Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
|
30. Поняття детермінізму та індетермінізму у некласичній філософії. Детермінізм (лат determinans — той, що визначає, обмежує) — пояснення явищ природи, суспільства і людської психіки, зокрема волі на основі причинної зумовленості. Головним у детермінізмі є положення про причинність як такий зв'язок явищ, при якому одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію). Домарксистський детермінізм ототожнював причинність з необхідністю, заперечував випадковість, що призводило до фаталізму, імовірність розглядав поза детермінізмом Натомість діалектико-матеріалістичний детермінізм виходить з визначення багатоманітності відношень детермінації. Принцип універсальності зв'язку та зумовленості явищ. Марксистська філософія на основі діалектичної методології розширює спектр вивчення зв'язків, виділяючи істотні, необхідні, причиново-наслідкові тощо. Усі вони виражають специфіку зумовленості функціонування та розвитку замкнених динамічних систем. У методології це знаходить вияв у діалектиці таких парних категорій, як сутність і явище, небхідність і випадковість, причина і наслідок, можливість і дійсність тощо. За цією методологією, завдання кожної науки полягає у відкритті таких зв'язків, що за певних умов мають істотний, необхідний, об'єктивний, сталий характер, тобто виявляють себе як закони. Водночас діалектика зводить усю багатоманітність зв'язків між елементами системи до взаємодії протилежностей, а тому тут має місце абсолютизація якоїсь однієї тенденції в можливих напрямах еволюції. Отже, матеріалістична діалектика є методологією одноваріантного, проґресивно спрямованого розвитку замкнених динамічних систем з жорстко однозначною детермінацією. Такий підхід значно спрощує реальний процес еволюції матеріальних систем. Класична наука, застосовуючи закони діалектики, описує явища та процеси лише як лінійно-циклічні, сталі та однозначно детерміновані. Минуле тут однозначно визначає теперішній стан системи, як і теперішне майбутній, а тому як минуле, так і майбутнє можна прорахувати та передбачити. Строго однозначна причиново-наслідкова залежність тут є еталоном наукового пояснення. Індетермінізм (лат in — не) — заперечення детермінізму, причинності. Індетермінізм — ідеалістичне вчення, що заперечує об'єктивну зумовленість явищ природи, суспільства і людської психіки, необхідний і закономірний зв'язок між ними. Індетермінізм особливо поширений в неопозитивізмі, прагматизмі, персоналізмі, а також серед шкіл сучасної фізики, як різновид суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення квантової механіки, що виявляється у твердженнях про відсутність причинної зумовленості мікроявищ. На початку ХХ ст. поряд з класичною наукою зароджується некласична. Її поява зумовлена цілою низкою революційних відкриттів у різних галузях знання. Зокрема, у фізиці було відкрито подільність атома та його складну структуру, до якої входять елементарні частки електрони, протони, нейтрони, позитрони, мезони, кварки тощо. М. Планк, М. Борн та В. Гейзенберґ започатковують квантову механіку, яка вивчає мікросвіт (світ елементарних часток). Дослідження мікрочасток показало, що до них незастосовні поняття класичної фізики (траєкторія, координата, просторова точна локалізація та інші). У мікросвіті ці поняття втрачають зміст. В. Гейзенберґ сформулював цю фундаментальну властивість мікросвіту як принцип невизначеності. А це означає, що в мікросвіті принцип детермінації має інший характер, ніж у макросвіті. Лапласівська форма жорсткого однозначного детермінізму поступається місцем різноманітним формам “слабкої” детермінації імовірнісної, стохастичної (випадкової). Водночас фізика починає вивчати мегасвіт. Зокрема, в астрономії з’явилася теорія нестаціонарного Всесвіту, яка виявила ефект “розбігання” галактичних систем, існування ядер галактик, де відбуваються надпотужні енерґетичні процеси, які суттєво впливають на поведінку галактичної системи. Відкриття цілої низки астрономічних об’єктів, зокрема – квазарів, пульсарів, чорних дірок тощо, свідчать про неоднорідність Усесвіту. Отже, фізика започаткувала дослідження безпосередньо не спостережуваних об'єктів, створивши прецедент для інших природничих наук. Якщо в класичній фізиці опис і пояснення ґрунтується на безпосередньому спостереженні об'єкта самого по собі, то в некласичній фізиці спостереження опосередковане приладами, які взаємодіють із об’єктом. Засоби спостереження зумовлюють варіативність дослідження, а їх зміна веде до зміни об’єкта. Відомий фізик В. Гейзенберґ, один із засновників квантової механіки, з цього приводу писав: ”Внаслідок нових експериментальних відкриттів була підірвана віра в об'єктивний, незалежний від спостерігача перебіг подій, який є внутрішньою суттю класичної фізики”. 