Курсова Саведчук. Зміст
 Скачать 61.93 Kb.
|
ЗмістВступ 2 Розділ І Теоретичні основи романтизму як стильового напряму 4 1.1.Передумови виникнення та характерні риси романтизму 4 1.2. Історичні передумови становлення романтизму в Польщі 8 Розділ ІІ Аналіз літературних осередків романтизму 10 2.1. Компаративістський аналіз творчості Т.Шевченка і С.Гощинського 10 2.2. Українська школа романтиків в польській літературі 16 Висновки 24 Список використаних джерел 27 ВступХІХ ст. має величезне значення для розвитку національних літератур окремих слов'янських країн. Ці народи пройшли складний історичний шлях. У ХІХ ст. тільки Росія мала більш-менш гарні умови для розвитку національної культури. Окремі українські землі перебували під російським та австро-угорським впливом. Болгарія страждала під турецьким гнітом. Після кінцевої поразки Наполеону територію Польщі, правлячі кола якої примикали до наполеонівської коаліції, було розподілено між Російською імперією, Австро-Угорщиною й Прусією. В результаті більшість слов'янських народів не мала навіть національної освіти. Згадаємо, наприклад, німецькомовну Прагу або російськомовний Київ. Названі умови призвели до відставання розвитку національних літератур. Відсутність національної освіти і статусу державних для національних мов призвели до того, що у ХІХ ст. мови слов'янських народів тільки починають формуватися як мови національних літератур. У ХІХ ст. починається міцний національно-визвольний рух, особливо у Польщі, Чехії, Словаччині. Романтизм як мистецтво національного, виключного й героїчного, набуває у цьому сенсі особливого значення. Саме епоха романтизму дарує полякам Міцкевича й Словацького, українцям – Шевченко. Головною темою польського романтизму завжди була тема свободи, особливо свободи національної. Література романтизму грала у цьому зв'язку велику революційну роль. Вона надихнула поляків на повстання, яке почалося у 1830 р. і було жорстоко придушено російською армією у 1831 р. Реакція з боку російського уряду ( а саме на території, яка була підконтрольній йому, вибухнуло повстання ) була жорсткою: Варшавський університет було закрито, твори Міцкевича й Словацького заборонені. Тому літературне життя зосередилось в еміграції ( Міцкевич, Словацький, Шопен та ін. ). В еміграції з'являються "Пан Тадеуш" Міцкевича, "Кордіан" Словацького, "Небожествена комедія" Красинського. Велич духу народу, який не скорився під численною перевагою ворогів, стає головним мотивом польських художників. Предметомнашого дослідження є визначальні риси стильового напряму романтизму. Об’єктом дослідження виступає літературна та філософська творчість письменників-романтиків 19 століття. Головною метоюроботи є охарактеризувати романтизм як стильову течію, що існувала в польській літературі протягом 19 століття. З цього випливають завдання дослідження : · визначити характерні особливості романтизму як загальноєвропейського стильового напряму; · визначити внесок України у польську літературу, саме в період романтизму; · виявити характерні риси романтичної поетики на прикладі творчості окремих митців; · зробити висновок про значення романтизму для польської літератури та розвитку суспільства взагалі. Для реалізації цілей і завдань дослідження використовувався комплекс методів : критичний аналіз літературних джерел; літературознавчий аналіз художніх текстів, анаіз творчих надбань письменників – романтиків. Виконання завдань даної роботи дозволить визначити характерні особливості романтизму як стильової течії польської літератури та визначити його значення в історії Польщі. Розділ І Теоретичні основи романтизму як стильового напряму
Романтизм — творчий метод і художній напрям в російській, європейській та американській літературі кінця XVIII — першої половини XIX століття. Термін “романтизм” першочергово застосовувався в літературі, головним чином романо-германських народів, а пізніше охопив музику та образотворче мистецтво. Це дозволило трактувати романтизм як переважно художній напрямок. Однак вже в 19 ст. починають говорити про “романтичні тенденції” у філософії, “економічний романтизм”, “романтичні ілюзії” в соціалізмі, тобто трактувати його як загальнокультурний рух, а не лише напрямок чи стиль. Те, що романтизм об‘єднував різноманітні явища, напрямки, утруднює виділення в ньому сталого інваріантного ядра. Однак існують фундаментальні фактори цілісності романтизму, що знайшли відображення у спільності його суттєвих ознак. Це передусім – спільність соціокультурної ситуації, спільність світосприйняття та світосвідомість. Головна соціокультурна передумова цілісності романтизму полягає в тому, що була наслідком Великої Французької буржуазної революції. Подібно до того, як революція ознаменувала корінний переворот в соціальному житті, романтизм позначає собою революцію в культурі. Однак романтизм виник не на порожньому місці. Він мав попередників в особі Руссо, який у століття Розуму заговорив про першочерговість чуттів, про своєрідність та неповторність кожної людини. В якості найважливіших джерел потрібно вказати також на філософію Фіхте з її абсолютизацією творчої свободи, й Шопенгауера з ідеєю сліпого, нерозумного бажання, що створює світ за своєю сваволею. Ці ідеї були цікавими та близькими романтикам, так само як шукання широкого кола музикантів, живописців, в творчості яких „пробивалися паростки нового, відмінного від класицизму