованих безпосередньо області, і 18 районів, підпорядкованих Старобільському округу. Відновлення Старобільського округу після утворення області пояснювалося економічною специфікою об’єднуваних ним сільських районів. Старобільський округ був суто сільськогосподарським, а під історичним кутом зору - продовженням Слобідської України. Між 1926 і 1937 рр. населення області змінювалося таким чином:
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||