Шпори з кандидатського по філософії 1. Відповіді на екзамен з філософії під час вступу та навчання в аспірантурі
 Скачать 0.87 Mb.
|
23. Основні підходи до розуміння і визначення філософії.Можна як аксіому взяти твердження, що філософія – специфічне знання. Знання, якими користується людина: предметно-практичне (інструментальне); художньо-образне; наукове; філософське (софійне). В давнину люди назвали найвищий тип розуму мудрістю. Вважалося у Стародавній ахейській Греції, що істинно мудрим є тільки Бог. Людина ж прагне до мудрості і, щонайбільше, – може її любити. “Любов до мудрості” звучить по-давньогрецькому як “філео” і “софія”. Отже, філософія, за первісним задумом, має допомогти віднайти радість життя, яку людина сприймає як щастя.(етимологічне трактування) За світоглядом: філософія як теоретичне вираження світогляду постає у 3-х відношеннях людини до світу: 1) Що є світ, яка його універсальна основа? – онтологія; 2) який світ? – гносеологія; 3) яке значення для людини мають речі, явища, інші люди? – аксіологія. Семіотичний підхід – знакові системи. У 19 ст. розпоч. америк. філософ Чарльз Пірс, його думки розвинув Чарльз Моріс – визначив структуру семіотики, спробував створити мову для дослідження знаків. Філософію розуміли як: “мистецтвом жити” (елліністичне трактування), будь-яке систематизоване знання про світ. VII – VI ст. до н. е. За висловом одного із найвизначніших мислителів в історії людства І. Канта, для кожного з людей філософські роздуми розпочинаються принаймні з трьох важливих світоглядних питань: “Що я можу знати?”, “Що я повинен чинити?”, “На що я можу сподіватися?” Роздуми над природою розуму є одним із головних призначень філософії. (ХІХ ст. Г. Ф. Геґель; «завдання філософії полягає в тому, щоб осягнути те, що існує, що є, “адже те, що є, – є розум”». Філософія ж розпочинається з розуміння нетотожності світогляду, свідомості і світу. Предмет ф. – відношення “людина – світ”. Особливості: загальність, суцільність (тотальність), ф. прагне проникнути в сутність буття (питанням про універсальну основу світу, першопричину, першооснову – субстанцію), які є основою світоглядності. 24. Основні підходи до тлумачення культури в новітній філософії: натуралізм, соціологізм, аксіологізм, семіотика. Філософія, на відміну від науки, розглядає культуру не в її емпіричних проявах, а як феномен людського буття взагалі. Специфіка філософського підходу до культури полягає в тому, що він аналізує її в таких аспектах: 1) з’ясовує істотність культури та її генезу; 2) розкриває функціонування та тенденції поступу культури; 3) виявляє смисли культури як сфери духовного буття людини. У філософській інтерпретації істотності культури намітилися такі тенденції: 1) натуралістична; 2) соціологічна; 3) аксіологічна, 4) семіотична. Натуралістичне розуміння культури полягає в перебільшенні її природної основи при трактуванні її істотності, що знайшло вияв і в етимології слова "культура", яке означає в перекладі з латинської: “обробка ґрунту”, зміни в природному об'єкті, здійснювані людиною. Натуралістичне розуміння культури зароджується в Просвітництві ХVIII ст. і здійснюється через протиставлення культури та природи в антропологічному контексті: природна людина культурна людина. Цю позицію репрезентують праці Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, П.Гольбаха. Та найчіткіше вона представлена в роботах К. Гельвеція “Про розум” (1758 р.) і “Про людину” (1770 р.). Натуралістичний підхід у філософській антропології репрезентує А.Ґелен (“Людина. Її природа та місце в світі”). У марксистській філософії тему культури розробляли Н. Злобін, М. Каган, Е. Маркарян та інші філософи. У новітній філософії натуралістичний підхід сформувався в натуралістичному відгалуженні філософської антропології (40-і роки ХХ ст.) та в марксистській філософії (60-70-і роки). Культура, за таким підходом, – усе те, що безпосередньо створене людиною, завдяки її предметно- та духовно-практичній діяльності. З викладеного вище випливає, що натуралістичний підхід до культури наголошує на її діяльнісній сутності, що поза людиною не існує жодної сфери культури. Там, де є людина, її діяльність, зв’язок між людиною та природою, там і є культура. Істотною рисою культури є самотворення людини. У 40-і роки ХХ ст. виникає соціологічий підхід, який виходить із твердження, що людина як соціальна істота існує лише в умовах культурного середовища, а отже, культура рівнозначна соціальності. Іншими словами, прихильники цього підходу вважають, що суспільство й культура виникають одночасно. Оскільки культура – соціальний феномен, продукт життєдіяльності соціуму, вплетена в його життя, то, на їхню думку, поняття культури та соціуму тотожні. Цей підхід репрезентують: 