бачення світу та задач мистецтва (Жироде, Гро, Бетховен)” [1, 27]. Незважаючи на виняткову складність та суперечливість, романтизм у цілому має ряд визначальних рис та ознак. Йому притаманні так звана світова скорбота, романтичні «два світи», підкреслений інтерес до внутрішнього світу людини, гротескно-сатиричне зображення дійсності та проникливе відтворення природи. Романтична «світова скорбота» була одним з виражень глибокого розчарування в результатах французької революції і пов'язаного з нею Просвітництва. Відомо, що переважна більшість ідеологів Просвітництва щиро вірила в близьке настання царства розуму та загального добробуту. Саме тому розчарування романтиків набуло особливої гостроти, почало переростати у настрої цілковитої безнадії та глибокого відчаю – у «світову скорботу. Відчуття «світової скорботи», в свою чергу, веде до романтичного відчуття двох світів – переконаності у цілковитому розладі мрії та реальності. У пошуках нових позитивних ідеалів романтики звертаються до історії та мистецтва, релігії і народної творчості, до природи та до екзотичних країн – до всього, що різко контрастує з безбарвністю та убозтвом сучасної дійсності [17, 376]. Заперечуючи класицизм і просвітницький реалізм, їхню регламентацію та умоглядність, романтики прославляють самоцінність окремої людської особистості, її цілковиту внутрішню свободу. Відштовхуючись від Шекспіра, романтики розкривають дивовижну складність та суперечливість людської душі, її одвічну невичерпність. Заглибленість у внутрішній світ особистості, пильний інтерес до могутніх пристрастей та яскравих почуттів, до всього надзвичайного, тяжіння до інтуїтивного та неусвідомленого – характерні риси романтичного методу в усіх мистецтвах. Якщо теоретики класицизму виходили з прагнення наслідувати природу, то романтики виходять з прагнення перетворити природу. Вони створюють свій, особливий світ, на їхню думку, величніший і прекрасніший, ніж світ реальний. У цьому й полягає суть їхнього учення про два світи. З уявленням про два світи пов‘язаний полум‘яний захист романтиками цілковитої творчої свободи митця від будь-яких регламентацій і будь-яких норм. Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення всіх вад, письменник втікає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча за просторові межі суспільства виступала в трьох основних формах, а саме: 1) Відхід в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних переживань, або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси зацікавленість селом, критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі). 2) Романтизм “заглядає” в інші регіони. 3) У випадку відсутності реальної територіальної адреси втечі він конструюється в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера). Другий напрямок втечі – відхід від дійсності в інший час. Не знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів: - ідеалізує минуле, особливо середньовіччя, патріархальний образ життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі; - конструює майбутнє, вільно маніпулюючи часовим потоком. Третій напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній світ, в усі куточки свого «Я». В житті серця романтики вбачають протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа) [1, 32]. Романтизм був реакцією проти раціоналізму доби просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів – балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм. 1.2. Історичні передумови становлення романтизму в ПольщіРозвиток романтизму в Польщі припав на 10-60 роки XIX ст. - період національно-визвольної боротьби після третього розподілу Польщі, створення підпільних спілок, зростання національного самоусвідомлення, що проявилося в інтересі до фольклору, до історії країни. Величезну роль у становленні польського романтизму відіграв західноєвропейський і російський романтизм. 1822-1830 рр. стали часом становлення й утвердження романтизму в польській літературі. Його вплив поширювався в міру зростання революційних настроїв у суспільстві, загострення протиріч, що призвели до повстання 1830 р. Першість романтизму як провідного напряму польської літератури І пол. XIX ст. була обумовлена перш за все його бунтарським змістом. Романтизм став виразником намірів до відродження країни, знаменом кількох національних повстань, боротьби за знищення феодально-абсолютистського ладу. Етапи його розвитку збігалися з етапами визвольного руху, визначені національними повстаннями 1830-1831, 1846-1848, 1863-1864 рр. Визвольний рух був в основному шляхетським, він не набув всенародного характеру, і це не могло не накласти на польський романтизм свого відбитку. "Балади і романси" А.Міцкевича, які ввійшли в І том його "Віршів" (1822), стали етапом в історії польського романтизму, відкривши початку напряму. А передмову до книги сучасники сприйняли як маніфест польського романтизму. Протягом першого десятиліття романтизм, який визрівав у літературній боротьбі з класицизмом, багато в чому пов´язаний із традиціями просвітників і сентименталістів. Елементи нового методу проникали перш за все в літературну баладу. Цей жанр давав можливість широкого використання сюжетів, мотивів, образів польського фольклору і відтворення, хоч і частково - польського, литовського, білоруського і українського світосприймання, підкреслюючи глибинне національне самоусвідомлення і свободолюбство. Іншим улюбленим жанром цього періоду стала поема, польською - поетична повість, яка багато в чому залежала від національної просвітницької поеми, але дуже близька до романтичної поеми Байрона. Жанр прекрасно підходив для втілення теми боротьби за свободу народу, але можливості особистості в боротьбі за всезагальну справу тут занадто перебільшувались. В основі сюжету часто лежала історія, але вона служила сучасності. Найбільшою славою в період становлення романтизму користувались "Гражина" А.