Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
56.Феноменологічний напрямок філософії XX століття.Феноменологія заявила про себе однією з найунікальніших течій у філософії ХХст., яка на основі виробленого нею оригінального методу аналізу свідомості намагалася розвязати основні філософські проблеми буття і пізнання. Це суб’єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції. Творцем феноменології був Гуссерль. Для Г. феномен- безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Г. висунув ідею розбудови філософії як стругої науки. Для того, щоб повернути погляд від світу до свідомості, він запропонував феноменологічну редукцію. Суть її в тому, що “я беру в дужки” віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Я поертаю увагу від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета її в тому, щоб розкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя у світі. Феноменологія зміщує увагу від суб’єкта сприймання до самого акту сприймання. Тоді відкривається сфера трансцендентальної свідомості- не фактичної свідомості конкретного індивіда, а свідомості як такої, свідомості як сукупності певних правил функціонування. Вивчення трансцендентальної свідомості і є завдонням феноменології. Методом вивчення феноменології є інтуїція. В сприйманні даються факти, в інтуїції-сутності. Тобто не одиничне, а загальне. Сутності є первинними стосовно фактів, вони апріорні, незалежні від фактів. Актам свідомості властива інтерціональність-націленість, спрямованість на предмет. Аналіз відношення відповідності певних актів свідомості і типів сущого, яке в них дається, Г. назвав інтерціональним аналізом. Світ є передумовою, загальною “схемою” сприймання будь-якого предмета. Причому світ- не сукупність сущого, не щось об’єктивне, а просторовий горизонт сприймання. Всього сущого, зумовлений місцем свідомості, перспективою, в якій даються предмети. Свідомість не є чимось сущим, вона не є субстанцією. Вона завжди спрямована на світ, існує в світі, в конкретній ситуації, обмежена своїм місцем у світі і своїм часовим досвідом. ЇЇ можна визначити як певний вид буття, що характеризується місцем і часом. Феноменологія аналізує весь спектр свідомості. 57. ФІЛОСОФІЯ І НАУКА ЯК ТЕОРЕТИЧНЕ ЗНАННЯ: СПІЛЬНІ РИСИ ТА ВІДМІННОСТІ. Відносини між філософією та наукою складні і суперечливі. Відокремити їх дуже важко. Філософія – вже не релігія, але ще не наука. Вона містить образ і подібність того й іншого. Це характеристика перехідних станів (від і до, ще ні і вже ні). Невизначеність філ. До її недоліків належить відсутність чіткості і обмежиності у постановці проблеми, розпливчасті аргументації. Спільне. 1)Між філософією та наукою є те, що вони обидві грунтуються на теоретичному способі аргументації, мистецтві логічного оперування поняттями. 2)Прагненя до прізнання істини, теоретична форма зання. 3) Прагнення довести свої положення, раціональну аргументацію, 4) зверненні переважно до розуму (а не до уяви як міфологія, не до віри як релігія).5)В філ.,як і в науці, є істина і похибка, добро і зло, краса і огидність. Відмінності. 1)Філософія від спеціальних наук відрізняється в тому, що кожна з них має окрему галузь, а філ. розглядає найбільш загальні питання світогляду, її предмет не окреме явище, а світ в цілому. 2)Кожна наука прагне розглядати свій предмет цілком об’єктивно, усуваючи момент суб,єктивності, а філ. – суб,єктивності не усуває, для неї відношення «людина-світ», «суб, єкт – об,єкт» є найголовнішою її проблемою. Філ. не лише спрямована на осягнення об,єкт. Істини, а й на формування системи цінностей, визначення того, що для людини найважливіше. Філософії властива множинність (плюреалізм) вчень. Філ. вчення за своєю природою діалогічне, воно потребує повної свободи. 58 Філософія Арістотеля.Арістотель (учень Платона). Арістотель відверто стає в опозицію до концепції Платона про подвоєння світу на “світ ідей та світ речей”. Арістотель абсолютно не допускав існування ідей чи родових понять поза світом речей і тим самим не надавав їм самостійного онтологічного статусу. Загальне (ідея), що має самостійний онтологічний статус, є нічим іншим, як абстракцією, продуктом людського мислення. Єдиною реальністю, а отже, об’єктом філософського пізнання може бути тільки світ тілесних речей і предметів, об’єктивна дійсність. “Буття” і те, що ми називаємо “сутність”, не може існувати інакше, як одиничне, окреме, що дане людині у відчуттях (сутність означає предмет, що має самостійне, окреме буття, не зумовлене нічим іншим). Поділ філософії на ”першу філософію” і “другу філософію”. Так, у “Метафізиці” він чітко окреслює завдання “першої філософії”, яка, як зазначалося, є наукою про буття (істне). У творі “Категорії” філософ називає окрему річ “першою