Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
|
34. Поняття світогляду. Історичні типи світогляду. Філософія як теоретична форма світогляду. Формування знання про світ як ціле, етапи (структ. елем. світогляду): світосприйняття як сукупність уявлень про світ, світобачення як сукупність поглядів людини на світ (погляд – це результат пізнання, що містить у собі ставлення до речей, явищ), світорозуміння – логічне пояснення світу на основі світобачення. Усе це й становить зміст світогляду. Його можна визначити як систему поглядів людини на світ та її місце у світі. Міфологічний світогляд – система образного знання про світ, що виражене сукупністю міфів. Міф – оповідь про життя та вчинки істот або героїв, пов’язаних з вищими силами й наділених надприродними здібностями та властивостями. Образи міфу несуть у собі закодовану модель сприйняття світу та поведінки. Поділ світу на духовний і тілесний для міф. мислення невластивий. Міф є байдужим до логічної суперечності і критичності мислення. Через специфічні дії у формі ритуалу переживається єдність “людина – світ”. У ритуалі проглядаються: містика й магічне ставлення до світу. Релігійний світогляд – це система символічно-образного знання про світ та місце людини в світі. Тут символами постають слово, предмети, обряди, храм, його частини, інтер’єр. Важливою особливістю цього світогляду є поділ світу на тілесний, земний, і потойбічний. Межею, що розділяє для людини два світи, є її власна смерть, тоді як для людини міфологічного світогляду факту смерті не існує. Джерелом духовності є трансцендентний Бог, який для кожного окремого буття постає Благом. Аскетичний мотив поведінки і життя – свідомий внутрішній прояв функції жертвопринесення для релігійно і морально зрілої людини. Для міфологічного ж світогляду самопожертва є незбагненною і неможливою. Філософський світогляд, на відміну від міфологічного, – це теоретично обґрунтована система поглядів на світ на основі логічних критеріїв. Якщо особливістю міфологічного світогляду є нерозривна єдність людини та природи, то філософський світогляд починається з протиставлення людини до природи і світу. Відношення людини до світу в міфологічному та релігійному світоглядах виражене питанням його творення, а у філософському – питанням універсальної основи світу. До основних чинників філософського мислення слід віднести акцентування на індивідуальному “Я” та на потребі вибору форми власної поведінки, формування критичного ставлення до авторитетів. Наслідком розгорненого доведення стала теоретизація всіх світоглядних знань. На місці попередньої міфологічної злитості зі світом постало теоретичне відношення до нього. Теоретизація світоглядних знань своїм наслідком мала виникнення філософії. На основі особливостей філософського мислення та світогляду можна вивести означення філософії як теоретично вираженого світогляду. Онтологія, гносеологія (або епістемологія), аксіологія. 35.Поняття синергії. Синергетика як напрямок визначення системності і структурності відносно хаосу. Синергія (або синергізм) – це комбінована дія двох, чи більше факторів, що характеризуються тим, що їх об’єднуюча дія суттєво перевищує ефект кожного окремо взятого компонента з їх суми. Синергетика є одним із спільних методів науки. Синергетика – , створений професором штудгардського університету Германом Хакеном міждисциплінарний напрям, який займається вивченням систем, що складаються з багатьох підсистем різної природи (електронів, атомів, молекул, кліток, нейронів, механічних елементів, органів тварин, людей, транспортних засобів і т.д.), і виявленням того, яким чином взаємодія таких підсистем приводить до виникнення просторових, тимчасових або просторово-часових структур в макроскопічному масштабі. Проблемне поле синергетики центрується навколо поняття «самоорганізації», орієнтуючись на осягнення сутності, принципів організації і еволюції останньої . Під самоорганізацією в синергетиці розуміються процеси виникнення макроскопічно упорядкованих просторово-часових структур у складних нелінійних динамічних системах, що знаходяться в станах, далеких від рівноважних, поблизу особливих критичних точок (їх називають точками біфуркації, або точками розгалуження), біля яких поведінка системи стає нестійкою. У цих точках система під впливом найменших поштовхів (малих дій), або флуктуацій, може якісно змінити свій стан. Цей перехід часто характеризують як виникнення порядку з хаосу. До виникнення синергетики не