Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі

• Название: Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
• Анкор: Шпори з кандидатського по філософії 1.doc
• Дата: 22.04.2017
• Размер: 0.87 Mb.
• Имя файла: Шпори з кандидатського по філософії 1.doc
• Тип: Документы; #5140
• страница: 30 из 31

67. Філософська парадигма марксизму: основні ідеї, концепти та їх соціально-політичні наслідки.

Матеріалісти: Дідро, Гольбах, Ламетрі (XVIII ст). "у світі немає нічого, крім матерії, що рухається" (спільне з матеріалістами.)

Вихідна засада марксистської онтології полягає в принциповому розмежуванні матерії та свідомості: матерія є все, що існує незалежно від свідомості. Буття ототожнене виключно з матерією. На такий підхід опозиція: буття – первинне, свідомість – похідне – стає центральним принципом філософії, критерієм оцінки кожної філософської системи. Особливість марксистської філософії полягає в тому, що цей принцип уперше послідовно застосовано у сфері найскладнішої взаємодії матеріальних та ідеальних явищ – житті людини та суспільства.

Матеріалістична діалектика як "учення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення" тотожна теорії пізнання та логіці, оскільки закони мислення й закони об'єктивного світу збігаються за своїм змістом. Категорії матеріалістичної діалектики воднораз мають онтологічний зміст і виконують гносеологічні функції як сходинки пізнання світу.

Вихідний принцип матеріалістичного розуміння буття – протиставлення, з одного боку, матерії, природи, буття, фізичного, об'єктивного, а з іншого – свідомості, духу, мислення, психічного, суб'єктивного. Ф. Енґельс формулює у зв'язку з цим "основне питання філософії": що є первісним, тобто справжньою першоосновою світу – свідомість чи буття, духовне чи матеріальне?

Із самої постановки "основного питання філософії" випливає, що свідомість, духовне, виключені зі сфери буття. Натомість ототожнено буття та матеріальність. За таким підходом, свідомість уже "твердо і беззастережно" розглядають як атрибут, властивість високоорганізованої матерії. Звідси випливає зміст принципу матеріалістичної єдності світу: "дійсна єдність світу полягає в його матеріальності".

Марксизм підкреслював, що єдина властивість матерії, з визнанням якої пов'язаний діалектичний матеріалізм, – це властивість бути об'єктивною реальністю, існувати поза свідомістю, бути первинною щодо свідомості.

До універсальних властивостей матерії марксизм зараховує її нестворюваність і незнищенність, вічність існування в часі та нескінченність у просторі, невичерпність її структури. Наголошує, що матерії завжди притаманні рух і змінюваність, саморозвиток, перет­ворення одних форм в інші.

Маркс: "ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній".

Одним із найважливіших здобутків своєї філософії марксизм вважав поширення принципів діалектичного матеріалізму на сферу соціальних явищ, "добудовування марксизму вгорі" і, отже, створення принципово нової форми матеріалізму – історичного матеріалізму. Під суспільним буттям історичний матеріалізм вважав "матеріальні взаємини", тобто незалежні від волі та бажань людей "виробничі відносини", в які люди входять у процесі виробництва потрібних їм для життя матеріальних благ. Ці взаємини, виражені насамперед у власності на засоби виробництва, становлять "матеріальну основу, реальну базу суспільства". Отже, суть марксистського підходу до онтологічної проблематики може бути висловлена формулою: буття є матерією в усій якісній невичерпності структурних рівнів її руху.

Проблеми, які виникають, не можуть бути розв’язані простим підставленням елементарної формули "матерія – первинна, свідомість – вторинна" щоразу, коли постають проблеми буття людини у світі.

Тому в ХХ ст. онтологія на Заході відроджується як важлива і навіть центральна частина філософського знання саме як філософія людського буття, спрямована на вияв принципів породження, проекту­вання, конструювання предметностей свідомості.

Марксизм розглядає пізнання як більш або менш адекватне відображення дійсності свідомістю людини. Таке розуміння пізнання вписується в рамки класичного як “точного” віддзеркалювання предметів і процесів природи розумом людини. Отож, пізнання є взаємодія суб’єкта з об’єктом. А основу цієї взаємодії становить принцип відображення. Отже, пізнання – це процес відображення об’єкта суб’єктом. Людське пізнання – всесильне (гносеологічний оптимізм). Пізнання – це діалектичний процес, результатом якого є істина. Тут істина  це такий зміст наших знань, який відповідає дійсності.

Марксистська фiлософiя, вбачала у вартостях соцiальнi сутностi –“об’єктивні суспільні відносини“, що мають класову природу i є засобом утвердження в суспiльствi того чи іншого класу. Якщо йти за Марксом, то рiч стає товаром (набуває вартостi) лише як "певне суспiльне вiдношення людей". Так кожну річ роблять цінністю акумульовані в ній суспільні взаємини.

