1. Взаємовідносини між робітничим класом і владою
 Скачать 408.45 Kb.
|
|
2.2 Структура донецької промисловості донбас населення робітничий капіталовкладення Будівельна програма першої п’ятирічки вимагала багатомільярдних капіталовкладень. В Україні капіталовкладення в основні промислово-виробничі фонди по групі А становили за 1921-1928 рр. 695,5 млн. руб., за 1929-1935 рр. - 7384,3 млн., а всього за 19211935 рр. - 8043,8 млн. руб. Отже, в роки індустріалізації українська промисловість групи А використала 91,8% сукупних капіталовкладень за весь період 1921-1935 рр. Капіталовкладення по групі Б становили за 1921-1928 рр. 101,4 млн. руб., а за 1929-1935 рр. - 821,6 млн., а всього за 1921-1935 рр. - 923 млн. руб. Отже, за роки індустріалізації промисловість групи Б використала 89,0% сукупних капіталовкладень за весь період 1921-1935 рр. Переважну частку капіталовкладень (86,7% в роки непу і 90% в роки індустріалізації) поглинали галузі важкої індустрії, представлені в групі А. Найбільше коштів виділялося на капітальне будівництво в галузях, що забезпечували технічну реконструкцію народного господарства - для електроенергетики, машинобудування, металургії. Територіальна структура капіталовкладень в роки перших п’ятирічок не зазнала будь-яких змін:
Донецько-Придніпровський район (до якого слід додати Харківську область), був найбагатшим на природні ресурси та висококваліфіковану робочу силу. Тому зрозумілим є високий ступінь концентрації в ньому загальнореспубліканських капіталовкладень. Порівняно невелика частка Південно-Західного району (Київська, Вінницька, Чернігівська області) в капіталовкладеннях пояснювалася його близькістю до кордону. Частка Південного району (Одеська область і Молдавська АРСР) в капіталовкладеннях приблизно відповідала його питомій вазі в населенні і економіці республіки. В Україні налічувалося 11 підприємств важкої індустрії, у розбудову або реконструкцію кожного з яких було вкладено від 1926 до початку 1936 рр. понад 100 млн. руб. Список їх виглядав так (з позначенням обсягу капіталовкладень в млн. руб.): Дніпропетровська область Дніпропетровський трубопрокатний завод - 160 Дніпроалюмінбуд - 169 Дніпропетровський металургійний завод - 240 ДніпроГЕС (перша черга) - 250 Криворіжсталь - 252 Запоріжсталь - 369 Донецька область Комунарський металургійний завод - 149 Ворошиловградський паровозобудівний завод - 216 Краммашбуд - 291 Азовсталь - 292 Макіївський металургійний завод - 295 Сукупна вартість найбільших будов Дніпропетровської області (за тогочасним адміністративно-територіальним поділом вона включала й Запорізьку область), дорівнювала 1440 млн. руб., тоді як Донецької - 1243 млн. руб. Потрібно, однак, зазначити, що основою економіки Донбасу була кам’яновугільна промисловість, у розбудову якої за період 1921-1935 рр. було вкладено 1236 млн. руб. Цей мільярд з гаком розійшовся по десятках шахт. Донбас і Придніпров’я з дореволюційних часів об’єднувалися в один економічний район. Якщо проаналізувати загальносоюзний список підприємств важкої індустрії, у розбудову або реконструкцію кожного з яких було вкладено за роки індустріалізації понад 100 млн. рублів, то цей економічний район з 11 новобудовами займав перше місце. На другому місці з сімома новобудовами перебував Уральський регіон, шість новобудов були розташовані в Центральній Росії, по дві - під Ленінградом, у Середній Азії і Східному Сибіру. За роки індустріалізації докорінно змінилося співвідношення між великою та дрібною промисловістю в загальному промисловому виробництві України. По валовій продукції динаміка змін виглядала так:
Якщо на початку індустріалізації дрібна, тобто переважно кустарно-реміснича промисловість виробляла мало не третину всієї промислової продукції, то перед Другою світовою війною її питома вага скоротилася більше, ніж учетверо - до 7,5%. Зміна співвідношення на користь великої промисловості засвідчувала високі темпи технічного прогресу. Слід пам’ятати, однак, що дрібна промисловість стовідсотково працювала на задоволення повсякденних потреб населення, тоді як переважна частка продукції кожної галузі великої промисловості призначалася для споживання інших галузей і, в кінцевому підсумку, для задоволення потреб військово-промислового комплексу, підприємства якого розміщувалися, як правило, за межами України. Є можливість співставити продукцію як великої, так і дрібної промисловості Донецької області з іншими областями України. Абсолютні і відносні показники виглядали так (дані за 1933 р., валова продукція за цінами 1926/27 р.):
