Право теор.. X ст., що обумовлено низкою причин, основною з яких є поява Руської Правди
 Скачать 21.52 Kb.
|
|
10. Які джерела давньоруського права, у яких було закріплено норми щодо регулювання медичної та фармацевтичної діяльності Вам відомі ? Досліджуючи історію регулювання медичної діяльності в Україні, доцільно розглядати п'ять періодів, зокрема: X - XVII століття; правління Петра Великого; розквіт Російської імперії з середини XVIII до початку XX ст.; радянський період (1917-1991 pp.); становлення і розвитку правового забезпечення охорони здоров'я у незалежній Україні - починаючи з 1991 року і до сьогодення. Точкою відліку для історичного екскурсу обирають зазвичай X ст., що обумовлено низкою причин, основною з яких є поява Руської Правди - першого писаного зводу руського права. Серед нормативно-правових актів, що регулюють питання медичної діяльності у Київській Русі, виділяють основні: "Церковний Устав" Володимира Святославовича та Руську Правду. "Церковний Устав" (к. X ст.) У "Руській Правді" (XI ст.) згадується про необхідність оплати праці лікаря, який надав медичну допомогу. Норми Руської Правди регламентували світську медицину, "Церковний Устав" - монастирську медицину, а народна визначалась морально-етичними нормами. Значну роль у регулюванні медичної діяльності почав відігравати Аптечний приказ, створений у 1581 році з метою централізації державного управління охорони здоров'я. Аналіз діяльності Аптечного приказу дозволяє виділити такі його функції: — організація медичного забезпечення; — забезпечення лікарськими засобами; — видача дозволів на право займатись медичною діяльністю; — організація воєнно-медичної служби; — медичне освідування; — підготовка вітчизняних медичних кадрів. Кінець XVII століття . Ключовими нормативно-правовими актами цього періоду, що присвячені правовому регулюванню медицини, були Статут Військовий 1716 р. і Статут Морський 1720 p., які цілісно врегулювали питання організації медичної діяльності. Третій період (середина XVIII ст. - 1917 р.) у розвитку правового забезпечення медичної діяльності характеризується продовженням реформаторських ідей Петра І. У цей період було здійснено реорганізацію медичної діяльності у різних напрямах: 1.Реформування системи державного управління медициною: — посилення ролі і значення держави у питаннях регулювання організації і надання медичної допомоги; — удосконалення підходів до надання права на заняття медичною (фармацевтичною) діяльністю; — поліпшення законодавчо обумовленої вертикальної підпорядкованості управлінських структур охорони здоров'я. XIX ст. в Російській імперії починає функціонувати три організаційно-правові рівні охорони здоров'я: на місцях діяли повітові і міські лікарі - перша інстанція, потім лікарські управи і насамкінець - вища інстанція - Медична рада, що інспектувала лікарські управи; — керівництво медициною представниками, які мали медичну освіту. 2. Запровадження приказної медицини, чи медицини приказів громадської опіки. Законодавчою основою існування цього інституту було положення "Про заклади для управління губерніями" (1775). Ще одним нормативно-правовим актом був Лікарський статут, що увійшов до Зводу Законів Російської імперії 1875 року, який визначав обов'язки і професійну кваліфікацію лікарських інспекторів. 3. Перетворення у системі вищої медичної освіти: — надання права Московському університету присуджувати вчений ступінь доктора медицини на підставі указу Катерини II від 17 вересня 1791 року. Це створювало можливості для заснування вітчизняних наукових шкіл, певної наступності у викладанні медичних наук тощо; — розгляд медицини не як окремої галузі знань, а як одного з напрямів природознавства. Це сприяло зміні поглядів на медицину та розширення викладання у медичних навчальних закладах природничих наук (ботаніки, фізики, хімії тощо). Законодавчим забезпеченням цього процесу була "Попередня постанова про посади тих, хто навчає і навчається, до відновлення повного дня медичних училищ у статуті" (1795); — перепідпорядкування усіх вищих медичних навчальних закладів одному відомству. Це завдання було вирішено шляхом передачі усіх вищих медичних навчальних закладів до управління Міністерства