Міцкевича (1823) і "Марія" А.Мальчевського (1825). Вершиною цього жанру в ранній період польського романтизму став "Конрад Валленрод" (1828) А.Міцкевича, за якою з´явилися поеми молодого Ю.Словацького ("Шафнарі", "Гуго", "Ян Белецький", "Араб", "Монарх"), котрі отримали визнання. Польська література на даному етапі відіграла величезну революційну роль. У період з 1832 по 1846 рр. романтизм став провідним напрямом у літературі. Придушення польського повстання 1830-1831 рр. призвело до жорстоких репресій, твори Міцкевича і Словацького заборонені. Розвиток національної культури завмер. Суспільно-політичне життя і боротьба в 30-ті роки зосередилися в еміграції. У 1832 р. в еміграції виникло Польське демократичне суспільство, яке розробляло буржуазно-демократичну програму визволення Польщі і справило вплив на розвиток літератури, яка повинна була духовно об´єднати і організувати поляків для боротьби, показати народу перспективи майбутнього. Митець у ці роки - духовний вождь народу. У цей період побачили світ кращі твори А.Міцкевича "Дзяди" і "Пан Тадеуш"; "Кордіан" Ю.Словацького і "Небожественна комедія" З.Красинського. На перший план були висунуті романтична драма і драматична поема. Письменники намагалися історично аналізувати підсумки революції, що привело до появи перших паростків реалізму у складному поєднанні з романтичним мистецтвом цього часу. З допомогою романтизму поети могли висловлювати все, як воно є, не задумуючись над наслідками. Основною ідеєю стала – свобода, про неї писали, її возвеличували і до неї прагнули. Розділ ІІ Аналіз літературних осередків романтизму2.1. Компаративістський аналіз творчості Т.Шевченка і С.ГощинськогоДосліджуючи творчість багатьох письменників – романтиків, я побачила неабиякий зв’язок між творчістю Тараса Шевченка та Северина Гощинського. Значне типологічне зацікавлення викликає зіставлення двох слов’янських поем. Ще в дореволюційні роки М.Дашкевич звернув увагу на деяку подібність поеми Гощинського «Канівський замок» і Шевченкових «Гайдамаків». Більше того, М.Дашкевич і згодом К.Арабажин впевнено заявляли про вплив Гощинського на Шевченка. На жаль, В.Гнатюк приділив зіставленню творів Шевченка і Гощинського дуже мало місця, повторивши вже відомі думки дореволюційних критиків. На даній проблемі спинявся Б.Навроцький у монографії про «Гайдамаків». Про спорідненість поеми «Гайдамаки» з «Канівським замком» писав у своїй праці «Гощинський, Словацький і Шевченко як співці Коліївщини»(1936) літературознавець М.Мочульський. Северин Гощинський – видатний представник революційного романтизму в польській літературі першої половини 19 століття. Його ім’я історики літератури цілком заслужено ставлять поруч із іменами А.Міцкевича та Ю.Словацького. Творчість польського поета якнайтісніше пов’язана з Україною, її волелюбним народом, як він висловився, «одним з найпоетичніших народів на землі», з українською піснею, побутом і звичаями. Спроби висвітлити соціальні передумови Коліївщини є і в С. Гощинського. Він вважав, що причиною подій 1768 р. була «ненависть українського населення до панів гнобителів». Цією ненавистю до панів і любов’ю до про стого люду дихає вся поема. В «Канівському замку» Гощинський зображує страшні картини панування польсь кої шляхти на Україні: гуде сильний вітер, скрипить ши бениця, на якій гойдається труп, виють собаки, сама смерть витає в околицях замка. Не дивно, що в канівсь кій околиці, як і по всій Україні, люди «готують коси і ножі». Свою геніальну поему Шевченко створив, спираючись передусім на фольклорні джерела — історичні пісні, пе рекази й легенди. «Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув от старих людей» [13, 142]. «Народ дав героїв моєї повісті»,— писав у передмові до «Канівського замка» С. Гощинський, ніби перегукуючись з українським поетом. Він, як і Шевченко, полюбив ще в молоді роки гайдамацькі пісні; чув їх від лимаря Терешка в Умані, від своєї хазяйки в Межиріччі Корецькім. Але найбільше уявлення про Коліївщину дала Го- щинському тривала мандрівка по Україні (1826—1827), після якої він прийшов до висновку, що український фольклор може бути грунтом для великої епопеї, на зра зок «Іліади» Гомера. Гощинський захоплюється хороб рістю М. Залізняка, який гнав шляхту з української зем лі, приказуючи: «Отак, ляше, по Случ наше!», стійкістю І. Гонти, з якого вороги паси дерли, шкіру з голови зні мали, а він курив люльку й читав книжку. Безпосереднім поштовхом до написання «Канівського замка», як спра ведливо вказують сучасні польські дослідники, були то дішні народні рухи, зокрема повстання закріпаченого се лянства на Київщині 1826 р. І Гощинський показує Україну протестуючу, гайда мацьку, замість тієї, яку бачив читач у меланхолійних писаннях романтиків. Він, як і Шевченко, поетизує «свя чені ножі»— символи помсти над шляхтою. Поет героїзує головні постаті поеми. Нам здається, що образ козачки