Тоталiтарна радянська система розробила норми i стандарти взаємин – соцiалiстичний спосіб життя. Спосiб життя визначав собою як змiст вартостей, так i форму їх функцiонування. Згiдно з iдеологiєю марксизму, дiя соцiальних законiв вiдповiдає iнтересам пролетаря, тому все, що не збiгається з цими iнтере­сами, є оманою, є аморальним i має бути вiдкинутим. Тоталiтарне радянське суспiльство в такий спосiб витворило двоїсту систему вартостей: з одного боку, людина мала рахуватися з набором офiцiйно задекларованих iдеологiчних норм, насправдi ж керувалася принципом "гуртове – чортове" i не вважала за аморальне красти державну власнiсть принципів функціонування єдиного планетарного комплексу “суспільство-природа”, а основним аспектом цього процесу є натуралізація техніки, соціальної структури та потреб сучасної цивілізації.

68.Філософські погляди Г. Сковороди: філософія як мудрість, символіка та антитетика, вчення про дві натури та три світи, вчення про людину. Кордоцентризм як філософський напрям.

Його власний образ життя повністю співпадав з тим вченням, яке він сам проповідував. Його називали українським Сократом. Сократ увійшов до історії філ. як винахідник діалогу, що є головним методом пошуку істини, пошуку сенсу людського життя. Для Сковороди діалог – це не лише форма викладу його творів, а спосі життя. Створював практичну філософію, не надаючи особливої уваги теоретизуванню. Філ. концепція – синтез конкретного індивідуалізму Біблії, де особистість посідає першорядне місце, та дещо абстрактного універсалізму Платона. Метафізичні риси платонівської ідеї – вічність, божистість, незмінність, красу і благість – переносить на неповторну особистість людини в її умоглядній глибині. Одне з осн. питань - про Бога. Бог - вічний початок - невловимий і невидимий, оскільки він, "будучи присутнім у всім, не є ні частиною, ні цілим, не має міри, часової і просторової характеристики" (пантеїзм). Уявлення Сковороди не можна віднести ні до чистого ідеалізму, ні до чистого матеріалізму. У нього Бог і матерія співіснують поряд, хоч невидима натура завжди первинна.

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог.

Антитетика — метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна надати переваги. Антитези, вважав він, утворюють все у світі, складаючись у єдність: «... утворюють єдине: їжу — голод та несить, зима й літо — плоди. Тьма й світло — день. Смерть і життя — всяк створіння».

Ідея "двох натур" і "трьох світів". "…Весь світ складається з двох натур: одна - видима, друга - невидима. Видима натура зветься твар, а невидима - Бог.

У діалозі «Потоп зміїний» він виклав вчення про три світи. Перший є всезагальний світ і світ населений, де живе все народжене. Цей світ є великий. Інші два окремі імалі. Перший – мікрокосмос тобто світильник, світ людини. Другий світ – символічний, тобто Біблія. Тут Сковорода продовжує античну традицію про єдність людини з космосом, згідно з якою людину розуміли як мікрокосмос, що відображає в собі властиволсті, притаманні мікрокосмосу, щоправда, у менш досконалій формі. Великий світ – це світ речей, Всесвіт, який він іменує ще термінами: «пампан», «універсум». Вченні про три світи набуває онтологічної визначеності завдяки вченню про дві натури: одна натура – видима, тілесна, друга – невидима, духовна, божественна. Невидиме домінує в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. Світ видимий існують нерозривно, як яблуня і тінь. Видимий світ – це тінь, а невидимий – яблуня.

Твори: "Прокинувшись, побачили славу його", "Вступні двері до християнської добронравності", "Наркіс. Розмова про те: пізнай себе" (Наркіс (Нарцис) — син річкового Бога Кефіса та німфи Ларіопи. За легендою, закохався у власне відображення у воді струмка й помер від туги за собою), "Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе" (1767). Два останні твори пронизує одна думка: "Пізнай себе" (як в Сократа). Головним пунктом мудрості є знання про Бога, але для досягнення цього вищого щабля пізнання людина повинна пізнати саму себе, пізнати свій шлях, бо "не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе". Таким чином самопізнання – початок мудрості. Етичне вчення Сковороди є серцевиною його ф-ського вчення: "не жити краще", а "бути краще". Прагнення "бути краще" він зв'язував з поняттям "чистої совісті": "краще годину чесно жити, чим поганить цілий день". Праця - вільний потяг людини. Процес праці розглядається як насолода і відчуття щастя навіть незалежно від його результатів. Такій праці Сковорода дає визначення "споріднена". Така праця – мета і сенс життя людини.