народної освіти, згідно з Указами імператора Миколи II від 27 і 28 квітня 1840 року; — втілення в життя єдиного державного стандарту у сфері лікарської освіти. В основі цього реформування лежала ідея етапності клінічної освіти, зокрема на першому етапі - теоретичне оволодіння клінічними дисциплінами, що поєднувалось з методикою обстеження хворого; на другому - вивчення класичних форм захворювань, що проводилось у факультетських клініках; завершальним етапом медичної освіти було вивчення різноманітних варіантів однакових захворювань, що проводилось у шпитальних клініках. Правовою основою цієї реорганізації була "Додаткова постанова про медичний факультет імператорського Московського факультету" (1845). 4. Запровадження земської медицини. Правовому забезпеченню земської медицини слугували посадові правила для медиків, посадові інструкції для лікарів, фельдшерів і повитух, де закріплювались їх обов'язки, зокрема жити на своїй дільниці, щоденно зранку приймати хворих, повідомляти про будь-які інфекційні захворювання і т.д 5.В Українській РСР було розроблено проект Кодексу законів про охорону здоров'я (1925 p.), але він так і не був прийнятий. Цей документ складався з 14 відділів, більшість з яких поділялась на розділи, а ті, у свою чергу, на статті. Основи законодавства про охорону здоров'я 1969 року були узагальнюючим актом, у якому містились перероблені, доповнені і систематизовані основні правові документи, що діяли у системі охорони здоров'я до цього часу. У прийнятому документі вперше на рівні закону був узагальнений і закріплений той унікальний досвід у сфері охорони здоров'я, котрий був нагромаджений за майже півстолітній досвід періоду діяльності радянської охорони здоров'я. Регламентація медичної діяльності у цей період характеризується, як правило, відомчою нормотворчістю. 71. Які форми контролю у сфері виконавчої влади Вам відомі? Центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи, за винятком центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну регуляторну політику (далі - уповноважений орган), та місцеві органи виконавчої влади з метою реалізації покладених на них Законом повноважень у здійсненні державної регуляторної політики створюють у своєму складі в межах граничної чисельності структурні підрозділи з питань реалізації державної регуляторної політики або покладають реалізацію цих повноважень на один з існуючих структурних підрозділів чи окремих посадових осіб відповідних органів. Специфічними ознаками державного контролю у сфері виконавчої влади є наступні: а) в переважній більшості випадків між органом, що здійснює повноваження контролю, та підконтрольними об’єктами існують характерні адміністративні відносини підлеглості чи підвідомчості; б) об’єктом контролю у сфері виконавчої влади, як правило, є не лише питання дотримання закону, а й ефективність діяльності контрольованих об’єктів; в) доволі часто суб’єктам правового контролю надається право відміняти рішення, що були прийняти підконтрольними їм органами; г) органи контролю у багатьох випадках наділяються правом приймати рішення щодо застосування різноманітних мір впливу щодо контрольованих ними органів за припущені ними правопорушення . Державний контроль у сфері виконавчої влади являє собою сукупність контрольних дій, які здійснюються у певній послідовності із визначеною законодавством метою. Ці контрольні дії можна згрупувати у певні групи за ознакою їх однорідності та проміжної мети здійснення. Слід зазначити, що особливість державного контролю полягає в його соціальний та правовій важливості для всіх інститутів публічної влади, оскільки зміна ролі держави в суспільстві змінює і сутність та призначення контролю. Його основною метою є підвищення ефективності публічного управління шляхом аналізу, перевірки та спрямування діяльності відповідних суб’єктів до їх завдань та встановлених приписів. За допомогою контролю забезпечується злагоджена, чітка робота органів державної влади, добросовісне і якісне виконання її посадовими особами, всіма державними службовцями наданих їм прав та сумлінне ставлення до виконання своїх обов’язків для забезпечення добробуту людини і громадянина та суспільства в цілому. |