Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
8. І.Франко: філософія української перспективи.Франко(1856-1916) першим в укр. Л-рі розробляє тему праці і трудової моралі. Основними рисами світогляду Франка були вірність своєму народові, відданіст боротьбі за його соц. і нац. визволення, забезпечення реального народовладдя, надання загальних людських прав і свобод.; переконаність в тому, що монопольна власність на землю і фабрики повинна поступитис колективній громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена. У поглядах на природу с-во і людину був переконаний в тому, що “матерія і сила”, “дух і тіло” – одна суть, впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навк. світу, свідомий діалектичний підхід до роз-ку в природі і с-ві. Вважав боротьбу нар. мас рушійною силоюсусп. роз-ку, особливу увагу звертав на неухильне зростання науки для працюючих класів. Постійно звертав увагу на найновіші досягнення в галузі природоз-ва, особливо таких прир-наукових концепцій як еволюційного роз-ку Ч.Дарвіна. Основною філ. ідеєю є ідея особи, індивідуальності, вільної в громаді, але не вільної від соціуму. Визначаючи спільноти, через які людина здатна реалізувати себе Франко акцентує увагу на нації. Саме вона становить невід’ємну органічну складову частину істор. пр-су. Соц-політ погляди Франка базуються не на класових а на загальнолюдських позиціях. Шлях до соціалізму – це народне відродження, роз-к нац. Свідомості, широка освітянська д-сть, а не диктатура пролетаріату і революція. Інші його погляди:1) народ творить свою історію, вирішує свою долю 2) в прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбут. істор.зрушень, у т.ч. виробничих та соціальних. 3) творчий пр-с (чи в худож. чи в наук. галузях) може і повинен бути предметом наукових досліджень 4) критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії. 5) був прихильником індуктивного м-ду в пізнанні і відкидав діалектичний м-д. 6) скептично висловлювався про марксистський світогляд 7) “держ. соціалізм” вважав гальмом історик. прогресу. 8) в релігії вбачав реальну опору людства, нічим не замінну і в часи лихоліть і в мирну добу. Філософські переконання Івана Франка. У розвитку світогляду Франка відбилися складні суперечності ідейної боротьби, суспільно-політичних течій переломного періоду у розвитку людства. Тому при всій глибині та багатогранності його світогляд не був послідовно завершений. Основними рисами світогляду Івана Франка були:1. філософський матеріалізм; 2. революційний демократизм;3. критичний реалізм; 4. просвітительський гуманізм. Вони склалися у Франка в період з 1876 по 1883 рік під сильним впливом передових ідейних напрямків суспільно-політичної і філософської думки, які йшли тоді в Україну з Німеччини і Росії. Світогляд І.Франка можна з'ясувати, значною мірою, виходячи з оцінок найхарактерніших явищ тогочасного суспільно-політичного життя, зокрема, таких, як марксизм і релігія. І.Франко доводить, що матеріалістичне розуміння історії, яке оголошується в марксизмі одним з найбільших наукових відкриттів, зроблених на основі діалектичного методу, являє собою не що інше, як красиво складену схему еволюції людства. І як кожна штучна схема воно не позбавлене теоретико-методологічних вад. І.Франко піддав критиці матеріалістичне розуміння історії з двох точок зору. Оскільки матеріалістичне розуміння історії і ґрунтується на тезі, що виробництво і обмін продукції становить основу всякої суспільної організації, стає незрозумілим, звідки взялися саме виробництво і обмін продукції, і дати «безпідставність Марксової історичної теорії показується» з того, що вона обмежується писаною історією. 