сутністю”. Вона, на його думку, є “конкретне щось”, річ, предмет, як, наприклад, “окрема людина чи окремий кінь”. Матерію (субстрат) філософ трактує насамперед як щось неоформлене, неокреслене, а точніше – позбавлене форми. Завершує “першу філософію” Арістотель ученням про рушійну першопричину буття, чи про першорушія, що є джерелом і причиною руху й будь-якої зміни. Філософ називає його Богом. Так Арістотель приходить до ідеї “першого рушія”, що покликаний власною активністю, вічною і нескінченою дією приводити все в рух. “Перший рушій завжди сам по собі залишається непорушним, вічним і єдиним”. Етика. Діяльність людини спрямована на здобуття вищого Добра. Власне кажучи, сама практичність людської душі виявна в тому, що вона є вічним спрямуванням до добра, доброчинності, до вищого Блага. Він веде мову про особливе вміння кожної людини дотримуватися в житті “золотої середини” чи міри в усьому, уникати надмірностей у вчинках, у життєвих потребах. Серед етичних чеснот філософ окремо вичленовує справедливість). У п’ятій книзі “Нікомахової етики” він дає описове визначення справедливості, з якого випливає, що вона фактично виражає певний душевний стан людини, який утримує її в рамках законності, оберігає від незаконного. Політичне вчення Арістотеля знайшло свій найповніший виклад у трактаті “Політика”. Держава є спільнотою вільних і рівних людей. Арістотель намагається довести, що в самій природі людини є внутрішня потреба, схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава. Так уперше в античній філософії Арістотель підійшов до наукового визначення людини як “політичної істоти”, спосіб буття якої та її сутність окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю і, головно – життям у державі як виключно людському середовищі для її існування. Арістотель вважає, що історично розвиток суспільства йде від сім’ї до общини (поселення), а від нього до держави (міста, полісу). Сім’ю розглядає як першу форму співжиття суспільства. Уже на рівні сім’ї, як особливої природної спільноти, він вичленовує і віднаходить низку специфічних взаємин, що складаються й існують між господарем (паном) і рабом, між чоловіком і дружиною, між батьками та дітьми. Усі вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбу і домашнього господаря. Перша – поширюється на рабів, друга – на подружжя, третя – на дітей. Владу домашнього господаря Арістотель визнає як одноосібну, монархічну. Стосунки дітей між собою мають демократичний характер, а взаємини між подружжям – аристократичний. Арістотель також веде мову й про найкращу, досконалу державу. Вона – не ідеальна держава Платона, що витворена в голові філософа, а швидше варіант такого реального державного устрою, який дає оптимальні шанси реалізувати мету й можливості буття людини. Головна серед них – зробити життя громадян щасливим. Філософ вважає, що рабство існує “згідно з природою”, бо реально в суспільстві одні люди народжуються, щоб керувати, а інші – підпорядковуватися й виконувати волю перших. Здогадки у сфері економічної науки. Спроба проаналізувати поділ праці, товарне виробництво, обмін, функція грошей в економічній сфері, а також проблема власності. Перший вид господарювання – “економіку” – він вичленовує як правильний тип господарської діяльності і пов’язує його з розумним і поміркованим задоволенням господарських потреб на рівні родини. Джерелом прибутку тут постає рільництво, відгодівля худоби, полювання тощо. До негативного типу господарювання Арістотель відносить “хремастику”, мета якої – не служіння вищим потребам людського життя, а спрямованість на наживу, нагромадження багатства й просто збагачення, тобто на все те, що суперечить природі людини, її моральній сутності. Тут гроші є головним засобом збагачення та обміну. Велика увага публічному вихованню громадян. 59. Філософія ірраціоналізму А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Ф. Ніцше "Так казав Заратустра". Філософія життя – філ. напр., що виник в Нім., і предствлений він А. Шопенгауером та Ф. Ніцше. Свої витоки філ. жит. бере ще в досократів. Артур Шопенгауер (1788—1860) віляв два аспекти осягнення суб'єкта або Я: той, який даний як об'єкт сприйняття, і той, що сам по собі, тобто прояв волі. Світ зумовлений суб'єктом і обмежений сферою видимості. Прихильник волюнтаризму. Свідома воля в нього підлегла сліпій, нерозумній, безцільно діючій Світовій волі.Ствердження волі до життя в якості основного рушійного фактору розвитку і безумовної першооснови світу.Усі явища -- різні ступені об'єктивації волі. Пізнання, у т.ч. наукове, має пристосувальний характер.