1) американський культуролог Л. Уайт (“Культурологія”, “Вступ до культурології”, “Концепція культурних систем”). Він виділяє технологічну, соціальну, ідеологічну підсистеми. За Уайтом, культура постає цілісним адаптивним механізмом самозбереження людства як роду.; 2) Д. Герсклі, який у структурі культури виділяє такі компоненти: матеріальну базу, підстави для комунікації, навички й технології, системи соціальної організації, соціальні взаємини тощо (артефакти, соціофакти, ментифакти). Отож, у соціологічному підході чітко простежується інструменталістська спрямованість культури. Її об’єктивовані феномени та існуючі стереотипи діяльності забезпечують ефективність функціонування суспільства. У 20-і роки ХХ ст. формується аксіологічний підхід до розуміння культури. Його репрезентує філософія життя (В. Дільтей, Г. Зіммель, О. Шпенґлер (започатковує циклічний підхід до культури)), неокантіанство (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт, Е. Кассірер («Есе про людину»)) та феноменологія (Е. Гуссерль, М. Гайдеґґер). Г. Ріккерт у праці “Науки про природу та науки про культуру” визначає культуру як усе, що свідомо виплекане людиною й функціонує для задоволення спроектованих нею цілей, а тому є втіленням визнаних людиною вартостей. Поняття вартості тут є центральним у розумінні культури. Е. Кассірер визначає культуру як форму розумової діяльності, що спрямована на створення та усвідомлення символів. Світ культури це світ, наповнений людськими смислами, а її завдання полягає в смисловій організації дійсності, тобто її символізації. Різновидом аксіологічної інтерпретації культури є феноменологічне її розуміння, започатковане Е. Гуссерлем. Подальшого розвитку цей підхід набуває в герменевтичній філософії М. Гайдеґґера та Г. Ґадамера. Е. Гуссерль зазначає, що культурний світ у всіх своїх формах існує через традицію. У такий спосіб аксіологічний підхід до культури передовсім підкреслює в ній такі риси, як самобутність та національну відрубність. Семіотика – загальна теорія знакових систем. Згідно з семіотичним підходом до теорії культури, розробка якого почалася в 1960-70-х років, культура — це сукупність знакових систем, за допомогою яких людство або певний народ підтримує свою згуртованість, оберігає свої цінності, своєрідність і здійснює зв'язки з навколишнім світом та іншими культурами. Ці знакові системи, названі вторинними моделюючими системами (або мовами культури), містять у собі не тільки всі види мистецтва, різну соціальну діяльність і моделі поведінки (включно жести, одяг, манери, ритуали тощо), але й традиційні методи, за допомогою яких спільнота підтримує свою історичну пам'ять і самосвідомість (міфи, історія, правові системи, релігійні вірування та ін.). Кожен продукт культурної діяльності розглядається як текст, породжений однією або кількома системами. Основа й основна вісь поняття культури — природна мова. Через її особливе значення мова може бути названою первинною моделюючою системою, у той час як інші системи можуть бути названі вторинними. Зв'язок між первинною й вторинною системами може бути визначений онтологічно (дитина опановує мову до оволодіння іншими культурними системами). 25.Пантеїзм філософії Н. Кузанського та Дж. Бруно. Соціальні, екон. та політ. фактори. Розпад феодальних відносин, розвиток міст. Головною рисою цього процесу є антифеодальна та антицерковна спрямованість. Для мислення, ідеології та культури Відр. був характерний перехід від теоцентричного до антропоцентричного розуміння світу. Церква втратила свої домінуючі позиції. Презирство до людської сутності змінюється на визнання творчих здібностей людини, розуму, прагнення до людського щастя. Реалізація людяності обумовлює вивчення культурної спадщини античності. Відр. – вільне осмислення творів, античності, відмова від готових та незмінних істин. Філ. напрямки в епоху Відр.: Гуманізм, Платонізм, Аристотелізм, Реформація, Філ. природи (д. п. 16-17 ст.). М. Кузанський (1401-1464), німецький кардинал, у питанні відношення Бога і світу притримувався теоцентричного принципу проте вводить і нові концепції. Основний його принцип – вчене незнання або знання про незнання. Пізнання речей можливо як чуттєво так і раціонально, але знання про конкретні речі завжди виходить за свої межі. Основою пізнання має стати протилежність до повсякденного, кінцевого знання, тобто щось абсолютно визначене і безумовне – незнання. Безумовне знання можна осягнути лише символічно. Ці символи є математичними. Розум підкорений закону протилежностей (коло чи багатокутник) проте вчене незнання прямує до нескінченності, де протилежності взаємно зливаються (колобагатокутнику з нескінч. кількістю кутів). Ідея нескінченного розгортання Бога у всесвіті. Бог є все і одночасно