Орлики, яка вбиває управителя замка, на гадує героїню народної пісні Бондарівну, що не стала на коліна перед паном Каньовським (Потоцьким), а кинула йому в вічі: Ой волю я, пан Каньовський, В сирій землі гнити, Ніж з тобою поневолі На цім світі жити! Багато спільного мають Шевченків Ярема і козак Небаба Гощинського, згодом отаман канівських коліїв, їм насамперед властива ненависть до панів. Тяжка їх доля: у Яреми відняли кохану конфедерати, у Небаби — володар замка. Але вони мстять не тільки за своїх коха них, а й за ті кривди, які заподіяли польські пани всьому народові. В знаменитому монолозі Небаби чується стогін усієї України. Жадоба помсти однієї особи зливається з настроями маси, всього народу: Чийого вітця засікли до загину, Чию поміщик уподобав дружину, Чию погвалтовано доньку єдину, У кого кохану взяли в домовину,— За батькові болі, за неньки журбину, За зганьблених діток, за милу дівчину,— Того заклинаю і кличу до бою, Скоріш виїжджайте, ставайте зі мною! (Переклад О. Новицького) У наведеному уривку відчувається внутрішня спорід неність з шевченківськими інтонаціями, з жадобою пом сти його героя — Яреми. «Канівський замок» Гощинського, як і «Гайдамаки» Шевченка,— ліро-епічна поема, жанр якої був пошире ний в епоху романтизму. В кожному з цих творів є лірич ні відступи, в яких автори висловлюють своє ставлення до зображуваних подій і сучасності. Гощинський оспівує «дух Небаби», закликає до пова лення панських замків, цих «мертвих примар», бачачи в сучасній йому дійсності ті ж, які були на передодні Коліївщини. Шевченко закликає «байдужих» онуків до «нової Коліївщини», пристрасно висловлює своє невдоволення існуючим ладом: Тяжкої важко! Кат панує... Для поетів-романтиків взагалі характерний прийом контрасту — зіставлення картин природи, життя і люд ських настроїв. У розділі «Гонта в Умані», де показано найбільш криваві події, Шевченко подає чудові рядки, присвячені весні: Встала й весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила... Поет ніби підкреслює, що не може бути справжньої весни, де панує шляхта і «голі плачуть діти». Гощинський після похмурої картини ночі з розмовою сов і скрипом шибениці змальовує світлий пейзаж Украї ни, краса якої нагадує йому милий погляд дівчини. В обох поемах, які вражають своїм драматизмом і життєвою правдою, є яскраві романтичні малюнки: ночі, осяяні пожежами, блідолиций, а часом і кривавий місяць, розбурханий Дніпро. У великої ріки, як епічні герої, бе руть натхнення до боротьби і Ярема, і Небаба. Поемі Гощинського (чого нема в «Гайдамаках») вла стиві елементи балади: наприклад, розмова сов у першій частині, образ-привид Ксені. Поет наголошує на їх фольклорному походженні. Подібні елементи фантастики знаходимо в баладах Шевченка. Коли звернемось до народної демонології, стане зрозумілим, що розмова сов — це символ загибелі канівського замка і його упра вителя (там, де з’являються сови, говорить старе народне повір’я, «згорить дім або помре хазяїн»). Не можна в образі Ксені бачити лише прояв місти цизму автора, як це твердить більшість дослідників твор чості Гощинського. Поет, як відомо, скористався леген дою про появу в 1768 р. божевільної дівчини, яка бігала по селах і сповіщала про початок Коліївщини. Образ Ксені сприймається як привид народного повстання. Не дарма газета «Nowa Polska» писала, що над творами Міцкевича і Гощинського кружляє привид революції. Про твори інших польських письменників, присвячені гайдамаччині, детально говорити зараз немає можливо сті. Лише коротко нагадаємо, що до виходу в світ поеми Т. Шевченка «Гайдамаки» ця тема в польській літерату рі була відображена широко і різносторонньо. У вис вітленні її накреслилось дві тенденції: революційно-ро мантична (С. Гощинський, Л. Семенський та ін.) і реакційно-шляхетська (М. Чайковський, С. Яшовський та ін.). Перша тенденція імпонувала Шевченкові. До другої він ставився негативно. Правда, у нас немає безпосеред ніх даних про це ставлення, але відомо, як поет різко осудив тих, хто намагався показувати гайдамаків «роз бійниками» і «злодіями». Поема «Канівський замок» Гощинського, як і «Гай дамаки» Шевченка, мала великий резонанс у критиці. Її привітав польський теоретик революційного романтизму М. Мохнацький в праці «Про польську літературу» (1830). Доброзичливо поставилась до поеми російська журналістика («Московский телеграф» та ін.). Говоря чи про «українську школу» в польській літературі й маю чи на увазі передусім Гощинського, А. Міцкевич з задо воленням констатував, що представники школи славили не великих політичних діячів, а вождів з народу. Як пише польський дослідник В. Кубацький: „Постала справжня мода на українську поезію...” Особливо виразно проступає роль руських земель у культурному житті Польщі, якщо придивитися до романтичної тематики тогочасних літературних часописів. У „Новому памєтніку варшавськім” (1805) І. Червінський подавав відомості з Червоної Русі, Зоріан Доленга Ходаковський вмістив у „Цвіченях наукових” (1818) відомий нарис „Про слов’янщину перед прийняттям християнства”. В „Дзенніку Варшавськім” (1828) знаходимо цикл обрядових українських пісень. Особливу увагу слід звернути на найцікавіший романтичний часопис „Атенеум” (1841-1851), що виходив у Вільні за редакцією Крашевського. Уже перший річник цього видання свідчить про намір широкого синтетичного охоплення культурного життя околиць тодішньої Польщі: України, Жмуді, Литви. Немає жодного сумніву в тому, що польська література сприяла популяризації й історії України далеко за її межами, що вона брала участь у створенні хай ідеалізованих, але пройнятих чистотою й сердечністю образів представників народу. Звертаючи погляд в історію, декілька слів слід сказати про найяскравіших представників „школи” та вказати основні їхні твори, які так чи інакше могли вплинути на творчість Т.