Наведені дані засвідчують істотну перевагу Донецької області по виробництву продукції великої промисловості над усіма іншими областями, не виключаючи найбільш розвинутих - Харківської і Дніпропетровської. Ця перевага виглядатиме навіть більш переконливо, якщо згадати органічні недоліки незмінних цін 1926/27 р. як статистичного вимірника. Адже нова продукція включалася в загальний облік за цінами, що існували в рік її випуску. Це означає, що ціни на кам’яне вугілля, видобуток якого був основою промисловості Донбасу, завжди відповідали рівню 1926/27 р., тоді як ціни на швидко оновлювану продукцію машинобудування, яке становило основу промисловості Дніпропетровської і Харківської областей - пізнішому, більш високому рівню. Роки індустріалізації характеризувалися істотною інфляцією, яка діяла на оптові ціни промисловості в бік підвищення. За обсягом продукції дрібної промисловості Донецька область істотно поступалася Київській і Харківській, перебуваючи на одному рівні з Одеською та Вінницькою. У Молдавській автономії велика промисловість перевищувала дрібну по валовій продукції тільки в 5 разів, у Вінницькій області - в 7 разів, у Київській - в 13 разів. Натомість у Харківській області велика промисловість давала в 26 разів більше продукції, ніж дрібна, а в Дніпропетровській - в 28 разів більше. Донецька область і тут була поза конкуренцією: в ній продукція великої промисловості перевищувала дрібну в 52 рази. .3 Зростання основних галузей важкої промисловості Економічне значення Донбасу визначалося наявністю великих запасів високоякісного вугілля, густою мережею шахт, де воно видобувалося, і залізниць, якими перевозилося на місцеві металургійні заводи і в усі регіони країни. Напередодні Першої світової війни Донбас давав 87% загальноімперського видобутку вугілля. Довоєнний рівень вуглевидобутку був перевищений в 1927/28 господарському році, але питома вага басейну в загальносоюзному вуглевидобутку скоротилася до 78% в цілому по Донбасу і до 68,2% по українському Донбасу. Відбудова і розбудова вугільного Донбасу була одним з пріоритетів центрального уряду в Москві. Технічна реконструкція старого Донбасу відбувалася шляхом концентрації вуглевидобутку в найбільш перспективних шахтах, поліпшення і оновлення їх устаткування, прискореного будівництва нових шахт. У перші роки індустріалізації будувалися невеликі і середні шахти, які здебільшого повторювали за технікою виїмки вугілля дореволюційні проекти. В проектах того часу не передбачалося застосування принципово нового устаткування, запровадження повної механізації виробничих процесів. Для кожної шахти будувалася складна індивідуальна поверхня. В роки першої п’ятирічки у проектах уже передбачалася широка механізація основних процесів вуглевидобутку. За першу п’ятирічку до ладу стало 53 шахти, за другу - 40. Завдяки реконструкції старих шахт і будівництву нових істотно зросли нові виробничі фонди, поліпшилася їх якість. Тому технічне переозброєння вуглевидобутку можна прослідкувати за наявністю основних механізмів, які перебували в експлуатації (на початок року):
Вирішальною ділянкою технічної реконструкції шахт був забій. Зрушення, які відбувалися в ньому, знайшли своє відображення перш за все в системі розробок. Переважання пологого і похилого падіння пластів (79,5% усього добування) і відносно невелика їх потужність (від 0,6 до 1,8 м при середній динамічній потужності 0,93 м) сприяли розвитку механізації виймання вугілля важкими врубовими машинами. У шахтах, де розроблялися пологі пласти, ефективному використанню врубової машини перешкоджав короткий забій: на його зарубку йшла незначна частина всього робочого часу, і тому врубова машина простоювала. Це привело до необхідності