Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
49. Система і метод діалектики у філософії Г. Гегеля.Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель Праці: ”Феноменологія духу” (1807), “Наука логіки” (1812), “Енциклопедія філософських наук” (1817), “Філософія права” (1821). Філософію він розумів як форму самостворення і саморозвитку людського духу, отже, як визначальний фактор соціального прогресу. Геґель вважав, що сучасна йому епоха – це час народження нового світу, це світ нового знання, філософії, що осягнула сутність духу. В основу всієї системи геґелівської філософії лягло уявлення про філософію як науку, що має своїм предметом той самий об’єкт, що й релігія, – сутність Бога. Відмінність між релігією і філософією Геґель вбачає у формі осягнення Бога: коли релігія здійснює це на рівні уявлення, то філософія висловлює божественне, тобто сутність абсолютного духу, у науковій формі. Принцип науки, вважає Геґель, має бути розвинений у відповідній для науки формі – у формі поняття. Геґель: свідомість, яка формує предмет знання, постає не як індивідуальна свідомість окремої людини, а як система історично змінних понять і уявлень цілого людства (розширив думку Канта). Те, що свідомість людства (дух) покладає як предмети своєї діяльності і пізнання, залежить від самої свідомості, від міри розвитку її змісту. Знання в концепції Геґеля постає у формі категоріального знання: об’єктивне всезагальне відношення, доконечний зв’язок, закон. Предмет наукового знання став об’єктивно сутнім мисленням – буттям, тотожним мисленню. Інтерпретацію змісту категоріального знання як буття, тотожного мисленню, кладе Геґель в основу поняття об’єктивного духу. Сутність об’єктивного духу – мислення, що перебуває поза окремим суб’єктом. Воно існує у формі системи понять, системи знання взагалі, тобто поняття “дух” означає систему категорій мислення, репрезентованих як об’єктивна реальність. Система категорій постає водночас як основа мислення – субстанція – і як саме мислення, що осягає світ, – суб’єкт. Дух, за Геґелем, є субстанція, яка сама себе осягає, створює себе, і лише як така субстанція дух є суб’єкт. Геґель описує поступальний рух свідомості від найнижчої її форми – чуттєвої достовірності – до абсолютного знання у “Феноменології духу”. Стадії еволюції свідомості в першому розділі “Феноменології духу” – свідомість, самосвідомість, розум. У другому розділі Геґель простежує шлях, на якому свідомість осягає свою соціальну природу і підіймається до осмислення сутності історії. Тут він характеризує окремі етапи історії: Стародавня Греція, Стародавній Рим, Французька революція 1789 року – і відповідно до них типи свідомості. Свідомість постає тут у формі “об’єктивного духу” самосвідомості, вона не протистоїть своєму предметові, як це було на попередньому етапі, а тотожна з ним (вона є предмет самої себе). За Геґелем, розвиток свідомості починається з рабської свідомості, яка рухається до свободи самосвідомості через три етапи. Стоїчна свідомість повністю незалежна від умов і обставин зовнішнього світу, але надто абстрактна, щоб оволодіти дійсністю і реалізувати себе в ній. Скептична свідомість здобуває лише внутрішню свободу, яка постає як байдужість до зовнішнього світу. Скептицизм заплутується в суперечностях, оскільки висуває такі теоретичні постулати, які сам спростовує на практиці. Із внутрішніх суперечностей скептицизму народжується нещасна християнська свідомість нового світу. Вона також внутрішньо суперечлива: з одного боку, світ – витвір Бога, а з другого – “світ лежить у злі”. Одначе нещасна свідомість через християнство досягає примирення одиничного зі Світовим Духом. У “Феноменології духу” розроблено центральну для всієї філософії Геґеля категорію відвласнення. Відвласнення, за Геґелем, – це виникнення предметів об’єктивного світу, природи і суспільства з істотності духу, який відвласнює себе в інше буття, щоб