одиничне, отже принцип тотожності максимуму і мінімуму. Злиття божественного і людського (max і min) – Христос. Звідси Людина – Бог, але не в абсолютному значенні. Космологія: Всесвіт – нескінченний шар, тобто не має центру. Немає нічого стійкого і абсолютного, абсолютною є тільки нескінченність – релятивізм руху. Оскільки Бог є нескінченністю, тоді в ньому зливаються всі протилежності, а отже неможливо визначити його сутність. Дж. Бруно (1548-1600). До головних творів належать діалоги: “Про причину, принцип, єдине”, “Про нескінченність, всесвіт і світи”, в яких ставляться питання нескінченності світу, його динамічної єдності та вічності. Праосновою виступає Єдине, матерія, яка є нерозгорнутою причиною всього існуючого. Можливість, що утримує світ в єдності, проте в різноманітності він називає душею світу, універсальним розумом, який і формує світ. В Єдиному співпадають одиничне і множинне, max і min. Космос є структурою, яка складається з дискретних частин – атомів і існує в неперервній нескінченності. Світ є нескінченним і однорідним у всіх частинах, отже і не існує центра. Бруно ототожнював рух і матерію, природу і світову душу (Бога). Ціль розуму – проникнення в глибину явищ і пізнання закономірностей природи. Пізнання починається від сприйняття і йде до уявлень, розсудку, розуму. Пізнання є процесом нескінченним, оскільки і сам предмет пізнання є нескінч. Відкидає релігію як засіб осягнення істини. Етика Бруно закликає до боротьби за шляхетні цілі – добро, яке є необмеженою реальністю всесвіту. Єдине і є добро. Істинним мірилом моральності є людська діяльність та земні цілі людини. Л. має пізнавати Всесвіт і тим самим реалізувати себе. В майбутньому релігію одкровення має замінити релігія розуму. 26. Персоналістичний напрям в українській філософії: від Сковороди – до О. Кульчицького. Персоналістична орієнтація на особистість здавна була властива також для української філософської думки – такі ідеї наявні у вченнях Г.Сковороди, П.Юркевича, О.Кульчицького, представників Київської світоглядно-антропологічної школи (В. Табачковський, І.Мірчук,). Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб , яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише, коли включається у досвід особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму. Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство. Григорій Савич Сковорода — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст. С. вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності. Основна філософська концепція С. ґрунтується на тезі про існування трьох світів: «макрокосм» — Всесвіт, «мікрокосм» — людина та світ символів — Біблія, а також вчення про дві натури(кожен світ складається з двох натур: «видимої» і «невидимої»(тлінної і істинної)). Мисль, думка — це головна точка, тому її С. часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий. Мислителя хвилювали проблема соц.нерівності людей, пошуки шляхів до людського щастя. На його думку, цей шлях лежить через самопізнання та працю. Сковорода не вимагає від усіх людей, щоб вони йшли тим самим шляхом. Навпаки, він припускає, що шлях самовдосконалення є в кожної людини свій власний. Люди не рівні один одному. Сковорода висміює «рівну рівність, яку дурні у світ ввести хочуть», та вчить про нерівну рівність — «Бог багатому подібен фонтану, що заповнює різні посудини за їх обсягом. Над фонтаном напис; „Нерівна всім рівність“. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що так само є повний». Дійсне призначення кожної людини — в ній самій, а не поза нею. Бог, царство Боже в нас самих. Через своє покликання, через працю, що для кожної людини є «природна», досягає людина досконалості та щастя: У центрі філософського вчення Памфіла Юркевича, як і в С., - людина з двома найважливішими проявами – серцем і розумом. Розум – це загальне в діяльності людей, а серце – основа неповторності кожної особи. Людина в цьому житті – лише подорожній. Блукаючи у світі, вона йде до себе, а віднайшовши себе, віднаходить Бога. Іншим важливим поняттям філос. системи Ю. є поняття ідеї. Пізнання ідеї – це суть філософського споглядання. В історію філос. думки Ю. увійшов як науково-християнський мислитель. Представником українського персоналізму в діаспорі є Олександр Кульчицький. Філософ прагнув тлумачити суть людської особи з огляду на її походження, прагнення й самоствердження, що дає підстави кваліфікувати його погляди як український персоналізм. Розуміння О. Кульчицьким суті філософії, її призначення, структури філософського знання найповніше втілилося в праці “Основи філософії і філософічних наук”. Він наголошує на вирішальному значенні персональної долі кожної людини та необхідності повного вияву сучасної української людини, що й