1. Взаємовідносини між робітничим класом і владою
 Скачать 408.45 Kb.
|
|
Ці дані показують різну динаміку чисельності населення у міжвоєнному десятиріччі. На території десяти міськрад кількість населення зросла більше, ніж удвічі, а у трьох інших - більше, ніж у півтора рази. Донецькі міста швидко розвивалися, вбираючи в себе робочу силу із зовні. В сільських районах, підпорядкованих безпосередньо області, зростання населення було менш переконливим, а у 8 районах з 25 кількість жителів зменшилася. Там, де населення зростало, розвивалася кам’яновугільна промисловість, знову-таки вбираючи робочу силу іззовні. А у 17 сільських районах Старобільського округу населення зменшилося, причому у восьми з них - майже наполовину. Лише Станично-Луганський район виявив слабку тенденцію до зростання. Ці суто аграрні райони втрачали людей внаслідок депортації або загибелі під час колективізації і Голодомору, меншою мірою - завдяки відпливу робочої сили на промислові підприємства. Між 1926 і 1937 рр. сукупна чисельність населення Донецької області істотно змінилася:
Перепис 1937 р. більш точний, ніж проведений замість нього Всесоюзний перепис 1939 р. Тому зміни в чисельності населення варто визначати за переписом 1926 р. і «репресованим» переписом 1937 р. Бачимо, що населення області за десятиріччя зросло в півтора рази. Це найбільший в Україні темп росту. Зростання спостерігалося і в Дніпропетровській області (на 5,4%), але в усіх інших областях чисельність населення скоротилася внаслідок Голодомору 1932-1933 рр. Чисельність чоловіків у сільській місцевості Донецької області скоротилася на третину. Частково скорочення було викликане урбанізаційними процесами, але в основному - Голодомором. Порівняно високі темпи зростання міського населення пояснювалися притоком робочої сили в донецьку промисловість з інших областей України і з інших республік СРСР. Приток перекрив заподіяні Голодомором втрати місцевого населення. Населення великих міст Донецької області (з чисельністю понад 50 тис. жителів наприкінці 1930-х рр.) зростало між переписами 1926 і 1937 рр. таким чином:
Число міст з населенням понад 50 тис. жителів зросло в Донецькій області з 4 до 12. Кількість людей в містах, де розміщувалися новобудови перших п’ятирічок, зростала особливо швидко. Рекордсменами в Україні за темпами зростання були Краматорськ (7,6 рази) і Горлівка (4,5 рази). Подібні темпи спостерігалися тільки в сусідній Дніпропетровській області, де населення Дніпродзержинська за десятиріччя збільшилося в 4,5 рази, а Запоріжжя - в 4,4 рази. Це й не дивно. В обох областях, які входили до складу дореволюційної Катеринославської губернії, формувався єдиний економічний район (з 1960-х рр. відомий як Донецько-Придніпровський). Проте міста Донецької області у міжвоєнну добу розвивалися більш динамічно. Область мала п’ять міст з потроєною за десятиріччя чисельністю населення, тоді як Дніпропетровська - тільки одне (Кривий Ріг). В інших областях України - не було жодного. Завершальним акордом в динаміці адміністративно-територіального поділу Донеччини стало формування у червні 1938 р. двох окремих областей - Сталінської з центром в Сталіно (після перейменування в Донецьк у 1961 р. - Донецької) і Ворошиловоградської (після повернення обласному центру історичної назви в 1990 р. - Луганської). Поділ Донбасу ставить питання про те, в яких пропорціях розподілилося його населення між двома новоутвореними областями. Для відповіді треба скористатися матеріалами Всесоюзного перепису населення 17 січня 1939 р. Не підлягає сумніву, що організатори цього перепису допустили переоблік населення, намагаючись захиститися від звинувачень в недообліку, яких зазнали керівники перепису 6 січня 1937 р. Однак за підрахунками фахівців, переоблік не перевищував 2,9 млн. осіб (1,7% від загальної чисельності зареєстрованого населення)1. В масштабі однієї області можна говорити про переоблік в кілька десятків тисяч осіб. Переважна частка збільшеної чисельності населення у порівнянні з даними перепису 1937 р. припадає на природний та механічний прирости за 1937-1938 рр. Таблиця, що наводиться, дає уявлення про те, як населення українського Донбасу розподілилося в 1938 р. між двома областями (за переписом 1939 р.):
Отже, людський потенціал розподілився між двома областями у співвідношенні двох третин (Сталінська обл.) до однієї третини (Ворошиловградська область). Сільське населення розподілялося приблизно порівну. Зростання робітничого класу Чисельність робітників і службовців в економіці Донбасу зростала за період 1928-1936 рр. в таких пропорціях:
Перша закономірність, яка кидається в очі: темпи зростання кількості працюючих у промисловості виявилися найменшими. Більш динамічно розвивалися капітальне будівництво і транспорт. Високі темпи зростання показали галузі, які раніше в Донбасі були зовсім нерозвинутими - освіта і охорона здоров’я. І, нарешті, кількість працюючих в радгоспах і МТС зросла в 12,9 рази. У 1928 р. машинно-тракторних станцій ще не існувало, а мережа радгоспів була малорозвинутою. Розглянемо тепер структуру промислових робітників Донбасу, задіяних у великій і дрібній (районній, кооперативній, колгоспній) промисловості. Наводяться середньорічні дані про чисельність робітників в 1937 р. разом з кількістю підприємств, на яких вони працювали. Дані зазначені не тільки по Донбасу в цілому, а й по двом областям, на які була поділена Донецька область в 1938 р.:
Питома вага робітників великої промисловості у промисловому виробництві України складала 83% проти 17% робітників дрібної промисловості. Натомість на Донбасі це співвідношення ще виразніше виступало на користь великої промисловості - 95,7% проти 4,3%. Підприємства дрібної промисловості займалися майже виключно виробництвом продукції для задоволення повсякденних потреб населення, і якраз ці галузі були розвинуті на Донбасі найменше. Галузева структура робітників Донбасу, задіяних у великій та дрібній промисловості, у 1937 р. була такою (теж з розподілом відповідних даних по двох областях, утворених роком пізніше):
Сукупна чисельність робітників у п’ятьох взаємопов’язаних галузях важкої індустрії Донбасу становила 489,1 тис. осіб, тобто 79,5%. Це - кам’яновугільна, металургійна, машинобудівна, хімічна (з коксохімією) галузі промисловості і електроенергетика. На них ми й зупинимося в подальшому аналізі промислового розвитку. Наведені дані засвідчують однорідність промислової структури Сталінської і Ворошиловградської областей. Це означає, що поділ Донецької області не був обумовлений економічними причинами (так само, як вилучення з підпорядкування Україні в 1925 р. Шахтинського округу). Промисловість Донбасу, як і вся радянська, розвивалася переважно екстенсивним шляхом, тобто приріст продукції досягався не стільки за рахунок підвищення продуктивності праці, скільки введенням нових потужностей і залученням додаткової робочої сили. Внаслідок високих темпів капітального будівництва у промисловості країна швидко подолала безробіття, а в роки другої п’ятирічки почав відчуватися дефіцит робочої сили. Долаючи його, влада розгорнула агітаційну кампанію по залученню жінок у промисловість. Кампанія проводилася під гаслами звільнення жінок від домашнього рабства і перетворення їх на повноцінних громадянок радянського суспільства. Певний резон у цьому був, але влада насправді бажала розв’язати два взаємопов’язаних завдання: залучити у промисловість додаткову робочу силу і створити економічні умови для обмеження заробітків чоловічої частини робітничого класу. До революції і навіть в роки непу робітник одержував заробітну плату, яка була достатня для прогодування сім’ї. Залучення жінки у виробництво створювало додатковий доход для сім’ї, оскільки зарплата чоловіка стала явно недостатньою для підтримання мінімального життєвого рівня. Внаслідок того, що промисловість розвивалася здебільшого екстенсивно, в ній переважала ручна праця. Це означало, що в галузях важкої індустрії праця вимагала значних фізичних зусиль. Отже, у промисловості Донбасу можливості застосування жіночої праці були обмеженими. Тим не менш, керівники центральних відомств, яким тепер підпорядковувалася важка індустрія Донбасу, наполягали на втягненні жінок у виробничий процес. Наказом по Наркомату важкої промисловості від 2 квітня 1934 р. перед партійними і профспілковими органами Донбасу було поставлене завдання прискорити залучення жінок у виробництво. Це завдання було поставлене на планову основу, і виконання планів контролювалося. Профспілки почали вивчати умови праці на всіх підприємствах з метою виявлення можливостей для заміни чоловіків жінками. За роки другої п’ятирічки у велику промисловість Донбасу прийшло 34 тис. жінок, що складало 51% загального приросту робочої сили (у першій п’ятирічці - 33%)\ Питома вага жінок в другій п’ятирічці особливо зросла у вугільній промисловості - з 20,4% у 1933 р. до 26,3% в 1936 р. Це було пов’язане з досить великими зрушеннями в механізації трудомістких процесів на шахтах. Серед машиністів електровозів питома вага жінок зросла з 28% у 1932 р. до 66% в 1936 р., робітників на конвеєрі - з 8 до 70%, робітників на лебідці - з 32 до 66%. Співвідношення чоловіків і жінок серед працівників великої промисловості Донбасу у 1936 р. виявилося таким:
Ця таблиця добре ілюструє становище жінок на виробництві. Вони становили чверть робочої сили з відхиленнями від цієї константи за категоріями працівників: майже половина серед молодшого обслуговуючого персоналу і третина серед службовців, але менше 8% серед інженерно-технічного персоналу. Національний склад робітників Донбасу можна визначати тільки за вибірковими, але досить репрезентативними обстеженнями. До революції і в роки непу у новому поповненні переважали вихідці з центральних губерній Росії. Тому за обстеженням 1926 р. на першому місці серед робітників знаходилися росіяни (51%), на другому - українці (40%), а серед інших найбільш чисельними були поволзькі татари, білоруси, євреї. В цей час ще залишалися й китайці, завезені сюди за контрактом під час Першої світової війни. Через 8 років ситуація відчутно змінилася. За даними на серпень 1934 р. національний склад працівників області був таким:
Через те, що в роки індустріалізації робоча сила на Донбасі поповнювалася переважно за рахунок прилеглих областей, частка українців в складі робітників і навіть інженерно-технічних працівників стала переважаючою. Сукупна частка українців і росіян дійшла до 94%, хоч Донецька область залишалася найбільш багатонаціональною серед областей України. Чисельність робітничого класу зростала за рахунок різних джерел. У першій п’ятирічці головна роль в поповненні належала селянам. Проте його лави зростали й за рахунок місцевої робітничої молоді, вихідців з сімей службовців, кустарів, ремісників, торгівців. П’ять окружних й десять районних бірж праці укладали під патронатом Наркомату праці УСРР договори з трестами і промисловими об’єднаннями на поставку робочої сили. На початку першої п’ятирічки діяло 22 генеральних договори з Донвугіллям, Південсталлю, правлінням Донецької залізниці. На їх підставі укладалися конкретні договори між біржами праці і господарськими організаціями. Наприкінці 1930 р. безробіття було ліквідоване, і біржі праці реорганізувалися у відділи обліку, розподілу й підготовки робітничих кадрів. Промисловість Донбасу в першій п’ятирічці не могла виконувати встановлені плани через гострий дефіцит робочої сили. На початку 1930 р. дефіцит кваліфікованих шахтарів дорівнював 30 тис. осіб, а ближче до осені з басейну пішло 55 тис. робітників збирати урожай. У постанові від 21 серпня 1930 р. Рада праці і оборони визнала становище у вугільній промисловості загрозливим і зобов’язала Наркомат праці СРСР негайно завербувати і спрямувати в басейн 25 тис. селян. Одночасно за підказкою більшовицького керівництва ЦК ВЛКСМ оголосив мобілізацію 30 тис. комсомольців. Всеукраїнський комітет профспілки робітників сільського господарства і лісу оголосив серпневий похід 10 тис. наймитів на Донбас. В цілому за 1930 рік вдалося мобілізувати у вугільну промисловість Донбасу 82 тис. нових робітників. Однак не більше половини з них залишилося працювати на шахтах постійно. У першій половині 1931 р. попит підприємств Донбасу на робочу силу ще більше зріс у зв’язку з розгортанням капітального будівництва на шахтах, заводах і новобудовах. Шахти вимагали 67 тис. нових робітників. На металургійних заводах невистачало 4700 робітників провідних професій. Азовстальбуд був забезпечений кадрами на 87%, Краммашбуд - менш ніж наполовину. Плани вербування робочої сили органами Наркомату праці виконувалися лише наполовину. липня 1931 р. газета «Правда» опублікувала постанову ЦВК і РНК СРСР «Про відхідництво», яка радикальним чином розв’язувала назрілу проблему. Постанова накреслювала ряд важливих пільг для колгоспників і колгоспів, які надавали підприємствам робочу силу. Підприємства зобов’язувалися надавати технічну допомогу колгоспам-донорам: забезпечувати їх ремонтними матеріалами, запчастинами, транспортними засобами. Сім’ї відхідників одержували допомогу від колгоспу. Госпоргани мусили забезпечувати відхідників житлом і продовольством, оплачувати їхній проїзд до місця роботи. Були визначені райони вербування для промисловості Донбасу. Безпосередньо в Донбасі їх налічувалося 18, в інших регіонах - 43. У радянських, господарських і профспілкових органах утворювалися вербувальні організації з постійними уповноваженими в районах вербування. Апарат числом в 475 вербувальників розподілявся по регіонах країни так: 153 - в Центральній чорноземній області, 91 - в Татарстані, 90 - в Україні, 74 - в Білорусії, 48 - в Західній області. До початку 1932 р. промисловість Донбасу була укомплектована кадрами, однак закріпити їх на виробництві не вдалося. В останньому кварталі 1932 р. в Україні, ЦЧО, Білорусії і Татарстані було навербовано понад 30 тис. робітників. Поряд з оргнабором використовувався й традиційний метод набору «від воріт». За 8 міс. 1932 р. так було набрано на шахти близько 30% загальної кількості прийнятих, а на металургійні заводи - понад 35%. В другій п’ятирічці характер поповнення робітничого класу зазнав істотних змін. Тепер потреби в робочій силі задовольнялися головним чином не вербувальними операціями, а за рахунок випускників шкіл фабрично-заводського навчання або членів сімей місцевих робітників. Селянство залишалося важливим джерелом поповнення робочої сили, але вже не визначальним. Навесні 1936 р. профспілки провели перепис, який охопив 36 тис. шахтарів на 34 шахтах Донецької області. Він показав, що вихідці з села серед шахтарів, які почали працювати на шахтах в 1933-1936 рр., складали близько половини, а серед тих, хто прийшов на шахти тільки в 1936 р. - 33%. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||