існувало загальної системи дослідження, на основі якої можна було б проаналізувати та звести в єдине ціле різноманітні результати, що одержані в астрономії і космології, фізиці і хімії, біофізиці та біохімії, генетиці и молекулярній біології, геології та екології. На основі здійснених досліджень формується новий погляд на світ. Універсум розглядається як складно організований і відкритий, він є не усталеним, а таким, що знаходиться у становленні; він є не просто існуючим, а безперервно виникаючим світом. Поняття буття та становлення об’єднуються у єдину понятійну систему. Світ наповнений несподіваними поворотами, пов’язаними з вибором шляхів подальшого розвитку. У світлі нових знань Всесвіт постає системою, що невпинно еволюціонує, як єдине ціле. Значення відкриття певних закономірностей процесів самоорганізації та реорганізації складних систем синергетикою полягає в тому, що радикально змінилося розуміння відношень між гармонією і хаосом, упорядкованістю і безладдям, інформацією і ентропією. Виявилось, що хаос не є абсолютною антитезою гармонії і виключно руйнівною силою, результатом нездоланного росту ентропії, як це здавалося раніше, а перехідним станом від одного рівня упорядкованості до іншого, більш високого рівню гармонії. Цей висновок, одержаний спочатку при вивчені термодинамічних систем засновниками синергетики Іллею Пригожиним, Гансом Гакеном та Сергієм Курдюмовим, був розповсюджений і на соціокультурні процеси. Отже, синергетика стала системою нових основоположних принципів, на яких ґрунтується сучасне наукове мислення і науковий світогляд, тобто стала новою парадигмою наукового пізнання. Основні принципи сучасного синергетичного підходу: Наука має справу з системами різних рівнів організації, зв’язок між ними здійснюється через хаос; Коли системи об’єднуються, то ціле не дорівнює сумі частин; Спільне для всіх частин: спонтанне утворення, зміни на макроскопічному рівні, виникнення нових рис, етап самоорганізації. При переході від невпорядкованого стану до стану порядку всі системи ведуть себе однаково; Нерівність в системі є джерелом появи нового порядку(організації); Системи завжди відкриті і обмінюються енергією з зовнішнім середовищем; Процеси локальної впорядкованості здійснюються за рахунок притоку енергії ззовні; В сильно нерівноважних умовах системи починають сприймати ті фактори, які вони не сприйняли б в більш рівноважному стані; В нерівноважних умовах незалежність елементів поступається місцем корпоративній поведінці; Вдалині від рівноваги узгодженість поведінки елементів зростає. В рівновазі молекула бачить лише своїх сусідів, далі рівноваги – бачить всю систему загалом; В умовах, далеких від рівноваги, в системах діють біфуркаціональні механізми – наявність точок роздвоєння продовження розвитку. Варіанти розвитку системи практично непередбачувані. Приклад:Обмін яблуками — не приводить до синергетичного ефекту, бо яблук залишається, як і перед тим, по одному. Обмін ідеями приводить до синергетичного ефекту, бо в результаті — ідей виявляється по дві. 36. Поняття субстанції у філософії: монізм, дуалізм, плюралізм. (Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Ляйбніц). Б. Спіноза, Р. Декарт, Г. Ляйбніц – раціоналісти. Рене Декарт (1596 – 1650). Праці (лат. мовою): «Міркування про метод…», “Метафізичні розмисли”, “Засади філософії”. Центром і вихідним пунктом філософії Р. Декарта стає не Бог, а «Я». «Я» протиставлене тут усім іншим суб’єктам і всьому світові. «У всьому належить сумніватися» – це для нього абсолютний початок філософування і вихідний принцип його філософії, він дає можливість позбавитися всіх упередженостей. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже, існую» істинний і що він тому є першим і найправильнішим з усіх висновків (Декарт). Таким чином, мисляче «Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе. З цього тлумачення мислення випливає Декартове розуміння субстанції. Субстанція «існує так, що не потребує для свого існування нічого, окрім самої себе». У філософії субстанцією називають кінцеву основу всього існуючого. Субстанція обов’язково має атрибут – це її істотна властивість, без якої її не можна визначити, а сама вона не може існувати. Тоді субстанція – це мисляча річ, що виявляє себе через мислення (воно є атрибутом «мислячої речі», а саме – душі). Отже, душа – мисляча субстанція. Вона для свого існування не потребує жодної тілесної речі. З другого боку, будь-яка тілесна річ не потребує