Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
65.Філософія як аксіологія. Визначення вартостей, їх функції, класифікація.Аксіологія (з гр. ахіа – вартість) – царина філософії, пов’язана з дослідженням ціннісного відношення людини до світу та природи вартостей. Віддавна у філософії ставилася мета пізнати суть добра, зла, краси, досконалості, любові, справедливості; висувалося обґрунтування людських цінностей: гідності, честі, сумління, доброчинності тощо. Внаслідок розгляду цих вартостей у філософії утворилися окремі концептуальні напрями етики та естетики. Важливою проблемою філософської аксіології є походження вартостей. З погляду одних теоретиків, вартості є явищем свідомості (або суспільної свідомості), інші філософи основні вартості розглядають як трансцендентні за походженням, ще інші трактують вартості як виявлення природних потреб людини. Мистецтво жити і вартості. Окрім того, аксіологія постає теорією вартості людини, дослідженням системи чинників, які впливають на формування світоглядних вартостей особистості. Кожна людина вбачає перед собою певну мету, а будь-яка мета має ціннісну природу. Не задовольняючись навколишньою природою, людина закладає умови для реалізації вартостей, які покликані метою її життєдіяльності. На підставі створення вартостей відбувається перетворення довкілля і творення світу людської природи – світу культури. Особливої ваги для сучасної цивілізації і для особистості набула вартість свободи в значенні незалежності і самоздійснення. Теоретична інтерпретація системи вартостей може надавати філософії ідеологічної спрямованості і позбавляти філософію її призначення. Ідеологія – це системно виражені соціально-нормативні погляди й вартості суспільних груп, партій тощо. Тому філософія не може бути тотожною з ідеологією, бо за такої тотожності втрачається її критична функція. Вартостями є все, що здатне задовольняти потреби людей та iснує як iдеальнi сутності, що виявляють себе як “буття для нас”. Вартості – це загальновизнані значення речей (смисли), що існують як форми, зразки, способи поведінки та діяльності людей і здатні задовольняти їхні потреби Основними властивостями вартостей є об’єктивний характер iснування, доцiльнiсть або "повиннiснiсть iснування", що усвiдомлюється людиною як доконечнiсть, наприклад, добра, правди, краси тощо, а головне – доконечнiсть самого життя. Самi вартостi є предметностями, що мають об’єктивне iснування поза межами свiдомостi та чуттєво-емоцiйної сфери суб’єкта. Для зручності в аналiзi вартостей Гартман систематизує їх, виокремлюючи шiсть класiв: 1. Вартостi блага (Guterwerte), що охоплюють вартостi корисного для нас, вони служать нам як засоби (Nutz und Mittelnutz). Сюди входить i низка самостiйних вартостей. 2. Вартостi задоволення (Lustwerte), що зазвичай називають "приємним". 3. Життєвi вартостi (Vitalwerte). Сюди входять вартостi, властивi всьому живому. У непрямому розумiннi життєву вартiсть має все, що корисне для життя, а те, що згубне для нього, не є життєвою вартістю. 4. Моральнi вартостi, що охопленi поняттям "добро". 5. Естетичнi вартостi, охопленi поняттям "прекрасне". 6. Пiзнавальнi вартостi; власне лише одна вартiсть – "iстина". На думку Гартмана, в окремий клас можна видiлити й релiгiйнi вартостi. Особливе мiсце в згаданiй класифiкацiї належить вартостям блага. Вартiсть блага має все, що є у вiдношеннi доцiльностi до якоїсь живої iстоти, має для неї корисне значення саме i лише "для" неї, а не саму по собi. Рiккерт розрiзняє вартостi культури (як результат гедонiстичного мислення, в основi якого лежить задоволення) i загальні вартостi. Першi вiн називає благами, щоб вiдокремити їх вiд загальних вартостей. Першi вiн називає благами, щоб вiдокремити їх вiд загальних вартостей. Про них не можна казати, що вони iснують чи не iснують, а лише те, що вони значать (gelten) чи не мають значущостi. З огляду на те, що вартості можуть існувати в суспільстві як трансперсональні, вони об’єднують навколо себе людей, виконуючи цим інтегративну функцію. Пропонуючи членам суспільства певні стандарти поведінки й зразки діяльності, вартості воднораз виконують як соціалізуючу (виховну) функцію, так і роль регулятора взаємин людей у суспільстві. 66. Філософська герменевтика як методологія гуманітарного пізнання. Термін походить від імені Гермеса, який у давньогрецькій міфології був посланцем богів. Його місія полягала у тому, щоб донести веління богів до людей у зрозумілій формі. Гермеса вважають винахідником мови і письма. Витоки герменевтики сягають VI ст. до н. е. й пов’язані з пошуками прийомів розкриття “прихованого” смислу, який нібито містять твори Гомера. Християнство дало новий поштовх для розробки методів інтерпретації, поставивши проблеми перекладу Біблії грецькою мовою. У середні віки склалося розуміння герменевтики як сукупності певних правил, що дозволяють популярно пояснити біблійні тексти. Подальший розвиток герменевтики як методу тлумачення текстів пов’язаний з іменем теоретика протестантизму XVI ст. Флаціуса Ілірійського. Флаціус вводить у герменевтику її основні принципи: принцип герменевтичного кола, принцип контекстуальної інтерпретації та принцип врахування мети та замислу автора текстів. Вчення про мистецтво розуміння та тлумачення текстів виникло у ХVIIХVIII ст. Саме