збільшення довжини забою пологих пластів. На Донбасі середня довжина лави збільшилась з 48 м у 1927/28 р. до 70 м у 1932 р. Механізація зарубки вугілля на крутих пластах проводилася за допомогою відбійних молотків. Пневматичні відбійні молотки застосовувалися тільки на крутих пластах з неякісними боковими породами і великим газовідділенням, тобто там, де використання врубових машин зустрічало технічні труднощі. За станом на 1933 р. вугілля було видобуто за допомогою: важких врубових машин - 53,2% від сукупного обсягу видобутку; легких врубових машин - 0,5%; відбійних молотків - 10,8; інших механізмів - 12,8; всього механізмами - 77,0; ручний видобуток - 23,0. На кінець другої п’ятирічки (1937 р.) за допомогою механізованої зарубки на Донбасі було видобуто вже 90% вугілля (проти 77% в США, 84,7% в Німеччині, 51% у Великій Британії). Зростання рівня механізації зарубки стало початком удосконалення всього процесу добування вугілля. Раціональним використання врубової машини могло бути лише за умови механізації інших процесів вуглевидобутку. У зв’язку з цим впроваджувалася, зокрема, скреперна і конвеєрна доставка вугілля в лаві до навантажувальної площадки. Це допомогло ліквідувати розрив між механізованою зарубкою і менш механізованою доставкою на пологих пластах. До 1936 р. доставка була механізована на 87,5%. Вузьким місцем залишалася відкатка вугілля. На корінних штреках механізована відкатка у 1935 р. становила 39,8%, у той час як механізоване добування досягло 80,2%, а доставка - 87,5%. Видобуток вугілля на українському Донбасі зріс з 24,8 млн. тонн у 1938 р. до 39,3 млн. тонн у 1932 р. Однак план першої п’ятирічки галузь виконала тільки на 85%. Прорив 1932-1933 рр., викликаний передусім Голодомором, вдалося ліквідувати тільки в 1934 р., коли Донбас виконав виробничу програму на 104% і дав 60,016 млн. тонн вугілля. У 1935 р. Донбас також виконав планове завдання: було видобуто 68,9 млн. тонн вугілля проти плану у 68 млн. тонн. Проте в наступні роки кам’яновугільна промисловість знову опинилася у прориві (результат Великого терору), і в другій п’ятирічці недовиконала план на 2%. У розрахунку на душу населення видобуток вугілля в Україні підвищився з 836,3 кг у 1913 р. до 2257 кг у 1938 р., тобто на 169,9% (у 1926/27 р. він дорівнював 756,8 кг). Ці темпи зростання були невеликі порівняно з іншими галузями промисловості, але виявилися достатніми, щоб наблизити душові показники виробництва по Україні до провідних країн Заходу. У 1937 р. душовий видобуток вугілля становив: у США - 3429 кг, в Англії - 5165, у Німеччині - 3313, у Франції - 1065 кг. Динаміка видобутку вугілля (в переводі на кам’яне) в Україні порівняно з провідними країнами Заходу була такою (в млн. тонн):
На тлі інших країн темпи зростання вуглевидобутку в Україні зростали досить переконливо. Щоправда, невисокі темпи зростання або навіть падіння видобутку вугілля у розвинутих країнах світу визначалися зовсім не стагнацією промисловості, а, навпаки, її розвитком із залученням більш прогресивних енергоносіїв, передусім - нафти. Роль донецького вугілля в економіці Радянського Союзу поступово зменшувалася в результаті розгортання видобутку в інших кам’яновугільних басейнах. Питома вага Донбасу в загальносоюзному видобутку скоротилася з 86,8% у 1913 р. до 60,3% у 1937 р. (у тому числі по українському Донбасу - з 78,2 до 54,2%), тоді як частка Кузнецького басейну зросла відповідно з 2,7 до 13,9 %, Уралу - з 4,2 до 6,5%, Підмосковського басейну - з 1 до 6%. У зв’язку з цим споживання донецького вугілля все більше зосереджувалося в Україні і в Центральній Росії, решта регіонів поступово переходила на місцеві види палива. Зміни в територіальному розподілі донецького вугілля були такими (в %):
Наступна таблиця характеризує розподіл донецького палива по галузях загальнорадянської економіки у 1935 р. З неї видно, що 36,7 млн. тонн вугілля, тобто 57,9% було спрямовано на потреби важкої промисловості, 10% прийшлося на частку металургії і 8,1% - на частку електроенергетики. Іншим великим споживачем донецького вугілля були залізниці. Для їх потреб виділялося 26,2% всієї кількості палива. За цільовим призначенням більше всього вугілля споживалося для виробництва коксу, спалювання в топках паровозів і пароходів, у котлах ( в тис. тонн) :