9. Класична і некласична парадигми розуміння соціальних процесів Класична На початку XIX ст. конкретизується проблематика традиційної соціальної філософії, набувають розвитку емпіричні (засновані на досліді) соціальні дослідження. Французький мислитель А. Сен-Сімон (1760—1825) одним із перших поставив питання про те, що науку про людину необхідно вивести на рівень наук, які ґрунтуються на спостереженні – відмова від абстрактних міркувань про суспільство, у створенні «позитивної» соціологічної теорії, яка повинна була стати такою ж доказовою і загальнозначущою, як і природничі теорії. Родоначальником позитивізму вважають французького філософа, соціолога О. Конта. Розвиток суспільства, за Контом, підлягає тим самим законам, що й природа, тому соціологія є частиною природознавства. Істотними в контівській соціології є методи дослідження суспільства. Конт обґрунтував застосування в соціології спостереження, а також експериментального, порівняльного й історичного методів. В соціальній статиці головним є питання природи соціального зв'язку, взаємодії елементів соціального організму, що існують за всіх історичних умов. Ідеї Конта були уточнені, розширені й розвинуті англійським філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903). Загальновизнана заслуга його в соціології полягає у застосуванні принципу еволюції як методологічної основи будь-якого знання, що дало змогу розглядати суспільство з точки зору поступальності його розвитку. Спенсер визнавав аналогію між суспільством і живим організмом, вважаючи, що розподіл функцій між органами — спільна риса як суспільства, так і живого організму. Відносини суспільства з навколишнім світом регулюються принципом рівнодії енергії. Це регулювання виявляється в боротьбі за існування як між суспільством і навколишнім середовищем, так і між різними типами суспільств, між індивідами, що є основою суспільства. Джерелом класових відмінностей Спенсер вважав завоювання. Він сформулював закон «рівної свободи»: всі індивіди повинні користуватися таким її обсягом, який узгоджується з рівною свободою інших індивідів. За Марксом не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. В історії людства нічого не трапляється випадково чи стихійно, а все є наслідком чи пов'язано з розвитком економічних та торгових відносин (товарного виробництва). Суспільний розвиток відбувається незалежно від людського мислення, тобто є об'єктивним процесом. З поділом праці збільшується відчуження людини. Суть людини полягає в єдності його праці, життя та спільноти. Еміль Дюркгейм (1858-1917), французький соціолог, вважав, що історичний перехід від однієї суспільної форми до іншої обумовлений природою і функціями соціальної солідарності. Проблему соц. солідарності Д. вивчав у роботі "Про розподіл суспільної праці" (1893).Мета роботи довести, що соціальна солідарність забезпечується розподілом суспільної праці. У ранніх суспільствах соц. солідарність ґрунтується на подібності індивідів, однаковості суспільних функцій, які вони виконують, і на розчиненні індивідуальної свідомості у колективній. Таку солідарність Д. називає механічною. У розвинутих (організованих) суспільствах індивіди виконують спеціальні функції згідно із розподілом суспільної праці, який обумовлює функціональну взаємозалежність і взаємообмін. Такий тип зв'язку між індивідами Д. називає органічною солідарністю. Георг Зіммель (1858 – 1918) – основоположник так званої формальної соціології. Суспільство базується на взаємовпливі, а конкретні соціальні взаємовпливи мають два аспекти: форму і зміст. У книзі "Філософія грошей" Зіммель вивчає нові стосунки людей, обумовлені присутністю грошей. Гроші збільшують дистанцію між людьми, перетворюють приватні, особисті відносини на опосередковані, "безособові". Грошова вартість замінила інші, важливіші вартості і призвела до спустошення і збіднення людини. Гонитва за розвитком і процвітанням спричинила до того, що форми життя людини не відповідають її можливостям. Макс Вебер (1864-1920) Заснував теорію соціальної дії, за якою суспільство постає як взаємодія індивідів та соціальних груп на основі узгодження їхніх інтересів, мови, релігії, моралі. Соціальні дії складають систему свідомого взаємовпливу людей, у якій індивід усвідомлює вплив своїх дій на інших та їхню на це реакцію. Вебер вважав, що історично розвиток суспільства супроводжує утвердження раціональності. Втіленням раціональності В. вважав правову державу. У праці "Протестантська етика і дух капіталізму" довів, що саме дух капіталізму спричинив до сучасного економічного процвітання людства і дослідив сукупність факторів, які спричинили виникнення капіталістичного ладу у Європі. Некласична Толкотт Парсонс (1902-1979) звертав увагу на соціальний порядок. Консенсус щодо цінностей – фундаментальний інтегративний принцип у суспільстві. Із загальноприйнятих цінностей витікають спільні цілі, які визначають загальний напрямок руху суспільства. Вводить поняття "соціальної рівноваги", яка досягається двома способами: соціалізацією і створенням механізмів соціального контролю. Розглядає суспільство як систему, що має відповідати 4-ьом функціональним вимогам: 1.