31. Поняття істини в філософії. Істина як процес, її форми та критерії Всі філ. напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Класичний підхід до пізнання істини бере початок від філософії Арістотеля і стає домінуючим у філософії Нового часу. За Арістотелем, пізнання є адекватним відбитком предмета в розумі людини. Результатом пізнання є істинне знання як відповідність між змістом пізнання та буттям предметів. Це класичне розуміння істини, яке ще має назву кореспондентної істини. Класичний підхід в добу Нового часу формулює Ф. Бекон:істинне знання це “точне” віддзеркалювання предметів і процесів природи. За І. Кантом, людське знання виникає як результат синтезу емпіричного (a posteriori) і неемпіричного (a priori) знання. Сконструюване мисленням знання є істинне, оскільки узгоджується з апріорним категоріальним апаратом свідомості. У марксизмі істина це такий зміст наших знань, який відповідає дійсності. У вченні про істину марксизм, беручи її як процес і результат, розглядає її в таких вимірах: об’єктивна, абсолютна та відносна істина. Під об’єктивною істиною він розуміє такий зміст наших знань, який не залежить ні від суб’єкта, ні від людства. Оскільки істина є процесом, то в ході пізнання розум людини дедалі глибше проникає в сутність об’єкта пізнання і досягає більш адекватного його відображення. Істина як процес постає в діалектиці абсолютної і відносної істини. Під абсолютною істиною марксизм розуміє такий зміст наших знань, який не буде спростований у майбутньому; це всебічне, вичерпно точне знання про явище чи процес. А під відносною істиною – правильне, але неповне, однобічне, неточне знання про ті чи ті явища та процеси дійсності. Згідно з марксизмом, абсолютна істина є межею та метою пізнання, а відносна істина є лише щаблем на шляху до неї. Марксистська філософія за критерій істини бере практику. Під практикою марксизм розуміє матеріальну, чуттєво-предметну, доцільну, суспільно-історичну діяльність людей з освоєння та перетворення природних і соціальних об’ектів. Вона знаходить вираз у таких формах: науковий експеримент, матеріальне виробництво, суспільно-політична діяльність. Марксизм наголошує на тому, що практика є не абсолютним, а відносним критерієм істини. Вона не може повністю ані підтвердити, ані спростувати істинність знання. Наукова істина, за Ч. Пірсом (прагматизм), повинна бути визначена в термінах сумніву й вірування. Істина, за Ч. Пірсом, тим і відрізняється від заблуду, що заснована на ній дія приводить нас до тієї мети, до якої ми прагнемо, а не вбік від неї. Згідно з Ч. Пірсом, вірування (наукові істини) ідентичні, якщо ведуть до досягнення однієї і тієї самої мети, тобто критерієм істини є її ефективність у досягненні успіху. Згідно іншого прагматиста У.Джемса, істина – це ідея, що призвела до успіху в індивідуальному досвіді. Критерієм цінності знання (істини) є його корисність для здійснення тої чи тої діяльності. За У. Джемсом, істина створюється в процесі перевірки ідеї і не дається в готовому вигляді, її належить сконструювати. Нам дана лише ідея, яка до перевірки ні істинна, ні хибна. Істинність ідеї належить довести, це здійснюється через процес верифікації. Істиною постає те, що “працює”, має практичні наслідки, які відповідають нашим очікуванням. Отже, істина це те знання, що сприяє успіху нашої діяльності, тому абсолютним критерієм істини є успіх. Згідно іншого прагматиста Дж.Дьюї, істина це знання, що забезпечує успіх. Критерієм істини є екзистенційна зміна об’єкта. Згідно аналітичної філософії, способом установлення істинності наукових тверджень є верифікація. Верифікувати наукове судження означає встановити його зміст (значення) шляхом зведення його до емпіричного досвіду. Р. Карнап стверджує, що досягнути повної верифікації закону неможливо. Можна говорити хіба що про його підтвердження, а не про абсолютну істинність. Це змусило Р. Карнапа еволюціонувати від приципу верифікації до принципу фальсифікації (спростування, знайти контрприклад). За Г. Рейхенбахом, система суджень є істинною, якщо вона логічно несуперечлива (принцип подвійної верифікації). Згідно феноменології, істина постає як продукт свого часу, результат збігу історично змінних обставин. Е. Гуссерль вважає, “що істинне, те абсолютне, істинне “само по собі”; істина тотожно єдина, чи сприймають її в судженнях люди, а чи чудовиська, янголи чи боги”. Тому обґрунтування істинності наукового знання Е. Гуссерль пов’язує з логікою. Критерій істини. Перевірка на істиннісь досягається за допомогою практики. Практика різноманітна - від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою, об’єктивним критерієм істини. Якщо предмет під час його використання проявляє себе так, як передбачалося, то це означає, що