Перше місце за обсягом капіталовкладень займала в роки форсованої індустріалізації металургійна промисловість. У чорній металургії значна частка коштів спрямовувалася на нарощування потужностей існуючих підприємств. Зокрема, до початку 1936 р. було вкладено по діючих заводах (у млн. руб.)1: Макіївський завод ім. С. Кірова - 294,5. Комунарський (Алчевський) завод ім. К. Ворошилова - 148,6. Єнакієвський завод - 67,8. Сталінський (Юзовський) завод - 57,1. Костянтинівський завод ім. М.Фрунзе - 13,6. Поряд з розширенням існуючих підприємств в Україні споруджувалися три металургійні гіганти світового значення - два в Дніпропетровській області (Запоріжсталь і Криворіжсталь) і один в Донецькій (Азовсталь). План першої п’ятирічки передбачав побудови тільки двох заводів у Дніпропетровській області потужністю по 650 тис. тонн чавуну (з відповідною кількістю дальших продуктів переділу). Однак великий дефіцит чорних металів змусив союзний уряд істотно переглянути металургійну програму. Потужність Криворіжсталі було збільшено в остаточному варіанті проекту до 1,7 млн. тонн чавуну, а Запоріжсталі - до 2,0 млн. тонн. Одночасно союзний уряд затвердив рішення побудувати на узбережжі Азовського моря у Маріуполя новий металургійний завод потужністю в 2,2 млн. тонн чавуну. Вважалося, що у перспективі потужність Азовсталі досягне 4 млн. тонн чавуну (продуктивність найбільшого в світі заводу Гері біля Чікаго дорівнювала 3 млн. тонн чавуну. Перший чавун Азовсталі було одержано у серпні 1933 р. Темпи розвитку чорної металургії в перші роки індустріалізації і у першій п’ятирічці були уповільненими. Держава тоді ще не могла виділити достатніх коштів для одночасної розбудови потужностей численних і пов’язаних між собою ланок чорної металургії - від видобутку руди, виробництва коксу і вогнетривів аж до кінцевої продукції галузі - виробництва прокату і труб. Недостатні темпи капітального будівництва поряд із затягуванням введення в експлуатацію новоспоруджуваних металургійних об’єктів наприкінці п’ятирічки (коли загальна сума капіталовкладень в цю капіталоємну галузь надзвичайно зросла) значною мірою зумовили невиконання накреслених планів розвитку. Досягнутий у 1932 р. рівень виробництва прокату по країні в цілому становив лише 55,3% від запланованого оптимальним варіантом першої п’ятирічки. Внаслідок цього потреби країни в прокаті чорних металів зростали значно швидше, ніж його виробництво. Дефіцит балансу чорних металів аж до 1931 р. мав тенденцію до зростання (в млн. тонн):
Радянська економіка не могла розвиватися запланованими темпами, тому що недопостачалася всіма видами прокатного металу і труб. Зокрема, у 1931 р. потреби капітального будівництва України в металі на підприємствах республіканського і місцевого підпорядкування були задоволені: у листовому залізі - на 20,7%, сортовому залізі - на 26,6, трубах сталевих - на 35,3, балках і швелерах - на 35,7% тощо. Можливості розв’язати проблему за допомогою імпорту прокату чорних металів були обмежені, тому що держава мала обмаль конвертованої валюти. Те, що вдавалося виручити від експорту, йшло в першу чергу на імпорт устаткування для машинобудівної галузі. І все-таки зовнішньоторгівельні організації змушені були різко збільшити імпорт прокату чорних металів. У 1931 р. частка імпорту у споживанні чорних металів досягла 23%. У другій п’ятирічці темпи зростання чорної металургії значно прискорилися (частково за рахунок реалізації того величезного заділу, який був зроблений у першій п’ятирічці). Це дало можливість задовольнити основні потреби економіки в продукції металургійної промисловості й ліквідувати імпортну залежність по металу. Важливу роль у цьому відіграли металургійні підприємства Донбасу (в тис. тонн):