для свого існування субстанції нетілесної, тобто душі. Якщо мисляча субстанція має своїм атрибутом мислення, то тілесна субстанція – поширеність – у довжину, ширину та глибину, що становить природу субстанції. Тобто існує 2 незалежні субстанції тілесна і мисляча (дуалізм). Або все те, що може бути приписано тілу”. Все ж душа й тіло є субстанціями створеними, і ми достеменно можемо розрізняти атрибути одної й другої субстанції. Нествореною субстанцією є Бог, від нього залежить існування двох інших. Р. Декарт у своїй філософії усуває Бога з природи, детеологізує її. Бенедикт Спіноза. Твір “Етика”, складається з 5 частин, кожна з яких починається з визначень основних понять розділу та аксіом, що констатують достоту очевидні, інтуїтивно зрозумілі ідеї. Серцевиною філософії Спінози є вчення про субстанцію. Спіноза захищає існування єдиної субстанції (монізм). Єдиною субстанцією, яка поєднує обидві Декартові, є Бог як субстанція, що вміщує в собі нескінчене число атрибутів, із яких кожний є виразом вічної і нескінченної істотності. “Бог, або субстанція, – стверджує Спіноза теоремою ІІ першої частини “Етики” “Про Бога”, – доконечно існує”. Для розуміння і пояснення світу речей та процесів Спіноза вводить поняття модусу. Це “стан субстанції, іншими словами, те, що існує в іншому і репрезентується через це інше”. Отож модуси, за Спінозою, це одиничні речі, які скінченні. Субстанція є “витворюючою натурою”, а модуси – “натурою витвореною”. Нескінченний модус – перехідна ланка між субстанцією і модусами. Нескінченні модуси: нескінченність, вічність і незмінність. Існують як прості, так і складні модуси. Одним зі складних модусів є людина. У ній поєднане вічне і перебутнє, скінченне й нескінченне. Світ речей Спіноза підпорядковує жорсткому детермінізму. У Спінози модусам не властива свобода. Людина як модус причетна до свободи завдяки обдарованості розумом. Декарт детеологізує природу, Спінозі ж є ближчою платонічна середньовічна традиція, яка ототожнює Бога й Природу. Моральним завданням людини стає виробити в собі вміння дивитися на світ з погляду Бога, з погляду вічності. Готфріду Ляйбніц. Він у розумінні буття виходить з твердження, що ніколи не буває в природі істот, які були б достеменно схожі на інші. Праці – “Монадологія” та “Нові досліди про людський розум”. Центральним філософським вченням Ляйбніца є його теорія монад. Монада – це “проста субстанція, що входить у складні; проста означає така, що не має частин”. Ляйбніц же вважає, що з одної субстанції не може виникнути вся багатоманітність Всесвіту, для цього потрібна множина субстанцій – плюралізм. Монади є істинними атомами природи, тобто елементами речей. Монади є істотностями речей, а тому вони прості, неподільні – це духовні “точки” як нескінченно малі величини. Монади Ляйбніца мають внутрішній розвиток. Розвиток монад відбувається через два стани: прагнення і сприймання. Нижчі “голі” монади становлять неорганічну та нечуттєву природу, монади-душі – мають здатність до відчуття і споглядання, їх репрезентують тварини, третій клас монад становлять душі людей – монади-духи, що мають властивості пам’яті, здатність до суджень і ясної аперцепції. Кожен клас монад прагне досягти вищого, більш досконалого стану. Краєм, межею поступу до досконалості монад у Ляйбніца є Бог. Бог є ніким не створеною монадою, але за своєю сутністю творчою. Атрибути Бога: могутність, знання, воля. Між монадами існує напередвстановлена гармонія, а їхні дії у сукупності складають єдину гармонійну систему. 37. Поняття суспільного розвитку та його критерії. Характерні риси екологічної парадигми та її відмінність від класичної, саєнтистської та ірраціоналістичною. Основою ідеалістичного розуміння суспільного розвитку вважають свідомість і волю людини. Таких позицій дотримувалися філософи античності. Представники релігійної філософії з часів Середньовіччя до сучасності головною рушійною силою суспільства вважають Божественний Розум. Представники географічного визначення - Шарль Монтеск'є, Генрі Бокль, Лев Гумільов вважали, що головна рушійна сила соціального прогресу - географічне середовище. У сучасній соціальній філософії немає єдності думок про поняття і суть рушійних сил та їх компонентів. Одні вважають рушійними суперечності, другі - сукупність інтересів, треті - діяльність усіх учасників історичного процесу: соціальні спільності, їх організації, індивідів, видатних людей тощо. Під рушійними силами, насамперед, розуміється