Г. Шевченка. Чи міг знати Шевченко про С. Гощинського, зокрема про поему „Канівський замок”? Така можливість не виключена, якщо взяти до уваги, що автор „Гайдамаків” читав повість М. Чайковського „Вернигора”, в „Приписах” до якої є посилання на поему Гощинського. Шевченко знав про літературно-критичну діяльність М. Грабовського – популяризатора поетів „української школи”, був обізнаний з поезіями Богдана Залеського. Про „Канівський замок” Шевченко міг дізнатися від історика і поета М. Маркевича, що в свій час співпрацював у журналі „Московський телеграф”, на сторінках якого поема Гощинського була оцінена, як „отличнейшее произведение” польської літератури. Проте якби пощастило остаточно встановити, що Шевченко читав поему „Канівський замок”, і тоді навряд чи можна стверджувати про значний вплив Гощинського на творчість українського поета. „Гайдамаки” Шевченка і поема Гощинського – твори глибоко самобутні і оригінальні. В даному ж дослідженні буде проводитись порівняння та зіставлення літературно-естетичних поглядів двох поетів, їх ідейно-тематичної спільності в зображенні народного повстання, в художніх засобах, у використанні українського фольклору. 2.2. Українська школа романтиків в польській літературіРомантизм – це взагалі поняття таке собі конкретно–історичне і типологічне, хоча для кожної нації – явище своєрідне. Романтизм, як епоха в історії європейської культури був викликаний величезними потрясіннями в суспільному і духовному житті народів. У виникненні романтизму дуже велику роль відіграла Велика Французька буржуазна революція, а також події після неї. Основними рисами європейського романтизму є в, першу чергу, утвердження особистості, осмислення внутрішнього світу людини, її невичерпності, її творчої могутності. Характеризуючи спокуси своєї молодості, відомий німецький філософ Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг писав: “Прекрасний був час..., дух людський був розкутий, вважав, що має право протиставляти усьому існуючому свою дійсну свободу і писати не про те що є, але що можливе “. Ці слова справедливо вважають одним із найбільш глибоких визначень романтизму. У слов’янських літературах романтизм виникає в умовах, коли завдання революції залишалися нерозв’язаними , а суспільний розвиток загальмований. У слов’янському романтизмі саме суспільна мораль і політичні проблеми становлять основний зміст художньої творчості. В центрі – не апофеоз особистості, а піднесення героєм свого обов’язку перед суспільством. Величезну роль у слов’янському романтизмі відіграє проблема патріотичного обов’язку і боротьби за свободу народу. І вона знайде своє втілення у поезіях Міцкевича, Шевченка, Ботева. Треба сказати, що ця епоха романтизму дала Польщі і світу найвизначніших творців літературного слова: Міцкевича, Словацького, Фредра, Норвіда, а також Залеського, Гощинського, Малчевського, які належали до “української школи романтиків”. Однак всіх їх поєднувала одна епоха романтизму. Романтизм більшості країн Європи ХІХ ст. зайняв значні сфери людського мислення і творчості. Появився він і в ідеологіях, мистецтві, політиці, моді, звичаях. Романтизм кожного митця був, безумовно, інший. Інший був романтизм Міцкевича, ще інший Словацького, а ще інший Норвіда. Як же пов’язані із польськими романтиками українські романтики? Насправді із першими несміливими кроками українського романтизму, саме Україна, погранична земля між Польщею і Росією, стає місцем зустрічі поетів. Рильський, Гощинський, Залеський, Пушкін зустрічаються на Україні. Вони зустрічаються біля тих самих джерел натхнення, оспівуючи тих самих героїв. Нехай різний у них спосіб трактування одного і того самого предмета, але з цієї поезії можна було б укласти гармонійне ціле, чудесну козацьку рапсодію, адже джерела її були спільними: український фольклор, козацькі літописи, “Історія Русів”, збірники Максимовича, а також польських збирачів. “Українська школа” в польському романтизмі виникла в 20-х роках ХІХ століття. Станіслав Маковський каже, що творцем назви цієї школи є Олександр Тичинський, який 1837 р. писав: “Дух і стиль “української школи” відрізняються від духу і стилю “школи литовської”, а ще більше від інших поезій польських. Понурість, дикість, кроваві образи є улюбленою буденністю поетів “української школи”. Предмети і образи “української школи” створили новий світ для польської: світ татарів, отаманів, козаків, чайок, українських містечок і українських рік”. Отже, як бачимо школа ця намагалася висвітлювати українську тематику в польській літературі. Але вона, однак, зовсім не була чимось монолітним, а як стверджує Іван Франко “групою талантів зовсім різнорідних” (39, 392). Франко також вказував на головну рису школи, на її “демократизм, любов до реального існуючого чи навіть зідеалізованого народу, любов, яка за допомогою творів школи вперше проникла в польську суспільність”. Польсько-українська школа, за Франком, виникла під впливом народного українського