У 1928/29 рр. українська металургія дала 2880 тис. тонн чавуну проти 2892 тис. в 1913 р., й відповідно 2787 тис. тонн сталі проти 2442 тис. та 2261 тис. тонн прокату проти 2086 тис. Алчевський і Костянтинівський (по чавуну) заводи навіть не досягли довоєнного рівня виробництва. У першій п’ятирічці уповільнені темпи зростання були характерні для переважної більшості українських заводів. У 1932 р. на Макіївському (по сталі і прокату) і Єнакієвському заводах виробництво знаходилося приблизно на рівні 1928/29 р. Проте саме ці підприємства, докорінно реконструйовані і розширені протягом двох перших п’ятирічок, на завершальному етапі дали більшу частину приросту металу. Споруджені в Україні нові підприємства (за винятком Запоріжсталі) в другій п’ятирічці ще не були доведені до повного металургійного циклу. Протягом першої п’ятирічки погіршилося співвідношення між виробництвом чавуну і продукції передільних цехів: чавуну вироблялося набагато більше, ніж сталі і особливо прокату. Форсований розвиток доменних цехів пояснювався різким зниженням частки металолому у виплавці сталі після вичерпання нагромаджених у відбудовний період запасів лому. Крім того, будівництво нових заводів з повним металургійним циклом і навіть розширення існуючих заводів, як правило, починалося з доменних цехів. З другої п’ятирічки, навпаки, намітилося випереджаюче нарощування потужностей переробних цехів. Проте в донецькій металургії навіть в останні роки другої п’ятирічки виробництво прокату ще відставало від виплавки чавуну і сталі. Це відставання було подолане пізніше. Залежність радянської економіки від імпорту прокату чорних металів особливо загострилася в 1931 р. у зв’язку з падінням виробництва прокату при одночасному стрімкому зростанні металоспоживаючих галузей. Проте в 1934-1935 рр. завдяки швидким темпам зростання металургійної промисловості Донбасу і Придніпров’я ця залежність була ліквідована. Імпорт прокату чорних металів скорочувався: з 1289 тис. тонн в 1931 р. до 885 тис. в 1932 р., 457 тис. в 1933 р. і 311 тис. тонн в 1934 р. У 1938 р. імпорт скоротився до 89 тис. тонн при експорті чорних металів в 53 тис. тонн. У листопаді 1930 р. видали першу продукцію два нових цинкових заводи приблизно однакової потужності: на Уралі - Беловський та в Україні - Костянтинівський. Раніше ця галузь кольорової металургії була представлена в СРСР одним невеликим заводом на Північному Кавказі. Тим часом потреби економіки в цинку постійно зростали, і доводилося задовольняти їх за рахунок імпорту. У 1929 р. було вивезено 34,1 тис. тонн цинку, в 1930 р. - 38,4 тис. тонн. Працюючи на довізній сировині (з Північного Кавказу, Уралу і Далекого Сходу), Костянтинівський завод неухильно збільшував виробництво цинку: у 1931 р. - 2,3 тис. тонн, в 1934 р. - 8,6 тис. тонн, в 1936 р. - 11 тис. тонн. Завдяки цьому постійно зменшувався імпорт цинку: з 23,7 тис. тонн в 1931 р. до 4,3 тис. у 1934 р. і 1,5 тис. в 1935 р. У 1936 р. СРСР припинив імпорт цинку. На третьому місці за важливістю в Донбасі перебувало машинобудування. Донецька область не мала переваг серед інших областей України за ступенем розвинутості металообробної промисловості. На початку другої п’ятирічки тут працювало 278 підприємств цієї галузі у великій промисловості. В них було зайнято 88,8 тис. робітників і вони виробляли продукцію на 380 млн. руб. в цінах 1926/27 р. Якщо виділити в цій галузі суто машинобудування і співставити його з відповідними даними по всій Україні за 1933 рік, то будемо мати таку картину:
Співставляючи ці дані, можна зробити висновок, що машинобудування в Донбасі було представлене незначною кількістю дуже великих підприємств, на яких працювала п’ята частина українських машинобудівників. Порівняно невисока оцінка вартості виробленої продукції пояснюється специфічною структурою галузі, яка орієнтувалася виключно на промисловість групи А. В продукції цієї галузі майже не було виробів, які задовольняли б потреби населення. Якраз ці вироби оцінювалися державою істотно дорожче (з включенням в ціну податку з обороту). У першу чергу машинобудівники Донбасу задовольняли потреби двох провідних галузей місцевої промисловості - кам’яновугільної і металургійної. Така спеціалізація склалася з дореволюційних часів і в роки перших п’ятирічок тільки зміцнилася. Частка українських підприємств у загальносоюзній продукції вугільного