у цій іншій не власній формі пізнати себе у “своєму іншому”. Повернення духу до себе через самопізнання є знесенням відвласнення. Центральний методологічний принцип, з якого виходив Геґель, – принцип заперечення, згідно з яким усе сутнє змінюється, перетворюється на “своє інше”, оскільки воно доконечно містить у собі момент самозаперечення. Заперечення постає моментом зв’язку, який розгортається тріадично: теза – антитеза – синтез. Геґель вносить у розуміння руху поняття самозаперечення і самопокладання себе іншим, яке є разом з тим поверненням до самого себе, до цілісної єдності усіх своїх моментів – “діалектику негативності”. Негативне має значення не саме собою, а як момент опосередковуючого руху протилежностей. У феноменологічному зображенні процесу пізнання опосередковуючими протилежностями постають “знання” і “предмет”. Закони, яким підпорядковані дійсність і мислення, що її осягає, у самому мисленні виражені у формі категорій. Категорія як форма мислення – це фіксація певної форми буття. На рівні філософського знання категорії виявляються як поняття: вони співвідносять з предметом чітке поняттєве значення загального. Логіка Геґеля має тріадичну будову: учення про буття, учення про істинність і учення про поняття. Система логічних категорій розгорнута як процес, у якому кожен наступний етап зберігає результати попереднього розвитку, постаючи як більш розвинене конкретне ціле. Ці принципи засновані на запереченні законів формальної логіки, на висунутих на противагу їм цілковито інших законах: коли формальна логіка є наукою про форми скінченного, розсудкового, людського мислення, то діалектична логіка є наукою про форми нескінченного мислення розуму як мислення стосовно Бога. Геґель розглядає суперечність як корінь будь-якого руху, як джерело саморозвитку речей. Перехід до третього розділу “Науки логіки” Геґель здійснює через аналіз категорії свободи як усвідомленої доконечності. 50. Соціальна дійсність як предмет філософії Просвітництва. Особливістю Просвітництва є перенесення інтересу зі сфери дослідження, вивчення шляхів пізнання природи, що було типовим для XVII ст, на соціальні, політичні, правові, економічні, релігійні взаємини людей i це стає найбільш характерним для Європи XVII ст. Просвітники (передовсім сфера політики та економіки) критично оцінюють успадковану від середньовіччя станову диференціацію суспільства зі своїми привілеями та нормами історичного права, заснованими на старожитніх звичаях i традиціях.На пoгляд цих людей, дійсність, у якій вони живуть, є нерозумною, суперечить самій істоті розуму як найголовнішої властивості людей. Розум, пізнавши природу й відкривши закони як розумні, вважає природу i своєю сутністю. Тому бути природним тут означає бути розумним, а бути розумним — означає бути природним. Якщо в природі панує природний закон, то в суспільстві тоді мусить панувати розумний порядок. І цей порядок настане тоді, коли до вивчення суспільства людина підійде з позиції науки. Розум через свою здатністъ мислити повинен спиратися в аналізі дійсності не на довільні, побудовані на розумуванні твердження, а на наукові дані й знання; він має прагнути до абсолютної завершеності. Нa цій основі й стан людства слід побудувати відповідно до вимог розуму, — це буде Царство Розуму. Таке звеличення розуму в цей історичний період, безумовно, веде до перебільшення і абсолютизації його значення, особливо в духовній сфері. Духовність же включає в себе як сферу свідомості, куди входить і розум, так i чуттєво емоційну сферу людини, а також сферу підсвідомого й неусвідомленого знання. 