елементу та історичних українських переказів. Але водночас, І. Франко дивується тій силі вислову, яку справило українське народне оповідання в польській формі і не могло мати того самого впливу у власній українській мові. Дорота Сівіцка вважає, що визначення “українська школа” запровадив сам Михайло Грабовський, який писав: “Кроваві пригоди взяв Гощинський, яскраве життя і рицарські діяння Залеський, Малчевському дісталася найширша частина: меланхолія тих місць і часів”. У загальному початком школи можна вважати рік 1820. До визначних поетів школи належать: Малчевський, Гощинський, Залеський, Гославський, Заборовський, Олізаровський, Грабовський, Чайковський, Землянський та інші. Поети української школи творили свої міфи. Для чого свої? Як підкреслює Ковальчикова, хоча Малчевський і підіймав ті самі теми, що і Міцкевич: доля і місце людини в світі і в історії, але по-інакшому їх висвітлював, і дещо інакше розумів саме поняття “романтизму”, ніж Міцкевич. Але спільність між ними все ж була. Герої Міцкевича мали насправді багато сумнівів, але вірили в Бога і сенс життя. Малчевський показав в “Марії” відмінні думки. Говорив він, що людська доля не залежить від самої людини, що немає справедливості, що всім керує сліпе призначення. “Марія” є першою поетичною повістю Польщі. Це творіння є найбільш песимістичним в польському романтизмі. Є тут також і містичний образ степу, міф України та міф козака. Польські романтики завжди, починаючи з 1772 року, вважали Україну частиною старої Речі-Посполитої. Міцними були політичні зв’язки між ними, а найбільшу увагу польські романтики звертали на культурну подібність поляків і українців, а також їх історичну спільність. Два ці народи поєднує також слов’янське походження і те, що саме Україна була міфічним свідком величності польського рицарства. І саме в тій землі спочивали кості предків. З поетів “української школи” І.Франка, а як ми знаємо, І.Франко був важливою постаттю в дослідженні літератури, праці якого були дуже грунтовні, іноді бездоганні, найбільше приваблювали Залеський і Гощинський. Чому І.Франко вимагав критичного ставлення до Залеського? І.Франко говорив про глибокий дуалізм між дійсним чоловіком і його поезією. Коли він рецензував видання листів Залеського, яке було здійснене його сином, Франко звернув увагу на те, що там виступає досить таки активний діяч, живий чоловік, повний зацікавлення до сучасних подій, в той час, як його поетичні твори оповиті якимсь незрозумілим туманом. “Великий, та не в одному сильно перецінений польський поет Богдан Залеський, без сумніву, по своїм інтенціям та почуванням найбільший український поет у польській літературі, хоча в його поезії найменше реальної України” (40, 291). Поет змальовує світ, який ніколи не існував. Він, у своїй буйній фантазії, будує повітряні замки, намагаючись сягнути туди, де тверезий розум знайшов би хіба що величезну пустку. Він практично зідеалізував стосунки між польською шляхтою і українським народом і врешті дійшов до заперечення того, що називається українською самобутністю, вперто уникаючи розмови про те, що свого часу стосунки між Україною і Польщею були дійсно напруженими, сповненими драматизму. Залеський, таким чином, створив якусь фікційну, мальовану, вигадану Україну. Беззаперечним є той факт, що Залеський був чудовим майстром поетичного слова, чим і зацікавив українських поетів. Такі образи поета, як “Січ – мати”, “буйний степ”, “грає синє море”, “чайка скиглить” споріднені з ранньою поетикою Шевченка, талант якого сам Залеський високо цінував. “Його поезія, - читаємо в “Щоденнику” поета запис від 12 червня 1861 року – наповнила моє серце невимовною насолодою. Байдуже, що відзивався про нас неприхильно – адже це був останній із кріпаків, яким польська шляхта далася взнаки”. Українські і польські романтики визнавали Залеського як творця третьої версії ранньоромантичного українізму. Він сприймає видуману реальність радісно і жартівливо. Герой його молодий і таємничий. Молодість героя вільна і радісна, але дещо пуста. Козак і на далі залишається основним героєм поем Залеського. Міф України у Залеського являє собою нерозірваний зв’язок козацтва з Польщею. Україну він вважає матір’ю, а Польщу – Батьківщиною. Знову ж таки появляється зв’язок з Міцкевичем. Залеський свідомо співпрацював з Міцкевичем, намагаючись дати українській епіці відповідник, яким був “Пан Тадеуш”. Може і не мав Залеський таланту епіка, але історична поема доживала свого віку. В цей час повість ставала досить популярною. В своїй творчості Залеський був вірний ідеї безконфліктного співіснування Польщі і України. Але свідомість народів розвивалася не в цьому напрямку. Особливо захоплювався Франко творчістю С.Гощинського, адже він ніби був протилежністю Залеського, зосереджуючи у своїй творчості те, чого той уникав. Це автор відомого твору про Коліївщину – “Замок Каньовський”. Гощинський шанував і поважав український народ, народ вільнолюбний, який має не лише свої звичаї, традиції, історію, а й хоче по-своєму влаштовувати свою долю. Тут його творчість перегукується із творчістю Т.Шевченка, адже існує думка, що Т.