тоді постали спеціальні герменевтики як мистецтво розуміння релігійних текстів (М. Лютер), юридичних (Ф. Савіньї) та літературних (В. Гумбольдт). Ф. Шлейєрмахер (1768 – 1834) (засновник), робота “Перший начерк герменевтики”, перетворює герменевтику в теорію та мистецтво розуміння текстів і мови взагалі. Він трактує герменевтику передовсім як мистецтво розуміння, а не тлумачення, виділяє умову розуміння – тотожність і відмінність між духовним світом двох співрозмовників, автором твору та читачем, також характеризує середовище розуміння, яким є мова. Розглядаючи розуміння як універсальний феномен людського життя, він виокремлює в ньому три сходинки: механічне (неусвідомлене) розуміння; розуміння як тлумачення, що здійснюється на основі узагальненого досвіду в певних сферах знання; досконале розуміння, яке базується на знанні спеціальних правил та вміння їх точно застосовувати. В. Дільтей (1833 – 1911). Його заслуга полягає в тому, що він переносить герменевтичний принцип розуміння на світ історії, на історичну науку. Тепер сама історична - це текс, що підлягає розумінню. За ним, дослідження історії постає як розшифрування історичного досвіду. Він виокремив гуманітарне знання в самостійну галузь наукового знання й стверджував, що предметом наук про дух є життя. Життя – перманентний потік становлення. Життя необхідно тлумачити із середини. Тоді як світ є лише фіксацією життя мислиеля. А звідси й висновок: не життя потрібно пояснювати зі світу, а, навпаки, світ потрібно пояснювати із життя. Герменевтичне осягнення істини буття виключає будь-які наукові методи та підходи. Художнє сприйняття не відображає, а переживає дійсність, тому саме мистецтво є формою філософської істини. !!! Вся вище інформаціє для загального досвіду щого висвітлення цього питання. А головне - наступний текст. Всередині ХХ ст. відбулася полеміка між Е. Беті та М. Гайдегером, яка започаткувала розмежування двох ліній розвитку герменевтики: як теорії інтерпритації і як способу філософування. Енріко Беті будував герменевтику но основі теоретичних принципів філософівї В.Дільтая як «методологію наук про дух». У праці « Загапльна теорія інтерпритації» (1967) він розробив вчення про процедури розуміння та інтерпритації текстів. Розуміння для нього - це –пістемонологічна проблема. Об’єктом розуміння виступають «значущі форми», за якими стоїть об’єктивний у них дух. Головне своє завданя Е. Беті вбачив у захисті історичного пізнання від свавілля «суб’єктивності». Під час дискусій М. Гайдегер формулює проект філософської герменевтики. Для нього розуміння розуміння із методу пізнання перетворюється у специфічно людське ставлення до дійсності. Розуміння - це первинна буттєва характеристика самого життя людини. Людина з розумінням ставитися до свого буття. Людина є буттям, що само себе витлумачує. Розуміння є фундаментальним способом буття людини у світі. Воно передує людській активності, як її передрозуміння. «Передрозуміння» можна виправити та корегувати, але звільнитися неможливо. Воно – необхідна умова для будь-якого розуміння. Розуміння, за ним, в кінцевому підсумку є саморозумінням і означає для суб’єкта стан нової духовної свободи. Адже той, хто розуміє, розуміє себе, проектує себе на власні можливості. На його думку, «кожне правильне витлумаченнямусить зретися довільності осяяння та обмежиності непомітнихрозумових звичок і зосередити увагу на «самих фактах» (для філолога ними слугують осмислені тексти). Той, хто хоче зрозуміти текст, постійно здійснює начерк смислу. Коли у тексті починає вимальвуватися певний смисл, він робить попередній начерк усього тексту загалом. Та цей перший смисл прояснюється тільки тому, що що ми ві самого початку, очікуючи знайти в ньому той чи той певний смисл. Розуміння того, що містить у собі текс, полягає у розробці такого попереднього начерку, а він підлягає постійному перегляданню в процесі подальшого заглиблення у смисл тексту. Що ж визначає передрозуміння? На думку М. Гайдегера, - традиція. Традиція – це збереження того, що є, збереження, що існуватиме за будь-яких історичних змін. Носієм традицій є мова. Він називає мову «храмом буття». Г. Гадамер. На його думку, герменевтика – універсальна філософія нашого часу, яка покликана відповідати на питання, як можливе розуміння навколишнього світу, як у цьому розумінн втілюється істина буття? А тому предметом філ. єгерменевтики є вся сукупність людського занання про світ і буття в ньому. Герменевтика – це досвід світу. Розуміння – це інтерпретація досвіду. Середовищем цього досвіду є мова. У процесі конституювання філ. гермен. Були сформульовані такі її принципи: відкритість інтерпритації (вона ніоли не може бути завершеною); діалогічність інтерпритації (що постає як діалектика запитання й відповіді). Герменевтичний трикутник. Для Г. Гадамера історична дистанція між інерпритаторм і часом створення тексту не утруднює, а, навпаки, полегшує процес розуміня. Філ. герменевтику характеризує поняття «горизонт». Горизон – це поле зору, яке охоплює все те, що може бути побаченим із якогось пункту. Той, хто володіє широтою горизонту, здатен правельно зважити значеня всіх речей, що містяться в середині цього горизонту, з точки зору віддаленості й близькості, великого й малого. Інтерпритація – це конструювання смислу заново. |