машинобудування була вагомою: 57% за 1928/29-1932 рр. В Україні ця галузь була представлена в основному утвореним в 1930 р. трестом по виробництву гірничошахтного устаткування, до якого увійшли Горлівський завод ім. С. Кірова, Донецький завод ім. XV-річчя ЛКСМУ, Луганський завод ім. О. Пархоменка і Торецький машинобудівний завод, а також харківський завод «Світло шахтаря». Горлівський завод, який до революції випускав переважно шахтні вагонетки, у першій п’ятирічці був докорінно реконструйований і переведений на випуск устаткування, знятого з імпорту - турбоповітродувок, шахтних ротаційних компресорів, врубових машин. В грудні 1930 р. тут була створена перша важка врубова машина, а в 1932 р. став до ладу один з найпотужніших в світі цех врубових машин. Луганський завод вугільного машинобудування постав на місці залізничних майстерень. Після реконструкції тут було освоєно виробництво складного технологічного і транспортного устаткування для збагачення вугілля. Донецький завод став основним виробником шахтних тягальних лебідок. Торецький, Краснолуцький і Рутченків- ський механічні заводи, які займалися переважно ремонтом, після здійсненої в другій п’ятирічці реконструкції почали самостійно виробляти шахтне устаткування. Перелічені заводи відіграли основну роль у технічній реконструкції кам’яновугільного Донбасу та інших вугільних басейнів СРСР. У 1932 р. вугільна промисловість країни задовольнялася внутрішнім виробництвом по всіх видах машин на 72%, у тому числі по важких врубових машинах - на 75%, пересувних компресорах - на 49%, тягальних лебідках - на 24%. В другій п’ятирічці імпортна залежність була цілком подолана. Наприклад, по важких врубових машинах, основним постачальником яких став Горлівський завод, співвідношення між виробництвом і споживанням зазнало таких змін:
Машини та устаткування для металургійної промисловості головним чином виробляли два краматорські заводи важкого машинобудування. Старокраматорський завод (СКМЗ), створений у 1896 р. і реконструйований у 1928 р., на першому етапі індустріалізації був основним підприємством країни в цій галузі. Значним досягненням його стало виготовлення в 1931 р. другого в СРСР і чотирнадцятого в світі потужного блюмінга для Магнітогорського металургійного заводу (перший виготовлений в країні блюмінг, встановлений в Макіївці, було створено на розташованому під Ленінградом Іжорському заводі). У 1933 р. СКМЗ виготовив комплексне устаткування для прокатного цеху Запоріжсталі у складі чотирьох станів. У 1936 р. на заводі було збудовано перший радянський слябінг, призначений також для Запоріжсталі. Це підприємство забезпечувало потреби радянської металургії в завалочних, ливарних і монтажних кранах, задовольняло замовлення на унікальне устаткування для гідроелектростанцій, тракторних заводів тощо. Колектив СКМЗ починаючи з 1932 р. виробляв стани для прокатки інструментальних і легованих сталей, машини для правки сталевого листа і сортового прокату, стани холодної прокатки. У жовтні 1929 р. було закладено Новокраматорський машинобудівний завод (НКМЗ). 28 вересня 1934 р. його перша черга стала до ладу. Разом із своїм дублером - Уралмашзаводом він перетворився на найбільше підприємство важкого машинобудування СРСР. Завод розраховувався на щорічний випуск 30 комплектів устаткування для мартенівських і 6 комплектів - для доменних цехів, трьох блюмінгів, 16 прокатних станів, значної кількості устаткування для шахт, коксових батарей, електростанцій. Машинобудівна промисловість, яка спеціалізувалася на виготовленні устаткування для залізниць, була представлена на Донбасі, окрім ремонтних заводів, підприємством світового значення - Луганським (Ворошиловградським) паровозобудівним заводом. На заводській території ЛПЗ за роки першої п’ятирічки було збудоване підприємство, співставне за потужністю з найбільшим у світі заводом компанії «Амерікен локомотив». Проектна потужність заводу була розрахована на випуск 1080 важких вантажних паровозів серії «ФД» на рік. У 1935 р., коли виробнича потужність нового заводу була освоєна менше ніж наполовину, ЛПЗ дав у півтора рази більше паровозів, ніж усі заводи передреволюційної Росії, разом узяті (у порівнянній потужності). На Донбасі була розміщена більша частина хімічної промисловості України. Якщо взяти тільки велику промисловість, в Донецькій області було розміщено зовсім небагато хімічних підприємств, але вони були найбільшими в галузі. Співставляючи основні показники хімічної індустрії області за 1934 р. з усією Україною, одержимо такі результати:
Планом першої п’ятирічки передбачалося створення в Радянському Союзі ряду комбінатів з виробництва азотних добрив за новітньою технологією - з синтетичного аміаку, отримуваного з водню коксового газу й азоту повітря. Зокрема, в Україні треба було здійснити будівництво Горлівського і Рутченківського азотно-тукових комбінатів кошторисною вартістю по 25-26 млн. руб. Кожний і чотирьох комбінатів з не визначеним у п’ятирічному плані місцерозташуванням вартістю по 93 млн. руб. кожний. Виконати таку програму не вдалося ні в роки першої п’ятирічки, ні взагалі за довоєнні роки. Життя поставило вимогу більш прискореного розвитку галузей паливно-енергетичного комплексу і машинобудування. На будівництво підприємств хімічної індустрії було витрачено немало коштів, але для реалізації планових розрахунків щодо приросту потужностей для виробництва добрив цього будо замало. Програма будівництва азотно-тукових комбінатів скоротилася і розтяглася в часі. На Горлівському азотно-туковому заводі випуск добрив розгорнувся тільки в останні роки другої п’ятирічки. Поряд з добривами тут було налагоджено виготовлення великої кількості вибухових і отруйних речовин (в 24 з 25 цехів). Будівництво другого азотно-тукового комбінату (не в Рутченковому, як планувалося, а в Дніпродзержинську) завершилося у третій п’ятирічці. Спорудження більш потужного комбінату з числа тих, що передбачалися планом першої п’ятирічки, розпочалося біля Лисичанська у 1933 р. На цьому місці розташовувався завод, будівництво якого почалося ще в роки Світової війни, але тоді ж припинилося. До кінця першої п’ятирічки тут вироблялися тільки деякі напівпродукти з сировини, яку поставляли збудовані поблизу коксохімічні заводи. Через відсутність коштів будівництво знову було законсервоване і відновилося тільки в 1938 р. Тепер це найбільший в Україні і в Європі Рубіжанський (Сіверськодонецький) хімкомбінат. Однією з найбільших будов став Костянтинівський хімічний завод. У 1930 р. тут став до ладу суперфосфатний цех виробничою потужністю в 200 тис. тонн суперфосфата на рік. Реконструкція Донецького і Слов’янського содових заводів в другій п’ятирічці теж перетворила їх в потужні підприємства. У 1936 р. хімічна промисловість Донбасу давала 49% загальносоюзного виробництва суперфосфату, 49% каустичної соди і 80% кальцинованої соди. За роки перших п’ятирічок в Україні було споруджено одинадцять великих коксохімзаводів продуктивністю від 640 до 1300 тис. тонн металургійного коксу на рік. Шість заводів знаходилися на території Донбасу: Рутченківський (перша черга в 1928 р., друга - в 1931 р.), Горлівський (1928, 1931), Алчевський (1929, 1931), Ново- макіївський (1933), Маріупольський (1935) і Новоєнакієвський (1935, 1936). Поряд з основною продукцією коксохімія давала багату палітру хімічних речовин, які використовувалися як готова продукція або сировина для наступної переробки на хімічних заводах. Хімічна промисловість Донбасу до кінця другої п’ятирічки збільшила обсяг виробництва порівняно з 1913 р. в 12 разів. Її питома вага у промисловому виробництві Донбасу за цей період підвищилася з 4 до 14%. Заводи виробляли понад 100 різних видів хімічної продукції. Донецька електроенергетика розвивалася прискореними темпами. Будувалися районні електростанції (ДРЕС, державна районна електростанція), електростанції для постачання струмом промислових підприємств (ЦЕС, центральна електростанція), заводські електростанції і теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Перша черга Штерівської ДРЕС потужністю 20 тис. кВт стала до ладу ще в жовтні 1926 р. У 1931 р. вона досягла потужності в 157 тис. кВт і стала однією з найбільших в СРСР. Тоді ж увійшла в дію Зуївська ДРЕС потужністю в 150 тис. кВт - одна з найдосконаліших у світі за технічним рівнем. Північнодонецька ДРЕС потужністю в 73 тис. кВт вступала в дію двома чергами - в 1930 і 1932 рр. Будівництво електростанцій з агрегатами великої потужності давало змогу створювати енергетичні системи з метою передачі струму на великі відстані. Об’єднання енергогосподарства Донбасу почалося в 1930 р., коли було організовано трест «Донбасструм». До його складу увійшли Штерівська ДРЕС і 27 промислових станцій (ЦЕС) сумарною потужністю 142 тис. кВт. На початок 1935 р. в Донбасі налічувалося 18 діючих електростанцій потужністю понад 3 тис. кВт ( в тис. кВт): ДРЕС 1. Зуївська - 150. 2. Північнодонецька - 73. 3. Штерівська - 152. ТЕЦ 4. Луганська (Ворошиловградська) - 18. 5. НКМЗ (будувалася). Заводські електростанції 6. Донецького заводу ім. Сталіна - 19. 7. Єнакієвського заводу ім. Рикова - 12. 8. Заводу ім. Ворошилова - 5. 9. Макіївського заводу ім. Кірова - 13. 10. Маріупольського заводу ім. Ілліча - 25. 11. Торецького заводу - 6. Найбільші ПЕС 12. Горлівська - 12. 13. Гришинська (Червоноармійська) - 8. 14. Кадіївська - 12. 15. Новосмолянінівська - 6. 16. Першотравнева - 4. 17. Рутченківська - 15. 18. Щербинівська - 3. 19. «Юний комунар» - 6. Електростанції об’єднувалися в єдину енергетичну систему - «Доненерго». У 1933 р. мережі Донбасу були з’єднані з мережами Шахтинського району Азовсько-Чорноморської системи, а в 1935 р. почалося створення найбільшої в світі енергосистеми шляхом спорудження лінії електропередачі Дніпро-Донбас напругою 220 кВт. і довжиною 270 км. Ця лінія з’єднувала дві існуючі в Україні енергосистеми - «Доненерго» і «Дніпроенерго». Розподіл електроенергії системою «Доненерго» був таким:
Електрифікація галузей економіки здійснювалася не тільки вшир, в міру створення нових промислових потужностей, але й вглиб, шляхом переведення існуючих потужностей з механічної енергії на електричну. Тому випереджаючі темпи розвитку електроенергетики порівняно з іншими галузями промисловості були все-таки недостатніми, і в Україні постійно відчувалася напруженість в постачанні енергією всіх категорій споживачів. Пріоритет в постачанні надавався промисловості, особливо металургійній і хімічній, де електроенергія все ширше використовувалася в технологічних процесах (електроплавка, зварювання, сушка, нагрів тощо). Потреби транспорту і сільського господарства (в таблиці - серед інших споживачів) задовольнялися незадовільно. Відчувалася напруженість і в постачанні електроенергії комунальному господарству, де вона використовувалася майже виключно для освітлення. Незважаючи на те, що частка кам’яновугільної промисловості у споживанні електроенергії істотно впала, електроозброєність шахтарів за період з 1928 до 1935 рр. зросла більше ніж удвоє. Проте за роки перших п’ятирічок в галузі не вдалося подолати напруженості енергетичного балансу. Внаслідок цього проблема комплексної механізації вуглевидобутку залишилася нерозв’язаною. Сумарна потужність електростанцій Донбасу зросла з 105 тис. кВт в 1928 р. до 780 тис. в 1937 р. Порівняно з дореволюційним періодом потужність електростанцій збільшилася в 12,6 рази. У 1937 р. Донецька область виробила 4181 тис. кВт-год електроенергії, що складало 44,3% загальноукраїнського виробництва і перевищило показник дореволюційної Росії в 2,5 рази. Висновки Результати промислового розвитку Донбасу в роки перших п’ятирічок були надзвичайно вагомі. Радянська держава спромоглася зосередити максимум ресурсів, щоб домогтися прискореного розвитку вирішальних галузей економіки, які служили надійним фундаментом для зростаючого військово-промислового комплексу. Проте жорсткі методи концентрації ресурсів, особливо ресурсів з сільського господарства, утворили прірву між державою і суспільством. Мобілізовані в армію громадяни часто відмовлялися захищати радянську державу. Це стало головною причиною катастрофічних поразок 1941 року, які призвели до окупації України. Створений з величезними труднощами і жертвами економічний потенціал Донбасу довелось знищувати при відступі, щоб він не дістався ворогу. | ||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||