Шевченко також був романтиком. Гощинський захоплювався героїзмом українських козаків, що і показує у своєму творі, коли змальовує сутичку загону Небаби з військами старости Потоцького. Позитивним героєм тут виступає не староста, не комендант замку, не переодягнений в кобзаря польський шпигун, а простий козак, який протестує проти несправедливості. Саме він піднімає народ до боротьби, бо живе у країні невільній. Хід повстання у Гощинського описаний з тією ж послідовністю, що і в “Гайдамаках”: освячення ножів десь біля Монтронівського монастиря, пожежа, зустріч і об’єднання Залізняка з Гонтою, повстання в Умані, не тільки. Існує також думка про те, що Шевченкові був відомий твір Гощинського. Гощинський, на відміну від Залеського і Малчевського протиставив суворе обличчя України. Власне у творі він змальовує боротьбу козаків і шляхти. Пам’ять про ці події надовго закарбувалися в польській уяві і свідомості про Україну, як про край, який спливає кров’ю. Зазвичай всі дослідники творчості Гощинського сходяться на тому, що “Замок Каньовський” належить до явища романтизму. Свідченням цього є скажений, бурний стиль, а романтика твору – “чорною і понурою”. Україна в творі являє собою таку собі романтичну пекельну машину, нагромадження зла, яке породжує злочинців. В “лапах” цього механізму людина є безсильною. Тому революцію Гощинський трактував як справедливу людську помсту. І тут також можна провести паралелі із творчістю Словацького, який також визнавав революцію, як криваву необхідність і це призвело його до революційного ідеалізму і він не лише обстоював саму ідею революції, а й ідею насильницького поборення зла. Дух Ю.Словацького, його “вічний революціонер”, - не якийсь незбагненний апокаліптичний образ, виплеканий знову ж таки у романтичній традиції, пов’язаний із тривожною атмосферою боротьби за незалежність Речі Посполитої. Інфернальний образ України забезпечив собі тривале місце в польській міфологічній літературі. Подібний образ також можна знайти у Ю.Словацького і його творі “Срібний сон Саломеї”, цьому “драматичному романсі”, як назвав цю річ сам поет. У творчості Лободовського також помітний стиль “української школи”. Поет насправді присвятив ціле життя тому, щоб довести, що два народи мають багато спільного, ніж те, що різнить їх і повинні нарешті з цим погодитися. Крім Залеського, Гощинського і Малчевського поетами школи також вважають Югославського, Заборовського. До визначних романтиків цього періоду відносять також Томаша Падуру, Ю.Словацького, який неодноразово згадується у порівнянні із поетами “української школи”, а також сюди ж відносять Михайла Грабовського, Чайковського, Люсіана Семенського і Олександра Гроза. Розпад цієї школи починається в 1831 році. В 1863 році українська тема майже повністю завмирає. Однак, треба погодитися з тим, що школа мала величезний вплив на польську культуру. Вона внесла туди новий дух, колорит іншої культури, іншої природи, інших постатей, наприклад, Вернигори. Той козак, український лірик, герой давнього українського фольклору, ввійшовши до літератури польської, став постаттю яскравою і популярною. Зустрічаємо його і в творах Чайковського “Три верби”; в Семенського, а також у “Беньовському” і “Срібному сні Саломеї” Ю.Словацького. Ті сенси і правди життя, герої, заспокоєння дикої природи, відповідності і протиставлення життя не покидають польського романтизму аж до самого його кінця. Хоча назвати це істинним кінцем не можна, бо навіть в пізніших епохах зустрічається повернення до того славного періоду. Цікавим і неординарним явищем стала поява „української школи” у польській літературі. Історично вона склалася на пограниччі двох культур, стосунки яких з центром – Річчю Посполитою – мали географічний і політичний, культурний і етнічний, релігійний і мовний виміри. „ Українську школу” як феномен польського романтизму, що сформувався на українських землях, неможливо розглядати поза українським контекстом, взаєминами з культурою, традицією, фольклором українського народу, що мали безпосередній вплив на формування національної тематики у творчості її представників. „Українська школа” польського романтизму стала предметом досліджень сучасних польських вчених Богуслава Гадачека, Едварда Касперського, Яцека Кольбушевського, Станіслава Ульяша. Окремих аспектів проблеми торкалися серед українських вчених Іван Франко, Володимир Гнатюк, Василь Щурат. Особливе місце в „українській школі” посідає з огляду на свій поетичний талант Томаш Август Олізаровський. У томі „Поезії” (1836) є українська повість „Завірюха”, – один з найвдаліших зразків творчості в народно-епічному стилі. „Завірюха” відбила трагічну роздвоєність багатьох представників „школи”, яким у добу кріпацтва і царських переслідувань важко було вибирати між двома вітчизнами. Звідси драматичне зіставлення двох постатей: польського магната Вацлава Ржевуського і Гонти. Олізаровський глибоко співчував Україні, що стогнала під залізним кулаком царя Миколи. Тужив на еміграції за Україною та оспівував її красу. У вищезазначеному переліку імен варто назвати також Михайла Чайковського, тематика його творів пов’язана з історією козаччини в її взаєминах з Польщею та Туреччиною: „Козацькі повісті і оповідки”(1837), „Вернигора” (1838), „Гетьман України” (1841), „Україники” (1841) та інші. У примітках до „Гетьмана України” Чайковський сміливо боронив Україну від звинувачень у „гайдамаччині”, під якою розуміли розбійництво і нестримний розгул голоти. У той час це мало прогресивне суспільне і політичне значення. В українських романах, повістях Чайковського бачимо цілу галерею історичних постатей, народних типів, картин народних