Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
22. Основні ідеї християнського світогляду і середньовічна філософія. Теоцентризм філософії А. Августина.Неоплатонізму, стає однією із найважливіших вихідних точок середньовічної філософії і теології. Процес відкидання і прийняття античної філософії припадає насамперед на період патристики, який можна поділити на два підперіоди: перший – апологетичний, коли закладаються основи християнської догматики з утворенням єдиної церкви (до 325 р., коли відбувся Нікейський собор), і другий – систематичний, коли розробляються догматика і філософія (до VIII ст.). Тертулліан (апологет). “Апологетикум” (“Захист”).Основна теза – несумісність філософії і релігійної віри. Відкидав античну філософію, протиставляв моральність – чуттєвості, релігію – філософії.Божиста мудрість безмежно досконала, тоді як людський розум обмежений і недосконалий. “Вірю, тому що це абсурдно”. Зближення християнства з філософією Тит Флавій Климент – засновник християнської богословської школи в Александрії (ІІІ ст.), метою якої був захист християнства. Наступник Климента Оріґен пішов ще далі в поєднанні християнства з платонізмом. Його думка полягала в тому, що еллінська філософія є вступом до християнства, а християнство є її завершенням. Після затвердження догм церкви. Афанасій, який усунув зі школи філософське спрямування, що утвердилося в ній за Климента та Оріґена, і це призвело до її збіднення та занепаду. Боротьба переноситься зі школи на вселенські та помісні собори. Систематизатори. Григорій із Нісси, переконаний у можливості погодження між Об’явом і філософією, розглядаючи філософію як засіб пояснення істин догматики, а розум – як знаряддя християнської віри. Виходив із неоплатонізму, за яким існує три основні субстанції: Єдине, Розум і Світова Душа. Бог через своє Слово (Розум) творить світ. Великим християнським мислителем періоду патристики і найвидатнішим із отців церкви був Аврелій Авґустин. Зупинився на неоплатонізмі. Трактує Бога як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Виходячи з принципу, що Бог первинний, Авґустин робить висновок про вищість душі над тілом, волі і чуттів над розумом, що є основоположним для всього вчення мислителя. Авґустин відкидає деїзм, згідно з яким колись створений світ розвивається далі сам. У Богові захований ідеальний зразок реального світу. Богові належить вічність та всепроникність (безмежність), а світові – час і простір, тобто просторово-часова обмеженість. Авґустин висуває і докази існування Бога. Окремі істини можуть існувати тільки тому, що вони “причетні” до ідеї істини – істини як такої, тобто загальної. Отже, загальне буття як істина – це Бог. По-друге, Авґустин доводить буття Бога онтологічним шляхом: із поняття вседосконалої істоти випливає її існування. Бог є метою пізнання, бо містить у собі істину, є найвищим Благом. Авґустин заперечує чуттєве пізнання, бо воно посилює скептицизм. Про час. На думку Авґустина, дійсне існування притаманне лише теперішньому й тільки за його допомогою щось можна мислити як минуле чи як майбутнє. Минуле пов’язане з пам’яттю, а майбутнє – з надією. Не визнає пізнавальні права розуму. Першість віри над розумом. Етика. Світ як витвір Бога не може бути недобрим. Але існування зла не підлягає сумніву. Немає абсолютного зла, абсолютне лише добро. Зло є там, де не твориться добро. Зло – це відвернення від добра, від вищих цілей, це або погорда, або пожадливість. Зло – це відсутність добра, і походить воно від людини, тоді як добро – від Бога як Божа ласка. Людина відповідає за зло, а не за добро. Божисту благодать (ласку) і божисте призначення (предестинація): Бог передвизначив одних людей до добра, спасіння і блаженства, а інших – до зла, загибелі і мук. Людина сама, за власною волею здійснює свободу вибору, за що несе відповідальність перед Богом і перед собою. Соціально-політична доктрина Авґустина уосновлена на ідеї нерівності, яка визначається вічним і незмінним принципом суспільного життя. Земна ієрархія – відображення небесної ієрархії, на чолі якої стоїть Бог. Усі люди рівні лише перед Богом як своїм праотцем. Авґустин розробляє концепцію всесвітньо-історичного процесу, намагаючись пов’язати історію людства з планами й намірами Бога у творі “Про град Божий”. На думку Авґустина, людство складає в історичному процесі два “гради”: світську державу – царство зла і християнську церкву – царство Боже на землі. Світське царство (держава) також від Бога, але не має привілейованого становища, як церква, що посідає вище становище, і їй світська держава має служити. |