має бути запорукою збереження й повного розквіту українців у колі європейських народів. О. Кульчицький у своїй творчості послідовно навернений до осмислення буття саме “української людини”. З персоналістського підходу випливає висновок, що сутність людини зобов’язує її здійснити "експансію" у світ, світ трансцендентний, вічний і божественний, цим самим відкриваючи перед собою своє покликання і реалізуючись через втілення вартостей духу. 27, 28, 29. Поняття громадянського суспільства, його структура та проблеми становлення в Україні. У найбільш загальній формі громадянське суспільство визначається як суспільство, відокремлене від держави, сфера недержавних суспільних інститутів і відносин. Відокремленість громадянського суспільства від держави зовсім не означає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інакше держава регулює усі суспільні відносини. Однак це регулювання може здійснюватися як на основі закону, який у демократичних державах є результатом суспільного консесусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Ідея громадянського суспільства якраз і покликана обмежити таку довільну регламентацію. Отже, громадянське суспільство – це комплексний соціокультурний та суспільно-політичний феномен, який включає в себе наявність та розвиненість: соціальних інститутів (незалежні медіа, громадська думка, добровільні асоціації та об'єднання громадян, структурована та інституалізована політична опозиція, системи зовнішнього громадського контролю за владою на всіх рівнях, правозахисні організації.) соціальних практик (суспільна активність громадян, що не обмежується участю у виборах, громадські рухи, ініціативні групи, поінформованість, правова культура та лобіювання суспільно-значимих ініціатив) суспільних цінностей та чеснот (плюралізм, толерантність, довіра до співвітчизників, громадська солідарність, взаємодопомога) Громадянське суспільство формується в процесі перетворення підданих у громадян, а мешканців країни , що входять до певного етнічного союзу, в суверенний народ – націю, чия правова свідомість піднімається до розуміння необхідности визначення і здійснення природних і невід’ємних прав особи і громадянина., з одного боку, і підпорядкування собі всіх державних органів, з іншого. Г. с. – це своєрідний соціяльний простір, який доповнює державний простір суспільного життя. Г. с. можна визначити так:**вища і найбільш досконала форма людської спільности, структурними елементами якої є добровільно сформовані первинні спільності людей: сім’ї, асоціації, громадські орг., спілки, недерж. політ. структури.;**сукупність недерж. неполіт. відносин в сусп.: економ., соціяльних, сімейних, національних, духовних; виробниче і приватне життя людей, їх традиції, звичаї.;**сфера самопрояву і самоорг. вільних індивідів, захищена законами від прямого втручання і реґламентації з боку державної влади. В реальному житті держава і г.с. доповнюють одне одного Без правової д. нема г.с., а є хаос і дезорганізація. І навпаки, без розвинутого г.с. нема демокр., прав. д., а є насильство і тиранія. Проте їх внутр орг. є цілком різною. Для д. характерні вертикальні звязки та ієрархія, а для г.с. горизонтальні невладні зв’язки. Це виробничі, соціокультурні, політичні відносини. Відсутність тривалий період умов для формування громадянського суспільства в Україні, в Російській Федерації, Білорусії та інших країнах колишнього Радянського Союзу привело до того, що держава заповнила собою весь суспільний простір. Одержавлення суспільства, насамперед, торкнулось економіки: сталось зрощування влади та власності. Етатизація (одержавлення) суспільства, тобто активне втручання держави в життя суспільства, привела до негативних наслідків у політичній сфері. Сталося одержавлення практично всіх механізмів, що відкривають доступи масам до управління суспільством, зрощування партійного апарату з державним. В духовній сфері сформувався певний тип масової свідомості, що характеризується, як етатична. Свідомість пронизана страхом перед державою, а страх породжував пасивність громадян та ін. В Україні суспільство в цілому і кожен громадянин зокрема поки що залежать від держави у всіх відношеннях, не маючи на неї дієвих засобів впливу. Однією з головних проблем розвитку громадянського суспільства в Україні є традиційно авторитарний спосіб функціонування владних структур у суспільстві, а відтак критично низький вотум довіри до владних інститутцій з боку суспільства. Актуальні питання: громадянський контроль за діяльністю всіх гілок влади, її підзвітність громадськості, усунення законодавчих перешкод для існування громадських організацій Неабияке значення має також економічна незалежність громадян - основа нормального функціонування громадянського суспільства. |