Адаптація – система володіє навколишнім середовищем і має ресурси для забезпечення себе усім необхідним; 2. Цілеспрямованість виражає необхідність ставити цілі, на які спрямовується уся соціальна активність; 3. Інтеграція стосується координації різних частин системи. Головний інститут у цьому право. Усі стосунки координуються на основі правових норм. 4. Зразковість – втримання основних цінностей. Альфред Шюц (1899-1959) – австрійський соціолог. Спосіб, за допомогою якого люди класифікують і надають значення навколишньому світу, не є власне індивідуальним процесом. Люди використовують типізацію, відносять предмет до якогось класу. Завдяки типізації, яка передається від покоління до покоління, у тому числі й мовно, люди бачать світ однаково. Це дозволяє накопичити запас "здорового глузду", який розділяють усі члени суспільства і який уможливлює їхнє спілкування. І хоч кожен індивід може інтерпретувати світ по-своєму, запас здорового глузду дозволяє нам бодай приблизно розуміти інших. Вчення Шюца успадкували дві школи Школа феноменологічної соціології знання (Бергер і Лукман) доводила необхідність узаконити символічні універсалії суспільства. Теорія легітимізації – індивід сам створює суспільство (а це йому необхідно внаслідок його змінної природи), закладаючи певні правила, яких потім сам дотримується. Школа етнометодології (Гарольд Гарфінкель) доводить, що члени суспільства для опису порядку в їхньому суспільстві використовують документарний метод. Створюючи документи, люди створюють зразок суспільства. Для упорядкування соціальної реальності люди описують її елементи. Центральна ідея – "індексація" – смисл поведінки чи предмету індексується залежно до ситуації. Ентоні Гідденс – британський соціолог, який намагається з'єднати структуру і дію у суспільстві і стверджує, що ані структура, ані дія не можуть існувати незалежно один від одного. Для описання взаємодії структур і соціальних дій використовує термін "структурація". Гідденс вважає, що люди наділені бажанням стабільності і мають потребу "онтологічної безпеки", впевненості в тому, що природа і соціальний світ зостануться такими, якими є. Це, можливо, пов’язано із піклуванням про збереження власного життя. Бажання безпеки спричиняє створення зразків суспільного життя. Зразки змінюються тоді, коли більше не відповідають потребам безпеки. Поведінка людей у суспільстві стримується наявністю владних відносин. П'єр Бурдьє – сучасний французький соціолог, називає своє вчення філософією дії. Говорить про економічний та символічний капітали, які є привілеями багатих, обраних та інтелектуалів і відрізняють їх від мас. Наявність економічного капіталу дозволяє народові мати багату культуру, але багата культура неможлива і без капіталу символічного. Врешті саму культуру соціолог називає "символічним капіталом". Ален Турен (р. 1925) – французький соціолог, автор "акціоналізму", за яким праця розуміється як принцип змін людини і природи. Суспільство це не лише пристосування, але й творення, самостворення і саморозвиток. Майбутнє – за новими суспільствами, в яких за допомогою засобів комунікації кожен індивід задіяний у суспільному житті, завдяки чому такі суспільства швидко змінюються і оновлюються. Юрген Хабермас (р. 1929) – сучасний німецький соціолог. Головна праця "Теорія комунікативної дії". Центральне поняття теорії – дискурс – аргументація і порозуміння людей зі спільним життєвим світом, пов’язані із комунікативною раціональністю. Життєвий світ – це процес інтерпретацій. Головне у створенні суспільства – комунікативна діяльність. Хабермас вважає, що в сучасності відбувається випадання життєвого світу із систем або ж цілковите його підпорядкування системам. Системи стають нежиттєвими, несправжніми, ефемерними. Говорить також про те, наскільки важливо, істинна чи хибна в суспільстві комунікація. _______________________________ |