3міст розуму просвітники (за винятком німецьких) розуміють як здoровий глузд, раціональність. Питання про їх розрізнення у філософії гостро ставить Кант. Як елемент духовності просвітники називають душу, але трактують її як мислення. Усе це досить спрощує розуміння змісту та сутності сфери духовного. Основне завдання, яке перед собою станлять просвітники: перебудувати людський світ на таких розумних засадах, щоб він наслідував закони довершеності, що панують у природі. Біда людей у тому, що вони живуть, нехтуючи цими законами. Щоб повернути людину до природи, треба, аби вона усвідомила свої істинні вимоги, а вони є природними. Це може зробити лише виховання. Ці основні риси Просвітництва в кожній національній культурі виявляють себе дещо видозміненими, оскільки розгортають себе на різних культурних, наукових, моральних традиціях, світосприйнятті i ментальності. При цьому Просвітництво охоплює народи Європи не воднораз. Передовсім його ідеї з'являються у Британії в другій половині XVII ст., а потім їх підхоплює Франція (ХVІII ст.) Німецьке просвітництво має свій специфічний вияв. В Україну воно приходить у XVIII ст. У своїй основі філософські, світоглядні позиції українських просвітників відповідають поглядам англійського, французького та німецького Просвітництва. Але кожен з просвітників по-своєму ставиться до національних духовних традицій, у кожного своя реакція на історичні та політичні події у Російській монархії i на терені України. Наприклад, С. Десницький у своїх філософських, етичних, палітико-правових поглядах орієнтується на англійських просвітників - Т. Гоббса, Локка, Д. Юма; Я. Козельський - на французьких: Ж. Ж. Руссо, М. Монтеск'є, К. Гельвеція. Г. Сковорода пише свої твори в неоплатонічній філософській традиції і, як німецький преромантик Й. Г. Гердер, відкидає раціоналізм просвітництва. В українському просвітництві чітко окреслюються дві напрямні - раціоналістична i преромантична, орієнтована на ірраціоналістичні духовні традиції. Для українських просвітників раціоналістичної орієнтаціі Ф. Прокоповича, Г. Кониського, Я. Козельського, С. Десницького - відправним пунктом філософування поняття «освічений розум». Але не лише для них, а й для англійських, французьких просвітників це поняття не має вичерпної змістової наповненості. Ум (esprit), розум (raison), душа (ame) – це ті поняття , яких уживають французькі просвітники для опису духовних феноменів. Так само в україпських раціоналістів-просвітників знаходимо поняття, «душа» й зрідка "дух". 3а Я. Козельським, розум - це здатність людської душі уявляти собі ясно істини, а дії розуму «суть ясне поняття, судження, міркування». У Г. Кониського раціональна душа як достеменно людська та інтелект (розум) є явищами тотожними й належать до сфери духу. Взірцем науки вони вважали фізику Нютона, теорію, що грунтувалася на фактах. Гегель звинуватив Про-тво у відсутності глибини та оригінальності. Для Про-та характерна зневага до релігії, хоч й визнавали ідею Бога. Він для них творець світу і суддя за моральні вчинки, але він не втручається в хід подій. Таку релігію вони називали раціональною (узгодженою з розумом). Дідро заявив, що завдяки Нютону та іншим вченим, світ вже не є Богом, а машиною з колесами. В соціальній концепції просв-ки виходять з людини як природньої істоти. Вони вірили у незмінну природу людини, яка складалася із схильностей, інстинкиів та чуттєв. Потреб. Схилялися до думки про всесилля виховання, сподівання на розумних правителів і вчителів, завдяки вихованню яких перетворюється світ. До речі, ідеї виховання та освіченості були близькими Петру Могилі, він став їх наслідником. З приподи людини прос-ки виводили природні права: право на життя, свободу і приватну власність. (за Локком). Концепція сусп. договору як джерело держави (Руссо) Щоб захистити себе від, наприклад, стихії укладали договір, де частину свої прав передавали державі, щоб та стежила за порядком між ними. Ця концеп. поясн. походж. держави без втручання вищих сил. Велике знач. Мало поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову (Локк). Вчення про «природнє право» людини були покладені в основу «Деклерації прав» (1776) і фр. «Деклерації прав людини і громадянина» (1789). |