наші уявлення про нього правильні. Практика історично розвивається. Тому практика виступає і як абсолютний і як відносний критерій. Крім вказаного критерію є багато інших критеріїв істини: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний та ін. Відомо, що логічне доведення має широке і багатогранне застосування в науковому пізнанні. Це дає підстави багатьом філософам стверджувати, що і логіка є критерієм істини. Постановка питання про логічний критерій істини безпосередньо пов'язана з існуванням логічного доказу, можливого без звернення до практики. Звичайно, логіка виявляє помилки, коли вони є в тій чи іншій концепції, але усунення логічних помилок забезпечує лише логічну правильність висновків. Іншими словами, логічна правильність є необхідною основою наукового мислення, ефективного дослідницького пошуку, попередньої перевірки умовиводів. 32. Поняття методу, стилю та методології наукового пізнання. Методологія класичної науки та її кумулятивна модель. Метод – система регулятивних принципів діяльності суб’єкта, яка залежить від її мети, засобів здійснення і характеру об’єкта, є усвідомленою і визначає всю сукупність прийомів та операцій, що спрямовані на ефективне пізнавальне, практично-перетворювальне або творчо-художнє освоєння дійсності. Метод – сукупність прийомів та операцій практичного та теоретичного освоєння людиною навколишнього світу, іншими словами – це знання, які перетворилися в керівництво діяльністю. Залежно від ступеня загальності методи поділяються на: - загальні (такі, що застосовуються не тільки в науці, а й в інших сферах людської життєдіяльності, тобто загальнолюдські прийоми мислення): Діалектичний метод — це метод пізнання дійсності в її суперечливості, цілісності і розвитку. Метафізичний метод — метод, протилежний діалектичному, з його допомогою розглядають явища поза їх взаємним зв'язком і розвитком; - загальнонаукові: аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, дедукція, аналогія та ін. Аналіз - мисленне розчленування цілісного предмета на його частини, виділення окремих ознак, властивостей предмета, з метою визначення внутрішніх тенденцій і можливостей предмету. Синтез - зворотній процес, мисленне поєднання в єдине ціле розчленованих частин предмету. Абстрагування – виділення єдності найбільш істотних ознак, характерних звязків і відношень предметів і явищ з метою проникнення в сутність останніх. Узагальнення - поширення спільних ознак предметів на всі предмети даної множини. Дедукція - достовірний висновок в процесі переходу від більш загального знання до менш загального. Індукція - загальний висновок, що робиться виходячи із знання про одиничне чи часткове. - конкретно-наукові (специфічні методи, придатні для окремих розділів науки та наукових дисциплін) В залежності від рівня пізнання вони бувають емпіричні (спостереження, експеримент) та теоретичні (формалізація, аксіоматизація, гіпотетико-дедуктивний метод ). Методологія – система методів (або вчення про методи наукового пізнання та перетворення дійсності, про їх побудову та практичне застосування.). Отже, методологія являє собою систему принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності. В методології пізнання вводяться поняття архетипу наукового мислення, структурними елементами якого є стиль мислення і картина світу. Під картиною світу розуміють сукупність загальних уявлень того чи іншого фрагменту об’єктивної реальності, що вивчається і лежить в основі теоретичної діяльності. В понятті стиль мислення фіксуються способи описування та пояснення явищ. Довгий час методологія розвивалася в надрах філософії, де методологічні проблеми спочатку не були самодостатніми, їх розглядали у зв’язку з іншою конкретною філософською проблематикою та в її контексті. Ситуація починає докорінно змінюватися наприкінці доби Відродження, а особливо – з початком Нового часу, коли бурхливо розвиваються науки і техніка. Завдяки цьому проблеми гносеології взагалі і методології наукового пізнання - зокрема стають у філософії самодостатніми. Вони починають привертати дедалі більшу увагу видатних учених і філософів, серед яких слід згадати, передовсім, Ф. Бекона, Р. Декарта, Дж. Локка, І. Канта, Ґ. Геґеля. Разючіші зміни в історичному розвитку методології відбулися у ХХ ст., особливо в другій половині. Упродовж кількох попередніх століть проблематика методології науки зводилася, в основному, до аналізу філософських, найзагальніших за змістом питань, що стосувалися світоглядних основ і закономірностей науково-пізнавальної діяльності. У наш час уже фактично сформувалася окрема дисципліна – методологія і логіка наукового пізнання, яка, на наш погляд, має "гібридний" характер у тому значенні, що, вийшовши з надр філософії, повністю не пориває з нею, але одночасно набуває рис окремої, досить добре спеціалізованої науки. Вона має свій предмет (методи наукового пізнання, логіку і механізми її розвитку тощо), власні ідеї та концепції, методологічний арсенал, істотно відмінний від філософського поняттєвий апарат і наукову спільноту, центром тяжіння інтересів яких є проблеми саме цієї дисципліни. 