На відміну від домінуючої в тогочасній західноєвропейській думці тенденції до осягнення сутності людини через пізнання природи, Сковорода прагне насамперед з'ясувати сутність людини з середини її. Великий же світ філософ розглядає лише тією мірою, якою він дає змогу зрозуміти проблему людини, її щастя, до пошуків якого спрямовано основний зміст філософії Сковороди. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, є, по суті, прагненням осягнути в собі Бога. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. 3 цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як осереддя душевного життя людини, як рушійної сили, що визначає шлях переображення людини. На думку Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення. Шлях до щастя пролягає, на його думку, через моральне вдосконалення людини. Досягти щастя — означає досягти душевного миру. Ідея рівності має сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій потяг до «спорідненого» життя. Сковорода ілюструє це через образ Бога як «фонтану рівної нерівності». Бог — подобен фонтану, наполняющему различние сосуди по их вместности. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всем равенство». Льются из разннх трубок разниїе токи в разние сосуди, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд меніе иміет, но в том равен єсть большему, что равно єсть полини». Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає «разнопутіе» людей та їх різні долі.

Кордоцентризм же, або “філософія серця” — один з напрямків української філософської думки, що бере свій початок ще в давньохристиянській традиції, увиразнюється у вченні Сковороди, знаходить своє продовження й розвиток у працях Памфіла Юркевича, Пантелеймона Куліша, інших мислителів і письменників України XIX століття. “Філософія серця” відбиває деякі з рис української ментальності, для котрого закони буття є “написаними” саме в людському серці, а не привнесеними ззовнію, домінуючими цінностями є добро, любов, прагнення до свободи.

69. Явище глобалізації та його економічні, технологічні, інформаційні, соціальні, культурні політичні виміри. На зламі тисячоліть головною тенденцією цивілізаційного розвитку людства є процес глобалізації. Під таким процесом розуміють зростаючу взаємозалежність і взаємов, язок сучасного світу. Рушійною силою глобалізації став вільноринковий капіталізм. На поч. ХХІ ст. глобалізація вийшла за рамки економ-фінанс. системи й охопила майже всі сфери сусп. діяльності. У 80-х рока ХХ ст. Роланд Робертсон, Ентоні Гіденс та інші започаткували філ. осмислення феномуену глобалізації. Насамперед глодалізація – це феномен західної, індустріальної цивілізації. В її станов. виокрем. 3 етапи: 1)15-19 ст. глобалізація мала характер колонізації; 2)40- і роки ХХ ст. – європеїзація; 3)90-ті ХХ ст. – глобальна капіталістична система. Самобутніми атрибутами сучасного етапу глобалізації є інтеграція та мережа. Світ детальніше переплітається, невпинно інтегруючи ринки, держави та технології. Більшість дослідників вважають глобалізацію спонтанним процесом, який зумовлений появою інформаційної економіки. Процес глобалізації супроводжується

уодноманітненням, яке виявляється в уніфікації потреб, цінностей, норм та ідеалів. На поч. ХХІ ст. глобалізацію вже не розглядають як одновекторний процес, а, заР. Робертсоном, характерна «глокалізація». Цю позицію виражає формула: «скільки світів – стільки глобалізацій». Нарешті глобалізацію характеризують як цілісність людства, яка виявляється у скорочені відстаней, розмиванні державниї бар,єрів, створенні єдиного економічного, фінансьвого, інформаційного та інших просторів на основі комунікативних технологій. Серед низки загроз домінантною є небезпека застосування зброї масового знищення (ядерної, водневої, біологічної чи хімічної) У ХХІ ст. людство зіткнулося ще з однією глобал. загрозою – міжнародний тероризм (11 вересня 2001 р. США). Неменшою загрозою є нерівномірність економ. та соціального розвитку. Нераціональне використання природнії ресурсів, забруднення довкілля, стрімке зростання населення, екологічні проблеми – складові глобалізації. У ХХ ст. завдяки створеній техніці та технології діяльність людини набула планетарного характеру, а її наслідки – глобального. Глобальна зміна клімату, руйнування озонового шару. Особливе місце в дослідженні глобальних проблем людств займається Римський клуб – міжнародна неурядова організація, створена в квітні 1968 р. з ініціативи Ауреліо Печеї. Мета клубу – глобальне прогнозування перспетив розвитку людства. На думку цього вченого, потрібний якісний стрибок у людському мисленні, тобто революція в самій людині, її вдосконалення. Духовно-культурні трансформації потребують політико-структурних змін соціальних систем у бік їхньої більшої керованості. Головні елементи таких змін – це трансформація напруженості «Схід-Захід» в активне співробітництво.