діяльність людей з їх спонукальними мотивами. Спонукальними мотивами є потреби та інтереси. Детерміністична парадигма налаштовувала розуміння соціального світу таким чином, що пропонувала завбачати у суспільних процесах економічну причиновість, зокрема, де відносини могли бути просто кореляційними. Очевидно, світоглядне домінування детерміністичної парадигми в XVIII-XIX століттях позначилося на пошуках визначальних, базових елементів соціального порядку. Як на початку ХІХ ст. Лаплас не залишав місця для випадкових чинників у механізмі світобудови, так багато соціальних філософів знаходили основу суспільного механізму в економічних причинах. Властиво з ХІХ ст. поняття економічного розвитку набирає детерміністичного характеру. Ним визначаються й пояснюються причини більшості соціальних і духовних процесів, а в теорії марксизму економіка проголошується первинною щодо всіх суспільних і політичних явищ, серед яких перебуває культура, мистецтво, повсякденність і навіть історія. На її основі виникає інтелектуальна й світоглядна настанова перебільшувати значення і роль державно-політичних інституцій коштом применшення суспільних ініціатив та життєдайної активності людей. Стратегією сучасного розвитку суспільства є соціальний розвиток – покращення якості життя, система захисту інтересів населення, забезпечення соціальних гарантій, зміцнення інститутів демократії, гарантування справжніх прав і свобод людини. Нинішня ноосферо-екологічна світоглядна парадигма виникла на основі досить розвинутої філософсько-наукової традиції. Ще мислителі древності, зокрема Арістотель вказували на необхідність морально-цілісної детермінації дії людини у природному оточенні. У сучасних умовах розробка екзистенціальних та світоглядних проблем взаємодії людини та природи було тісно пов’язана з розвитком природничих наук та філософською рефлексією їх дані. Вже на початку ХХ ст. сформувалися основні риси екологічного мислення : людина складова частина природи, їх потрібно розглядати у єдності, а не протиставляти одну одній, людина і все що її отчує це частки всесвіту, а тому вони повинні знаходитись у гармонійній єдності. В іншому разі людству загрожує крах. Філософське осмислення екологічних проблем знайшло глибоке відображення в діяльності Римського клубу, що не тільки сформував екологічні обмеження людства, а й розробив чимало евристичних прогнозів щодо його можливих сценаріїв розвитку, і на цій основі щодо оптимальніших способів вписання техногенного суспільства в природне середовище. Тейяр де Шарден, услід за Вернадським, у своїй праці “Феномен людини” здійснив комплексний узагальнюючий аналіз місця людини на планеті та в космосі, дійшовши того ж висновку: на кінцевому етапі своєї еволюції біосфера перетворюється у сферу розуму. Таким чином ми приходимо до необхідності свідомої концентрації зусиль людства на реалізації вимог екологічного імперативу, що ставить ряд важливих соціокультурних, освітніх та морально-цілісних проблем- своєрідну надбудову над екзистенціально-екологічними принципами сучасної цивілізації. Суть же останніх у тому, що людство як природній компонент загальнопланетарного природного організму для власного збереження та саморозвитку має гармонізувати свої взаємовідносини з навколишнім середовищем у напрямку ноосферних принципів функціонування єдиного планетарного комплексу “суспільство-природа”, а основним аспектом цього процесу є натуралізація техніки, соціальної структури та потреб сучасної цивілізації. Ноосфе́ра (від грец. νους («ноос») – «розум») — сучасна стадія розвитку біосфери, пов'язана з появою в ній людства. Так само, як біосфера утворюється взаємодією усіх організмів на Землі, ноосфера складається усіма розумами, що взаємодіють. Ноосферу можна розглядати як єдність «природи» і культури (в широкому тлумаченні останньої — з техносферою включно). Розвиток екологічної думки у 80- 90-і роки має своїм теоретичним фундаментом «Нову екологічну парадигму» (Р. Данлеп, У. Катон, Л. Мілбрес, О. Яницкий та інши), яка фіксує непереборену залежність людини і соціальних систем від стану біосфери. Ключова проблематика - глобальні середовищні зміни антропогенного походження та їх соціокультурна інтерпретація. Головні постулати: люди, що володіють винятковими властивостями (культура, технології), залишаються проте одними з багатьох живих істот - взаємозалежних і включених до глобальної екосистеми, біосфери; винятковість людини як культурної істоти не скасовує законів біосфери |