33. Поняття парадигми та її роль у наукових дослідженнях (за Т. Куном "Структура наукових революцій"). Термін «парадигма» (від гр. paradeigma – зразок; первісно означав зразки відмін і дієвідмін у граматиці), котрий позначає одне з ключових понять сучасної філософії, введений до наукового обігу Томсоном Самюелем Куном (1922-1995 рр.), американським істориком науки і філософії. Парадигма знаходить своє втілення в підручниках і класичних працях учених і на багато років задає коло проблем і методів їх вирішення в тій чи іншій ділянці науки. Т. Кун запропонував нелінійну некумулятивну модель розвитку науки. У роботі “Структура наукових революцій” (1962) він відмовляється від ідеї лінійного розвитку науки як системи знання, обґрунтовуючи таку модель науки, де пріоритетними стають зовнішні соціальні чинники її розвитку. Під парадигмою він розуміє сукупність переконань, цінностей і технічних засобів, які забезпечують існування наукової традиції та визнаються науковим співтовариством. Роль парадигми виконують найбільш фундаментальні ідеї, принципи, теорії, які визначають генеральну спрямованість експериментальної чи теоретичної діяльності і водночас задають загальновизнані зразки постановки проблем та способи їх розв’язання. Вибір тієї чи іншої теорії на роль парадигми, на думку Т. Куна, не є раціонально-логічним процесом, адже ні за допомогою логіки, ні за допомогою теорії ймовірності неможливо переконати тих, хто відмовляється увійти в коло однодумців. У виборі парадигми немає інстанції вищої, ніж згода відповідного співтовариства. Наукові співтовариства є засновниками й будівничими наукового знання, а тому розвиток науки, за Т. Куном, постає як конкурентна боротьба, яку він розглядав як чергування епізодів змагань між ними. Такими епізодами є нормальна наука (період неподільного панування парадигми) та наукова революція (зміна парадигми). Під нормальною наукою Т. Кун розуміє період досліджень, коли науковці нарощують потенціал попередніх досягнень. У цей період уточнюються факти, поповнюється емпірична база науки, зіставляються факти з теорією, розвивається теорія в рамках заданої парадигми. Нормальна наука є кумулятивним етапом її розвитку, суть якого полягає в постійному розширенні знання та його уточненні. Доки парадигма дозволяє успішно розв’язувати проблеми, доти наука розвивається нормально. Під науковою революцією Т. Кун розуміє некумулятивний етап розвитку науки, у процесі якого стару парадигму замінюють новою, несумісною з попередньою. Безперечно, нова парадигма народжується із старої і зазвичай вбирає в себе значну частину як концептуальних, так і експериментальних принципів, термінів, прийомів. Але в рамках нової парадигми старі терміни, поняття та експериментальні дані постають у нових відношеннях, що веде до перебудови наукового знання. За періодом наукової революції знову настає період нормальної науки. На роль парадигми наукове співтовариство обирає таку теорію, яка забезпечує “нормальне” фукціонування науки. У свою чергу, наукова революція суттєво впливає на наукове співтовариство, оскільки зміна парадигми означає для науковців вступ до нового наукового світу, де постають цілком інші проблеми та завдання, нові об'єкти дослідження та нові поняттєві системи. Нова парадигма чіткіше визначає сферу дослідження. Ті науковці, які не можуть пристосувати свою діяльність до нової парадигми або не визнають її, у кращому разі продовжують наукову діяльність у річищі старої парадигми, а в гіршому приречені на ізоляцію. Філософський смисл запропонованої Т. Куном моделі розвитку науки полягає в тому, що не існує єдиних абсолютних критеріїв науковості та раціональності. Вони відносні і кожна парадигма визначає свої стандарти, які не зводяться лише до вимог формальної логіки. Оскільки, за Т. Куном, парадигми несумісні, то не можна встановити жодної логіки між фундаментальними теоріями, що змінюють одна одну. Тому не існує спадкоємності в еволюції науки, а отже, звідси випливає нелінійна модель парадигмарозвитку наукової теорії, яка означає, що нова теорія проростає з лона старої, але позбавлена спадкоємності. Отож парадигма являє собою систему основоположних принципів, на яких у певний період часу базується науковий світогляд. У сучасній літературі з філософії науки парадигму визначають як «сукупність теоретичних і методологічних передумов, основоположну модель, що лежить в основі рішення різних дослідницьких задач». |