Етичний ідеал Ш - нірвана, повний аскетизм, умертвіння волі. Інший шлях звільнення від страждань -- мистецтво, художник споглядає саму сутність волі і її адекватні вічні об'єктивації (ідеї), що дозволяє умиротворити шаленство волі. Воля , яка панує у світі , виключає закономірності природи і суспільства ,тим самим відкидає можливість наукового пізнання . Феномени волі : 1.Інстинкт самозбереження ; 2. Боротьба за існування і статевий потяг. Ці феномени реалізуються через людську діяльність , що призводить до воєн,страждань і зла .Уникнути страждань можна , послабивши волю власної життєвої сили. Існує два шляхи послаблення волі :а)естетичний (прагнення до життя ,до прекрасного)-можливий не для кожного; б) релігійний (аскетизм ,альтруїзм). Самогубсво людини — це також прояв її волі .Осн.праці Шопенгауера— «Час як воля і уявлення»(1819) Ніцше Фрідріх (1844-1900). Життя Фрідріха Ніцше можна поділити на періоди : 1) дослідження духовних цінностей , що панують у суспільстві ; 2) переоцінка всіх цінностей ; 3) мораль надлюдини. Основні положення: 1) все існуюче є воля до влади і могутності; 2) перспективізм - сам світ є безліч картин світу (перспектив), які борються між собою та виходять з центрів влади(сили). В основі моралі він бачить бажання (найчастіше, несвідоме) фізіологічно слабких індивідів панувати над сильними і здоровими. Апеляція до розуму і правди є заміна фізичного насильства, спосіб однієї волі домінувати над іншою. Підкреслює неспівмірність категоріальної схеми опису світу з реальним положенням справ, звідси нездатність мови, отже, і мислення представити які-небудь знання незалежно від мови чи мислення. Переконання у фальсифікуючій природі мови і мислення приводить його до думки про домінуючу роль дії і волі. Усі загальні і необхідні істини і тд. усього лише вдалі знахідки в боротьбі за життя і владу, у той самий час вони не зовсім довільні, тому що визначаються органічними рисами людини як виду і її ресурсами, причому вони постійні. Усякі поняття визначені корисністю в рамках трансцендентального життєвого процесу. Уводиться поняття "родового суб'єкта", цілі й інтереси якого сховані від окремого індивідуума. Для нього забобони розуму і форми життя є апріорними і примусовими, він не може не слідувати їм. Звідси фаталістична ідея про вічне повернення тих самих оман, воєн, ілюзій, Протистоїть цьому ідея надлюдини, необхідність( у тому числі і через виховання, і через селекцію) подолання властивостей людської природи, наприклад, структури чуттєвості. Вважав ,що людина нової моралі повинна бути поза людською мораллю .Характерні риси нової людини: 1.чесність по відношенню до рівних собі; 2.справедливість для слабших ; На його думку повноцінна тільки та раса ,яка може виявити у собі надлюдину . Осн.праці — «Так говорив Заратустра»(1883-84)» ,«Воля до влади»(1889). З цими двома представниками пов’ 60, 63. Філософія Києво-Могилянської академії та її роль у розвитку української філософії і культури. Єдиними науками, що відігравали не лише освітню роль були філософія та теологія. Вони стають ланкою, яка відмежовує школу чи колегію від академії. У братських школах дуже поверхнево ознайомлювалися з цими науками, тому ми говоримо про ці навчальні заклади як про початков та середні. Сьогодні відсутьтня інформація про курс теології у Острозькому навчальному закладі, тому історики схильні до думки, що вона не могла бути академією. Про вивчення тут філософії свідчить київський літписець Кирило Іванович він писав про філософські студії. Про філ. студії й свідчив автор «Навітів». На основі цих записів можна робити висновок, що Ост. нав. Заклад був Академією (першим вищим навчальним закладом в Україні). Саме з Києво-Могилянської а. бере свій початок історія української академічної філософії. Києво-Могилянська академія (колегіум), була створена у 1632 р. злиттям Київської братської школи і Лаврської школи — «гімназіону», заснованої у 1631 р. митрополитом Київським і Галицьким Петром Могилою. Проіснувала до 1817 р. (була закрита за наказом імператора Петра І). Від розуміння філософії як мудрості, що досягається тільки через релігійний і містичний досвід (усталеної філософської традиції часів Київської Русі), філософи Києво-Могилянської академії поступово переходять до тлумачення філософії як засобу інтелектуального пізнання істин віри, раціонального осягнення (осмислення) природи і особливо людини, її самоцінності, специфіки пізнавальних здатностей тощо. На першому етапі історії академії у змісті філософських курсів домінували теологія, поєднання догматичних передумов із раціоналістичною методикою, особливий інтерес до формальнологічної проблематики. Згодом все помітнішою стає тенденція до поступового розмежування філософії і теології, створення першого власного інформаційного поля, актуалізується філософська проблематика навколо співвідношення «людина — Всесвіт», переноситься акцент на натурфілософські