звичаїв, сцен із щоденного життя козака і селянина, пейзажів, описів народних промислів, забобонів і вірувань, обрядів та розваг. Письменник подекуди використовує у своїх творах техніку народної історичної пісні, досить широко вдається до стилізації. Можливість паралелей та взаємозв’язків у творчості польських та українських митців цілком доводять наведені матеріали. Повертаючись до основної теми, слід уточнити деякі деталі біографії поета, тобто безпосередній контакт з польською культурою та його перші враження від прочитаних польських творів на той час. ВисновкиСтановлення польського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів. Завершуючи наукову роботу ми можемо підвести підсумки. То що ж таке романтизм? Романтизм — творчий метод і художній напрям в російській, європейській та американській літературі кінця XVIII — першої половини XIX століття. Опрацювавши ввесь матеріал можемо чітко схарактеризувати основні ознаки романтизму, як течії в загальному. Ознаки романтизму 1) Заперечення раціоналізму, що панував у добу Просвітництва, культ почуттів людини. 2) Увага до особистості, її індивідуальних рис. 3) Неприйняття буденності й звеличення „життя духу“ 4) Історизм творів і захоплення фольклором. Романтизм став важливим етапом розвитку національної самосвідомості, значною мірою сприяв становленню польської літератури. Він заклав підвалини для розвитку не лише реалістичної, але й модерної літератури наступних десятиліть, зокрема неоромантизму. Найвидатнішими представниками мистецтва романтизму були: в Англії — Дж. Байрон, Дж. Кітс, П. Б. Шеллі; у Німеччині — Е. Гофман, Г. Гейне, Новаліс; у Франції — А. Мюссе, Ж. Санд, В. Гюго; у США — Е. По, Дж. Ф. Купер, Г. Мелвілл; у Польщі — А. Міцкевич, Ю. Словацький; в Угорщині — Ш. Петефі; в Росії — О. Пушкін, М. Лермонтов, М. Гоголь. Це власне було першим завданням у нашій науковій праці. Наступне завдання : визначити внесок України у польську літературу і в загальному, як Україна змогла реалізуватися в Польщі. Прочитавши різноманітні монографії, впевнено можемо сказати, що Україна та наша українська література залишила яскраве враження на польських теренах. Прикладом цього може послугувати українська школа романтиків у польській літературі. Школа, яка ознайомила Польщу з такими поняттями як кобзар, гайдамаки, козаки. Маємо перелік письменників котрі не соромилися писати про Україну, описувати її красу та велич, її горе та розпач, писати те, що відчувають. Багато письменників навіть стають на захист українців у своїх творах, як наприклад Гощинський, він захоплювався волею та могутністю наших козаків, захоплювався нашим народом, який зміг впевнено вистояти всі утиски польської шляхти та Російської імперії. Гощинський створює могутню поему «Канівський замок», проте не всім до душі ця велич тодішньої літератури. Богдан Залеський, котрий на той час перебував у Варшаві, холодно поставився до «Канівського замку». Сам Залеський любив і поважав козаків і поляків тільки як побратимів — підданих Речі Посполитої. Однак третя частина поеми була ще краща. Про «Канівський замок» згадає в «Панові Тадеуші» Адам Міцкевич. Тут буде менше гайдамацької жорстокості і дикунства. Герої страждатимуть через примхи часу, часто згадуватимуть свою золоту молодість, лірично і трагічно переживатимуть «те, що доля невловима принесла». Вбивство Оксани призвело до подальших смертельних злочинів, які стали підгрунтям Коліївщини. Завершувався «Канівський замок» все ж таки песимістично: Брама пекла зачинилась по війні. І знов такий же мир, і злочини такі ж. Северин Гощинський свою легендарну поему дописав в Олександрівці, куди з Ліщиновки забрав його Михаіл Грабовський. Публікація «Канівського замку» викликала захоплення у романтиків та обурення — в класиків. Але прогресивні літературні критики в поемі бачили майбутній шлях розвитку поезії та й інших жанрів літератури. Особливо захоплювались вступом до поеми, де Небаба з верхів’я дуба роздивляється виднокрай і згадує дитинство, вічні і неповторні вогні Івана Купала. Поетичні рядки цього уривка були популярні в літературних колах, часто цитувалися. На прикладі поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» та Северина Гощинського «Канівський замок» ми показали зв’язок великих письменників котрі поважали та любили свою рідну землю. XIX ст. має величезне значення для розвитку національних літератур окремих слов'янських країн. Ці народи пройшли складний історичний шлях. У XIX ст. тільки Росія мала більш-менш гарні умови для розвитку національної культури. Окремі українські землі перебували під російським та австро-угорським впливом. Болгарія страждала під турецьким гнітом. Після кінцевої поразки Наполеону територію Польщі було розподілено між Російською імперією, Австро-Угорщиною й Прусією. В результаті більшість слов'янських народів не мала навіть національної освіти (згадаємо, наприклад, німецькомовну Прагу або російськомовний Київ). Названі умови призвели до відставання розвитку національних літератур. У XIX ст. починається національно-визвольний рух у Польщі, Чехії, Словаччині. Романтизм як мистецтво національного, виключного й героїчного, набуває у цьому сенсі особливого значення. Саме епоха романтизму дарує полякам Міцкевича й Словацького, українцям - Шевченка. Головною темою польського романтизму завжди була тема свободи, особливо свободи національної. Список використаних джерел
|