питання, теорію пізнання, логіку та етику, простежуються пантеїстичні елементи й деїстичні тенденції в інтерпретації відносин Бог—природа тощо. Інокентій Гізель (1600—1683). Праці: «Філософські аксіоми» (1646), «Твір про всю філософію» (1646—1647), «Мир з богом людині» (1669), в яких проаналізовані актуальні метафізичні натурфілософські проблеми, подані характеристики суспільної моралі українського населення середини XVII ст. І. Гізель обстоював позиції деїзму. На його думку, Бог створив матерію (природу) і дух. Внаслідок цього виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі від кількісного розподілу матерії за її формами. Відповідно до виконуваних функцій у структурі внутрішнього чуття Гізель виокремлює такі підвиди: загальне чуття, фантазію, оцінювальну здатність, пам'ять та здатність до розмірковування. Серед онтологічних, натурфілософських проблем, над якими він працював, були питання природи руху, який він розглядав як різноманітні кількісні та якісні зміни, здійснювані в природі як просторове переміщення. Феофан (Єлізар) Прокопович, який читав лекції з арифметики, геометрії, фізики, астрономії, логіки і богослов'я. Філософська спадщина Ф. Прокоповича відображає тенденцію переходу тогочасних українських мислителів від схоластичної парадигми філософування до ідей науки Нового часу, тогочасної модерної європейської філософії. Ця тенденція особливо стає помітною при переосмисленні ним розуміння Бога як самодостатньої сутності, надчуттєвого Абсолюта; тенденції до визнання непорушності законів природи, до утвердження сили людського розуму, до критики авторитаризму і догматизму, притаманного філософії попереднього часу, тощо. Прокопович надавав особливо важливого значення, було вчення про матерію, яке він переосмислив відповідно до філософії Нового часу. Всупереч усталеній середньовічній схоластичній традиції він розглядав матерію не в метафізиці, а в натурфілософії, у зв'язку з природознавчими дослідженнями. Прокопович зазначав, що матерія, яку Бог створив на початку світу, не може ніколи ні народжуватись, ні знищуватись, ні збільшуватись, ні зменшуватись, і скільки її створено, стільки й залишиться завжди. Він доводив, що людина стає щасливою за умов дотримання нею закону природного, морального, громадянського й Божого, що значною мірою досягається шляхом самопізнання. Займався педагогікою. Його перу належать такі праці, як «Буквар», «Про риторичне мистецтво», «Про поетичне мистецтво», «Первое учение отрокам». Проблему пізнання цей філософ розробляв у контексті співвідношення науки й релігії, розуму і віри. На його думку між Святим Письмом, законами природи й розумом людини не може бути суперечностей, оскільки вони гармонійно дібрані самим Творцем. Однак, якщо виникають суперечки між між текстами Св. Письма й науковими знаннями, то слід дотримувтися останніх. Традицію, яку запровадив Прокопович, продовжували С. Кулябка, М. Козачинський, Г. Кониський. Другий етап розвитку філософії К.-М. академіх, коли центр пошуку змістився в бік проблем гносеології, раціоналістичної та емпіричної методології. Найбільш яскраво репрезентує цей період Георгій Щербацький, філософська система якого помітно близька до філософії Декарта, ідей Нового часу. Зусилля філософії, озброєної людським розумом як засобом здобуття істини, спрямовується на пізнання навколишнього світу і людини, що відповідало філософській думці доби бароко. Особливу роль у цьому процесі Щербацький відводить самосвідомості, проблемі онтології «внутрішньої людини», що є, як відомо, однією з провідних ідей української філософської думки. У пошуку істини він застерігав від надмірної довіри до свідчень органів чуття, наголошував на необхідності підпорядкування чуттєвого пізнання мисленню. Г. Щербацький, наслідуючи Декарта, пішов далі Ф. Прокоповича в осмисленні проблеми матерії у світлі тогочасних європейських механістичних концепцій. Філософілософські курси складалися складалися з 3 частин: логіки, в якій розглядалися загальні закони мислення; фізики, тобто природньої філософії, де вивчали природу,космологію, астрологію, психологію та методологію; метафізику, в якій якій викладалися проблеми буття, починаючи від античності до просвітництва. Філософ. Традицію Академії предствляли: Інокентій Гізель, Степан Яворський, Теофан Прокопович, Михайло Козачинський, Григорій Кониський, Сільвестр Кулябка, Степан Калиновський. З кін. 17 ст.в Академ. Починають викладати етику як вчення про мораль. Г. Кониський один із перших включив її до філософського курсу. Завдання етики, за ним, полягало в тому, щоб навчити людинукерувати своїми діями і почуттями для досягнення щастя. Шлях до щастя вбачав у самопізнанні, бо люди, здебільшого, не досягають щастя саме тому, що не знають себе. |